Розвиток довіри та щиросердечної відданості духовному вчителеві
Розвиток щиросердечної відданості духовному вчителеві – одна з найскладніших і найделікатніших буддійських практик. Для того, щоб її правильно встановити і підтримувати, потрібна неабияка обережність і зусилля. Якщо вона закладена на міцній основі, ніщо не може її зруйнувати. Серконґ Рінпоче доклав чимало зусиль, щоб у наших з ним стосунках все склалося саме так. Одного вечора, наприкінці великого фестивалю Монлам у Мундґоді, Рінпоче розповів мені заплутану історію про фінансове становище його тамтешньої власності. Хоча інші його супровідники вважали це непотрібним, Рінпоче сказав, що мені важливо це знати. Навіть якщо пізніше я почую неправдиві чутки з цього приводу від заздрісників, він хотів бути впевненим, що у мене ніколи навіть на мить не виникне сумнівів у його чесності або коливань щодо моєї щирій відданості йому.
Сердечна відданість духовному вчителеві передбачає ретельну і тривалу взаємну перевірку між потенційними учнями і вчителями. Хоча після ретельної перевірки учні мають сприймати свого ламу як будду, це не означає, що духовні вчителі є непогрішними. Учні повинні завжди перевіряти те, що говорять вчителі, і, якщо необхідно, ввічливо вносити свої зауваження. Не втрачаючи пильності, вони повинні шанобливо виправляти всі ті незрозумілі й дивні речі, що говорять або роблять їхні лами.
Одного разу Рінпоче спробував продемонструвати це західним монахам у монастирі Наланда у Франції. Під час бесіди він навмисно пояснив певну тему абсолютно неправильно. Хоча те, що він говорив, було обурливо абсурдним, всі монахи шанобливо занотували його слова в своїх блокнотах. На наступному занятті Рінпоче висварив монахів, сказавши, що останню годину він пояснював все абсолютно безглуздо і неправильно. Чому ніхто не перепитав його? Він сказав їм, як радив сам Будда, що вони ніколи не повинні сліпо і некритично сприймати те, що говорить вчитель. Навіть великі майстри іноді обмовляються, перекладачі часто роблять помилки, а учні незмінно роблять неточні і плутані нотатки. Якщо щось здається дивним, вони завжди повинні ставити під сумнів і звіряти кожне положення з класичними текстами.
Простота способу життя Рінпоче
Незважаючи на новаторський талант Серконґа Рінпоче, він завжди і в усьому підкреслював важливість смиренності і простоти без лицемірства. Так, хоча він був найвищим ламою у своєму монастирі в Мундґоді, Рінпоче не побудував показного розкішного будинку, а лише просту хатину. Його будинок у Дгарамсалі також був надзвичайно скромним: лише три кімнати для чотирьох осіб, частих гостей, двох собак і кота.
Так само, як Рінпоче уникав будь-яких проявів своєї величі, він також намагався запобігти тому, щоб учні звеличували його. У деяких медитаційних практиках зосереджуютьсяна стосунках із духовним вчителем, зокрема, виконання складних візуалізацій, відомих як ґуру-йога, та повторення мантри, що містить санскритське ім'я лами. Під час практик ґуру-йоги Рінпоче завжди наставляв своїх учнів візуалізувати Його Святість Далай-ламу. Коли Рінпоче просили повторити його іменну мантру, він завжди називав ім'я свого батька. Батько Рінпоче, Серконґ Дордже-Чанґ, був одним з найвидатніших практиків і вчителів початку двадцятого століття. Він був носієм лінії Калачакри свого часу, а це означає, що він був визнаним майстром, відповідальним за передачу знань і досвіду медитації наступному поколінню.
Наслідування прикладу Магатми Ґанді в уникненні будь-якої надмірності
Скромний стиль життя Рінпоче проявлявся і в багатьох інших аспектах. Наприклад, коли Рінпоче подорожував, він наслідував приклад Магатми Ґанді. Він наполягав на тому, щоб їхати в третьому класі триповерхових вагонів індійських поїздів, якщо тільки не було особливої необхідності робити інакше. Це означало навіть спати поруч з туалетом, що смердів, як це сталося, коли ми їхали з Дгарамсали в Делі під час нашого першого спільного туру на Захід. Рінпоче сказав, що це чудово – подорожувати так "близько до людей", оскільки це допомагає розвивати співчуття. Вагони всіх трьох класів прибувають до місця призначення одночасно, тож навіщо витрачати гроші? Рінпоче дуже не любив, коли люди витрачали на нього гроші, оплачуючи квитки в перший клас поїзда або запрошуючи його в модні дорогі ресторани.
