Питання: Мені дуже подобається ідея так званого ставлення "нічого особливого". Що цікаво, так це як відбувається взаємодія з навколишнім світом з таким ставленням. Наприклад, скажімо, ви працюєте над проєктом в команді з іншими людьми. І коли щось іде не так, ви проявляєте таке ставлення: "Ну що ж, нічого особливого! Буває". Я боюся, що інші подумають, що ти просто безповідальна людина.
Д-р Берзін: Необхідно правильно зрозуміти позицію "нічого особливого". Вона полягає не в тому, щоб нічого не робити. Це також не байдуже ставлення, коли нам все одно, "пофіг". "Нічого особливого" означає, що ми не засмучуємося через те, що почуваємося щасливими чи нещасливими, і не робимо з цього великої проблеми. Ми просто дуже раціонально і спокійно ставимося до того, що робимо. Ми просто робимо те, що потрібно, не засмучуючись.
Що, якщо інші люди засмутяться?
Якщо вони засмутяться, ваш спокій може допомогти їх заспокоїти. Наведу класичний приклад: уявімо, що ми працюємо з документом на комп'ютері, натискаємо не ту клавішу, і він видаляється. Таке трапляється. Не варто засмучуватися. Якщо немає функції відмінити дію і ми не можемо це виправити, то все пропало. Плач не поверне його назад, засмучення і горе не допоможуть. Це тільки заважатиме. Ми просто кажемо: "буває", і створюємо документ знову. Якщо ми достатньо натреновані, щоб запам'ятовувати написане, ми можемо відтворити його, і, можливо, вдруге він буде навіть кращим. Ми просто справляємося з ситуацією без жодних драм. Якщо працюємо в команді, і документ був для команди, наш спокій допоможе заспокоїти й інших також.
Ми говоримо про те, що відчуваємо себе щасливими чи нещасними через певні обставини чи в цілому?
Я говорю про роботу з собою: ставлення до того, що з нами відбувається. Почуваємося ми нещасливими чи щасливими, ми просто живемо далі і не робимо з цього великої проблеми. А як щодо того, коли хтось інший почувається щасливим, нещасним чи засмученим? Наприклад, дитина плаче. Чого ми очікуємо? Це ж дитина. Ми не засмучуємося: "О ні, дитина плаче!". Ми не робимо з цього великої драми і просто проявляємо турботу. Чому дитина плаче? Ми робимо все, що потрібно зробити, щоб її заспокоїти. Ось так.
Шантідева дуже влучно про це сказав: "Люди інфантильні". Тому вони засмучуються. Як діти, які плачуть з будь-якої причини. Та нас це не дивує, правда ж? Ми не робимо з цього великої проблеми, але намагаємося їх заспокоїти і реагувати більш адекватно до реальності.
Засмучуватися – це ніби роздмухувати дійсне існування чогось, робити з цього велику проблему. Суть пустотності саме в цьому – не буває "великих проблем". Великі проблеми не відповідають реальності. Речі трапляються, ось і все. Ми просто з ними справляємося. Чи викликає це емоції? Звичайно. Позитивні емоції, такі як любов, співчуття і терпіння – це чудово. Але не варто проявляти негативні емоції, такі як гнів, нетерпіння і неприязнь, оскільки вони не приносять користі.
Мені здається, що якщо ми зробимо ще один крок вперед від цієї теорії, то це вже буде схоже на вчення про тренування ума – лоджонґ. Ми можемо вчитися на наших проблемах, використовуючи їх як сходинки для глибшого розуміння.
Саме так.
Ви вважаєте цей метод тренування ума нереалістичним? Ви вважаєте, що більш реалістично працювати зі ставленням "нічого особливого"?
У нас є методи тренування ума лоджонґ, які ми можемо застосувати, щоб змінити наше ставлення. Наприклад, ми можемо розглядати негативні обставини як позитивні. Це чудові методи, але, я думаю, ми маємо припинити роздувати наші почуття і побачити, якою ситуація є насправді, перш ніж ми зможемо її трансформувати. Дуже важко трансформувати ситуацію, коли ми роздули її до катастрофи. "Катастрофа! Дитина знову забруднила підгузки". Нам потрібно мати більш реалістичний погляд, перш ніж ми зможемо трансформувати його за допомогою лоджонґу на: "Нехай кожен забруднений підгузок прийде до мене. Я всім поміняю підгузки".
