Поради Серконґа Рінпоче буддійським практикам

Рінпоче завжди радив людям користуватися здоровим глуздом. Тому він не любив, коли люди просили його про віщування щодо буденних справ. Єдина ситуація, коли прохання про віщування доречне, – це коли звичайними засобами не можна вирішити проблему, особливо в духовних питаннях. Якось у мене виникла проблема з орендною платою, і я попросив увіщування, що мені з цим робити. Рінпоче прогнав мене геть, сказавши, щоб я йшов до юриста.

Крім того, плануючи будь-яку діяльність, Рінпоче рекомендував завжди мати напоготові принаймні три можливі варіанти дій. Гнучкість, отримана завдяки такій стратегії, запобігає паніці й безпорадності, якщо один з планів зазнає невдачі. Наявність декількох альтернативних варіантів дає відчуття безпеки завдяки впевненості в тому, що принаймні один з них спрацює.

Деякі учні, однак, іноді стають залежними від віщувань, тим самим потураючи своїй нездатності мислити самостійно. Уникаючи відповідальності за своє життя, такі люди хочуть, щоби хтось приймав рішення за них. Хоча консультації з духовним вчителем щодо важливих рішень часто бувають корисними, найбільш надійний спосіб зробити все правильно – це засвоїти його або її цінності. Навіть якщо лами немає поруч, ці цінності завжди будуть під рукою, щоб допомогти визначити наймудріший спосіб дій.

Рінпоче особливо радив людям не звертатися до багатьох лам з проханням про віщування на одне і те ж питання, аж доки вони не отримають бажану відповідь. Прохання про віщування передбачає впевненість і довіру до лами. Це означає робити все, що він порадить. Крім того, Рінпоче застерігав від того, щоб приходити до лами і говорити: інший вчитель сказав зробити те чи інше, а як ви думаєте? Чи варто це робити? Якщо ми ставимо ламу в незручне становище, коли йому доводиться говорити, що інший духовний наставник помиляється, це свідчить про нашу безтактність.

Більшість західних людей насправді не знають, як правильно ставити запитання ламам. Коли до нього приходили люди і ставили нерозумні запитання, Рінпоче зазвичай виправляв їх. Наприклад, якщо хтось не знає, чи варто йти на посвячення, безглуздо запитувати: "Чи добре йти на це посвячення?" Звичайно, добре, не можна сказати, що це погано. І якщо хтось запитує: "Чи варто мені йти, чи ні?", то мається на увазі: "Чи зобов'язаний я йти, чи ні?". Ніхто не зобов'язаний нікуди ходити. Коли ви звертаєтеся до духовного вчителя за порадою з таких питань, краще запитати: "Що ви порадите мені зробити?"

Окрім того, звертаючись до лами з проханням про дозвіл на отримання посвячення, яке він чи вона надає, нерозумно запитувати: "Можна мені отримати посвячення чи ні?" Це означає: "Я здатний чи ні?" – це повний абсурд. Правильно запитувати: "Чи можу я, будь ласка, отримати це посвячення?" Якщо ми просимо про продовження візи на перебування в чужій країні, тільки ідіот запитає: "Можна мені залишитися довше чи ні?" Більш правильним є прохання: "З вашого дозволу, я хотів би залишитися довше".

Одного разу Тьорнер кілька місяців поспіль турбував Рінпоче, щоб той провів для нього церемонію уповноваження для закликання духовного захисника Шестирукого Магакали. Нарешті, коли Рінпоче погодився, Тьорнер запитав його, яким буде щоденне зобов'язання з повторення мантри. Рінпоче висварив його і мало не побив, адже той повинен бути готовим зробити все, що завгодно, в якості зобов'язання.

Рінпоче був дуже незадоволений, коли західні люди намагалися торгуватися щодо зобов'язань з повторення мантр на церемонії посвячення. Він завжди наголошував на тому, що приймати посвяту на певну постать будди можна лише через щире бажання займатися цією практикою, щоб досягти просвітлення на благо всіх. Він вважав абсурдним ходити на практику лише заради "благих вібрацій" або тому, що всі інші ходять. Також неправильно йти з наміром просто провести короткий ознайомлювальний ретрит, а потім забути про практику медитації. Зобов'язання до певної тантричної практики – це на все життя.

Рінпоче наголошував на тому, що потрібно ретельно вивчати духовні практики та вчителів, перш ніж мати справу з ними, а не думати, що ми зробитимо це колись у майбутньому. Це була головна вада, яку Рінпоче вбачав у західних людях. Ми схильні лізти "поперед батька в пекло". Рінпоче застерігав не уподібнюватися божевільному, який біжить на замерзле озеро, а вже тоді перевіряє палицею, чи достатньо міцний лід, щоб витримати його вагу.

