Навчання з Серконґом Рінпоче

Через кілька місяців після цього я зустрівся з настоятелем в його крихітній хатині з глини і коров'ячого посліду високо над Далхаузі, гірським селом поблизу Дгарамсали, де був розташований монастир Ґ'юто, і де я оселився. Скромний старий монах щойно завершив два трирічні медитативні ретрити поспіль. Коли я попросив його навчити мене, настоятель охоче погодився. Він сказав, що я прийшов у дуже слушний момент. Наступного дня він починав трирічні інтенсивні ретрити за системою ґуг'ясамаджі. Він спитав, чи не хотів би я приєднатися до нього? Я, звичайно, був змушений відмовитися, але засвоїв урок, який Рінпоче представив у класичний буддійський спосіб. Рінпоче створив обставини для того, щоб я сам усвідомив істину. Щоб вивчати і практикувати цю найдосконалішу тантру, мені потрібно було б почати з самого початку.

Незабаром я змінив тему дисертації на скромнішу – усну традицію ламріму, поступових етапів шляху – і домовився про вивчення основ з Ґеше Нґаванґом Дарґ'є, вчителем Шарпи і Кхамлунґа Рінпоче. Ґеше – це монаший ступінь, приблизно еквівалентний доктору філософії, і майстерність Ґеше Дарґ'є як вченого наставника забезпечила йому посаду наставника для п'яти перевтілених лам підліткового віку. У той час Ґеше Дарґ'є жив у переобладнаному корівнику, який аж кишів мухами. Він був настільки крихітним, що там помістилося лише його ліжко, а місця залишалося достатньо, щоб троє людей могли сидіти на підлозі, тісно притулившись одне до одного. Хоча умови, в яких він жив, викликали в мене обурення, я взявся за навчання. Мені також потрібно було вивчити сучасну розмовну тибетську мову. У Гарварді я вивчав лише класичну письмову мову.

Наступного разу я зустрівся з Серконґом Рінпоче в червні того ж року. У цьому районі спалахнула жахлива епідемія холери та тифу, і Його Святість попросив Рінпоче приїхати в Далхузі, щоб дати посвяту Хаяґріви. Практика цієї могутньої форми будди, разом із санітарними заходами, допомагає людям вберегтися від інфекції. Хоча я був серед небагатьох західних людей, які отримали посвячення, у мене не було можливості зустрітися з Рінпоче наодинці. Він мав відвідати інші місця, щоб дарувати цю посвяту, отже швидко покинув Далхузі.

До нашої наступної зустрічі відбулося багато змін. Восени 1971 року Його Святість попросив Ґеше Дарґ'є викладати буддизм іноземцям у новозбудованій Бібліотеці Тибетських Творів та Архіву в Дгарамсалі. Шарпа і Кхамлунґ Рінпоче приєдналися до нього як перекладачі. Я запитав, чи можу я також служити в бібліотеці, перекладаючи тексти, і Його Святість погодився. Спочатку я мав захистити дисертацію, здобути докторський ступінь, а потім повернутися. Нещодавно спалахнула прикордонна війна з Пакистаном, який знаходився менш ніж за сто миль від нас, і це переконало мене виїхати без зволікань. Я повернувся до Гарварду і послідував пораді Його Святості. Сказавши "ні" кар'єрі університетського викладача – на превеликий подив моїх професорів – я переїхав до Дгарамсали через кілька місяців, у вересні 1972 року.

Серконґ Рінпоче щойно поїхав до Непалу, щоб провести там два роки, передаючи посвяти та усні передачі в деяких новозбудованих монастирях. Коли він повернувся до Дгарамсали восени 1974 року, я нарешті міг говорити тибетською мовою достатньо добре, щоб спілкуватися з ним безпосередньо. Хоча спочатку я цього не усвідомлював, Рінпоче, здавалося, знав, що я маю кармічний зв'язок з ним, щоб стати його перекладачем. Він вказував на це, заохочуючи мене часто відвідувати його і сидіти поруч, коли він зустрічався з різними людьми. Між зустрічами Рінпоче розмовляв зі мною і пояснював різні слова тибетською мовою, щоб переконатися, що я все вірно зрозумів.

