Вірш 1: всі істоти цінніші за самоцвіти, що виконують бажання
Нехай завжди ціную всіх обмежених істот із усвідомленням, що для досягнення найвищої мети вони коштовніші за самоцвіти, що виконують бажання.
Ми самі та всі інші істоти хочемо бути щасливими й повністю вільними від страждань. У цьому ми всі абсолютно рівні. Однак кожен з нас індивідуально є лише однією особою, тоді як інших істот – нескінченна кількість.
Тож слід розглянути два підходи: егоїстичне піклування лише про себе та піклування про інших. Егоїстичне піклування робить нас дуже закритими. Ми вважаємо себе надзвичайно важливими, і наше основне бажання – бути щасливими та щоб у нас все було добре. Однак ми не знаємо, як цього досягти. Насправді егоїстичні дії ніколи не зроблять нас щасливими. З іншого боку, ті, хто має дбайливе ставлення до інших, вважають всіх інших істот набагато важливішими за себе й цінують допомогу іншим понад усе. Діючи відповідно до цього, вони й самі стають щасливими.
Наприклад, політики, які щиро прагнуть допомагати або служити іншим людям, увійшли в історію як ті, кого шанують і поважають; ті ж, хто постійно експлуатує інших і чинить зло, запам'яталися як приклади жахливих людей. Якщо залишити осторонь релігію, майбутні життя і нірвану, навіть у цьому житті егоїстичні люди приносять собі негативні наслідки своїми егоїстичними діями. З іншого боку, таких людей, як Мати Тереза, які щиро присвячують все своє життя і енергію самовідданому й безкорисливому служінню бідним, нужденним і безпорадним, завжди з повагою згадують за їх благородну працю. Ніхто не може сказати про них нічого поганого.
Ось яким є результат дбайливого ставлення до інших: хочемо ми того чи ні, навіть ті, хто не є нашими родичами, люблять нас, почуваються щасливіше поруч із нами й мають до нас теплі почуття. Якщо ми з тих людей, які завжди говорять приємні речі іншим в обличчя, а позаочі говорять щось дуже погане, то, звичайно, ніхто нас не полюбить. Отже, навіть у цьому житті, якщо намагатимемося допомагати іншим, наскільки можливо, і матимемо якомога менше егоїстичних думок, це принесе нам багато щастя.
Наше життя не є дуже довгим: 100 років якнайбільше. Якщо протягом усього цього часу ми будемо намагатися бути добрими, щирими, турбуватися про благо інших і бути менш егоїстичними та гнівливими, це вже буде чудово й прекрасно. Це і є справжня причина щастя. Якщо ми будемо егоїстичними, завжди ставитимемо себе на перше місце, а інших на друге, то в результаті ми самі опинимося на останньому місці. Поставте себе на останнє місце, а інших на перше – це шлях до успіху. Тож не турбуйтеся про наступне життя чи нірвану; ці речі прийдуть поступово. Якщо протягом цього життя ми залишатимемося добрими, щирими, не егоїстичними людьми, ми будемо хорошими громадянами світу.
Неважливо, буддисти ми, християни чи комуністи; важливо те, що, поки ми є людьми, ми маємо бути добрими людьми. Це буддійське вчення; це послання, яке несуть усі релігії світу. Однак буддійське вчення містить усі методи для викорінення егоїзму та реалізації ставлення цінування інших. Наприклад, чудовий текст Шантідеви "Сходження на шлях бодгісаттви" (санскр. Bodhicaryāvatāra) дуже допомагає в цьому. Я сам практикую відповідно до цієї книги; вона надзвичайно корисна.
Наш ум дуже хитрий, його дуже важко контролювати. Але якщо будемо постійно докладати зусиль і невтомно працювати, використовуючи логічне мислення та ретельний аналіз, ми зможемо контролювати свій ум і змінити його на краще.
Деякі західні психологи кажуть, що ми не повинні утримувати свій гнів, а радше проявляти його. Вони кажуть, що насправді нам слід практикувати гнівні вчинки! Однак тут ми повинні зробити важливе розрізнення між ментальними проблемами, які потрібно висловлювати, і тими, які краще не висловлювати. Іноді ми можемо бути справді скривджені, і правильним буде висловити своє обурення, замість тримати його в собі. Але висловлювати його з гнівом ніколи не допомагає. Якщо ми плекаємо турбуючі негативні емоції, як-от гнів, вони стануть частиною нашої особистості. Щоразу, коли ми проявляємо гнів, нам стає все легше проявляти його знову. Ми робимо це все частіше і частіше, аж поки це стає частиною нашого характеру й ми й повністю втрачаємо контроль над собою. Отже, з точки зору ментальних проблем, є, звичайно, такі ситуації, в яких слід висловити своє невдоволення, але є й такі, коли висловлювати його не слід.
