Життя Будди Шак'ямуні

Найдавніші джерела про життя Будди включають кілька палійських сутт зі збірки Дискусії середньої довжини (палі Маджгіма Нікая), а з різних шкіл гінаяни – кілька текстів вінаяни, що стосуються монастирських правил дисципліни. Кожен з цих текстів, однак, містить лише фрагменти історії життя Будди.

Перший детальний опис з'явився в буддійських поетичних творах кінця II століття до н.е., таких як Велика історія (Магавасту) школи Магасанґіка з гінаяни. Цей текст, який не входив до Збірки трьох кошиків (санскр. Тріпітака, Три кошики), додав, наприклад, деталь про те, що Будда народився як принц у королівській родині. Інший подібний поетичний твір з'явився в літературі школи Сарвастівади гінаяни – Сутрі великої гри (санскр. Лалітавістара-сутра). Пізніші магаянські версії цього тексту запозичили і розвинули цю попередню версію, наприклад, доповненням, що Шак'ямуні вже давно став просвітленим і, проявившись як принц Сіддгартха, просто демонстрував шлях до просвітлення, щоб наставляти інших.

Згодом деякі з цих біографій увійшли до Трьох кошиків. Найвідоміша з них – Діяння Будди (санскр. Буддгакаріта) поета Ашваґхоші, написана в 1 столітті н.е. Інші версії з'явилися ще пізніше в тантрах, наприклад, у текстах Чакрасамвари. Там ми знаходимо розповідь про те, що, коли Шак'ямуні давав вчення Сутри далекосяжного розрізнювального усвідомлення (санскр. Праджнапарамітасутра, Сутри досконалості мудрості), він одночасно проявлявся як Ваджрадгара і викладав тантри.

З кожної розповіді ми можемо чогось навчитися і почерпнути натхнення. Однак розгляньмо насамперед на версії, які зображують історичного Будду.

Згідно з найдавнішими свідченнями, Шак'ямуні народився в аристократичній, заможній родині воїнів у землі Шак'я зі столицею в Капілавасту, на кордоні між сучасними Індією та Непалом. Немає жодної згадки про те, що Шак'ямуні народився принцем у царській родині, а розповіді про його князівське походження та ім'я Сіддгартха з'явилися лише пізніше. Його батьком був Шуддгодана, але ім'я його матері, Маядеві, з'являється лише в пізніших версіях, так само як і розповідь про чудесне зачаття Будди уві сні, коли в її бік увійшов білий слон з шістьма бивнями, і пророцтво мудреця Асіти про те, що він стане або великим царем, або великим мудрецем. Після цього з'явився опис непорочного народження Будди з боку матері, недалеко від Капілавасту в гаю Лумбіні, де він зробив сім кроків і сказав: "Я прийшов", – а також смерть його матері під час пологів.

У молодості Будда жив життям, сповненим насолод. Він одружився з жінкою на ім'я Яшодгара, і у них народився син Рахула. У віці 29 років Будда відмовився від сімейного життя і князівської спадщини і став мандрівним аскетом і духовним шукачем.

Важливо розглядати зречення Будди в контексті тогочасного суспільства й звичаїв. Коли Будда полишив дім, щоб стати духовним шукачем, він не покинув свою дружину і дитину приреченими на злидні й бідність. Про них неодмінно подбала б його заможна велика родина. Щобільше, Будда належав до касти воїнів, а це означає, що одного дня йому, безсумнівно, довелося б покинути сім'ю і піти на війну, адже це вважалося чоловічим обов'язком.

Можна нескінченно вести битви проти зовнішніх ворогів, але справжня битва – проти наших внутрішніх ворогів, і саме на цю битву вирушив Будда. Те, що Будда залишив свою сім'ю заради цієї мети, вказує на те, що обов'язок духовного шукача – присвятити все своє життя пошукам. Якби в нашому сучасному світі ми залишали свої сім'ї, щоб стати монахами, нам потрібно було б переконатися, що про них добре піклуються. Йдеться не лише про наших партнерів і дітей, але й про наших стареньких батьків. Залишаємо ми свої сім'ї чи ні, наш обов'язок як буддистів – зменшити страждання, подолавши залежність від задоволень, як це зробив Будда.

Будда прагнув подолати страждання через розуміння природи народження, старіння, хвороб, смерті, перенародження, смутку і заплутаності. У пізніших життєписах є історія про те, як Будда виїжджає з палацу на колісниці з візником Чанною. У місті Будда вперше в житті бачить хворих, старих і мертвих людей, а також аскета, а Чанна пояснює все з побаченого. Відтак Будда приходить до розуміння страждань, які доводиться переживати кожному, і намагається знайти вихід.

