Ненасильство і духовні цінності

У буддійському вченні ми поділяємо насильство (насильницький стан ума) на три різні типи. Напевно альтернативний варіант перекладу слова "насильство" – це "жорстокість". Коли ми говоримо про насильство, ми маємо на увазі не просто застосування силових і рішучих методів. Іноді нам доводиться застосовувати силу, щоб зупинити когось від заподіяння шкоди собі чи іншим. Якщо ваша дитина вибігає на проїжджу частину, де може загинути, ви не просто говорите їй: "Ой лишенько, не вибігай на дорогу". Можливо, вам доведеться схопити дитину досить сильно. Отже, це не те, що ми маємо на увазі під насильством. Насильство – це бажання заподіяти шкоду, а це можна зробити різними способами. Отже, в буддизмі описані три типи, хоча я впевнений, що ми можемо придумати й більше.

Ненасильство щодо інших

Перший тип насильства – це насильницьке мислення щодо інших. Воно визначається як жорстокість і брак співчуття, з якими ми хочемо заподіяти комусь шкоду. Співчуття – це бажання, щоб інші були вільні від страждань, проблем та їхніх причин. Насильницьке ж мислення – це замість бажання, щоб інші були вільні від страждань, хотіти, щоб вони мали страждання й проблеми, незалежно, чи спричиняємо ці страждання ми самі, хтось інший, чи це просто відбувається само по собі. Отже, щоб позбутися такого мислення і стану ума, що йому передує, нам потрібно думати про те, що всі ми рівні, в сенсі, всі хочуть бути щасливими, й ніхто не хоче бути нещасним.

Тож коли хтось завдає шкоди нам, або, скажімо, в класі, де ви викладаєте, один учень завдає шкоди чи заважає іншим, то замість просто думати, що його треба покарати (а покарання зазвичай пов'язано з гнівом, нетерпінням та іншими турбуючими, дискомфортними станами ума) – набагато корисніше подумати, що ця дитина, в певному сенсі, є хворою. Дитина хоче бути щасливою, але не має чіткого і правильного уявлення про те, як стати щасливою, і в таокму заплутаному стані ума діє дуже деструктивно. Вона думає, що це якимось чином зробить її щасливішою. Отже, з такого погляду, ми не думаємо, що дитина погана, і ми маємо її покарати; натомість ми розвиваємо співчуття, бажання, щоб ця дитина подолала свою заплутаність і проблеми, які змушують її поводитись на заняттях деструктивно й неслухняно.

Та це не означає, що ми поводимось пасивно й нічого не робимо. Ненасильство не означає пасивність і бездіяльність. Радше це означає, що ми не злимося, не бажаємо шкоди неслухняній дитині. Тож, очевидно, ми повинні зробити щось, щоб змусити дитину припинити деструктивну поведінку, будь-яким методом, що є прийнятним у вашій шкільній системі. Але мотивація та стан ума, що стоїть за цим, дуже відрізняється від бажання покарати цю дитину, тому що вона погана.

Слово "мотивація" дуже важливе для розуміння. Воно має два аспекти. Перший – це наша мета або намір, а другий – емоція, яка спонукає нас до досягнення цієї мети. Мета – допомогти дитині. Ось чому ми стаємо, наприклад, вчителями. Те ж саме, якщо ми обираємо професію лікаря: наша мета – допомогти пацієнтові. А який стан ума спонукає нас до досягнення цієї мети? Якщо це просто бажання заробити гроші або отримати вдячність і повагу, то це дійсно дуже егоїстичний мотив, чи не так? Нами керує самолюбство. І оскільки ми думаємо переважно про себе, ми не приділяємо належної уваги тому, що є найкращим для іншої людини. Візьмемо, до прикладу, лікаря, який призначає операцію, яка насправді не потрібна, просто щоб заробити більше грошей. Натомість, щоб досягти цієї мети – допомогти іншій людині – ми повинні керуватися співчуттям: думати про іншу людину, про її добробут, про те, що для неї буде найкраще.