Спочатку, коли ми намагаємося контролювати турбуючі емоції, це важко. Перші дні, тижні, або місяць ми не можемо їх контролювати належним чином. Але завдяки постійним зусиллям наші негативні прояви поступово зменшуватимуться. Прогрес у ментальному розвитку не досягається за допомогою ліків чи інших хімічних речовин; він залежить від контролю над умом. Отже, ми бачимо, що якщо хочемо здійснити свої бажання, тимчасові чи остаточні, нам потрібно контролювати свій ум, щоб позбутись егоїзму. Для цього нам потрібно покладатися на інших істот набагато більше, ніж на самоцвіти, що виконують бажання. Іншими словами, нам потрібно завжди цінувати інших істот понад усе, тому що саме ставлення до інших як до найдорожчих нам допоможе здійснити всі наші бажання.
Вдосконалювати свій ум, і робити щось, щоб допомогти іншим однаково важливо. По-перше, якщо ми не маємо чистої мотивації, все, що ми робимо, може бути незадовільним. Тому перше, що нам потрібно зробити, це розвинути чисту мотивацію. Але не потрібно чекати, поки ця мотивація повністю розвинеться, перш ніж робити якісь кроки для допомоги іншим. Звичайно, щоб допомагати іншим найефективнішим чином, ми маємо бути повністю просвітленими буддами. Навіть щоб допомагати іншим у широкому та всеосяжному сенсі, ми маємо досягти одного з рівнів бгумі ума арья-бодгісаттви, тобто ми маємо отримати неконцептуальне пізнання порожнечі – пустотності – та досягти надчуттєвих здібностей. Втім існує багато рівнів, на яких ми можемо допомагати. Навіть до цих досягнень ми можемо намагатися діяти як бодгісаттви. Але, природно, наші дії будуть менш ефективними, ніж дії бодгісаттв.
Отже, не чекаючи, поки ми повністю реалізуємо ці досягнення, ми можемо зародити добру мотивацію, з якою намагатимемося допомагати іншим якнайкраще. Це більш збалансований підхід і кращий, ніж просто залишатися десь в усамітненні, займаючись медитацією та рецитаціями. Звичайно, це дуже залежить від конкретної людини. Якщо ми впевнені, що, перебуваючи у віддаленому місці, зможемо досягти реалізацій протягом певного часу, то це інша справа. Можливо, найкраще проводити половину часу в активній роботі, а половину – у практиці медитації.
Вірш 2: вважай себе менш важливим за інших і цінуй інших вище за себе
Коли опиняюсь в компанії людей, нехай я вважаю себе найменш важливим за інших і з глибини серця ціную інших вище, ніж себе.
Хай би з ким ми перебували, ми часто думаємо: "Я сильніший за нього", "Я красивіша за неї", "Я розумніший", "Я багатший", "Я набагато кваліфікованіший" тощо. Ми розвиваємо велику гордість. Це недобре. Натомість ми повинні завжди лишатися скромними. Навіть коли допомагаємо іншим і займаємося благодійністю, ми не повинні вважати себе великими захисниками, які допомагають слабким. Це теж гордість. Натомість такі дії мають бути дуже непоказними, ми маємо думати, що просто пропонуємо свої послуги людям.
Коли ми порівнюємо себе, наприклад, з тваринами, ми можемо думати: "Я маю людське тіло" або "Я монах" чи "Я монахиня" і відчувати себе набагато вищими за них. З одного боку, ми можемо сказати, що маємо людські тіла і практикуємо вчення Будди, а тому набагато кращі за комах. Але з іншого боку, ми можемо сказати, що комахи дуже невинні і вільні від підступності, тоді як ми часто брешемо і викривляємо факти про себе, щоб досягти своїх цілей або поліпшити своє становище. З цього погляду, ми мусимо зізнатись, що ми набагато гірші за комах, які просто займаються своїми справами, не вдаючи з себе когось іншого. Це один із методів тренування в смиренності.
Вірш 3: протидій і відвертай турбуючі емоції потужними засобами
Хай би що я робив, нехай перевіряю потік свого ума, і коли виникають концепції або турбуючі емоції, які послаблюють мене та інших, нехай я протистою й відвертаю їх потужними засобами.
Якщо ми досліджуємо свій ум у моменти егоїстичності й заклопотаності собою, коли повністю забуваємо про інших, ми виявляємо, що турбуючі емоції і негативні настрої є коренем такої поведінки. Оскільки вони сильно турбують наш ум, в той момент, коли ми помічаємо, що потрапляємо під їхній вплив, нам потрібно застосувати до них якусь протиотруту.
Загальним протидією всім турбуючим емоціям і настроям є медитація на порожнечу (пустотність); але є також протиотрути від конкретних емоцій, які ми, як початківці, можемо застосовувати. Так, проти прив'язаності ми медитуємо на потворність; проти гніву – на любов; проти наївності – на взаємозалежне виникнення; проти навали турбуючих думок – на дихання та енергетичні вітри.