Цей епізод, де Будда отримує допомогу на духовному шляху від свого колісничого, є паралельним до історії з Бгаґавад-Ґіти про те, як Арджуні його колісничий, Крішна, розповідає про його обов'язок воїна, який повинен битися у війні проти своїх родичів. І в буддійському, і в індуїстському прикладах ми бачимо глибоке значення виходу за межі звичного комфортного життя у спробах відкрити істину. Колісниця може розглядатися як транспортний засіб ума, що веде до звільнення, а слова колісничого є рушійною силою пошуку істини.

Як безшлюбний мандрівний духовний шукач, Будда вивчав методи досягнення ментальної стабільності та безформного медитативного поглинення у двох вчителів. Він зміг досягти найвищого рівня цих глибоких станів досконалого зосередження, в яких він більше не відчував грубих страждань і навіть звичайного земного щастя, але це його не задовільнило. Він побачив, що ці стани дають лише тимчасове, а не постійне полегшення страждань від заплямованих почуттів; і звичайно, вони не усувають глибших, універсальних страждань, які він прагнув подолати. Він практикував крайній аскетизм із п'ятьма супутниками, та це також не привело до подолання глибинних проблем, пов'язаних з неконтрольованим повторенням перенароджень (сансарою). Лише в пізніших переказах згадується випадок, коли Будда порушив свій шестирічний піст на березі річки Найранджани, коли дівчина Суджата запропонувала йому миску молочного рису.

Для нас приклад Будди вказує на те, що ми не повинні задовольнятися повним спокоєм або "кайфом" від медитації, а тим паче від штучних засобів, таких як наркотики. Занурення в глибокий транс, катування чи покарання себе екстремальними практиками також не є рішенням. Ми мусимо пройти весь шлях до звільнення і просвітлення, а, отже, ми не повинні зупинятися на духовних методах, які не наближають нас до цих цілей.

Після того, як Будда відкинув аскетизм, він на самоті пішов медитувати в джунглі, щоб подолати страх. В основі будь-якого страху лежить чіпляння за неможливо існуюче "я" і ще сильніше самоплекання, ніж те, що лежить в основі нашого нав'язливого пошуку задоволень і розваг. Так, у Колесі гострої зброї індійський майстер 10 століття н.е. Дгармаракшіта використав образ павичів, що блукають у джунглях отруйних рослин, як метафору до бодгісаттв, які використовують і трансформують отруйні емоції бажання, гніву і наївності, щоб подолати своє самоплекання і чіпляння за неможливе "я".

Після довгих медитацій Будда досягнув повного просвітлення у віці 35 років. Пізніші оповіді детально описують, як він досягнув цього стану під деревом бодгі в сучасній Бодг-Ґаї, успішно здолавши напади ревнивого бога Мари. Мара намагався перешкодити просвітленню Будди, породжуючи страшні та спокусливі образи, щоб порушити його медитацію.

За найдавніших свідчень, Будда досягнув повного просвітлення, здобувши три типи знання: повне знання про всі свої минулі життя, про карму і перенародження всіх інших, а також про Чотири Шляхетні Істини. Пізніші викладення пояснюють, що з просвітленням він досягнув всевідання.

Після досягнення просвітлення Будда вагався, чи варто навчати інших, як досягти того ж стану, оскільки він відчував, що ніхто не зможе його зрозуміти. Однак індійські боги Брахма, творець всесвіту, та Індра, цар богів, попрохали його навчати. У своєму проханні Брахма сказав Будді, що стражданням світу не буде кінця, якщо він не буде вчити, і що знайдеться хоча б кілька людей, здатних зрозуміти його слова.

Ці подробиці можуть "сатирично" вказувати на величність вчення Будди, яке перевершувало методи традиційних індійських духовних традицій того часу. Якщо навіть найвищі боги визнають, що світ потребує вчення Будди, бо їм самим бракує методів, щоб назавжди покласти край стражданням, то що вже казати про те, наскільки це вчення потрібне звичайним людям. Крім того, в буддійських образах Брахма уособлює зарозумілу гордість; його хибна віра в те, що він є всемогутнім творцем, є втіленням плутанини щодо того, що неможливо існуюче "я" існує і може контролювати все в житті. Таке переконання неминуче приносить розчарування і страждання. Лише вчення Будди про те, як ми насправді існуємо, може запропонувати шлях до істинного припинення цього істинного страждання та його істинної причини.