Працівники медичних професій задля допомоги іншим часто вдаються до лікування, яке може бути досить болісним: уколи, хірургічне втручання, за яким слідує тяжке відновлення. Але це не є насильницьким методом, тому що намір тут не завдати людині болю, а допомогти їй одужати, позбавитись страждань, проблем і хвороб.

Так і у випадку, коли потрібно дисциплінувати неслухняного школяра: мотивація також не полягаиме в тому, щоб нашкодити учневі. Ми хочемо йому допомогти, бо розуміємо, що це така ж людина, як і ми самі. Він хоче бути щасливим, не хоче бути нещасним – і, можливо, ми зможемо його навчити й показати, як стати щасливішим. І хай там яку професію ця дитина здобуде в майбутньому, та дисципліна й вміння співпрацювати з іншими принесе їй користь. Такі якості кожному стануть у нагоді в майбутньому.

Дисципліна означає самоконтроль. Коли дитина хоче бути неслухняною, навчіть її, що вона має контролювати себе. Отже, коли ми дисциплінуємо дитину, наміром і метою є допомогти їй самій розвинути самодисципліну. І якщо ми маємо такий стан ума, коли дисциплінуємо дитину, то це в певному сенсі дуже сильно впливає на неї. Це подібно до того, як батьки дисциплінують власну дитину; вони ж роблять це не з почуття ненависті до дитини, правда?

Тому я вважаю, що цьому важливо вчитись і вдосконалюватись, якщо ми хочемо працювати у сферах, що надають допомагу людям, наприклад, медицині або освіті. Внутрішньо ми розвиваємо ставлення любові й співчуття, з яким прагнемо допомогти пацієнтам або студентам, жити щасливішим, кращим життям, бути вільними від проблем. А зовнішньо, звичайно, ми прагнемо бути професіоналом, що означає бути серйозним, а іноді й досить суворим. Тоді ми можемо слідувати нашій професії ненасильницьким шляхом, згідно з першим значенням ненасильства.

Тож замість відсутності співчуття й бажання завдати шкоди іншим виникає співчуття, бажання, щоб вони були вільні від шкоди й страждань. Звичайно, дуже непросто знати напевно, як ми можемо допомогти якнайкраще. Кожна дитина, кожен пацієнт – це індивідуальність. Отже, те, що може спрацювати для однієї людини, не обов'язково спрацює для іншої. Тому дуже важливо поважати індивідуальність кожного пацієнта, кожного учня. Це може бути не так легко, коли у нас багато пацієнтів, яких ми маємо приймати щодня, а навчальні класи переповнені. Але навіть якщо неможливо по-справжньому познайомитися з кожною людиною індивідуально, важливо мати інтерес до них, а це знову ж таки про стан ума. Зацікавленість базується на повазі. Ми намагаємося дивитися на них з таким же інтересом і повагою, як на близького друга чи родича – вашу дитину, батьків, брата чи сестру, або когось іншого, залежно від їхнього й нашого віку.

Я думаю, що одна з настанов, яку завжди надзвичайно корисно пам'ятати, полягає в тому, що всі ми люди, і всі мають такі ж почуття, як і я. Всі хочуть бути щасливими, так само як і я. Хочуть, щоб її любили, так само як і я. І якщо я маю жорстокі думки про них і поводжуся жорстоко, холодно тощо, їм буде боляче, так само, як і мені було б боляче, якби хтось так поводився зі мною. Тому ця думка про повагу до інших є насправді важливою для кожної окремої людини.

Ненасильство щодо себе

Другий тип ненасильства трохи пов'язаний з тим, який ми щойно розглянули. Це ненасильство, спрямоване на себе (перший тип спрямований на інших). Тут же ми відмовляємося від саморуйнівних дій. Коли ми займаємось саморуйнуванням, то це проявлення браку любові до себе, з яким ми хочемо заподіяти собі шкоду. Це може бути як навмисне, так і ненавмисне заподіяння собі шкоди. Наприклад, такими думками, як: "Я поганий", "Я нікчемний", "Я недостатньо хороший".