Ми розвиваємо прив'язаність до речей, тому що сприймаємо їх як дуже привабливі. Намагання бачити їх непривабливими або потворними протидіє цьому. Наприклад, ми можемо розвинути прив'язаність до тіла іншої людини, сприймаючи її фігуру як дуже привабливу. Коли ми починаємо аналізувати цю прив'язаність, ми виявляємо, що вона ґрунтується лише на поверхневому рівні шкіри. Однак природа цього тіла, яке здається нам красивим, – це м’язи, кров, кістки, шкіра тощо, з яких воно складається.
Тепер проаналізуймо людську шкіру, наприклад, нашу власну. Якщо шматочок шкіри покласти на полицю на кілька днів, він стане справді огидним. Така природа шкіри. Усі частини тіла однакові. У шматку людського тіла немає краси. Коли ми бачимо кров, ми можемо навіть відчувати страх, а не прив’язаність. Якщо обличчя все в подряпинах, навіть гарне, в ньому немає нічого приємного. Отже, потворність насправді є природою фізичного тіла. Людські кістки, скелет, також відразливі. Символ черепа з кістками має дуже негативне значення, чи не так?
Ось так слід аналізувати те, до чого ми відчуваємо прихильність або любов – використовуючи це слово в негативному сенсі як пристрасне бажання і прив’язаність. Більше думайте про потворну сторону об'єкта; аналізуйте природу людини або речі з цієї точки зору. Навіть якщо це не контролює нашу прив’язаність повністю, принаймні це допоможе трохи її приборкати. Це мета медитації або формування звички дивитися на потворну сторону речей.
Інший вид любові, або доброти, не ґрунтується на міркуванні, що "така-то людина дуже красива, і через це я відчуваю захоплення і мушу виявляти доброту". Основою чистої любові є: "Це жива істота, яка прагне щастя, не хоче страждань і має право бути щасливою. Виходячи з цього, я відчуваю любов і співчуття". Цей вид любові повністю відрізняється від першого, який ґрунтується на наївності та невіданні, а тому є абсолютно хибним.
Причини для любові-доброти є обґрунтованими. З любов'ю, яка є просто прив’язаністю, найменша зміна в об'єкті, як-от невелика зміна ставлення, негайно змушує нас змінитися. Це тому, що наші емоції ґрунтуються на чомусь дуже поверхневому. Візьмемо, наприклад, нове подружжя. Часто через кілька тижнів, місяців або років подружжя стає ворогами й зрештою розлучається. Вони одружилися, глибоко кохаючи одне одного – ніхто не одружується з ненависті – але через короткий час все змінилося. Чому? Через поверхневу основу стосунків; невелика зміна в одній людині спричинила повну зміну ставлення в іншій.
Нам потрібно думати: "Інша людина – така сама людина, як і я. Звичайно, я хочу щастя, отже, вона теж напевно хоче щастя. Як чуттєва істота, я маю право на щастя; з тієї ж причини ця людина теж має право на щастя". Таке здорове міркування породжує чисту любов і співчуття. Тоді, хай би як змінювалося наше ставлення до цієї людини – від доброго до поганого чи до потворного – вона залишається тією самою чуттєвою істотою. Отже, оскільки головна причина для прояву любові та доброти завжди присутня, наші почуття до іншої людини залишаються абсолютно стабільними.
Очевидно, що коли ми насолоджуємося спілкуванням з кимось, до кого прив'язані, або коли насолоджуємося предметами, до яких прив'язані, ми дійсно відчуваємо певне задоволення. Але, як сказав Наґарджуна в "Дорогоцінній гірлянді" (санскр. Ratnavali),
(169)"Чісання сверблячки приносить задоволення, але ще більше приємна відсутність сверблячки. Так само, задовільняючи мирські бажання, маємо задоволення, але ще більше задоволення приносить відсутність бажань".
З іншого боку, протиотрутою від гніву є медитація на любов. Це тому, що гнів є дуже грубим і жорстким станом ума, який потрібно пом'якшити любов'ю.
Щодо наївності, ми медитуємо на дванадцять ланок взаємозалежного виникнення, починаючи з невідання або неусвідомлення проходимо їх всі, аж до старіння і смерті. На тоншому рівні ми можемо використовувати взаємозалежне виникнення як причину для встановлення того, що всі явища позбавлені істинно встановленого існування.
Вірш 4: цінуй жорстоких людей, наче дорогоцінний скарб
Коли бачу істот, які інстинктивно проявляють жорстокість, під владою затьмарень і серйозних проблем, нехай я ціную їх як рідкісний скарб, який важко знайти.
Якщо ми зустрічаємо когось, хто за своєю природою дуже жорстокий, грубий, осоружний і неприємний, наша звичайна реакція – уникати таку людину. У таких ситуаціях наша любов до інших може зменшитися. Замість дозволити нашій любові до інших ослабнути, думаючи, яка це жахлива людина, нам потрібно бачити її як особливий об'єкт любові та співчуття і цінувати цю людину, як ніби ми натрапили на дорогоцінний скарб, який важко знайти.