Одного разу, коли Рінпоче повертався до Дгарамсали зі Спіті, ми з кількома іншими учнями чекали на індійському базарі, щоби привітати його з прибуттям. Чимало машин і автобусів проїхало повз нас, але Рінпоче в них не було, аж ось до базару під'їхала брудна стара вантажівка. У переповненій кабіні вантажівки сидів Серконґ Рінпоче з вервицею в руках. Він та його супутники їхали три дні зі Спіті цією вантажівкою, абсолютно не переймаючись ані комфортом, ані зовнішнім виглядом.
Коли Рінпоче повертався до Дгарамсали зі своїми супутниками та мною з великого фестивалю Монлам у Мундґоді, нам довелося цілий день чекати на потяг у Пуні. Він з радістю зупинився в надзвичайно шумному і спекотному номері готелю нижчого класу, який нам запропонував місцевий продавець тибетських светрів. Насправді Рінпоче часто пропонував нам подорожувати Індією нічними автобусами, оскільки це було дешевше і простіше. Він ніколи не заперечував проти очікування на переповнених автобусних станціях. Він казав нам, що має багато практик медитації, щоб зайняти себе. Шум, хаос і бруд навколо нього ніколи не заважали йому зосередитися.
Рінпоче ніколи не затримувався надовго в одному місці – він часто переїжджав. Він казав, що це добре для подолання прив'язаності. Тому під час туру ми ніколи не затримувалися більше, ніж на кілька днів в одному будинку, щоб не зловживати гостинністю і не стати тягарем для господарів. Коли ми зупинялися в буддійському центрі, де вчителем був старший тибетський монах, Рінпоче ставився до нього, як до свого найкращого друга. Він ніколи не зводив своє добросердечне ставлення лише до стосунків із однією особливою людиною.
Постійна, невибаглива практика, гнучкість відповідно до обставин
Хоч би де Рінпоче був, він підтримував інтенсивну практику протягом усього дня, а вночі майже не спав. Він читав мантри і тексти тантричної візуалізації (садгани) не тільки між зустрічами, але навіть під час пауз на мій переклад, коли до нього приходили іноземні гості. Він виконував садгани в машині, в потязі, в літаку – зовнішні обставини ніколи не мали значення. Він підкреслював, що потужна щоденна практика забезпечує відчуття безперервності нашого життя, де б ми не були і що б не робили. Так ми набуваємо великої гнучкості, впевненості в собі та стабільності.
Рінпоче також ніколи не робив зі своєї практики шоу. Він казав робити все тихо і непомітно, наприклад, благословляти їжу перед вживанням або молитися перед тим, як почати вчення. Читання довгих урочистих віршів перед їжею з іншими людьми може лише викликати у них дискомфорт або змусити їх відчути, що ми намагаємося справити на них враження або присоромити їх. Крім того, він ніколи не нав'язував жодних практик чи звичаїв іншим, але робив будь-які молитви чи ритуали до і після вчень, яких зазвичай дотримувався центр, що його запросив.
Хоча Рінпоче робив щедрі підношення Його Святості та тибетським і західним монастирям, він ніколи не хвалився і не говорив про них. Він навчав ніколи цього не робити. Одного разу до Рінпоче прийшов скромний чоловік середнього віку з Віллорби, Італія. Виходячи з кімнати, він непомітно поклав навіть не на видному місці, а на приставний столик конверт із щедрим пожертвуванням. Рінпоче потім сказав, що саме так треба робити підношення ламі.
Рінпоче підкреслював, що наше смирення має бути щирим, а не удаваним. Він не любив людей, які прикидалися смиренними, але насправді були гордими і зарозумілими або вважали себе великими йогінами. Він розповідав історію про гордовитого практикуючого з кочового племені, який прийшов до великого лами. Вдаючи, що він ніколи раніше не бачив цивілізації, чоловік запитав, що за ритуальні предмети лежать на столі лами. А коли він вказав на кота лами і запитав, що це за дивовижна тварина, лама вигнав його геть.