Особливо, якщо ми лікарі, і хтось із наших пацієнтів помирає, що неминуче станеться, ми думаємо: "Я жахливий лікар. Просто жахливий", а потім відчуваємо провину і караємо себе в той чи інший спосіб, зазвичай досить психологічний та емоційний, тому що ми не змогли комусь допомогти – вони померли. Це речі, до яких ми дійсно повинні бути готові, якщо ми збираємося стати лікарем або вчителем. 

Ми не будди, ми не можемо допомогти всім – навіть Будда не міг допомогти всім. І тому природно, що іноді ми зазнаємо невдачі. Або ми не зможемо вилікувати пацієнта, або ми дійсно не зможемо навчити дитину. Але така вже природа реальності. Для того, щоб комусь допомогти, потрібно, щоб він сам був сприйнятливим. Деякі хвороби ми просто не можемо вилікувати, а якби й могли, то іноді помиляємося, бо ми люди. А деякі студенти мають серйозні емоційні, соціальні, сімейні проблеми – і ми не в змозі їм реально допомогти.

Тому ми повинні остерігатися шляхів, якими ми можемо бути саморуйнівними; іншими словами, бути жорстокими по відношенню до себе. Наприклад, саморуйнування полягає в тому, що ми занадто сильно на себе тиснемо, думаючи: "Я маю бути абсолютно досконалим", хоча це насправді неможливо. Звичайно, ми намагаємося бути якомога кращими в тому, що робимо, але ніхто не є досконалим. І, звичайно, якщо ми не досягаємо успіху в чомусь, ми шкодуємо про це – ми хочемо досягти більшого в майбутньому – але нам дійсно потрібно багато працювати, щоб не впасти через це в жахливу депресію, тому що депресія тільки зашкодить нашій роботі, зашкодить нашій ефективності в нашій роботі.

Тепер ви можете запитати: "Як мені не впасти в депресію або не відчути себе дуже, дуже боляче?" – знаєте, коли у вас є учень, і у нього все було добре, але потім він з якихось причин покинув школу. Звичайно, це сумно, але суть в тому, щоб не впасти в депресію. І тоді виникає питання: як ми можемо допомогти собі не впасти в депресію? І це повертає нас до того, про що ми говорили в контексті стосунків з іншими. Для того, щоб дійсно хотіти допомагати іншим, а не шкодити їм, однією з найважливіших речей є повага до них, так само ми повинні поважати себе. Важливо завжди підтверджувати це: "У мене є здібності, інакше я не зміг би стати вчителем чи лікарем". Підтверджуємо свою мотивацію так: "Виконуючи роботу, яку я роблю, я маю добрий намір". І "Як людина я не є досконалою, але я поважаю себе за те, що намагаюся робити все можливе". І це допомагає нам не впадати в депресію.

А що станеться, коли ми чесно проаналізуємо себе і виявимо, що я не дуже-то й старався? Я міг би зробити краще. Що ж, у такій ситуації, звичайно, ми відчуваємо жаль, і важливо підтвердити це: "У майбутньому я буду старатися більше". Але для того, щоб запобігти або спробувати запобігти повторенню цієї невдачі, коли ми не намагаємося зробити все можливе, ми повинні дослідити, які були причини цього. Це могло статися через те, що я просто дуже втомився. І для цього, знову ж таки, нам потрібно бути добрими до себе, а не саморуйнівними. Треба знати, які наші потреби у відпочинку – які мої межі? – і знову ж таки поважати їх. 

Не треба відчувати себе погано через це. Кожен має свої межі. Звичайно, в надзвичайній ситуації ми завжди можемо зробити більше, але не все є надзвичайною ситуацією. І іноді ми просто повинні сказати: "Мені потрібен відпочинок", а потім спробувати відпочити, якщо це можливо – іноді це може бути неможливо – але якщо це можливо, відпочити, не відчуваючи провини.