Вірш 5: прийми поразку і віддай перемогу іншим
Коли інші з заздрості поводяться зі мною несправедливо, лаючи, ображаючи мене тощо, нехай я прийму поразку на себе і віддам перемогу іншим.
Якщо хтось знущається з нас, ображає або критикує, кажучи, що ми некомпетентні й нічого не вміємо, ми, ймовірно, дуже розлютимося і почнемо сперечатися. Та слід намагатися не реагувати таким чином. Натомість, з смиренням і терпимістю, ми повинні прийняти ці різкі слова.
Хоча ми маємо бути смиренними й приймати різкі слова, але водночас ми повинні реалістично ставитися до своїх хороших якостей. Втім ми повинні розрізняти впевненість у своїх здібностях і гордість. Ми повинні бути впевненими у своїх хороших якостях і навичках і сміливо їх використовувати, але не відчувати гордості через це. Бути смиренним або скромним не означає відчувати себе повністю некомпетентним і безпорадним. Скромність культивується як протилежність гордості, але ми повинні повною мірою використовувати всі свої хороші якості.
В ідеалі ми повинні мати велику відвагу і силу, але не хвалитися ними й не виставляти напоказ. Тоді, у разі потреби, ми будемо готові до виклику і будемо сміливо боротися за те, що є правильним. Це в ідеалі. Якщо ж ми не маємо жодної з цих хороших якостей, але хвалимося тим, які ми чудові, а в разі потреби відступаємо, – це повна протилежність. У першому випадку людина дуже смілива, але не має гордості; у другому ж – дуже горда, але не має сміливості.
Щодо поради прийняти поразку на себе і віддати перемогу іншим, нам потрібно розрізняти два види ситуацій. Якщо, з одного боку, ми одержимі власним добробутом і дуже егоїстичні, нам потрібно прийняти поразку і запропонувати перемогу іншим, навіть якщо на кону стоїть наше життя. Але якщо, з іншого боку, ситуація така, що на кону стоїть добробут інших, нам потрібно дуже наполегливо працювати й боротися за права інших, і зовсім не приймати поразку. Зрештою, одна з 46 другорядних обітниць бодгісаттви полягає в тому, що в ситуаціях, коли хтось робить щось дуже шкідливе, не слід утримуватися від застосування силових методів або будь-яких інших необхідних заходів, щоб негайно зупинити дії цієї людини, якщо всі мирні методи виявляються марними. Іншими словами, якщо ми не діємо рішуче, хоча маємо таку можливість, ми порушуємо цю обітницю.
Може здатися, що ця обітниця бодгісаттви й п'ятий вірш, який говорить, що треба приймати поразку і віддавати перемогу іншим, суперечать одне одному, але це не так. Обітниця бодгісаттви стосується ситуації, в якій нашим головним завданням є благо інших: якщо хтось робить щось надзвичайно шкідливе і небезпечне, неправильно буде не вживати силу, щоб це зупинити, якщо необхідно.
У наш час, в дуже конкурентних суспільствах часто потрібні рішучі захисні дії, або щось подібне. Однак мотивацією для них має бути не егоїстична турбота про себе, а глибокі почуття доброти й співчуття до інших. Якщо ми діємо з таких почуттів, щоб врятувати інших від створення негативної карми, це цілком правильно.
Що стосується того, як зрозуміти, коли необхідно вживати рішучих заходів, то це складне питання. Коли ми розглядаємо можливість прийняти поразку, нам потрібно подивитися, чи перемога інших принесе їм остаточну користь чи лише тимчасову. Ми також повинні врахувати, як прийняття поразки вплине на нашу силу або здатність допомагати іншим у майбутньому. Також можливо, що, зробивши щось шкідливе для інших зараз, ми створимо велику позитивну силу або заслугу, яка дозволить нам робити речі, що принесуть велику користь іншим у довгостроковій перспективі. Це ще один фактор, який ми повинні взяти до уваги.
Як каже Шантідева у "Сходженні на шлях бодгісаттви" (V 83-84):
Я буду практикувати далекосяжні стани дарування тощо як більш піднесені, один за одним. Я ніколи не відкидатиму більшого заради меншого: я буду враховувати, що найважливіше – це користь для інших.
Усвідомивши це, я завжди буду прагнути до користі для інших. Далекоглядний Милосердний дозволив такому (бодгісаттві) те, що заборонено (для інших).
Іншими словами, нам потрібно перевірити, як на поверхневому, так і на більш глибокому рівні, чи переваги від виконання зазвичай забороненої дії переважають недоліки. У випадках, коли це важко визначити, нам потрібно перевірити нашу мотивацію.
