Чистота ментального континууму та просунутий рівень

Кармічні тенденції та потенціали не є формою фізичного явища або способом усвідомлення чогось. Вони просто приписані нашому ментальному континууму. Наприклад, якщо ми п'ємо каву сьогодні і ми пили її і вчора, і позавчора, і позаминулого дня, то для того, щоб організувати цей досвід, ми говоримо, що існує тенденція пити каву. Ця тенденція не є чимось фізичним і не є способом усвідомлення чогось. Це просто приписування певної якості послідовності схожих подій.

Наше невідання і турбуючі емоції та установки також мають тенденції, які пояснюють їхню безперервність. Зрештою, так само як ми не п'ємо каву кожну хвилину дня, ми не гніваємося щохвилини. Але існує певна тяглість, і вона пояснюється з точки зору тенденцій. Саме через тенденції, приписані нашому ментальному континууму, наше невідання, турбуючі емоції та кармічні наслідки лишаються у нашому ментальному континуумі й будуть продовжуватись, якщо ми не зробимо щось, щоб це припинити.

Неусвідомлення реальності, яке лежить в основі наших турбуючих емоцій, а також нашої нав'язливої кармічної поведінки, ґрунтується на тому, що наш ум створює видимість, ніби речі існують у неможливий спосіб. Насправді наш ум робить це щомиті. Вхопившись за істинно встановлене існування, ми сприймаємо ці оманливі видимості й віримо, що вони відповідають дійсності. Через невідання ми не знаємо, що це неправда.

Чіпляння за істинно встановлене існування і невідання, турбуючі емоції та установки, а також залежні від них кармічні тенденції та потенціали, становлять емоційні затьмарення. Вони перешкоджають звільненню. Звички до чіпляння не тільки породжують чіпляння, але й створюють оманливу видимість справді встановленого існування, що є неможливим. Вони роблять це постійно і є "постійними звичками". Вони становлять когнітивні затьмарення, які перешкоджають всевідальному просвітленню. До звільнення ці звички породжують як оманливі видимості, так і чіпляння за сприйняття й віру в ці видимості. Після звільнення і до просвітлення вони продовжують породжувати з’яви, але чіпляння лишається виключно в сенсі сприйняття з’яв. Вони більше не породжують віри в те, що ці з’яви відповідають дійсності.

Неконцептуальне пізнання порожнечі (пустотності) – тобто усвідомлення, що не існує такого способу існування, який відповідає тому, що проявляється, – позбавляє нас від кожного з цих затьмарень залежно від того, яка рушійна сила стоїть за цим розумінням: тільки зречення або і зречення, і бодгічітта.

Існує багато рівнів тонкості неможливих способів існування, які створює наш ум. На найглибшому, найтоншому рівні – це те, що ми називаємо "істинно встановленим існуванням". У різних системах догматів індійського буддизму істинно встановлене існування визначається по-різному, але ми розглянемо переважно визначення Прасанґіки в розумінні традиції Ґелуґ.

Термін "способи існування" стосується того, що визначає існування чогось. Йдеться не про спосіб, у який щось існує – хоча різниця дуже тонка. Слово "встановлювати" стосується того, що доводить або пояснює факт існування чогось. У ранніх системах догматів є дуже простий спосіб продемонструвати, що щось існує: явище існує, якщо виконує певну функцію. Оскільки воно щось робить, виконання цієї функції доводить або демонструє, що воно існує. Це пояснення з нижчих систем догматів.

Коли система Прасанґіки говорить про істинно встановлене існування, це означає, що з боку об'єкта є щось, що встановлює, що він існує. Це відбувається або власними силами, або в поєднанні з іншими факторами концептуального ментального позначення.

Коли ми розуміємо порожнечу, ми бачимо, що немає фактичного референта для цих неможливих способів існування; його просто не існує. Спробуймо зрозуміти це на прикладі. Можна сказати: "У мене сильне тіло", тому що наш ум створює видимість, що є щось зі сторони тіла, що робить його сильним, незалежно від будь-чого іншого. Всі причини твердження "я сильний і здоровий", такі як міцне здоров'я, правильне харчування, фізичні вправи тощо не здаються нам такими, якими вони є насправді. Коли ми дивимося в дзеркало, нам здається, що сильне тіло не виникає з цих причин, а є справді сильним зі свого боку.

