У буддизмі співчуття – це більше, ніж просто шляхетний ідеал; це потужна трансформаційна сила, що лежить в основі нашої духовної практики. Розвивати співчуття абсолютно необхідно не лише для нашого особистого зростання, але й для створення більш мирного та гармонійного світу – а цього прагне майже кожен з нас. Культивуючи в собі глибоке співчуття, ми можемо впливати на життя інших так, як і уявити не могли: ми здатні приносити світло туди, де панує темрява, й розраду туди, де панує страждання. У цьому полягає сила співчуття.
Чому нам треба розвивати співчуття?
Ми можемо замислитись: "Навіщо мені розвивати співчуття?" Хтось може відчувати себе щасливим та успішним і не відчувати потреби розвивати щось, що, здається, не приносить значної користі. Але якщо ми дійсно щасливі й успішні, ми можемо проаналізувати й переконатися, наскільки наше щастя й успіх залежать від інших: наприклад, від тих, хто вирощує їжу, яку ми їмо, або тих, хто ремонтує дороги, якими ми пересуваємося. Ким би ми були без інших?
Коли ми зрозуміємо, що насправді багато чим зобов'язані навколишньому світу, то усвідомимо, що розвиток співчуття – це ключ, який відкриває двері до більш глибокого зв'язку з іншими людьми, близькими й далекими. Будда вчив, що всі істоти взаємопов'язані, а отже, щастя й страждання інших через хитросплетіння взаємозалежності пов'язані з нашими власними.
Коли ми розвиваємо співчуття, відбувається дещо важливе: ми починаємо дивитися за межі самих себе й своїх особистих потреб, бажань і турбот. Ми починаємо усвідомлювати, що щастя й благополуччя інших настільки ж важливе, як і наше власне. Одна прекрасна вправа, якої навчають тибетські майстри, полягає в тому, щоб уявити з одного боку себе зі своїми потребами та бажаннями, а з іншого – всіх інших: всіх живих істот, кожна з яких має свої власні труднощі й надії. І тоді ми запитуємо себе: чиї потреби більші, мої особисті чи незліченної кількості істот? Така зміна погляду не лише спонукає нас допомагати іншим, вона також звільняє нас від пастки егоцентризму, коли ми тільки те й робимо, що думаємо про себе.
Якщо ви хочете, щоб інші були щасливі, – практикуйте співчуття. Якщо ви самі хочете бути щасливими – практикуйте співчуття. – Його Святість Далай-лама XIV
Ба більше, за словами Будди, співчуття є джерелом істинного щастя. На відміну від гонитви за матеріальними благами чи досягненнями в кар'єрі, які приносять лише тимчасове задоволення, співчуття приносить довготривале вдоволення. Завдяки цьому ми можемо знаходити радість у маленьких, повсякденних речах: наприклад, коли ми щось віддаємо, не очікуючи нічого натомість, або просто посміхаємося незнайомцю. Таке щастя не залежить від зовнішніх обставин; воно природно виникає, коли ми дбаємо про інших та не забуваємо, що вони, так як і ми, просто хочуть бути щасливими.
Переваги розвитку співчуття
Спочатку може здаватися, що зосередженість на стражданнях інших і бажання щось для них зробити емоційно обтяжує нас. Але, як не дивно, чим більше ми розвиваємо співчуття, тим більше ми відчуваємо емоційне піднесення, а також спокій і наповненість життя сенсом. Простіше кажучи, розвиток співчуття приносить величезну користь як нам самим, так і світу навколо нас.
Науково доведено, що на індивідуальному рівні співчуття зменшує стрес і тривожність, а також полегшує депресивні стани. Воно допомагає нам ставати емоційно сильнішими, що дає змогу легше долати будь-які життєві виклики. Співчуття також збагачує наші особисті стосунки: ми стаємо більш чуйними й терплячими, а також краще підтримуємо тих, хто нам небайдужий.
У більш широкому масштабі, співчуття здатне змінювати суспільство. Коли ми діємо зі співчуттям, ми робимо свій внесок у розвиток культури доброти та емпатії. Це створює позитивне середовище, в якому люди відчувають, що їх поважають і підтримують, що веде до більшої гармонії та єдності в суспільстві загалом.