Через деякий час Рінпоче подарував мені набір з трьох чудових тханок із зображеннями Білого Манджушрі, Білої Сарасваті та Білої Тари, які йому нещодавно піднесли жителі Спіті. Ці буддові форми займали центральне місце в його особистій практиці та медитації з раннього дитинства. Вони уособлюють, відповідно, ясність ума для допомоги іншим, осяйне прозріння для здібності ясного і творчого літературного вираження, а також життєву енергію для довгого і продуктивного життя. Цей глибокий подарунок підтвердив наш звʼязок. Коли я запитав Рінпоче, чи можу я стати його учнем, він терпляче посміхнувся у відповідь на мою типово західну звичку вербалізувати те, що є очевидним.

Згодом Рінпоче почав систематично готувати мене до того, щоб я став перекладачем, хоча ніколи не говорив прямо, що займається саме цим. Спочатку він працював над моєю пам'яттю. Кожного разу, коли я приходив до нього, Рінпоче несподівано просив мене повторити слово в слово те, що він щойно сказав. Так само він просив мене повторити те, що я сам щойно сказав. Коли я почав перекладати для нього восени 1975 року, Рінпоче часто просив мене перекладати його слова тибетською мовою, щоб переконатися, що немає помилок, доповнень чи пропусків. Насправді протягом восьми років, коли я служив його перекладачем, я відчував, що кожного разу, коли Рінпоче просив мене перекладати, я незмінно неправильно розумів те, що він говорив. Здавалося, Рінпоче завжди відчував, коли я робив помилку.

Потім Рінпоче почав робити п'ятихвилинні підсумки своїх вчень в кінці сесій, а потім казав мені, що тепер моя черга підбивати підсумки. Таким чином він почав навчати мене не тільки перекладати дуже довгі промови, але й викладати. Іноді він навіть розмовляв зі своїми помічниками, поки я робив підсумки, в такий спосіб перевіряючи мою здатність до концентрації. Хороший викладач не повинен відволікатися чи нервувати через зовнішній шум.

Коли Рінпоче навчав мене особисто, він ніколи не дозволяв мені робити жодних нотаток. Я повинен був все запам'ятовувати і записувати пізніше. Незабаром Рінпоче почав давати мені незліченну кількість завдань після занять, так що я міг записувати свої нотатки лише набагато пізніше, вночі. Зрештою, Рінпоче іноді робив паузу під час вчення, яке я перекладав, і, побіжно, пояснював мені щось наодинці, що стосувалося моїх уроків на зовсім іншу тему. Потім, не даючи мені ані хвилини на роздуми над його словами, ані на те, щоб щось записати, він повертався до свого вчення.

Якщо я коли-небудь ставив Рінпоче запитання про щось, що він мені раніше розповідав, він суворо сварив мене за погану пам'ять. Пам'ятаю, як одного разу я запитав його про значення якогось терміну, і Рінпоче різко відповів: "Я пояснював тобі це слово сім років тому! Я це чітко пам'ятаю. Чому ж ти не пам'ятаєш?" Він якось навіть зауважив мені, що чим старшим він стає, тим яснішим стає його ум.

Серконґ Рінпоче був зацікавлений не лише в тому, щоб у мене розвинулася гарна пам'ять, а й у тому, щоб я перекладав точно. Зі свого досвіду викладання для західних людей він зрозумів, що значна частина їхнього нерозуміння походить від неправильного перекладу певних технічних термінів. Тому він працював зі мною над розробкою нової термінології англійською мовою. Він терпляче пояснював значення кожного тибетського терміну, а потім запитував про значення можливих англійських еквівалентів, щоб спробувати підібрати відповідники. Він завжди заохочував мене експериментувати з новими термінами і не бути невільником неадекватних умовностей. Стандартна тибетська термінологія, що використовується для перекладу буддійських текстів із санскриту, розвивалася поступово протягом століть. Цілком природно, що подібний процес перегляду відбуватиметься і при перекладі західними мовами.

Коли я вперше попросив Рінпоче прийняти мене як учня, я особливо просив його навчити мене майстерним засобам – способам допомагати іншим зі співчуттям і мудрістю. Я походив з елітарного академічного середовища, в якому я завжди досягав успіхів, але мій особистий розвиток був однобічним. Мені потрібно було навчитися соціальних навичок і смиренності. Тому Рінпоче називав мене лише одним ім'ям – " Дурник" – і незмінно вказував на все дурне чи неправильне, що я казав чи робив. Наприклад, коли я перекладав, Рінпоче наполягав на тому, щоб я повністю розумів сказане. Щоразу, коли я запинався, він називав мене ідіотом: не мало значення, скільки часу на це йшло, і як соромно мені ставало від того. Жодне моє неправильно зрозуміте чи перекладене слово не проходило повз нього. Хоча такі методи не підходять для учнів із заниженою самооцінкою, його безкомпромісний підхід ідеально підходив мені.