Прийнявши прохання Брахми та Індри, Будда вирушив до Сарнатха і в Оленячому парку навчив чотирьох благородних істин своїх п'ятьох колишніх супутників. У буддизмі олень уособлює лагідність, і тому Будда вчить лагідним методам, уникаючи крайнощів гедонізму та аскетизму.

Незабаром до Будди приєдналося кілька юнаків із сусіднього міста Варанасі, які дотримувалися суворого целібату. Їхні батьки стали учнями-мирянами і почали підтримувати групу милостинею. Як тільки хтось із членів групи ставав достатньо підготовленим і кваліфікованим, його відправляли навчати інших. Таким чином, група послідовників Будди швидко зростала, і незабаром вони розселилися і утворили окремі "монаші" громади в різних місцях.

Будда організував ці монаші спільноти відповідно до практичних рекомендацій. Монахи (якщо можна вжити цей термін на цьому дуже ранньому етапі) могли приймати кандидатів у монашество, але вони повинні були дотримуватися певних обмежень, щоб уникнути зіткнень зі світською владою. Так, у цей час Будда забороняв вступати до монаших громад злочинцям, тим, хто перебував на королівській службі, наприклад, в армії, рабам, які не були звільнені з рабства, а також хворим на заразні хвороби, такі як проказа. Крім того, не допускалися люди молодше 20 років. Будда хотів уникнути неприємностей і забезпечити повагу громадськості до спільнот і вчення Дгарми. Це свідчить про те, що, як послідовники Будди, ми повинні поважати місцеві звичаї і поводитися гідно, щоб у людей склалося гарне враження про буддизм і вони, своєю чергою, поважали це вчення.

Незабаром Будда повернувся до Маґадги, царства, де розташована Бодг-Ґая. Цар Бімбісара запросив його до столиці, Раджаґхри – сучасного Раджгіра – і став його покровителем та учнем. Там до зростаючого ордену Будди також приєдналися Шаріпутра і Маудґальяяна, які стали одними з його найближчих учнів.

Через рік після просвітлення Будда повернувся до Капілавасту, свого дому, де його син Рахула приєднався до його спільноти. Зведений брат Будди, вродливий Нанда, також покинув дім і приєднався до них. Цар Шуддгодана, батько Будди, був дуже засмучений тим, що родинний зв'язок перервався, і тому зажадав, щоб у майбутньому син вступав до монашого ордену тільки за згодою батьків. Будда повністю погодився. Сенс цієї історії не в тому, що Будда проявив жорстокість до власного батька, а в тому, щоб показати, як важливо не створювати недоброзичливе ставлення до буддизму, особливо в наших власних сім'ях.

Пізнішою деталлю зустрічі Будди з родиною є використання ним надприродних здібностей для подорожі на Небо Тридцяти Трьох Богів або, згідно з деякими джерелами, Небо Тушита, щоб навчити свою матір, яка переродилася там. Це свідчить про те, як важливо цінувати і відплачувати за материнську доброту.

Перші монаші спільноти Будди були невеликими і налічували не більше 20 осіб. Кожна з них була автономною і дотримувалася встановлених меж для обходів монахів, які просили милостиню. Дії та рішення кожної громади ухвалювалися згодою між її членами, щоб уникнути розбрату, і жодна людина не мала повного авторитету. Будда наставляв їх приймати за авторитет саме вчення Дгарми. Монаша дисципліна навіть могла бути змінена, якщо це було необхідно, але будь-які зміни мали ґрунтуватися на згоді всієї громади.

Цар Бімбісара запропонував Будді перейняти деякі звичаї інших аскетичних духовних груп, таких як джайни, які проводили зібрання щокварталу. Згідно з цим звичаєм, члени духовної спільноти збиралися на початку кожної чверті місяця, щоб обговорити вчення. Будда погодився, показавши, що він відкритий до пропозицій слідувати звичаям того часу, і в кінцевому підсумку він змоделював багато аспектів своїх духовних спільнот і структуру свого вчення за прикладом джайнів. Магавіра, засновник джайнізму, жив приблизно за півстоліття до Будди.