Звичайно, це не завжди легко, якщо ми намагаємося збалансувати професію з вихованням дітей. Діти мають великі потреби, наші власні діти. Але це має бути пріоритетом, як ми можемо організувати свій графік і так далі, щоб я не перепрацьовувала, не перевтомлювалася, а потім нічого не робила добре. А не просто дозволити цьому тривати і тривати, поки не дійде до того, що ми не зірвемося. Тому що ігнорування наших потреб – це насильство над собою. І тому ненасильство по відношенню до себе є дуже, дуже важливим.

Не отримувати задоволення від нещастя інших

Третій тип ненасильства – це відмова від отримання задоволення від нещастя інших. Іншими словами, якщо ми розглянемо насильство в сенсі жорстокого стану ума, радіти чужим труднощам, коли хтось зазнає невдачі тощо – це жорстокий стан ума. Зараз ми можемо подумати: "Та я такого насправді не роблю". Але якщо взяти приклад з політики, то якщо є два кандидати, і один з них, який нам не подобається, втрачає свою посаду – програє вибори або його виганяють – ми дуже радіємо цьому. Ми радіємо їхньому нещастю, правда ж? Так само і в подібних ситуаціях, хоча ми можемо бути щасливі, що той, кого ми вважаємо найкращим, отримав посаду, тому ми радіємо його щастю, але немає причин радіти втраті іншої людини, тому що у неї, безсумнівно, є сім'я, є інші люди, які від неї залежать, і вона переживає нещастя – це теж людина. Тому ми радіємо, що вони не при владі, але також бажаємо їм щастя в житті. Ми не бажаємо їм зла або чогось поганого.

Отже, ми бачимо, що ці три типи ненасильства протистоять цим трьом типам жорстокого мислення:

• Брак співчуття: бажання, щоб інші зазнавали нещастя і страждань;
• Відсутність любові до себе: бажання завдати собі шкоди, свідомо чи несвідомо;
• Радість від чужого горя: радіти, коли хтось інший зазнає невдачі або з ним трапляється щось жахливе.

І, як я вже казав, дії, які ми робимо, є сильними й потужними, і при тому не є насильницькими. В одній з буддійських сутр є класичний приклад. Двоє медитаторів сиділи на березі річки з дуже, дуже сильною течією. До річки підійшов чоловік; він хотів стрибнути в неї і спробувати переплисти. А це була така річка, яку ніхто не міг переплисти; кожен, хто намагався, неодмінно тонув. Тож один медитатор просто сидів з дуже спокійним виразом обличчя і не збирався ніяк завадити чоловікові стрибнути в річку і напевно потонути. А інший медитатор підвівся і, не в змозі переконати чоловіка не заходити в річку, вдарив його, що той аж втратив свідомість. Будда, який бачив все це, сказав, що медитатор, який мирно сидів з блаженною посмішкою на обличчі, насправді вчинив насильницький акт. Вдарити ж людину, щоб вона не завдала собі шкоди, було справжнім проявом ненасильства. Чому? Через мотивацію, стан ума – бажання допомогти людині уникнути страждань і неминучого утоплення.

Усе це пов'язано з другою частиною нашої сьогоднішньої теми, яка стосується духовних цінностей у сучасному світі. Слово "духовний" важко визначити, і очевидно, воно має різні конотації. Або ж, безсумнівно, має різну конотацію, в англійській та російській мовах. Але подивімося на те, як воно визначається, або що було б еквівалентним словом у буддійському контексті. У буддизмі ми говоримо про Дгарму.  "Дгарма" означає превентивний захід; це те, що ми робимо, щоб уникнути страждань і проблем. І це не просто мислення в контексті негайних ситуацій – наприклад, ви їдете за кермом автомобіля або на велосипеді, і щоб уникнути зіткнення з чимось, звертаєте вбік. Це не Дгарма. Тож ми не говоримо про термінові щоденні речі, які ми робимо. Ми б не назвали це духовним. Це радше мислення в плані бажання запобігти чомусь у майбутньому. 