Якби з боку тіла було встановлено, що воно сильне, то воно мало б бути сильним у будь-якій ситуації, навіть у порівнянні з іншими. Відносно тіла немовляти тіло дорослої людини сильне, але відносно тіла дорослого самця горили воно не сильне, а слабке. Сила виникає і залежить від багатьох факторів. Вона залежить не лише від дієти та фізичних вправ, але й від того, з чим ми її порівнюємо. Це також залежить і від самого слова і поняття "сильний".

Так чи інакше у нас виникло слово і поняття "сильний" на основі дій, які ми робимо щодня. У доісторичні часи для людей, які започаткували мову, "сильний" було просто беззмістовним звуком, лише згодом це слово стало позначати поняття, категорію, а також всі предмети, які люди вписують у цю категорію. Що робить тіло сильним? Єдине, що робить його сильним, – це те, що називається "позначенням" і "ментальним маркуванням", і ніщо інше. Усе, що ми можемо сказати: бути сильним – це лише те, на що вказує слово "сильний", коли воно позначає щось, що є його основою, і коли це щось ментально позначається категорією, поняттям "сильний". Поза межами основи немає нічого наявного, що визначало б, що хтось є сильним. 

Можна запитати: "Але хіба не існує визначальних характеристик сили?" Хтось може підняти 100 кілограмів, і хіба це не є визначальною характеристикою сильного, з боку об'єкта? Ні, і це тому, що ця визначальна характеристика підняття важких предметів також була вигадана людьми і умом, який придумав поняття "сильний". Вони придумали визначення, помістили його в словник, і ось маємо слово "сильний", але це все є повністю ментальною конструкцією. Однак наш ум створює видимість тіла і його сили. "Я щойно зробив 100 відтискань від підлоги, я такий сильний!" – ніби сила нашого тіла існує сама по собі.

На основі цієї видимості й віри в те, що вона стосується чогось реального, ми перебільшуємо якості тіла і породжуємо прив'язаність, гордість і зарозумілість. Ми дивимося на когось, кого вважаємо сильнішим, і заздримо. Або якщо ми можемо зробити лише 50 відтискань, а не 100, ми злимося і розчаровуємося. Так виникають усі турбуючі емоції, основані на вірі в видимість того, що насправді є неможливим.

Це не означає, що умовно не існує поняття "сильний". Умовно, в контексті мови, слів і понять, можна сказати, що ми сильні. Це не проблема; ми не говоримо, що абсолютно нічого не існує. Умовно, наше тіло має силу, і залежно від слова й поняття, ми можемо сказати, що воно сильне в порівнянні з немовлям, і так далі. Але ніщо з боку тіла не свідчить про те, що ми сильні: ніщо з боку основи ментальних ярликів і позначень, ні в умовному сенсі, ні в остаточному. 

Це коротке пояснення. Але нам треба над цим замислитися. Якби було щось з боку об'єкта, нашої сили, що робило нас сильними саме по собі, зі свого боку, то ми мали б бути сильними незалежно від хвороб, старості абощо. Та якщо ми використовуємо логіку, то бачимо, що це просто безглуздя.

Коли ми зосереджуємося на пустотності (порожнечі), ми зосереджуємося на тому, що "цього не існує". Це повна відсутність реального референтного об'єкта видимості істинно встановленого існування. Видимість не відповідає нічому реальному: такого об’єкта ніколи не було. Інший термін для цього – "підтримувальна опора". Видимість неможливого об’єкта нічим не підтримана.  Коли на віконну штору падає чиясь тінь, за нею стоїть реальна людина, яка відкидає цю тінь. Тут же, навіть якщо є видимість істинно встановленого існування, як у тіні, за нею немає нічого, що підтримувало б її зі свого боку.

Коли ми фокусуємося на порожнечі й повністю поглинуті нею, тобто маємо досконале зосередження, то в цей час ум не створює видимості істинно встановленого існування і не вірить у нього. Ми говоримо, що це відбувається неконцептуально. Якби це відбувалось концептуально, це було б змішано з категорією або концепцією порожнечі. Це дуже складно.

Емоційні затьмарення, як уже згадувалося, стосуються невідання й турбуючих емоцій і установок, а також їхніх тенденцій плюс кармічних тенденцій і потенціалів. Емоційні затьмарення спричиняють сансаричне перенародження, як описано в 12 ланках. Вони походять від чіпляння за істинно встановлене існування і перешкоджають звільненню. Когнітивні затьмарення стосуються створення видимості істинно встановленого існування, що походить від постійної звички до чіпляння. Коли наш ум створює видимість істинно встановленого існування, все починає здаватися абсолютно незалежним і не пов'язаним між собою. Через це ми не здатні побачити взаємозв'язок усього, особливо в контексті поведінкових причин і наслідків. Це заважає нашому всевіданню, і тому ми не знаємо, як найкраще допомогти кожному. Ми не можемо побачити всі безкінечні причини проблем інших істот або нескінченні результати того, чого ми навчаємо.