У "Зібранні настанов" (санскр. Shiksasamuccaya) Шантідева також каже, що користь від дії, яка зазвичай заборонена, але вчинена з бодгічіттою, переважає негативні наслідки від її вчинення без такої мотивації.
Хоча це надзвичайно важливо, іноді може бути дуже важко побачити межу між тим, що робити, а що не робити. Тому нам потрібно вивчати тексти, які пояснюють такі речі. У текстах нижчого рівня буде сказано, що певні дії заборонені, тоді як тексти вищого рівня кажуть нам, що ті самі дії дозволені. Чим більше ми обізнані щодо цього, тим легше буде вирішити, що робити в будь-якій конкретній ситуації.
Вірш 6: сприймай невдячних людей як святих вчителів
Навіть якщо хтось, кому я допоміг і на кого покладав великі сподівання, шкодить мені цілком безпідставно, нехай я побачу в цій людині святого вчителя.
Зазвичай ми очікуємо, що люди, яким ми допомогли, будуть нам за це дуже вдячні; якщо ж вони проявляють невдячність, ми, ймовірно, сердимося на них. Та у таких ситуаціях не варто засмучуватися, а навпаки, практикувати терпіння. Понад те, слід розглядати таких людей як вчителів, які випробовують наше терпіння, і тому ставитися до них з повагою. Цей вірш підсумовує все вчення про терпіння в "Сходженні на шлях бодгісаттви" Шантідеви.
Існує багато методів для розвитку терпіння. Розуміння і віра в закон карми самі по собі породжують терпіння. Ми усвідомлюємо: "Це страждання, яке я переживаю, є повністю моєю провиною, результатом дій, які я сам скоїв у минулому. Я не можу уникнути карми, що вже дозріла, тож я мушу це витерпіти. Однак, якщо я хочу уникнути страждань у майбутньому, я можу це зробити за допомогою конструктивних станів ума, таких як терпіння. Роздратування або гнів через це страждання лише створюють негативну карму, причину майбутніх нещасть". Це один із способів практикувати терпіння.
Також ми можемо медитувати над страждальною природою тіла: "Це тіло і ум є основою для всіх видів страждань. Це природно й аж ніяк не несподівано, що вони породжують страждання". Таке усвідомлення дуже допомагає розвивати терпіння.
Ми також можемо згадати слова Шантідеви зі "Сходження на шлях бодгісаттви" (VI 10):
Якщо ситуацію можна виправити, то навіщо засмучуватися? А якщо виправити не можна, то яка користь від нашого смутку?
Отже, якщо є спосіб або якась можливість позбутись страждання, нам не варто турбуватися чи засмучуватися. Якщо ми абсолютно нічого не можемо з цим вдіяти, турбування та засмучення нам анітрохи не допоможуть. Це дуже просто і ясно.
Ще одне, що ми можемо зробити, – це обміркувати недоліки гніву та переваги терпіння. Одна з найкращих людських якостей – це наша здатність мислити та бути розсудливими. Якщо ми втрачаємо терпіння і злимося, ми втрачаємо здатність робити правильні судження і тим самим втрачаємо один з найпотужніших інструментів, які ми маємо для розв’язання проблем: нашу людську мудрість. У тварин її немає. Якщо ми втрачаємо терпіння і дратуємося, ми марнуємо цей дорогоцінний інструмент. Тому ми повинні пам'ятати, що набагато краще мати мужність і рішучість та з терпінням ставитися до страждань.
Вірш 7: прийми страждання інших і даруй їм щастя
Кажучи коротко, нехай я даруватиму всім своїм матерям, як прямо, так і опосередковано, все, що принесе їм користь і радість; і нехай таємно візьму на себе всі проблеми й біди своїх матерів.
Це стосується практики прийняття на себе всіх страждань істот і дарування їм всього нашого щастя (тонґлен), мотивованої сильним співчуттям і любов'ю.
Ми самі прагнемо щастя і не хочемо страждань, і бачимо, що всі інші істоти відчувають те саме. Ми також бачимо, що інші істоти переповнені стражданнями, проте не знають, як їх позбутися. На основі цього ми зароджуємо намір взяти на себе всі їхні страждання і негативну карму й молимося, щоб вони негайно дозріли для нас. Так само очевидно, що інші істоти не мають щастя, якого прагнуть, і не знають, як його знайти. Тому, відкинувши будь-яку скупість, ми даруємо їм усе наше щастя – наше тіло, багатство й позитивну кармічну силу – і молимося, щоб вона негайно дозріла для них.
Звичайно, дуже малоймовірно, що ми справді зможемо взяти на себе страждання інших і віддати їм наше щастя. Якщо таке перенесення між істотами все-таки відбувається, це є результатом дуже сильного, нерозривного кармічного зв'язку з минулого. Однак ця медитація є дуже потужним засобом для розвитку мужності в нашому умі і, отже, є дуже корисною практикою.