Шаріпутра також попросив Будду сформулювати правила для кодексу монашої дисципліни. Будда вирішив, що найкраще почекати, поки виникнуть конкретні проблеми, коли можна буде сформулювати обітницю для уникнення подібних негараздів. Такої політики дотримувалися як щодо природно деструктивних дій, які завдавали шкоди тому, хто їх здійснював, так і щодо етично нейтральних дій, заборонених для певних людей у певних ситуаціях і з певних причин. Таким чином, правила дисципліни (віная) були прагматичними і формулювалися ad hoc, ситуативно, бо головною метою Будди було уникнення проблем і не заподіяння шкоди.

Ґрунтуючись на правилах дисципліни, Будда запровадив читання обітниць на монаших зборах кожної чверті місяця,  де монахи відкрито зізнавалися в будь-яких порушеннях. За найсерйозніші порушення слідувало вигнання зі спільноти, в інших випадках – лише безчестя випробувального терміну. Пізніше ці збори стали проводитися лише раз на два місяці.

Згодом Будда запровадив тримісячні ретрити в сезон дощів, протягом якого монахи мали залишатися в одному місці й уникати будь-яких подорожей. Метою було запобігти пошкодженню посівів, адже монахам доводилося йти через поля, коли дороги були затоплені. Тож практичним рішенням стало створення стаціонарних монастирів. Знову ж таки, це впровадження виникло для того, щоб не шкодити мирянам і здобути їхню повагу.

Починаючи з другого сезону дощів, Будда провів 25 літніх місяців у гаю Джетавана за межами Шравасті, столиці королівства Кошала. Тут купець Анатхапіндада побудував монастир для Будди і його монахів, а цар Прасенаджит надалі спонсорував громаду. Цей монастир у Джетавані був місцем багатьох великих подій у житті Будди, найвідомішою з яких, мабуть, була його перемога над лідерами шести основних небуддійських шкіл того часу у змаганні чудодійних сил.

Хоча в наш час ніхто з нас, можливо, не здатен творити чудеса, використання Буддою саме їх, а не логіки, для перемоги над своїми опонентами вказує на те, що коли уми інших людей закриті для здорового глузду, найкращий спосіб переконати їх у правильності власних поглядів – це продемонструвати свій рівень реалізації через вчинки та поведінку. В англійській мові є така приказка: "Дії говорять голосніше за слова".

Пізніше Будда заснував спільноту монахинь у Вайшалі на прохання своєї тітки Магапраджапаті. Спочатку він неохоче йшов на такий крок, але потім вирішив, що це буде можливо, якщо він дасть більше обітниць монахиням, ніж монахам. Роблячи це, Будда не мав на увазі, що жінки менш дисципліновані, ніж чоловіки, і тому потребують більшого приборкання через дотримання більшої кількості обітниць. Скоріше, він боявся, що створення жіночого ордену принесе погану славу і передчасний кінець його вченню. Понад усе Будда хотів уникнути неповаги з боку суспільства в цілому, а тому монаша спільнота повинна бути поза підозрою в будь-якій аморальній поведінці.

Загалом Будда неохоче складав правила і був готовий скасовувати незначні правила, якщо вони виявлялися непотрібними. Це підхід, що демонструє динаміку двох істин: найглибшої істини і водночас поваги до традиційної істини, що відповідає місцевим звичаям. Хоча в глибинній істині немає жодних суперечностей щодо існування монашого ордену для жінок, для того, щоб звичайні люди того часу не дивилися на буддійське вчення зверхньо, потрібно було встановити більше правил дисципліни для монахинь. Насправді не має значення, що говорить чи думає суспільство, але для буддійської спільноти важливо заслужити повагу та довіру громадськості, якщо говорити загальноприйнятою мовою. Отже, якщо у наш час існують якісь упередження щодо монахинь чи жінок загалом або до будь-якої меншини у суспільствах, де буддійські звичаї можуть викликати неповагу до буддизму, метод Будди полягає в тому, щоб змінювати звичаї відповідно до норм часу.

Зрештою, толерантність і співчуття були провідними особливостями вчення Будди. Наприклад, Будда заохочував нових учнів, які раніше підтримували іншу релігійну громаду, продовжувати підтримувати цю громаду. Усередині буддійського ордену він наставляв послушників піклуватися одне про одного, наприклад, якщо вони хворіють, тому що всі вони є членами буддійської родини. Це важлива настанова і для всіх буддистів-мирян також.