Наш ментальний континуум "заплямований" цими емоційними та когнітивними затьмареннями, що не мають початку. Тому ми не є вільними від сансари (санскр. saṃsāra) або просвітленими. Але чи можна позбутися плям цих емоційних і когнітивних затьмарень? Чи є вони частиною сутнісної природи ума, чи це так звані "минущі плями"? Якби вони були визначальною характеристикою природи ума, вони були б присутні кожної миті. Втім це не так. Бувають випадки, коли ми повністю поглинені порожнечею, і вони не присутні. Це свідчить про те, що вони не є частиною природи ума.

Наступне питання: якщо це минущі заплямування, а не частина сутнісної природи ума, то чи можна їх позбутися назавжди? Назавжди означало б їхнє істинне припинення, що є третьою благородною істиною. Оскільки різні тенденції невідання, турбуючі емоції і карма, а також постійна звичка чіплятися за істинне існування все одно можуть бути приписані уму, що повністю неконцептуально поглинений порожнечею, то після того, як ми виходимо з цього стану, чіпляння і так далі проявляються знову. Тож як їх позбутися, щоб вони не повторювалися більше ніколи?

Тенденції та звички формуються на основі послідовності подібних подій. Ми можемо стверджувати, що в нашому ментальному континуумі існує певна тенденція, тільки якщо в майбутньому можуть відбутися повторення певної повторюваної дії. Якщо ж повторення в майбутньому не передбачається, то можна лише сказати, що існувала попередня або минула тенденція чи звичка, але зараз її вже не існує. Наприклад, я маю звичку писати правою рукою, і це є теперішньою звичкою, тому що я все ще можу писати правою рукою в майбутньому. Але якщо я втрачу праву руку в результаті нещасного випадку, чи можна буде сказати, що я і тепер маю таку звичку? Ні. Раніше у мене була звичка писати правою рукою, але я більше не можу цього робити, тому що у мене її немає. Це лише минула звичка, а не теперішня. Якби ми могли запобігти будь-якому майбутньому повторенню створення видимості істинно встановленого існування і запобігти як сприйняттю, так і вірі в ці видимості, то зі звичкою було б покінчено назавжди. Вона б не повернулася.

Чим більше ми можемо залишатися в неконцептуальному поглиненні порожнечі, без видимості істинно встановленого існування і без чіпляння за нього, тим слабшими ставатимуть тенденції й звички. Невідання ґрунтується на вірі в те, що видимості відповідають чомусь реальному, але з поглиненим зосередженням порожнечі ми переживатимемо все більше й більше моментів сфокусованості на тому, що в реальності не існує нічого, що би їм відповідало. Отже, чим більше ми занурюємося в порожнечу, тим більше перестаємо вірити в те, що оманливі видимості, які ми сприймаємо поза нашим повним поглиненням, відповідають чомусь реальному. Іншими словами, звичка чіплятися за істинно встановлене існування буде слабшати, допоки не перестане давати підстави для віри.

На цьому етапі ми позбуваємося емоційних затьмарень і досягаємо звільнення. Це відбувається тому, що ми назавжди позбулися невідання та його тенденцій, через які ми не знали, що видимості не відповідають дійсності. Саме це невідання спочатку породжує наші турбуючі емоції та нав'язливі кармічні дії, що призводять до кармічних наслідків, і саме ці турбуючі емоції активують кармічні наслідки, що призводять до майбутніх сансаричних перенароджень. Коли немає більше невідання, немає й нічого, що могло б активувати кармічні наслідки, і немає нічого, що могло б засіяти більше кармічних наслідків, і тому безконтрольно повторювані сансаричні перенародження припиняються назавжди.

Якби ми могли постійно лишатися зосередженими на порожнечі, як це зробив Будда, то ми не створювали б жодної видимості істинно встановленого існування. Наш ум не продукував би цієї нісенітниці, і ми мали б всевідання, бо змогли б осягнути взаємозв'язок усього сущого. Так ми встановлюємо існування звільнення та просвітлення і можливість їх досягти.