Рінпоче говорив, що люди можуть відвідувати вчення будь-якого вчителя і з ввічливості навіть вклонятися монашому вбранню вчителя або картині з зображенням Будди, що висить у залі. Однак стати учнем цього вчителя – зовсім інша справа. Він навіть сказав мені, що я можу перекладати для будь-якого лами, але робота на когось не робить цю людину моїм духовним вчителем. Це так, пояснив він, навіть якщо я перекладатиму тантричні настанови. Важливим є ставлення до вчителя.

Рінпоче також вважав, що багато західних людей стають буддійськими монахами і монахинями занадто швидко, не переконавшись, чи дійсно вони готові присвятити цьому решту свого життя. Часто вони не замислюються над тим, як їхній постриг вплине на їхніх батьків або як вони будуть забезпечувати себе в майбутньому. Звичайно, якщо хтось готовий зректися всього подібно до великих практиків минулого, йому не потрібно думати про такі фактори, як сім'я чи гроші. Однак ми самі знаємо, що ми – не Міларепа.

Стосовно цього Рінпоче часто наводив приклад Друбканґа Ґелеґ-ґ'яцо. Цей великий тибетський майстер в юності хотів стати монахом, але його сім'я не схвалювала цього і була дуже засмучена. Тому він добре служив своїм батькам за їхнього життя, а коли вони померли, пожертвував свій спадок на гідні цілі. Тільки тоді він став монахом.

Рінпоче завжди наголошував на тому, що необхідно поважати батьків і служити їм. Як західні буддисти, ми з легкістю говоримо про те, що треба визнати всіх, хто був нашими батьками в попередніх життях, і віддячити їм за їхню доброту. Проте на рівні особистих стосунків багато хто з нас навіть не може порозумітися зі своїми батьками в цьому житті. Рінпоче вчив, що Служити батькам і бути добрими до них – це справді велика буддійська практика.

Рінпоче пояснював, що якщо хтось заздалегідь ретельно готується, щоб стати монахом чи монахинею, або навіть вже отримав монаші посвячення, то не варто бути монахом "ні туди – ні сюди". Він наводив метафору: коли кажан опиняється серед птахів і не хоче слідувати за тим, що вони роблять, він каже: "Йой, я не можу цього зробити. У мене ж є зуби". Коли він серед мишей, він каже: "Йой, я не можу цього зробити. У мене ж є крила". Діяти так, як у цьому прикладі, – це просто використовувати монаший одяг для зручності. Коли таким людям не подобається певна мирянська діяльність, наприклад, необхідність забезпечувати себе матеріально, вони прикриваються рясою. Коли їм не подобаються певні монаші обов'язки або правила, такі як відвідування довгих ритуалів або подорожі в рясах, вони виправдовуються тим, що вони – західні люди. Як казав Рінпоче: "Кого ви дурите?"

Це не означає, пояснив Рінпоче, що буддійські практики не повинні працювати. Мирянин чи посвячений, кожен має залишатися практичним і приземленим. Рінпоче вчив, що те, чим ми займаємо свій ум і мову, важливіше, ніж те, чим ми займаємо своє тіло. Тому він радив роботу руками для інтенсивних практиків, яким потрібно утримувати себе самим. Працюючи, ми можемо повторювати мантри і поширювати теплі почуття і добрі думки. Якщо думати про вчення під час роботи занадто складно, і ми отримали тантричні посвячення, ми можемо принаймні трансформувати наше уявлення про себе. Протягом дня ми можемо спробувати уявити себе буддою, а наше оточення – чистими землями, ідеально сприятливими для духовного розвитку. Потім, рано вранці і вночі, ми можемо практикувати складні візуалізації садгани. Рінпоче завжди наголошував на тому, що буддійська практика не повинна бути відокремленою від життя.

Багато років Тьорнер жив в Англії як безробітний, на соціальному забезпеченні, з дружиною та двома дітьми. Майже весь свій час він проводив в інтенсивних ретритних практиках. Він вважав, навіщо витрачати час на роботу, коли можна практикувати вчення? Раніше він отримав від Рінпоче церемонію уповноваження Білого Магакали (захисника, що асоціюється з багатством) і щодня молився, щоб його фінансові проблеми були вирішені. Рінпоче був дуже незадоволений. Він казав, що це нагадує хвору людину, яка молиться Будді Медицини, щоб одужати, але не приймає жодних ліків. Він сказав Тьорнеру, щоб той знайшов роботу і займався інтенсивними практиками лише протягом короткого часу вранці і вночі. Тоді звернення до Білого Магакали допоможе йому досягти фінансового успіху на роботі.