Будда навчав інших як за допомогою настанов, так і своїм живим прикладом. Для словесних настанов він використовував два методи, залежно від того, навчав він групу чи окрему людину. Для груп Будда пояснював своє вчення у формі дискурсу, часто повторюючи кожен пункт різними словами, щоб аудиторія могла краще їх зрозуміти і запам'ятати. Під час особистих настанов, які зазвичай відбувалися після прийому їжі в сім’ї, що запросила його та його монахів на обід, Будда використовував інший підхід. Він ніколи не заперечував і не ставив під сумнів думку слухача, але приймав його позицію і ставив запитання, щоб допомогти слухачеві прояснити свої власні думки. В такий спосіб Будда сприяв тому, щоб людина покращувала свою позицію і поступово отримувала глибше розуміння реальності. До прикладу, одного разу Будда привів гордого члена касти брамінів до розуміння того, що вищість походить не від касти, в якій людина народилася, а від розвитку її добрих якостей.

Інший приклад – настанови Будди до матері, яка принесла до нього своє мертве немовля, благаючи його повернути дитину до життя. Будда сказав їй принести йому гірчичне зернятко з будинку, в якому ніколи не бувала смерть, і тоді він подивиться, як можна їй допомогти. Жінка ходила від хати до хати, але в кожній родині неодмінно хтось помирав. Вона поступово зрозуміла, що одного дня всі мають померти. Зрештою вона змогла кремувати свою дитину з більшим спокоєм.

Метод дарування вчень Будди показує нам, що для того, щоб допомогти людям в індивідуальних зустрічах, найкраще не йти на конфлікт. Найефективніший спосіб – допомогти їм думати самостійно. Однак, навчаючи групи людей, краще пояснювати речі прямо і зрозуміло.

За сім років до смерті Будди його заздрісний двоюрідний брат Девадатта задумав посісти місце Будди на чолі ордену. Так само принц Аджаташатру планував замінити свого батька, царя Бімбісару, на посаді правителя Маґадги, тож вони змовилися разом. Аджаташатру вчинив замах на життя Бімбісари, і в результаті цар зрікся престолу на користь свого сина. Побачивши успіх Аджаташатру, Девадатта попросив його вбити Будду, але всі спроби вбити його зазнали невдачі.

Тоді розчарований Девадатта спробував відвернути монахів від Будди, стверджуючи, що він ще "святіший" за нього, пропонуючи суворіший набір правил дисципліни. Згідно з Шляхом очищення (палі: Вісуддгімаґґа) майстра тхеравади 4-го століття н.е. Буддгаґоси, нові пропозиції Девадатти включали в себе зобов’язання:

• носити ряси, пошиті з лахміття;
• носити лише три ряси;
• ходити тільки за милостинею і ніколи не приймати запрошення на обід;
• не оминати жодного будинку, коли йдеш за милостинею;
• з'їсти за один присід всю зібрану милостиню;
• їсти тільки зі своєї милостині;
• відмовлятися від усієї іншої їжі;
• жити тільки в лісі;
• жити під деревами;
• жити просто неба, а не в будинках;
• перебувати переважно на території кладовищ;
• задовольнятися будь-яким місцем, де можна зупинитися, постійно мандруючи з місця на місце;
• спати сидячи, ніколи не спати лежачи.

Будда сказав, що якщо монахи бажають слідувати цим додатковим правилам дисципліни, це абсолютно нормально, але зобов'язати всіх до цього неможливо. Декілька монахів вирішили слідувати за Девадаттою і залишили громаду Будди, щоб створити власний орден.

У школі тхеравади додаткові правила дисципліни, встановлені Девадаттою, називаються "13 галузями спостережної практики". Традиція лісових монахів, яку досі можна зустріти, наприклад, у сучасному Таїланді, схоже, походить від цієї практики. Учень Будди Магакаш’япа був найвідомішим практиком, який дотримувався цієї суворої дисципліни, значної частини якої сьогодні дотримуються мандрівні святі, садгу, в індуїстській традиції. Їхні практики є продовженням традиції мандрівних аскетичних духовних шукачів часів Будди.

Школи магаяни мають схожий список з 12 характеристик практики, що їх необхідно дотримуватися. У цьому переліку відсутній пункт "не пропускати жодного будинку, коли йдеш за милостинею", натомість додано "носити одяг, викинутий у смітник", а "ходити за милостинею" і "їсти тільки зі своєї миски" зараховуються як один. Значна частина цих правил дисципліни пізніше була запозичена індійською традицією високодосконалих тантричних практиків, магасіддгів, які зустрічаються як у буддизмі магаяни, так і в індуїзмі.