І в більшості релігій, включно з буддизмом, це мислення охоплює майбутні життя, а в деяких інших релігіях – потойбічне життя. Це означає, що наша головна турбота – не лише матеріальний успіх у цьому житті, тому що в момент смерті все залишається позаду, а це життя дуже коротке в порівнянні з незліченною кількістю часу в майбутньому.

Чудово, якщо ми віримо в майбутні перенародження чи потойбічне життя, але багато хто з нас може в це не вірити. Тож чи можемо ми залишатися духовними людьми? Я думаю, що можемо, якщо ми будемо думати не лише про матеріальний добробут у цьому житті, для себе особисто і, можливо, для своєї родини, але якщо ми будемо думати про набагато більший проміжок часу – наприклад, про майбутні покоління. Іншими словами, намагатися зробити світ кращим за допомогою будь-якого свого внеску, навіть якщо він дуже малий. 

Знову ж таки, приклад, який використовував Будда: великий мішок рису наповнюється кожною окремою рисовою зерниною. Хтось із нас може покласти в цей мішок цілу жменю рису, а хтось – лише одне зернятко, але кожен із цих двох людей робить свій внесок. У цьому й полягає сенс. І навіть якщо ми розуміємо, що не можемо зробити великий внесок, ми принаймні намагаємося.

Якщо ви готуєтеся стати вчителями чи медичними працівниками, то, очевидно, це чудова нагода подумати про те, як зробити свій внесок у покращення цього світу. Як вчителі, ви навчаєте людей, які у майбутньому, сподіваємося, зроблять свій власний внесок. Як лікарі, ви допомагаєте лікувати хворих людей, щоб вони могли зробити свій внесок у майбутнє. Це дуже добре пов'язано з бажанням, щоб вони були щасливими, а не нещасними. Отже, ми не маємо жодних насильницьких чи жорстоких думок щодо них, а також поважаємо їх. Ми також поважаємо себе, бо знаємо: "Я можу зробити внесок у майбутнє", і ми поважаємо наших пацієнтів, наших студентів, знаючи, що: "Вони також можуть зробити внесок". 

А що означає внесок? Що означає зробити світ кращим? Це означає, в основному, сприяти тому, щоб люди були щасливішими. І бути щасливішими не лише на матеріальному рівні, хоча це важливо, але й мати спокій ума, вміти використовувати не лише технічні навички, але й емоційні навички, щоб впоратися з усім, що трапляється в житті.

Я би назвав це духовними цінностями; іншими словами, те, що ми вважаємо важливим у нашому житті і в тому, що ми робимо зі своїм життям. Словом, я вважаю, що дуже важливо, особливо для таких молодих людей, як ви, дуже серйозно думати про мотивацію. Чому я вивчаю те, що я вивчаю? Чого я хочу досягти в житті? Чого я хочу досягти для своєї сім'ї в майбутньому? Що я хочу в кінцевому підсумку залишити після себе – для майбутніх поколінь? Чому я цього хочу? 

Це потребуватиме чимало внутрішніх пошуків, але це дуже гідна річ, яку варто зробити. Ми можемо виявити, що наші відповіді на ці питання не дуже задовільні. І я думаю, що критерій, який ми маємо використовувати для прийняття рішення "Чи хочу я спробувати виправити свою мотивацію?", полягає в тому, щоб побачити, чи принесе те, що я роблю, щастя мені та іншим, чи це тільки створить проблеми? І в плані оцінки цього, довгострокові наслідки набагато важливіші, ніж короткострокові негайні ефекти. Але якщо ми чітко усвідомлюємо, що ми робимо в житті, і бачимо, що рухаємось в правильному напрямку, це дарує нам прекрасне відчуття добробуту й задоволення.