Ум, що розуміє порожнечу, повинен мати певну силу. Ми можемо зрозуміти порожнечу на інтелектуальному рівні на заняттях в університеті, але це не матиме великої сили. Насправді подібне розуміння може призвести до зарозумілості. Якщо ж за цим розумінням стоїть сила беззусильного зречення – зречення, що виникає автоматично, без додаткової підготовки, – тоді воно має достатньо енергії, щоб позбутися як тенденцій до невідання і турбуючих емоцій, так і власне невідання і турбуючих емоцій.

Чому? Тому що те, чого ми зрікаємося, насправді є результатом турбуючих емоцій і тенденцій. Ми зрікаємося сансаричного перенародження. Ми сповнені рішучості звільнитися від цього і готові відмовитися від його причин. Ми зрікаємося від всепроникного страждання, повʼязаного з сукупностями. Будь-хто може відректися від болю, бо ніхто не хоче відчувати більше болю. Це не велике досягнення. Навіть тварини на це здатні. Крім того, інші релігії зрікаються земного щастя, щоб потрапити до раю, тож це не є характерною ознакою буддизму. Те, від чого ми відрікаємося – це третій тип страждання, який лежить в основі сансари. Це дуже важливо.

Що характеризує сансару? Її злети і падіння. Іноді нам добре і ми щасливі, а іноді нам погано і ми нещасні. Ми не можемо передбачити, як почуватимемося наступної миті. Навіть коли нам добре, але ми вимушені будемо з цим відчуттям розлучитися, ми не почуваємося достатньо задоволеними, наприклад, коли "я почуваюся недостатньо добре". Це сансарична ситуація, від якої ми відрікаємось. Ми не відрікаємося від існування чи життя. Звичайно, коли ми думаємо, що якщо у нас не буде "захопливих" злетів і падінь, то наше життя буде порожнім і нудним, – через це можуть з'явитися ментальні блоки. Але якщо ми глибоко проаналізуємо, то побачимо, що коли ми досягнемо звільнення, все одно матимемо сукупності-скандги, з яких складається кожна мить нашого досвіду, і у нас все одно будуть почуття, але вони не будуть турбуючими. Ми матимемо спокійне щастя і неупередженість. Ми матимемо любов, співчуття, терпіння, щедрість, прихильність і так далі, без жодних турбуючих емоцій.

Якщо коротко, то ми працюємо над цим, щоб дійсно стати особистістю середнього рівня. Ми впевнені, що наш ментальний континуум триває вічно і за своєю природою не заплямований емоційними затьмареннями, а тому їх можна зупинити назавжди. Ми також маємо правильне розуміння того, чого саме ми зрікаємося. Коли все це зрозуміло, ми знаходимося на шляху до того, щоб дійсно стати практиком середнього рівня.

На просунутому рівні, коли ми володіємо силою беззусильної бодгічітти – силою ума, що розуміє порожнечу, наш ум здатен назавжди залишатися зосередженим на порожнечі, а також позбутися когнітивних затьмарень.

Чому? У нас, як і у всіх інших, є ментальний континуум без початку і кінця, незаплямований двома затьмареннями. Це перше, що ми повинні усвідомити. На основі цього ми розвиваємо неупередженість до всіх. Наприклад, коли ми бачимо ментальний континуум, який через свою карму зараз пов'язаний з тілом комахи, це не означає, що цей ментальний континуум зі свого боку встановлений як ментальний континуум комахи, хоча наш ум змушує його виглядати таким. Не існує такого поняття, як ментальний континуум комахи, чоловіка, жінки, людини, мексиканця, чи будь-кого іншого. Суть у тому, що наші ментальні континууми також позбавлені можливості існувати у неможливий спосіб, існувати самі по собі, незалежно, наче "за високими стінами" навколо них.  Усі наші ментальні континууми безпочатково взаємодіють один з одним і зазнають впливу один від одного з точки зору того, що ми відчуваємо.

Якщо взяти до уваги безкінечність часу, то ми бачимо, що раніше ми не тільки допомагали одне одному, але й були одне одному матір'ю, батьком і так далі. Крім того, всі хочуть бути щасливими, і ніхто не хоче бути нещасним. Це наріжний принцип для кожного ментального континууму, і на цій основі ми всі рівні. Ми всі взаємопов'язані одне з одним і всі маємо те, що ми називаємо "природою будди". Це основоположна чистота ментального континууму, що дозволяє нам усім стати просвітленими.  Ми насправді переконані, що кожен може досягти звільнення і просвітлення. Коли ми розуміємо порожнечу ментального континууму, тоді ми розуміємо, що можна впливати на інших і допомагати їм. Між ментальними континуумами існує причинно-наслідковий зв'язок, до того ж важливо не перебільшувати і не заперечувати того, що можливо зробити для інших, на основі реального розуміння причин і наслідків. 