У "Семи пунктах тренування ума" Ґеше Чекава каже: "Вправляйтесь по черзі у даванні й прийманні, поєднуючи їх із диханням". Ланґрі Танґпа щодо цього пише, що таку практику потрібно робити приховано, таємно. Шантідева каже те саме в "Сходженні на шлях бодгісаттви" (VIII 120):
Відтак, кожен, хто бажає швидко надати надійний напрямок собі та іншим, повинен практикувати найвищу таємницю: заміну себе на інших.
Ця практика називається "таємною" або "прихованою", тому що вона не підходить для ума початківців-бодгісаттв: вона призначена лише для обраних практикуючих.
В іншому місці "Сходження на шлях бодгісаттви" (VIII 126cd) Шантідева пише: "Завдаючи собі біль заради цілей інших істот, я здобуду всю славу". Але в "Дорогоцінній гірлянді" (11) Наґарджуна пише: "(практика) Дгарми не полягає лише в тому, щоб мучити тіло". Ці вислови не суперечать один одному. Коли Шантідева каже, що нам потрібно завдавати собі болю чи шкоди, це не означає, що ми мусимо битись головою об стіну чи щось подібне. Шантідева каже, що в моменти, коли виникають сильні думки самолюбства, нам потрібно дуже сильно сперечатися з собою і використовувати силові засоби, щоб приборкати їх. Іншими словами, нам потрібно завдати шкоди своєму самолюбству.
Ми повинні чітко розрізняти "я", яке повністю зациклене на власному благополуччі, і "я", яке прагне досягти просвітлення. Між ними є велика різниця. Крім того, ми повинні розглядати цей вірш Шантідеви в контексті віршів, що йдуть перед ним і після нього.
Існує багато різних контекстів обговорення "я": є чіпляння за істинно існуюче "я"; є самолюбство щодо свого "я"; є "я", яке ми використовуємо, дивлячись на речі з погляду інших; і так далі. Ми повинні розглянути тему "я", "мене", в цих різних контекстах.
Якщо це дійсно приносить користь іншим, якщо це приносить користь хоча б одній обмеженій істоті, то нам доречно взяти на себе страждання трьох сфер сансаричного існування або вирушити в одне з пекельних царств, і нам потрібно розвинути в собі мужність, щоб це зробити. Щоб досягти просвітлення заради всіх обмежених істот, ми маємо бути готові провести незліченні еони в найнижчому пеклі Авічі. Це і означає взяти на себе страждання, які спіткають інших.
Суть в тому, щоб розвинути мужність аби з готовністю вирушити в одне з пекельних царств; це не означає, що ми насправді повинні туди вирушити. Коли вмирав Ґеше Чекава з лінії Кадам, він раптово покликав своїх учнів і попросив їх зробити для нього особливі підношення, церемонії та молитви, оскільки його практика була невдалою. Учні були дуже засмучені, бо думали, що станеться щось жахливе. Однак Ґеше пояснив, що хоча все своє життя він молився про те, щоб народитися в пеклі для блага інших, тепер він мав чисте бачення того, що буде далі. Він мав народитися в чистій землі, а не в пеклі, через що і був засмучений.
Так само, якщо ми розвиваємо сильне, щире бажання переродитися в гірших світах для блага інших, ми накопичуємо величезну кількість позитивної сили, яка приносить протилежний результат. Ось чому я завжди кажу, що якщо ми збираємося бути егоїстичними, то нам потрібно бути мудрими егоїстами. Вузькоглядний егоїзм призводить до падіння, тоді як мудрий егоїзм підносить нас до стану будди. Це дійсно мудро!
На жаль, зазвичай ми спочатку прив'язуємося до буддовості. З писань ми розуміємо, що для досягнення буддовості нам потрібна бодгічітта, і що без неї ми не можемо досягти просвітлення. Тому ми з неохотою думаємо: "Я хочу досягти буддовості, тому мушу практикувати бодгічітту". На ділі ми не так переймаємося бодгічіттою, як самим станом будди. Це абсолютно неправильно. Ми повинні робити навпаки: забути егоїстичну мотивацію і думати про те, як насправді допомогти іншим.
Якщо ми дійсно потрапимо до пекла, ми не зможемо допомогти ні іншим, ні собі. Як ми можемо допомогти комусь? Можна ділитись чимось матеріальним або творити чудеса, але також навчати Дгармі. Однак спочатку ми повинні бути кваліфікованими, щоб навчати. Наразі ми не можемо пояснити весь шлях – усі практики та досвід, які потрібно пройти, від першого етапу до останнього – просвітлення. Можливо, ми можемо пояснити деякі з ранніх етапів практики на основі власного досвіду, але не більше. Щоб мати змогу допомагати іншим якнайкраще, ведучи їх шляхом до просвітлення, ми повинні спочатку самі досягти просвітлення. Це є справжньою причиною, чому ми повинні практикувати бодгічітту. Це повністю відрізняється від більш звичного, егоїстичного підходу, коли через егоїстичну турботу про власне просвітлення ми думаємо про інших і присвячуємо їм свої серця з бодгічіттою просто тому, що відчуваємо себе зобов'язаними це робити. Такий підхід є повністю хибним, своєрідною брехнею.