Відокремлення від усталеної буддійської традиції з метою створення іншого ордену, або, кажучи сучасною мовою, формування окремого центру Дгарми, не було проблемою. Це не розглядалося як створення "розколу в монашій спільноті", одного з п'яти найгірших злочинів. Девадатта створив такий розкол, тому що група, яка відкололася і пішла за ним, була вкрай недоброзичливо налаштована до монашої спільноти Будди і жорстоко критикувала її. За деякими свідченнями, розбрат від цього розколу тривав кілька століть.

Історія цього розколу показує, що Будда був надзвичайно толерантним і зовсім не був фундаменталістом. Якщо його послідовники бажали прийняти більш суворий кодекс дисципліни, ніж той, що він для них встановив, – добре; якщо вони не мали такого бажання – теж добре. Ніхто ніколи не був зобов'язаний практикувати те, чого навчав Будда. Якщо монах чи монахиня бажали покинути монаший стан, це теж було нормально. Однак, що є надзвичайно деструктивним, так це поділ буддійської спільноти, особливо монашої, на дві або більше груп, які плекають недоброзичливість і намагаються дискредитувати та завдати шкоди одна одній. Навіть приєднання до однієї з фракцій після цього та участь у її роздмухуванні ненависті є дуже руйнівним. Якщо ж одна з груп займається деструктивними чи шкідливими діями або дотримується шкідливої дисципліни, то співчуття вимагає застерегти людей від небезпеки приєднання до цієї групи, але цей мотив ніколи не повинен змішуватися зі злістю, ненавистю чи бажанням помсти.

Хоча, досягнувши звільнення, Будда вже не переживав безконтрольну звичайну смерть, однак у віці 81 року Будда вирішив, що буде корисно навчити своїх послідовників непостійності і покинути своє тіло. Перед цим він дав можливість своєму слузі Ананді попросити його жити і навчати довше, але Ананда не зрозумів натяку, який дав Будда. Це свідчить про те, що Будда вчить тільки тоді, коли його просять, а якщо ніхто не просить і не цікавиться, то він йде в інше місце, де може принести більше користі. Присутність вчителя і вчення залежить від учнів.

Тоді в Кушинаґарі, в домі мецената на ім'я Чунда, Будда смертельно захворів після того, як з'їв їжу, запропоновану йому та його монахам. На смертному одрі Будда сказав своїм монахам, що якщо у них є якісь сумніви або питання без відповідей, вони повинні покладатися на його вчення Дгарми і свою етичну дисципліну, яка тепер буде їхнім учителем. Будда вказував на те, що кожна людина повинна з'ясувати для себе всі аспекти вчення, оскільки не існує абсолютного авторитету, який би дав відповіді на всі питання. Потім Будда пішов з життя.

Чунда був у повному розпачі, думаючи, що він отруїв Будду, але Ананда заспокоїв його, сказавши, що він насправді накопичив велику позитивну силу або "заслугу", запропонувавши Будді останню їжу перед його смертю.

Потім Будду кремували, а його прах помістили в ступах (релікваріях) особливо в тих місцях, які згодом стануть чотирма головними місцями паломництва буддистів:

• Лумбіні – місце народження Будди;
• Бодг-Ґая – місце просвітлення Будди; 
• Сарнатх – місце дарування першого вчення Дгарми;
• Кушинаґара – місце смерті.

Різні буддійські традиції розповідають про життя Будди по-різному. Їхні відмінності вказують на те, як кожна традиція розглядає Будду, і чого ми можемо навчитися на його прикладі.

• Гінаяна: свідоцтва, які розповідають лише про історичного Будду. Завдяки ним ми бачимо, як Будда інтенсивно працював над собою, щоб досягти просвітлення, і відтак розуміємо, що навіть ми, звичайні люди, можемо робити те саме, і вчимося самі докладати зусиль.

• Загальна версія магаяни: Будда вже досягнув просвітлення багато еонів тому. Він проявився в житті, щоб зробити 12 Діянь Просвітлення і навчити нас, що просвітлення означає безперервний труд на благо всіх істот.

• Ануттарайоґа-тантра: Будда проявився одночасно і як Шак'ямуні, що викладає Сутри про далекосяжне розрізнювальне усвідомлення (Праджняпараміта-сутри), і як Ваджрадгара, що викладає тантри. Це вказує на те, що практика тантри повністю ґрунтується на вченні Мадг'ямаки про пустотність (порожнечу).

Отже, з кожної з версій життя Будди ми можемо дізнатися багато корисного і отримати натхнення на різних рівнях.