Потрібна послідовність: спочатку дитина запакостилась. І що з того? Це ж дитина. Ми міняємо підгузник. Далі, змінюючи підгузник, ми напевно не відчуваємо "приємного усвідомлення контакту", тому що він неприємно пахне. Ми можемо використовувати практику лоджонґ, як-от: "підмиваючи дитину, нехай я зможу очистити всі забруднення й занечищення кожного з нас. Нехай це послужить причиною того, що я зможу очистити всіх.". Але спочатку нам потрібно деконструювати сприйняття цього як катастрофи. Ми робимо це послідновно, крок за кроком.
Я просто думаю про всі ті підгузки, які треба змінити. Який жах.
Так, ніхто не захоче бути буддистом, якщо доведеться брати на себе все лайно всього світу, це правда. Як правило, гумористичні приклади справляють глибше враження, ніж нудні приклади. Чи не так?
Мені просто цікаво, на повсякденному рівні, коли ми переживаємо щось неприємне, наприклад, деструктивні стосунки чи щось подібне, як нам застосовувати це вчення?
Якщо ми перебуваємо в деструктивних стосунках і справи йдуть погано, ми не кажемо: "Ну то й що, це ж сансара". Ми використовуємо наше розпізнавальне усвідомлення, те, що Його Святість Далай-лама називає нашою "дивовижною людською розумністю". Нам потрібно вміти розрізняти, чи є ситуація корисною чи шкідливою. Вигідно чи не вигідно нам і іншій людині перебувати в цих стосунках? Якщо це невигідно й шкідливо для обох сторін, то ми припиняємо їх. Суть в тому, щоб вміти мислити тверезо, а не на основі перебільшень і проєкцій на те, що відбувається, які просто не відповідають дійсності. Іноді краще розлучитися, безумовно. Але варто приймати це рішення на основі ясного мислення, ясного аналізу.
Чи може бути корисним намагтися усвідомлювати наші несвідомі почуття і чесно висловлювати їх?
Часто ми переживаємо емоції, висловлюючись західними термінами, на несвідомому рівні. Питання в тому, чи не краще за певних обставин, щоб вони були більш явними? Я можу уявити собі два різні випадки, один з яких є деструктивною емоцією, а інший – конструктивною. Візьмемо, наприклад, гнів або любов. Якщо ми відчуваємо несвідому ворожість до когось, то нам, звичайно, краще її усвідомити. Та усвідомлення не обов'язково означає вираження емоції. Знову ж таки, нам потрібно аналізувати і ропізнавати різні аспекти того, що відбувається.
Наприклад, у мене є друзі, і коли я з ними зустрічаюсь, я завжди запитую: "Як справи? Як життя? Що нового?". Але вони ніколи не питають мене, як у мене справи чи як у мене життя. Вони настільки егоцентричні, що навіть не думають запитати мене, як у мене справи – і це дратує. Ось тут і є різниця. Чи є тут несвідома ворожість? Можливо; але висловлювати своє роздратування й злитися не допоможе ситуації. Кажучи: "Ти такий егоїст! Ти жахлива людина", – ми будемо нав'язливо діяти в деструктивний спосіб і постійно сваритися з друзями. Це не допоможе. "Чому ти не запитуєш мене, як я? Що з тобою не так?" – ні, такі речі зовсім не допомагають. Якщо ми помічаємо, що у нас є ворожість з приводу чогось подібного, то ми дійсно повинні подбати про те, щоб не проявляти її, тому що інакше ми втратимо самоконтроль і діятимемо деструктивно.
Однак, коли я помічаю цю ворожість, я можу спробувати виправити ситуацію без злості. Зазвичай я роблю це в жартівливій формі. Я вважаю, що гумор дуже допомагає розрядити обстановку. Після того, як вони розповіли мені все про те, як у них справи, і починають змінювати тему, я кажу: "А як у тебе справи, Алекс? О, дякую, що запитав!" Звучить як жарт, але людина розуміє, що їй потрібно відповісти взаємністю і запитати, як у мене справи. Ось так ситуація вирішується без жодної ворожості.