Рінпоче любив, щоб люди були практичними та ефективними, а не занадто розслабленими й розсіяними. Тому він завжди вважав за краще, щоби практики і співи виконувалися швидко. Одного разу учні центру Гефелінґ в Мілані, Італія, попросили Рінпоче провести сеанс медитації, щоб завершити його курс про ступеневі стадії шляху (ламрім) і практику Авалокітешвари. Рінпоче погодився і наказав учням зародити себе у формі Авалокітешвари за допомогою шестиступеневого процесу, а потім медитувати на кілька десятків пунктів ламріму, і все це – протягом двох хвилин. Коли учні висловили своє нерозуміння і почали заперечувати, що він дав на все це так мало часу, Рінпоче поступився і сказав: "Гаразд, зробіть це протягом трьох хвилин". Потім він пояснив, що хороший практик може охопити весь ламрім за той час, який потрібен для того, щоб перекинути ногу через сідло, коли він сідає на коня. Коли приходить смерть, немає часу, щоб всістися зручно і створювати візуалізацію повільно й поступово.

Рінпоче наголошував на необхідності зберігати реалістичний підхід щодо всіх аспектів буддійської практики. Це особливо важливо, якщо ми прагнемо стати бодгісаттвами, які намагаються приносити користь іншим. Хоча зі свого боку ми завжди повинні бути готові допомогти, ми повинні пам'ятати, що відкритість інших до нашої допомоги і, зрештою, успішність наших зусиль залежить від їхньої карми – попередніх шаблонів, які зумовили нинішній стан їхнього ума. Тому Рінпоче застерігав від того, щоби пропонувати допомогу в питаннях, які нас не стосуються, або коли інші не зацікавлені в нашій допомозі. Наше втручання викличе лише обурення, а якщо наша допомога не принесе результату, то вся провина ляже на нас.

Найкраще завжди триматися скромно. Ми можемо дати іншим зрозуміти, що готові допомогти, і, якщо вони попросять, ми, безумовно, можемо долучитися до їхніх справ. Однак не слід створювати собі репутацію "найманого бодгісаттви". Найкраще просто виконувати щоденні практики медитації і жити смиренно. Рінпоче особливо застерігав від того, щоб обіцяти зробити більше, ніж ми можемо насправді, або оголошувати , що ми візьмемося за щось або завершимо щось у майбутньому. Це лише створює більше перешкод і, врешті-решт, якщо ми не реалізуємо те, що оголосили, ми зробимо з себе посміховисько і втратимо будь-яку довіру до себе.

Цей пункт про те, що не варто обіцяти зробити більше, ніж ми можемо, особливо актуальний для наших стосунків з духовними вчителями. Рінпоче казав завжди слідувати настановам з "П'ятдесяти строф про духовного вчителя" Ашваґхоші, які він читав щодня як частину своєї медитаційної практики. Якщо наші вчителі просять нас зробити щось, чого ми з якихось причин не можемо зробити, ми повинні смиренно і ввічливо пояснити, чому ми не можемо виконати прохання. Рінпоче підкреслював, що сенс щирої відданості духовному наставнику полягає не в тому, щоб стати рабом або роботом, а в тому, щоб навчитися стояти на власних ногах, мислити самостійно і стати просвітленими. Якщо ми не здатні зробити те, що пропонують наші вчителі, абсолютно недоречно відчувати провину за те, що ми розчаровуємо наших наставників, а отже, є поганими учнями. Справжній духовний вчитель – це не якийсь безрозсудний тиран.

Якщо ми погоджуємося зробити щось для когось, чи то для наших вчителів, чи для когось іншого, Рінпоче радив від самого початку все прояснити. Ми накликаємо на себе біду, якщо погоджуємося, як наївні благодійники, а потім,  виконуючи завдання або завершивши його, лише тоді оголошуємо, що очікуємо чогось натомість. Рінпоче вчив, що якщо ми практичні й реалістичні і все продумуємо заздалегідь, то і мирські, і духовні справи будуть йти добре. Якщо ж ми непрактичні, нереалістичні, бездумно поспішаємо, то ні те, ні інше не матиме успіху.

Рінпоче радив такий самий підхід і західним буддійським центрам. Він закликав їх не намагатися бути настільки великими, щоб обтяжувати себе боргами та обіцянками щодо проєктів, які вони не зможуть здійснити чи завершити. Він казав починати з малого і невибагливого, і не піддаватися спокусі розташуватися у віддаленій сільській місцевості. Буддійські центри мають бути зручними для жителів міст, щоб до них було легко дістатися, а мешканці центрів могли знайти роботу поблизу. Група завжди може продати центр і купити більший, якщо буде потреба і настане належний час.

Мета буддійських центрів – не приваблювати великі натовпи пафосною рекламою, як у цирку. Рінпоче завжди віддавав перевагу невеликим групам щирих учнів. До того ж при виборі духовного вчителя головне не те, наскільки людина цікава чи наскільки смішні історії вона розповідає. Якщо ми хочемо посміятися або побачити щось екзотичне, ми можемо піти подивитися на клоунів у цирку або відвідати виставу.