Збереження особистої практики в таємниці
Рінпоче особливо не любив, коли люди хизувалися своїми практиками. Він казав, що якщо ми маємо намір піти в ретрит, або навіть якщо ми вже закінчили його, ми не повинні розголошувати про це іншим. Найкраще тримати такі речі в таємниці, щоб ніхто не знав, що ми робимо. Інакше розмови людей про нас викличуть багато перешкод, як-от гордість, заздрість чи конкуренцію. Ніхто не знав, яка буддова форма була основною тантричною практикою Цонкапи. Лише коли його учень Кедруб Дже побачив, як він перед смертю зробив шістдесят два підношення зі своєї чаші для внутрішніх підношень, він зробив висновок, що це був Чакрасамвара, образ будди, який уособлює внутрішнє блаженство. Так само ніхто не знав основної особистої практики Серконґа Рінпоче, незважаючи на те, що він був визнаним фахівцем та експертом з Калачакри.
Рінпоче часто розповідав про кадампінських ґеше, які настільки ретельно приховували свою тантричну практику, що лише після їхньої смерті, коли люди знаходили крихітну ваджру і дзвоник, зашиті в куточку їхніх ряс, вони розуміли, що ті практикували. Рінпоче прожив своє життя за цим взірцем. Зазвичай Рінпоче лягав спати на півгодини раніше, ніж усі інші члени його родини, а вранці вставав трохи пізніше за них. Однак ми з його помічниками часто помічали, що світло в його кімнаті вмикалося після того, як усі нібито вже спали, і вимикалося лише за деякий час до того, як прокидалися домочадці.
Одного разу в Яґендорфі, Німеччина, старший помічник Рінпоче, Чондзейла, ділив спальню з Рінпоче. Прикидаючись сплячим, Чондзейла спостерігав, як Рінпоче вставав посеред ночі і приймав різні складні пози, пов'язані з шістьма практиками Наропи. Хоча вдень Рінпоче зазвичай потребував допомоги, щоб встати і пересуватися, та насправді він мав силу і гнучкість, щоб виконувати пози з шести йог Наропи.
Приховування своїх хороших якостей
Рінпоче завжди намагався приховувати свої добрі якості. Насправді він навіть не хотів би розкривати свою особистість незнайомим людям. Одного разу літня індонезійська пара запропонувала підвезти нас на своїй машині з Парижа до Амстердама. Прибувши в Амстердам, вони запросили Рінпоче до себе додому на вечерю. Лише згодом, коли люди з місцевого буддійського центру зателефонували подружжю, щоб запросити їх на вчення Рінпоче, вони зрозуміли, ким насправді був їхній гість. Вони думали, що це звичайний літній доброзичливий монах.
У цьому ж дусі Рінпоче іноді грав у шахи з дітьми, коли подорожував за кордоном. Іноді він просив свого молодшого помічника Нґаванґа пограти в шахи, а сам допомагав обом сторонам. Діти думали, що він просто добрий старий дідусь. Одного разу, коли Рінпоче йшов в своїх червоних шатах вулицями Мюнхена в різдвяний час, діти йшли за ним, думаючи, що він – Санта Клаус.
Рінпоче навіть приховував той факт, що трохи знає англійську мову. Після посвячення Калачакри в Спіті, за місяць до смерті Рінпоче, я попрощався з ним в монастирі Табо, щоб повернутися в Дгарамсалу. Я забронювававтобус для групи західних людей, і настав час їхати. Однак одна людина з групи іноземців в останній момент поїхала відвідати монастир К'ї, що на двадцять миль вище по долині, і не повернулася в запланований час. Поки я поїхав до К'ї, щоб знайти її, один італійський учень поїхав до Рінпоче, але без перекладача. Рінпоче, який ніколи раніше не говорив жодного слова англійською з іноземцями, повернувся до італійця і запитав досконалою англійською: "Де Алекс?". Коли чоловік у відповідь вигукнув: "Але ж Рінпоче, ви ж не говорите англійською!" – Рінпоче лише розсміявся.