Корисно усвідомити, якщо у нас є така прихована ворожість. Якщо мене це не турбує, то що з того? Мені байдуже, запитають мене, як у мене справи чи ні, це не має значення. Чи мушу я їм розповідати, чим я займаюсь, як у мене справи? Не обов'язково. Якщо я дійсно хочу, я просто розкажу їм. Це як у випадку, коли дорослі діти чи онуки ніколи не телефонують вам, та якщо ви дійсно хочете почути їх, просто зателефонуйте їм самі. Але робіть це без ворожості і не намагайтеся змусити їх відчути провину за те, що вони вам не дзвонять.
А як щодо конструктивних емоцій? Тепер проаналізуймо їх. Я скажу зі свого досвіду, тому що раніше я їх не аналізував. Можливо, у нас є непроявлена любов? Що це означає? Ми не говоримо тут про руйнівну емоцію завуальованої чи прихованої похоті та сексуального потягу до когось. Не про намір "затягнути когось в ліжко" або щось подібне. Ми маємо говорити про справді позитивні емоції. Наприклад, ми любимо свою дитину, але як часто ми проявляємо й висловлюємо цю любов? Чи хочемо ми вивести її на більш явний рівень? Так, це може бути корисно.
Тоді нам доводиться використовувати розпізнавальне усвідомлення, тому що ми не хочемо "задушити" дитину своєю любов’ю. Наприклад, якщо наша дитина-підліток проводить час з друзями, а ми входимо в її кімнату і кажемо: "О, я так тебе люблю", – обіймаємо і цілуємо її, ми ставимо її в незручне становище перед друзями, а це абсолютно недоречно. Інший приклад: ми постійно дзвонимо або пишемо нашому підлітку, коли його немає вдома. "О ні, це знову моя мама, питає, чи зі мною все гаразд!"
Нам потрібно використовувати розпізнавальне усвідомлення, щоб визначити, коли і як виражати свої позитивні емоції. Прояв любові до дворічної дитини відрізнятиметься прояву любові до п'ятнадцятирічної. Позитивні емоції можна виражати, але знову ж таки, не потрібно драматизувати і робити з них справжнє шоу. Більш тонких проявів достатньо.
Емоційні "валюти"
Так мі підходимо до іншої теми, яка, на мою думку, є дуже корисною. Мій друг, психіатр, пояснив цю теорію в економічних термінах. Ми повинні навчитися приймати те, що люди мають різні "валюти", і вони будуть платити цими різними валютами. Ми повинні навчитися приймати їхню валюту. Наприклад, деякі люди показують свою прихильність фізично, через обійми і поцілунки. Інші люди проявляють свою любов і турботу, піклуючись про нас. Вони не схильні до фізичних проявів прихильності, втім вони піклуються і захищають нас.
Класичний приклад – це старші покоління, де батько зазвичай не проявляв любов до своїх дітей. Однак він висловлював свою любов тим, що працював, заробляв гроші і забезпечував дитину всім необхідним. Такою була "валюта", в якій батько платив. У дитинстві чи навіть у дорослому віці ми повинні це усвідомлювати: "Мій батько любив мене і виявляв свою турботу і піклування. Він міг платити не в тій валюті, в якій мені хотілося б, не обіймав мене і не казав, як сильно він мене любить, але він виявляв свою любов". Ми вчимося приймати різні валюти. Це все одно, що тут, у Данії, платити в кронах, а не в євро. Гроші лишаються грошима. Люди проявляють свою любов по-різному.
Згадаючи історію про друзів, які не запитували про те, як у вас справи, – що, якщо я не злюся, але у мене є прив'язаність або потреба в тому, щоб вони думали про мене й про те, як у мене справи? Це не означає, що ти злишся, ти не хочеш кричати. Ви просто відчуваєте себе трохи засмученими, менш коханими. Ви все ще можете сказати про це, але якщо вони не зміняться і не підхоплять вашу маленьку добру пропозицію, то як ви можете впоратися з цим сумом? Намагаючись подолати власну прив'язаність до цих речей?