Однак, мабуть, найбільша користь від співчуття полягає в тому, що воно з'єднує нас з нашою істинною природою. Співчуття допомагає нам зазирнути за межі ілюзії розʼєднаності, відкриваючи взаємоповʼязаність усього живого. Завдяки цьому усвідомленню ми не лише краще розуміємо сенс і мету нашого життя, але й знаходимо шлях до глибокого вдоволення та умиротворення.
Способи розвитку співчуття
Будда вчив багатьох способів розвитку співчуття. Тренуючись в якомога більшій кількості вправ, ми поступово починаємо реагувати зі співчуттям при спілкуванні з іншими, що також веде до спонтанних добрих вчинків.
Розмірковування про страждання інших
Ми живемо у світі, де все більше людей відчувають "втому від співчуття". З інформаційних сайтів і соцмереж на нас постійно ллється потік новин про війни, голод та інші катастрофи, і через це багато хто відчуває себе пригніченим та нездатним терпіти ці страждання.
Тим не менш, один з найефективніших способів розвитку співчуття полягає в активному розмірковуванні над стражданнями інших. Так, коли ми бачимо новину про якусь трагедію, ми не просто думаємо: "Ох, як жахливо", – і миттєво перемикаємось на щось інше. Візьмемо до прикладу сюжет про біженців. Ми можемо замислитися над тим, наскільки це жахливо, коли доводиться залишати свою батьківщину й усе своє життя та вирушати в нікуди. Зазвичай біженці не лише ризикують своїм життям, подорожуючи в пошуках безпечного місця, так ще й коли вони нарешті знаходять новий дім, до них ставляться з підозрою, страхом або байдужістю. Ми думаємо про те, як жахливо було б, якби ми або наші близькі опинилися в такій ситуації, і тоді в нас природно виникає співчуття: "Нехай нікому не доводиться переживати такі страждання".
Отже, такого типу розмірковування про страждання не означає, що ми зациклюємося на болі чи смутку і стаємо пригніченими через це – радше ми усвідомлюємо, що страждання є загальнолюдським досвідом. Розуміючи, з якими викликами стикаються інші люди – ті, хто поруч з нами, і ті, хто живе в далеких краях, – ми можемо розвинути в собі щире бажання полегшити їхні страждання.
Залучення у добрі справи
Як ми вже згадували, співчуття проявляється не тільки у наших почуттях, але й у наших вчинках. Навіть маленькі добрі справи – простягнути руку допомоги, вислухати, коли комусь це потрібно, або просто посміхнутися незнайомцю – дозволяють нам втілити наше співчуття на практиці.
Ці маленькі прояви доброти можуть здаватися незначними, але насправді вони можуть мати великий вплив і торкнутися більшої кількості людей, ніж ми собі уявляємо. Доброта подібна до м'язів, тому кожен наш вчинок, навіть незначний, зміцнює наше співчуття, що дозволяє нам легше діяти зі співчуттям і турботою в майбутньому. У світі, де панує почуття розʼєднаності, такі маленькі добрі вчинки дійсно можуть допомогти нам зблизитися з іншими істотами та зробити навколишній світ хоч трохи добрішим і теплішим.
Практика альтруїстичної любові
Альтруїстична любов – тобто щире бажання, щоб інші були щасливі – тісно пов'язана зі співчуттям. Це потужна практика, за допомогою якої ми тренуємося зміщувати фокус уваги з вузьких егоцентричних думок на більш широку любов, яка охоплює всіх істот. Практикуючи це, ми "під’єднуємось" до джерела миру та вдоволення, яке знаходиться цілковито всередині нас самих.
Як сказав Матьє Рікар, буддійський монах, якого часто називають "найщасливішою людиною у світі": "Альтруїзм – це найкращий стан ума, який варто культивувати, тому що він приносить найбільшу користь як для нас самих, так і для інших". Коли ми намагаємося щодня практикувати альтруїстичну любов, ми природно розвиваємо більш співчутливе й відкрите серце.