Одного разу в Лаво, Франція, Рінпоче проводив бесіду про коментар до складного тексту. Коли я взявся перекладати, Рінпоче попросив мене також порівняти кілька редакцій коментаря і відредагувати текст по в процесі роботи. У мене не було ручки, але прямо переді мною сиділа жінка з яскраво пофарбованим рудим волоссям, щедро намальованими червоною помадою губами і червоною трояндою, яку вона тримала в зубах протягом усього вчення. Я запитав, чи можна у когось позичити ручку, і вона запропонувала мені свою. До кінця вчень я був повністю виснажений. Коли я підвівся, жінка простягнула мені руку, не кажучи ні слова. Я був настільки заклопотаний собою, що подумав, що вона хоче потиснути мені руку, щоб привітати з добре виконаною роботою. Коли я простягнув руку у відповідь, Рінпоче прогарчав: " Дурнику, віддай їй ручку!".

Щоб приборкати мій егоцентризм, Рінпоче також вчив мене робити щось тільки для інших. Він робив це, ніколи не погоджуючись давати мені вчення чи повноваження, які я просив для себе. Він погоджувався лише тоді, коли про це просив хтось інший, а я був перекладачем. Рінпоче навчав мене індивідуально лише тим речам, які він сам вважав важливими для мене.

Крім того, Рінпоче ніколи не хвалив мене в обличчя, проте постійно сварив. Він робив це особливо на очах у інших, щоб я навчився не реагувати на критику і тиск. Насправді я пам'ятаю, як Рінпоче лише одного разу подякував мені за допомогу, наприкінці нашого першого спільного західного туру. У такий емоційно сильний спосіб Рінпоче навчив мене керуватися лише бажанням приносити користь іншим, а не бажанням отримати похвалу чи догодити моєму вчителеві. Коли я побачив, що очікування його подяки схоже на очікування собаки, який чекає, щоб його погладили по голові, я незабаром перестав чекати на будь-яке схвалення. Навіть якщо він хвалив мене, що я міг зробити, окрім як виляти хвостом!

Рінпоче завжди заохочував людей вчитися самостійно читати великі писання. Коли у когось виникали сумніви чи запитання, Рінпоче просив людину пошукати відповідь і перевірити це самостійно. Він пояснював, що не вигадав ці вчення, але вони походять з достовірних джерел. Рінпоче також казав, що ніхто не повинен очікувати, що лама навчить його всьому. Більше того, для західних людей він повторював твердження Його Святості про те, що протягом наступних двохсот років або більше, вся повнота вчення Будди буде доступна тільки тибетською мовою. Тому він наполегливо заохочував своїх західних учнів вивчати тибетську мову. Він говорив, що кожен склад тибетської мови сповнений сенсу. Тому під час навчання Рінпоче часто пояснював значення тибетських технічних термінів.

В рамках цього підходу Рінпоче пропонував мені продовжувати навчання і читати тексти. Він дозволяв мені задавати будь-які питання стосовно цих текстів. Він сказав, що, в такий спосіб учні з часом зможуть вивчати буддійську літературу в будь-якому місці, наприклад, плаваючи в океані або літаючи в повітрі. Пояснюючи, що лами повинні навчити учнів стояти на власних ногах, а потім літати, він давав вказівки, що вивчати і читати. Потім він "виштовхував своїх учнів з гнізда", щоб вони летіли самостійно.

Рінпоче використовував багато методів, щоб навчити мене не залежати від нього в жодному сенсі. Наприклад, хоча ми з Рінпоче мали надзвичайно близькі стосунки, він ніколи не вдавав, що може допомогти мені в будь-якій ситуації. Одного разу я був дуже хворий, і ліки, які я приймав, не допомагали. Коли я попросив Рінпоче дати мені віщування, на яку медичну систему (західну, тибетську чи індійську) і на якого лікаря краще покластися, Рінпоче відповів, що в даний момент його віщування неясні. Натомість він відправив мене до іншого великого лами, який допоміг мені знайти найбільш ефективне лікування. Незабаром я одужав.