У цій ситуації можливі два типи смутку. Існує смуток самозакоханості: "Мені сумно, бо вони не звертають на мене уваги. Я не злюся через це, але я хотів би, щоб вони звернули на мене увагу." Це засновано на думці про "я, я, я". Це один з видів нещастя. Однак ми також можемо сумувати через те, що вони такі егоцентричні, але ми зовсім не сприймаємо це на свій рахунок. У цьому випадку нам сумно, що вони мають таку проблему. Це спонукає нас розвивати співчуття до них. Тоді ми можемо подумати про те, як спробувати їм допомогти.
Якщо наш смуток ґрунтується лише на турботі про себе: "Мені сумно, що люди не звертають на мене уваги", – тоді нам справді треба над цим попрацювати. Навіть якби люди звернули на нас увагу, та чого ми насправді хочемо? Чи хочемо ми, щоб навколо нас увесь час ходили папараці й фотографували нас? Чи нам необхідно, щоб на нас звертали стільки уваги? Я маю на увазі, що це, звичайно, не задовольнить нас. Навіть якщо інші звертатимуть на нас увагу саме так, як ми хочемо, це звичайне щастя, яке не триватиме довго. З іншого боку, як у прикладі з надмірно опікуючими батьками, хтось може приділяти занадто багато уваги, запитуючи кожні п'ять хвилин: "Як справи? Ти добре себе почуваєш? Чи все гаразд?".
Я можу вважати, що в моїх стосунках це нормально, але інша людина так не думає. Ми повинні обговорити ці валюти: "Я такий, а ти така". Тоді ми почнемо розуміти одне одного. Ми зможемо працювати над тим, що подобається і не подобається кожному з нас, і вчитися. Це добре – говорити, спілкуватися про це, бути обізнаними в цьому сенсі.
Якщо це тривалі стосунки і інша людина сприйнятлива, тоді можна про це говорити. "Мені подобається, коли любов проявляється в такий спосіб". Інша людина може висловити, які прояви любові їй подобаються. В партнерських стосунках – так; але у стосунках між дитиною і батьками це не дуже добре працює. Якщо батьки вже померли, а ми згадуємо своє дитинство, це не підлягає обговоренню. Важливо зрозуміти, чи обидві людини, які беруть участь у цьому процесі, в принципі мають однаковий статус. Чи можуть вони змінитися і налагодити комунікацію? Може бути так, що керівник ніколи не питає нікого на роботі, як у них справи. Ми не обговорюємо такі питання з начальником керівником. В цій ситуації нас мають турбувати питання пов'язані з роботою, як-от: "Ви дійсно покладаєте на мене занадто багато роботи. Мені це не дуже подобається." Ви повинні бачити ситуацію і розглядати її з розпізнавальним усвідомленням.
Скажімо, ми ще не досягли рівня усвідомлення порожнечі і все ще відчуваємо, що у нас є дуже реальні причини, можливо, навіть не перебільшені причини, щоб гніватися. Ми уникаємо цього і не проявляємо свій гнів. Але чи може це привести до психологічних проблем?
Це піднімає питання пригнічення емоцій. Якщо ми не досягли якогось рівня усвідомлення пустотності і просто пригнічуємо ворожість, то, звичайно, вона обертається всередину, на нас самих. Це може спричинити всілякі неприємності. Що нам тоді робити? Якщо ми збираємося проявити свій гнів або смуток, і якщо його потрібно висловити, то знову ж таки, використовуйте розпізнавальне усвідомлення, щоб вибрати відповідний час. Не час висловлювати гнів, коли інша людина також дуже, дуже засмучена або дуже, дуже зайнята. Використовуйте розсуд, щоб зрозуміти, коли буде найбільш підходящий час для вираження гніву. Не висловлюйте гнів в момент, коли він занадто сильний, тому що тоді він може вийти з-під контролю.
Все зводиться до використання нашого здорового глузду та розумності. Коли це буде корисно? Який час є доречним? Якщо інша людина дуже виснажена і хоче спати або напівсонна, це не найкращий час для глибокої та змістовної розмови про її нечутливість. Як і в ситуації, коли хтось дуже зайнятий на роботі. Це не найкращий час. Чи це розуміло?