Думаю, одним із факторів, який іноді призводить до депресії, є те, що люди відчувають, що їхнє життя не має сенсу, не має напряму. Ми займаємося професією, але наше серце не лежить до неї. І ми відчуваємо, що проблеми світу, проблеми моєї країни, проблеми мого району, проблеми моєї сім'ї, мене самого – це занадто жахливо, цього занадто багато. Тож який сенс має життя в такому стані ума? Це справді дуже сумно, це не дуже щасливе життя. І знову ж таки, це вимагає поваги до себе, щоб спробувати подолати це почуття відчаю. Потрібно підтвердити, що "незалежно від зовнішніх ситуацій, я маю можливість вдосконалюватися і ставати кращою людиною". І це дуже важливо не тільки для того, щоб зробити себе щасливішою людиною – визнати це – але й для того, щоб наш стан ума впливав на всіх, хто нас оточує. І тому працювати, щоб допомагати іншим медично чи педагогічно... це дуже важлива справа. Ми не знаємо, яким буде майбутнє, але ми знаємо напевно: якщо люди мають хороше здоров'я й освіту, то є надія. Надія на те, що все покращиться. Можливо, це важко уявити. Але навіть якщо в майбутньому буде більше труднощів, ми можемо допомогти людям бути краще підготовленими до їх подолання.

Тож такі мої думки про ненасильство і духовні цінності в сучасному світі. 

Як сучасні люди ми, звичайно, розуміємо, що співчуття є однією з буддійських цінностей. Але в реальному житті ситуації бувають дійсно складними. Іноді діти ростуть без батьків, і тоді вони стають досить здичавілими. І нам, вчителям, дуже важко якось довести їм необхідність співчуття – що вони повинні навчитися захищати слабших, не шкодити і не бути агресивними зі слабшими. Як нам донести цю думку до учнів, особливо до тих, які є досить агресивними, які виховуються в дуже складних економічних і соціальних ситуаціях?

Я думаю, що один з методів, який може допомогти таким здичавілим дітям – це дозволити їм віддавати й бути щедрими. Іншими словами, якщо комусь (дитині, наприклад) дозволити дати можливість віддати іншим дітям – наприклад, роздати папір або якесь завдання, або зробити якийсь щедрий вчинок – це означає, що вона робить щось, щоб допомогти іншим. Це дає дитині відчуття власної гідності. 

Іншими словами, коли дитина походить з дуже складного середовища і відчуває, що її не люблять, то вона, як правило, реалізує це почуття відкинутості у безконтрольній поведінці. "Якщо життя в цілому вважає мене поганим, тому що в мене погане походження, то я покажу всім, наскільки я поганий". Іншими словами, вони інсценують асоціальну поведінку, відірваність від суспільства, злочинність і так далі. Це досить типово. Але якщо їм дають можливість показати, що вони хороші люди, що вони можуть щось дати, навіть якщо вони дають не дуже добре – я маю на увазі, не дуже ефективно – однак це дає їм відчуття, що вони можуть запропонувати щось позитивне, а не тільки негативне.

З буддійського погляду, це створення певної позитивної сили або заслуги шляхом дарування. Але ми не повинні давати цьому буддійське пояснення. Я думаю, що просто в психологічному сенсі те, що я пояснив, іноді може бути корисним. Але, даючи їм щось позитивне і конструктивне, дуже важливо не дати їм зрозуміти, що це покарання.

У житті ми часто маємо справу з дисциплінуванням. Але також існує процес редисциплінування, коли ми намагаємося дисциплінувати когось знов. І в цьому процесі, що є найбільш корисним – покарання, чи, можливо, якась робота, наприклад, соціальна робота? – для людини, яку дисциплінують? Чи якесь моральне виховання? Скажімо, для в'язнів, злочинців – людей, яких ми хочемо дисциплінувати, коли вони вже не діти.