Через кілька років я зрозумів, що Рінпоче готує мене до роботи перекладачем для Його Святості. І дійсно, я іноді відчував, що я був як подарунок, який Рінпоче готувався піднести йому. Однак, щоб служити належним чином, я ніколи не повинен прив'язуватися чи залежати від Його Святості. Я мав би стати просто одним з варіантів, з яких Його Святість міг би вибирати, щоб задовольнити свої перекладацькі потреби, так само як він міг би обрати один з багатьох гольф-клубів. Мені також довелося б витримувати величезний тиск і долати своє его.

Так, Рінпоче навчив мене, як правильно поводитися, коли служиш Далай-ламі. Наприклад, перекладачі Його Святості ніколи не повинні робити рухи руками, наче в танці, або витріщатися на нього, як у зоопарку. Замість цього вони повинні тримати голову опущеною, залишатися повністю зосередженими і ніколи не додавати нічого від себе. Вони повинні перераховувати людей і пункти в тому порядку, в якому Його Святість їх згадує, ніколи не змінюючи і не вважаючи нічого з того, що говорить Його Святість, таким, що не має сенсу або мети.

Титули лам повинні бути перекладені правильно, так, як їх використовує Його Святість, а не так, як іноземці називають майже кожного ламу "Його Святість". Замість вшановувати цих лам, цей необґрунтований західний звичай принижує Далай-ламу. Насправді ці лами жахнулися б, якби дізналися, що іноземці звертаються до них з такими ж почестями, як і до Далай-лами. Як і в католицькій церкві та дипломатичних колах, тибетський протокол та ієрархічне використання титулів слідує суворим правилам.

Часто, коли я перекладав для Його Святості, Серконґ Рінпоче сидів навпроти мене. Дивлячись на нього, я завжди пам'ятав про наше навчання. Наприклад, одного разу, коли я перекладав у Дгарамсалі перед аудиторією з кількох сотень західних людей і кількох тисяч тибетців, Його Святість зупинив мене і зареготав зі сміху: "Він щойно зробив помилку!" Його Святість чудово розуміє англійську. Хоча мені хотілося заповзти під килим від сорому, Рінпоче, що сидів у полі мого зору, допоміг Дурникові зберегти самовладання.

Іноді, однак, мені потрібні були наполегливі нагадування про мої уроки. Наприклад, одним із перших випадків, коли я перекладав для Його Святості, була промова, яку він виголосив перед десятьма тисячами людей під деревом бодгі в Бодг-Ґаї. Мій мікрофон вийшов з ладу, і Його Святість попросив мене залізти буквально на коліна до майстра співу, щоб скористатися його звуковим обладнанням. Це теж не спрацювало. Тоді Його Святість попросив мене сісти на землю між його троном і Серконґом Рінпоче в першому ряду і між реченнями передавав мені свій власний мікрофон. Я був настільки знервований, що ледве міг себе контролювати. Я приймав і повертав мікрофон Його Святості однією рукою, а не простягнувши обидві руки, як заведено, в шанобливій манері. Після цього Рінпоче практично побив мене за те, що я брав мікрофон, наче мавпа, яка хапає банан.

Рінпоче також дбав про те, щоб західні люди в цілому проявляли себе в найкращому світлі перед Його Святістю. Їхня поведінка на публічних вченнях Його Святості часто шокувала його. Він говорив, що важливо усвідомити, хто такий Його Святість. Він не є звичайним перевтіленим ламою. Перебування в його присутності вимагає особливої поваги і смирення. Наприклад, під час перерви протягом посвячення або вчень стояти і розмовляти в полі зору Його Святості так, ніби його там немає, вкрай неввічливо. Правильний етикет передбачає, що під час будь-якої розмови слід виходити назовні.

Одного разу західна буддійська організація спонсорувала дискусію, яку я перекладав для Його Святості в Дгарамсалі. Його Святість запропонував відповісти на письмові запитання. Після кожної сесії Рінпоче просив мене зачитати йому запитання, надіслані на наступний день, і рішуче відкидав будь-які дурні або тривіальні. Часто Рінпоче просив мене перефразувати або переформулювати запитання, щоб вони були більш глибокими. Вони не повинні витрачати час Його Святості або марнувати можливість для багатьох людей отримати користь від відповіді. Кілька разів Його Святість зауважував, наскільки чудовими і глибокими були запитання. Я сам навчився слідувати цьому процесу редагування, коли подорожував з Його Святістю.