Вірш 8: подолай засмучення через вісім мирських дгарм, усвідомивши, що всі явища подібні до ілюзії
Ум, не заплямований уявленнями про вісім минущих речей, який усвідомлює всі явища як ілюзію, нехай я розвину й відтак звільнюся від своїх пут, не прив'язуючись ні до нічого.
Цей вірш стосується розпізнавального усвідомлення або мудрості. Усі попередні практики не мають бути заплямовані уявленнями про вісім минущих або тимчасових речей у житті. Це так звані "вісім світських дгарм": похвала або критика, хороші або погані новини, здобуток або втрата, успіх або невдача.
Ці вісім можуть бути "білими", "чорними" або "змішаними". Надмірне піднесення при переживанні першого з кожної пари або надмірне пригнічення при переживанні другого є чорними, коли вони виникають через прив'язаність до щастя цього життя, разом із самолюбством і чіплянням за істинно існуюче "я". Змішаними вони є, коли виникають без такої прив'язаності, але все ще з мотивами самолюбства і чіпляння за "я". А білими – коли виникають без прив'язаності до щастя цього життя або самолюбства, а виключно через чіпляння за істинно існуюче "я". Втім, я думаю, буде цілком достатньо, якщо я поясню цей вірш просто з погляду практик, описаних у перших семи віршах: як їх виконувати без заплямованості уявленнями, через які виникає чіпляння за істинно існуюче "я" перед обличчям восьми минущих речей у житті (похвали, критики тощо).
Як ми можемо уникнути такої заплямованості нашої практики? Визнаючи, що всі існуючі явища є ілюзорними, і, отже, не чіпляючись за них як за істинно встановлене існування. Таким чином, ми звільняємося від рабства такого роду чіпляння і прив'язаності.
Однак потрібно чітко розуміти, що тут мається на увазі під словом "ілюзорне". Істинно встановлене існування постає в нашому умі як аспект різних об'єктів, будь-де. Але насправді в них немає істинно встановленого існування. Іншими словами, істинно встановлене існування проявляється, попри те, що не існує нічого такого, як істинно встановлене існування, і тому таке існування є ілюзією. Це означає, що навіть якщо нам і здається, що все, що існує, має істинно встановлене існування, всі явища позбавлені такого неможливого способу існування.
Щоб це зрозуміти, потрібно мати тверде, рішуче і правильне розуміння порожнечі (пустотності), порожнечі проявлених з’яв. Спочатку нам потрібно переконатися, що всі явища позбавлені істинно встановленого, виявного існування. Після цього, коли нам здається, що будь-що, порожнє за своєю природою, має істинно встановлене існування, ми спростовуємо цей неможливий спосіб існування, згадуючи наше попереднє переконання в повній відсутності такого способу існування. Коли ми поєднуємо ці дві речі – видимість істинно встановленого, виявного існування та його порожнечу, як це було раніше, – ми відкриваємо ілюзорну природу всіх явищ. Таким чином, видимість істинно встановленого, виявного існування є ілюзією, тоді як явища, що здаються істинно існуючими, є лише подібними до ілюзії, оскільки вони здаються існуючими таким чином, яким вони у дійсності не існують. Їхнє існування може бути встановлене лише залежно від виникнення.
Дуже важко зрозуміти, як функціонує щось невиявне й чиє існування встановлюється лише залежно від виникнення. Якщо ми можемо усвідомити, що існування як суб'єкта, так і дії встановлюється лише тому, що вони є явищами, які виникають залежно одне від одного, і що вони не можуть існувати й функціонувати самостійно, то ми пізнаємо порожнечу в контексті залежного виникнення. Це найважче для розуміння. Якщо ми правильно усвідомили, що існування не встановлюється і не пояснюється виявною само-природою – іншими словами, не вроджено, невідʼємно виявним існуванням – тоді взаємодія з існуючими об'єктами говорить сама за себе. Те, що їхнє існування встановлюється або пояснюється виявною само-природою, спростовується логікою. Логіка доводить, що явища не можуть мати виявну само-природу, яка встановлює або пояснює їхнє існування. Проте явища безумовно існують, тому що ми дійсно їх переживаємо взаємодію з ними.
Тож, як вони існують? Іншими словами, що встановлює або пояснює їхнє існування? Їхнє існування встановлюється або пояснюється як таке, що виникає залежно лише від сили позначень. Це не означає, що явища взагалі не існують; ніколи не говориться, що нічого не існує. Говориться про те, що існування речей може бути встановлене або пояснене лише залежно від позначень. Це складне питання; це можна зрозуміти поступово, крок за кроком, на власному досвіді.