На це питання важко відповісти в цілому, тому що, знову ж таки, кожна людина індивідуальна. Я особисто не займався викладанням у в'язницях, але багато моїх буддійських колег цим займалися. І одна з речей, яку вони виявили, це те, що багато людей у в'язниці, не всі, звичайно, мають багато часу, щоб проаналізувати своє життя – що вони робили зі своїм життям і чого вони хочуть у житті. І тому є багато ув'язнених, які дуже зацікавлені в тому, щоб навчитися справлятися зі своїм гнівом, зі своїми агресивними імпульсами, і тому вони дуже сприйнятливі до найпростіших видів буддійської медитації, щоб заспокоїтися, наприклад, зосередившись на диханні. Тож такі люди, звичайно, сприйнятливі до такого типу допомоги. 

Але не всі сприйнятливі до отримання допомоги, і тоді ми мало що можемо зробити. Просто карати їх фізично, коли вони не мають жодного бажання змінювати своє життя чи вдосконалюватися, лише породжує в них ще більшу ворожість і злість.

Існують певні психологічні тренінги, які, можливо, не дуже розповсюджені тут, але просто для того, щоб дати вам уявлення: коли є дитина, зазвичай підліток, дуже здичавіла й абсолютно не хоче співпрацювати, вона вирушає в подорож з групою людей, з лідером, і з мулом. Мул, звичайно, дуже вперта тварина, і його важко змусити робити те, що ти хочеш. І вони несуть відповідальність за цього мула, тому вони повинні мати справу з ним, і вони повинні навчитися долати свій гнів і нетерпіння, і так далі, і якось працювати з цим мулом. Це знову ж таки означає, що вони несуть певну відповідальність за те, щоб зробити щось конструктивне, в певному сенсі – попрацювати з цим мулом.

Тож іноді допомагає, коли дитині доручають піклуватися про тварину. Не тварина критикує людину, а люди критикують тварин. Собака... скільки б ви його не дисциплінували, собака все одно вас любить. Тож, знову ж таки, дозволяючи їм мати справу з іншою істотою, в цьому випадку з собакою, іноді можна приручити когось, допомогти йому заспокоїтися, взяти на себе певну відповідальність. Але, звичайно, є люди дуже жорстокі, які, якщо ви дасте їм собаку, вони просто катуватимуть його, тому треба бути дуже обережними.

У мене є подруга-психіатр, яка займається переважно агресивними підлітками, зазвичай безпритульними, які живуть на вулиці, і мають усі труднощі, які з цим пов'язані. Одна з рекомендацій, яку вона використовувала і про яку вона мені розповіла, знову ж таки, повертаючись до того, про що ми говорили, полягає в тому, щоб ставитися до цих дітей – які можуть бути досить агресивними – з інтересом і повагою, як до людей. Ставитися до них серйозно. Знайдіть час, щоб дійсно вислухати їх і дізнатися про їхні проблеми. Але одна з речей, якої ви повинні уникати, – якщо ви слухаєте їх, не кажіть: "Усе, твоя година закінчилася. Тобі час іти". Зазвичай вони реагують на це дуже бурхливо, бо це означає відмову.

Отже, урок з цього такий: якщо ми хочемо мати справу з недисциплінованим учнем, приділіть йому свій час. Ви повинні його вислухати. Спробувати зрозуміти, в чому полягають його проблеми. (Навіть якщо ви не знайдете рішення, вже сам факт того, що ви вислухали його зі співчуттям, буде корисним). Але не обмежуйте себе в часі і поважайте цю дитину як людину.

Але насправді, що робити, щоб дисциплінувати їх і так далі, це дуже важко сказати. Я не знаю, що насправді прийнятно у вашому суспільстві, що неприйнятно. Але просто покарання, особливо зі злості, не допоможе.

Як ми можемо подолати роздратування у повсякденних стосунках з людьми?