Від розуміння того, що всі люди однаково здатні досягти звільнення і просвітлення, у нас з'являється велике співчуття, спрямоване абсолютно до всіх. Ми бачимо взаємозв'язок усього, можливо, не дуже чітко, але принаймні розуміємо принцип. Тепер ми починаємо бачити, що сила наміру бодгічітти настільки велика, що вона може стати причиною фактичного досягнення всевідального ума будди такого засягу.

Намір бодгічітти базується на співчутті та відповідальності за те, щоби привести кожного до просвітлення. Ми називаємо це "винятковою рішучістю". Ми бачимо, що тільки якщо самі станемо буддою, то зможемо повноцінно допомагати іншим; тому ми повинні позбутися як емоційних, так і когнітивних затьмарень. На цьому етапі ми зосереджуємося на нашому індивідуальному просвітленні, яке ще не відбулося, посилаючись на третю і четверту благородні істини. Це істинні припинення двох типів затьмарень і істинні шляховказівні стани ума, які ще не відбулися, але можуть відбутися в нашому ментальному континуумі.

Коли ми говоримо про "майбутнє" в західному контексті, це звучить так, ніби це щось, що відбувається "десь там попереду". Ніби якби ми рухалися швидше за швидкість світла, ми могли б потрапити в те саме "майбутнє". Але буддійське розуміння не таке. У буддизмі ми говоримо про три типи подій: події, які вже не відбуваються, відбуваються зараз і ще не відбуваються. Тільки якщо щось можливе, ми можемо про це говорити як про щось, що ще не відбувається. Наше просвітлення не відбувається зараз, але воно може відбутися на основі чистоти ментального континууму і причин, які вибудовуються як мережі позитивної сили і глибокого усвідомлення, або так звані "накопичення заслуг і мудрості". Просвітлення, яке ще не відбувається, приписується його причинам і ґрунтується на чистоті ума.

За допомогою бодгічітти ми прагнемо до надзвичайного, безмежного рівня ума. Це і є махаяна, велика колісниця ума. Ми говоримо тут не про транспортний засіб, а про розуміння, яке приведе нас до просвітлення. Воно неосяжне, тому що ми міркуємо в масштабі всіх істот і взаємозв'язку між ними. Ми також думаємо з погляду повної чистоти індивідуального ментального континууму – нашого власного і всіх інших. Це дає силу розумінню порожнечі, завдяки якій можна прорватися крізь звичку чіплятися за істинно встановлене існування. Іншими словами, ми можемо завжди лишатися поглиненими в порожнечу.

Ось що відбувається на середньому і просунутому рівнях. Ми хочемо стати особистістю, яка постійно беззусильно перебуває на цих рівнях. Як особистість середнього рівня, ми сприймаємо все, з чим ми стикаємося в сансаричному існуванні, як форму страждання. Чи означає це, що ми більше не можемо отримувати задоволення і мусимо весь час бути похмурими? Ні, зовсім ні! Просто ми не обманюємося тим, що бачимо. Навіть на поверхневому рівні ми бачимо, що все виникає на основі причин і умов, що це зміниться, і що це не надовго. Ми просто насолоджуємося тим, що відбувається, не перебільшуючи це. Так, нам потрібно їсти, тож ми можемо насолоджуватися їжею, але не думати: "О, як же це неймовірно смачно, я хочу з’їсти ще і ще". Ми зберігаємо спокій і насолоджуємося речами такими, якими вони є.

Ми взаємодіємо з людьми і серед них будуть ті, на кого ми злимося, ті, на кого нам байдуже, і, звичайно, ті, до кого відчуваємо сильний потяг. Навіть якщо ми не можемо застосувати розуміння порожнечі, ми можемо застосувати тимчасові протиотрути, такі як візуалізація. Ми можемо уявити, що маємо рентгенівський зір і дивимося на скелет людини, яка нас дуже приваблює, або, що ще ефективніше, зробити так, як пропонує Шантідева: уявно зняти з неї шкіру. Ми уявляємо цю людину як сукупність м'язів, кишківника, шлунку, легенів і так далі, і бачимо, що незалежно від того, хай якою привабливою чи відразливою ми її вважаємо, вона перебуває під впливом турбуючих емоцій і руйнівного впливу віку, тому зрештою вона матиме болі в спині і так далі. Це допомагає розвіяти потяг або відразу та гнів, тому що вони багато в чому базуються на поверхневих проявах. Дуже корисно, якщо ми будемо практикувати таку візуалізацію весь час.