Спочатку нам потрібно проаналізувати, чи мають явища істинно встановлене існування. Це означає проаналізувати, чи їхнє існування справді встановлене або пояснене чимось виявним в них самих, або, простіше кажучи, чи явища справді можна знайти. Але насправді ми не можемо знайти нічого, що встановлює існування речей з їхнього боку. У дійсності ми не можемо виявити нічого: ніщо не є виявним. Однак, якщо сказати, що явища взагалі не існують, це буде помилкою, тому що ми все-таки сприймаємо їх. Іншими словами, хоча ми не можемо логічно довести, що явища мають справжнє, встановлене існування, яке можна знайти, ми знаємо через наш досвід, що вони існують. Таким чином, ми можемо остаточно зробити висновок, що явища існують.
Якщо вони існують, їхнє існування можна встановити лише двома способами: або з їхнього боку, їхньою власною силою, або силою інших чинників – іншими словами, або повністю незалежно, або залежно від інших факторів. Оскільки логіка спростовує, що існування речей можна встановити незалежно, їхньою власною силою, єдиний спосіб встановити їхнє існування – це залежність від інших чинників.
Від чого залежать, чи є існування встановленим або поясненим? Це залежать від основи для позначення та поняття або найменування, що позначає або визначає їх. Якщо явища можна було б знайти в процесі пошуку, то їхнє існування мало б бути встановлено їхньою власною природою. У такому випадку писання мадг’ямаки, які стверджують, що існування речей не встановлюється їхньою власною природою, були б помилковими. Однак ми не можемо знайти явища, коли їх шукаємо: ми не можемо знайти нічого з їхнього боку, що встановлює їхнє існування. Отже, ми доходимо висновку, що існування явищ встановлюється лише силою інших чинників, а саме силою найменувань.
Слово "лише" тут вказує на те, що щось відсікається. Але те, що відсікається, – це не саме найменування, і не те, що воно означає, чого воно стосується і що є об'єктом дійсного пізнання. Ми не говоримо, що найменування нічого не означають і не позначають, або що об'єкти, на які вказують найменування, не є об'єктами дійсного пізнання. Слово "лише" відсікає те, що існування явищ встановлюється чимось окрім самої сили найменувань. Існування явищ встановлюється лише силою найменувань; а те, на що вказують найменування, – це обʼєкти достовірного пізнання.
Таким чином, справжня природа речей полягає в тому, що їхнє існування встановлюється або пояснюється лише силою найменувань. Немає іншої альтернативи, лише сила позначень. Але це не означає, що крім найменувань нічого немає. Є явища: є об'єкти, на які вказують найменування, і є самі найменування. Що встановлює існування об'єктів, на які вказують найменування? Їхнє існування також встановлюється лише силою найменувань.
Згідно з прасанґіка-мадг'ямакою, найвищим і найточнішим поглядом, ситуація однакова незалежно від того, чи є щось зовнішнім об'єктом, чи внутрішньою свідомістю, яка пізнає цей об'єкт. Існування обох встановлюється виключно силою найменувань; жодне з них не має істинно встановленого існування. Існування думок і понять також встановлюється виключно силою найменувань, це стосується і таких понять як порожнеча, Будда, добро, зло і нейтральність. Існування всіх явищ, усього взагалі, встановлюється виключно силою найменувань.
Коли ми говоримо "лише найменування", це відсікає об'єкти, на які вказують найменування, існування яких встановлюється не лише силою їхніх найменувань. Немає іншого способу зрозуміти, що означає "лише найменування", окрім цього. Але розгляньмо реальну людину і фантомну людину. Обидві вони однакові в тому, що їхнє існування може бути встановлене або пояснене лише силою найменувань, якими вони позначаються. Але між ними є різниця. Все, що існує або не існує, можна ментально позначити, і це все. Ми можемо ментально позначити "реальну людину" і "фантомну людину". Але щодо найменувань, то деякі найменування позначають речі, що існують, а деякі – ні. Найменування "реальна людина" позначає щось, що існує, тоді як найменування "фантомна людина" не позначає нічого існуючого – тобто позначає щось, що не існує.
Підсумок
Коли ми усвідомлюємо, що емоційно важкі люди та їхні грубі слова і неприємна поведінка щодо нас є ілюзією, ми перестаємо проєкціювати на них істинне, виявне існування як притаманно жахливих людей, слів чи поведінки. Вони позбавлені такого неможливого існування. Побачивши, як поняття, слова чи найменування, якими ми позначаємо і називаємо цих людей, впливають на те, як ми їх сприймаємо, ми можемо змінити своє ставлення до них, називаючи їх самоцвітами, що виконують бажання. Сприймаючи їх таким чином, ми бачимо взаємодію з ними як цінну нагоду розвинути такі добрі якості, як терпіння і смиренність.
Прочитайте та прослухайте оригінальний текст "Вісім віршів про тренування ума" Ланґрі Танґпи.