Якщо ми проаналізуємо будь-яку ситуацію, яка нам здається неприємною, яка нас дратує, ми побачимо, що вона виникає через багато різних причин, обставин та умов – соціальні умови, економічні умови, сімейні обставини людей, які в неї залучені, їхнє походження тощо. Коли ми дратуємося і злимося через це, то насправді в нашій свідомості ми беремо інцидент (або будь-що, що нас дратує) і просто перетворюємо його на якогось великого суцільного жахливого монстра, щось жахливе. Ми втрачаємо з поля зору всі причини та умови, від яких вона залежить, і проєкціюємо на неї набагато більше негативних якостей, ніж є насправді. І оскільки ми не хочемо, щоб усе було так, то відчуваємо гнів – дуже сильне емоційне відторгнення.

Якщо замислитись, то механізм, який стоїть за відкиданням, полягає в наступному: "я бажаю, щоб цього страждання, цих труднощів не було, щоб вони щезли". Це співчуття. Отже, опонентом гніву і роздратуванню завжди є любов. Любов – це бажання, щоб інша людина була щасливою і мала причини для щастя. Вона поводиться жахливо через усі ці умови і через те, що вона нещасна. Я хочу, щоб вона була щасливою, щоб вона перестала поводитися так дратівливо і жахливо. Для того, щоб вона була щаслива, я маю дізнатися, які умови змушують її бути нещасною й поводитися некеровано, а потім подивитися, що я можу змінити.

І це деякі з методів, які ми використовуємо. В основному це аналіз: все виникає з тієї чи іншої причини. Я хочу, щоб людина перестала поводитися так, як вони поводиться через ці причини, тож що я можу зробити, щоб змінити те, що впливає на її поведінку?

Як вчителі, ми матимемо справу з дітьми різного походження – культурного, соціального, релігійного. І чи достатньо просто мати терпіння для всіх цих дітей, різних дітей, щоб дисциплінувати їх і виховувати?

Я думаю, що одним з найважливіших факторів є інтерес до дітей. Це означає, що ви маєте знати, яке релігійне походження цих дітей, яке їхнє соціальне походження. Чим більше ви розумієте людей, яких намагаєтеся виховувати, тим більше ви будете розуміти, чого вони насправді потребують. А сенс освіти, сподіваюсь, полягає не лише в тому, щоб вони змогли скласти іспит, а в тому, щоб допомогти їм стати кращими особистостями. Тож дізнавайтеся про них. Ви можете попросити їх написати невеличкі есе про себе, про свою сім'ю, про своє походження тощо. Попросіть їх розповісти щось про себе. Тоді ви дізнаєтесь їх трохи краще.

Я часто зустрічаю людей, які вагаються, коли їм потрібно висловити свою думку або щось про себе, тому що вони бояться бути відкинутими. Моє питання полягає в тому, як допомогти цим людям подолати свою закомплексованість і страх.

Я думаю, що це особливо сильна проблема для підлітків, які дуже, дуже зацікавлені у схваленні своїх однолітків. Як допомогти їм подолати сором'язливість? Ну, один з методів, який використовується в буддійській монастирській освіті, полягає в тому, що після уроку всі учні розбиваються на пари, по двоє, а потім проводять дебати, власне, логічні дебати – обговорюють два на два те, що було щойно сказано, і перевіряють, чи зрозуміли вони. 

Відтак, вони не говорять перед усім класом, де, можливо, деякі учні будуть не дуже добрими і сміятимуться з них. Але коли це два на два, ти мусиш щось сказати. І вчитель може ходити й слухати хвилину-дві кожну групу, щоб переконатися, що вони дійсно говорять про тему, а не про щось інше.

Але це дуже хороший педагогічний метод, тому що він не дозволяє учню просто пасивно сидіти й слухати або не звертати уваги і нічого не отримати. Вони повинні щось сказати, вони повинні показати іншій людині, з якою вони обговорюють, що вони дійсно звернули увагу і слухали. І вони не можуть бути сором'язливими. Але ви повинні переконатися, що вони не обирають одного й того ж партнера для дискусії кожного разу; пари повинні мінятись. Це один з методів, який використовується в монастирській системі освіти. Можливо, він може бути корисним.