Ми відрікаємося, тобто не хочемо мати такого роду привʼязаність чи відразу, тому що це спричиняє проблеми, нещастя і страждання. Ми сповнені рішучості звільнитися від цього, а це означає, що нам потрібно застосувати протидіючу силу, щоб їх позбутися. Це не означає, що ми маємо бажання і нічого не робимо: "Можливо, мої турбуючі емоції зникнуть, якщо я буду достатньо старанно молитися".

Коли візуалізуємо нутрощі людини, те, що ми бачимо, справді існує. Це не фантазія. Однак зовнішній вигляд людини також існує. Ми не заперечуємо зовнішність. Врешті-решт ми дійдемо до того, що не будемо перебувати під впливом бажання і так далі. Тоді ми можемо просто, не переймаючись, насолоджуватися красою людини, квітки, чи страви, тому що ми розуміємо глибинний рівень. Як наслідок, ми  насправді починаємо помічати красу набагато більше, ніж раніше.

Якщо підсумувати, то середній рівень зосереджений на відмові від турбуючих емоцій і всієї сансаричної ситуації, яка ними породжується. Дгарма-Лайт полягає в тому, щоб думати про це життя. Справжня Дгарма полягає в тому, щоб думати про те, що якщо не позбудемося турбуючих емоцій, вони увічнять себе назавжди через неконтрольовані перенародження, що безперервно повторюватимуться. Звичайно, ми цього не хочемо!

Коли ми досягаємо просунутого рівня, ми зосереджуємося не лише на подоланні власних негативних емоцій щодо всіх і всього, а й на поширенні співчуття на всіх інших, усвідомлюючи, що всі ми перебуваємо в однаковому становищі. Ми всі перебуваємо під впливом карми і турбуючих емоцій, а також страждаємо від злетів і падінь сансари. Як жахливо, що всі перебувають у такому ж нестерпному стані, що і ми самі!

Зосереджуючись на стані істот, в якому вони вже не є моєю матір'ю, зараз є (до прикладу) комахою, і ще не є буддою, ми на всіх трьох рівнях ставимося до них на основі розуміння чистоти ума, або буддової природи. Це нелегко. Ми говоримо не лише про тих, хто зараз має людську форму. Уявіть собі, якби ми могли мати таке ставлення до усіх, а до того ж до усіх одночасно!

Наш ментальний континуум не має ні початку, ні кінця, і ми неодмінно будемо перенароджуватися. Ми не фокусуємося лише на тому, що відбувається зараз, але мислимо з погляду того, що ще не відбулося. Якщо ми нічого не зробимо з цим, наша теперішня сансара триватиме вічно. Навіть якщо наш безпочатковий ментальний континуум змішаний з емоційними затьмареннями, ми можемо усунути їх назавжди. Існує звільнення, яке ще не відбулося, але яке ми можемо приписати нашому ментальному континууму. Те саме стосується і нашої природи, яка не заплямована когнітивними затьмареннями. Ми можемо зазирнути в майбутнє просвітлення-яке-ще-не-настало на основі наших ментальних континуумів. Ми також розуміємо, що незліченна кількість інших ментальних континуумів перебуває в такій самій ситуації, що й ми. Тоді ми побачимо взаємопов'язаність усіх нас.

Пам'ятаючи про це, ми більше не думаємо виключно про це життя, а й про майбутнє теж. Потім ми фактично зміщаємо фокус уваги з майбутнього в сансарі на стан звільнення, що попереду. Після цього ми ще більше відсторонюємося від звільнення і повністю зосереджуємося на нашому ще-не-насталому просвітленні. На кожному з цих етапів є зречення, коли ми від чогось відсторонюємося. Тут, на просунутому рівні, ми також розвиваємо бодгічітту. Все це можливо, тому що ми розуміємо пустотність нашого ментального континууму.

Це три наріжні аспекти шляховказівних станів ума, на яких наголошував Цонкапа: зречення, бодгічітта і розуміння порожнечі. Якщо крок за кроком слідуємо шляхом ламріму, щиро прагнучи поступово стати особистостями трьох рівнів, хоча це, безсумнівно, і нелегке завдання, та ми можемо досягти прогресу на шляху до стану будди, щоби принести користь усім обмеженим істотам.