Ця практика не вимагає "широких жестів"; ми можемо почати практикувати з чогось простого, як-от щиро бажати щастя людям, яких ми зустрічаємо протягом дня. Чи то ми мовчки бажаємо добра незнайомцю на вулиці або спокою ума нашому другові, чи то надсилаємо любов тим, хто страждає в усьому світі, – усі ці маленькі, свідомі акти доброти допомагають посилити нашу здатність до любові та співчуття.
Іноді нам легко відчувати альтруїстичну любов до тих, чиї страждання легко помітити ззовні. Ми можемо побачити жебрака на вулиці й миттєво відчути щось на кшталт: "Нехай він знайде щастя і полегшення від своїх страждань". Але коли ми бачимо когось, хто виглядає заможним і, здається, має все, ми думаємо: "Чому я повинен бажати йому щастя? У нього і так вже все є!" Альтруїстична любов, однак, виходить за межі зовнішніх вражень. Незалежно від того, чи хтось страждає, чи процвітає, ми повинні пам'ятати, що кожен заслуговує на щастя.
Для цього Будда вчив медитації на люблячій доброті. У цій практиці ми починаємо з зародження почуття любові та доброти до себе, а потім поширюємо це почуття на інших: спочатку на близьких людей, потім на нейтральних і, нарешті, на тих, з ким у нас виникають труднощі. Мета полягає в тому, щоби поступово розширювати коло нашої любові та співчуття, поки воно не охопить усіх істот без винятку. З часом ми природно будемо бажати щастя всім, кого зустрічаємо.
Памʼятання і медитація
Памʼятання (майндфулнес) – це практика повної присутності та усвідомлення наших думок, емоцій та оточення без оцінювальних суджень. Коли ми відточуємо цю навичку – а це під силу кожному з нас – ми починаємо краще розуміти власні страждання й страждання інших. З розвитком нашого усвідомлення природно зростає і наше співчуття, оскільки ми починаємо розуміти, що страждання, яке є невід'ємною частиною людського буття, переживаємо ми всі.
Як красномовно сказав великий буддійський монах і вчитель Тіт Нат Хан: "Памʼятання породжує співчуття". Коли ми розвиваємо памʼятання, то починаємо помічати не тільки очевидні, але й більш тонкі види болю, страху й фрустрації, що ми та інші переживаємо. Це пом'якшує наші серця, і замість того, щоб реагувати з роздратуванням чи тривожністю, ми можемо ставитися до ситуації або людей зі співчуттям і добротою.
Завдяки памʼятанню та медитації ми усвідомлюємо, що кожна істота, незалежно від обставин, має власні проблеми і стикається з власними викликами. Це допомагає нам вийти за межі оцінок і суджень, які в нас миттєво виникають. Практика дозволяє нам поступово поширити співчуття на всіх істот, завдяки чому ми починаємо руйнувати стіни розʼєднаності, а подекуди й зверхності, які зазвичай заважають відчути глибокий зв'язок з іншими. У такий спосіб ми сприяємо щастю нас самих як соціальних істот і щастю всіх, хто нас оточує.
Висновок: шлях до істинного співчуття
Як сказав Тіт Нат Хан: "Співчуття – це дієслово". Це те, що ми маємо активно розвивати, й не тільки до тих, хто вочевидь переживає труднощі, але й до всіх, кого ми зустрічаємо. Чи то завдяки маленьким добрим вчинкам, чи то завдяки роздумам про страждання інших, чи то завдяки медитації на люблячій доброті, насіння співчуття всередині нас може розквітнути справжнім піклуванням про всіх живих істот.
Нам, людям, дуже легко зануритися в свої особисті потреби й турботи, але кожен, незалежно від того, хто він, звідки і як він виглядає, також прагне щастя й позбавлення від страждань. Саме тут ми можемо зробити свій внесок, щоб змінити ситуацію на краще. Нам може здаватися, що наш внесок незначний, але Будда вчив, що все і всі взаємопов'язані. Це означає, що кожна посмішка, яку ми даруємо незнайомцям, і кожна хвилина, яку ми проводимо в медитації на люблячій доброті, – усе це позитивно впливає на як нас, так і на оточуючих.