Від зречення до співчуття

Термін "зречення" (renunciation) використовують не лише в англійській, але й практично в усіх інших мовах, якими буддизм представлений на Заході. Однак виникає питання, чи це правильний переклад оригінального санскритського чи тибетського терміну. Можливо, цей термін був введений місіонерами, які одними з перших перекладали буддійське вчення на Заході й розуміли його у власній понятійній системі, відмінній від оригіналу. Адже слово "зречення" має конотацію необхідності відмовитися від усього й піти жити в печеру або монастир, тому що усе мирське – погане. Але насправді на санскриті (nihsarana) чи в тибетській мові (nges-'byung) цей термін має зовсім інше значення. Зокрема, в тибетській мові це слово означає рішучість і стосується саме рішучості звільнитися від страждань, на яких цей стан ума зосереджений.

Щоб розвинути таку рішучість звільнитися від страждань, потрібно бути готовим відмовитися від страждань і їхніх причин. Тому значення цього терміну має відтінок відмови або відвернення від чогось. Цим "чимось" є страждання та його причини, на яких ми зосереджуємося, попередньо розпізнавши їх. Тільки усвідомивши, що "ось страждання, яке я переживаю, а ось його причина, і я не хочу його більше відчувати, а хочу позбутися його", ми можемо розвинути готовність відмовитися від нього. Можливо, більш нейтрально це можна виразити так: "Я хочу, щоб це страждання зникло". Це стосується як стану ума, що зосереджений на наших власних стражданнях, так і співчуття, яке зосереджене на стражданнях інших. Хоча ці стани ума спрямовані на страждання різних істот (наші власні або ж інших), але бажання тут однакове – ми хочемо, щоби страждання зникло.

Дуже важливо зрозуміти, на чому саме ми зосереджуємося: тобто в чому полягає страждання (наше або інших істот) та його справжні причині, а також розпізнати інші задіяні в цьому фактори. Цонкапа у своєму "Листі з практичними порадами щодо сутри й тантри" дуже чітко пояснює, які фактори необхідні для ефективної медитації загалом. По-перше, нам потрібно зрозуміти, що таке медитація. Медитація – це метод, за допомогою якого ми знайомимо і привчаємо наш ум до певного ментального стану або об'єкта шляхом багаторазового зародження цього стану або зосередження на об'єкті.

Щоби призвичаїтися до певного стану ума, ми повинні знати всі його особливості, а саме:

• На чому сфокусований цей стан ума. В даному випадку – на стражданні та його причинах.
• Як ум взаємодіє з об'єктом. Технічний термін – "як ум утримує об'єкт". В даному випадку наш ум утримує об'єкт з бажанням, щоб він зник. Наш ум не просто звертає увагу і зосереджується на стражданні та його причинах, а ніби каже стражданню: "Йди геть!"

Будь-який стан ума складається з багатьох різних ментальних факторів, таких як зосередження, намір тощо. Якщо ми знаємо всі ці фактори, це допомагає нам розвивати потрібний стан ума. Цонкапа вказує, які інші аспекти нам потрібно знати для цього. До них належать:

• На що спирається цей стан ума. Іншими словами, які стани ума нам потрібно попередньо розвинути, щоб на основі цього зароджувати й підтримувати зречення і співчуття. Наприклад, нам треба розпізнати й прийняти страждання в собі та в інших.
• Які ментальні фактори допоможуть нам зародити певний ста ума, а які зашкодять цьому. Наприклад, любов – як до себе, так і до інших – буде сприятливою; а ненависть – як до себе, так і до інших – буде руйнівною.
• Якою буде користь від використання або функція певного стану ума, коли ми його розвинемо. Наприклад, зречення допоможе нам звільнитися від наших страждань, а співчуття допоможе створити для інших можливість звільнитися від їхніх страждань.

Може здаватися, що це просто купа технічних деталей, але насправді це надзвичайно корисно. Якщо ми починаємо займатися буддійською або будь-якою іншою духовною практикою, наприклад, розвитком любові або співчуття, то постає питання: що саме нам треба робити? Часто буває так, що ми не знаємо, що мається на увазі під любов'ю чи співчуттям, і тому просто сидимо з порожнім умом, не знаючи, що робити. Або, можливо, у нас є власні уявлення про те, що таке любов чи співчуття, але ці уявлення здебільшого розпливчасті. Якщо ми намагаємося розвинути якийсь розпливчастий стан ума, то найкраще, на що можемо сподіватися, – це отримати розпливчасте переживання, яке, ймовірно, відрізняється від того, чого вчить буддизм.

Хоча в буддійських практиках ми працюємо з так званими "духовними цінностями": станами ума і так далі – однак буддійський підхід є науковим і дуже точним. Ми точно знаємо, що намагаємося зробити зі своїм умом і як саме це зробити. Якщо ми чітко зрозуміємо, як працювати з умом, серцем та емоціями, то зможемо конструктивно їх розвивати. В іншому випадку, все це буде дуже розпливчасто.

Для деяких людей науковий чи раціональний підхід може бути не дуже зручним. Хтось може більше покладатися на емоції та інтуїцію. Але якщо ми уважно розглянемо інтуїтивний підхід, то побачимо, що найбільш ефективною буде точна інтуїція, а від розпливчастої інтуїції буде мало користі. Отже, незалежно від нашого типу особистості, дуже добре мати точний підхід.

Які ментальні фактори супроводжують зречення і співчуття? Я хотів би намалювати чітку картину ментальних станів, про які йдеться в буддійських вченнях. Але навіть якщо ми зможемо точно описати ці стани ума та емоції, виникає питання, як їх відчути? І як нам зрозуміти, що наше почуття є правильним?

Якщо ми маємо точне уявлення, що ці стани повинні містити, тоді ми можемо порівняти це з тим, що відчуваємо. Досліджуючи наше почуття, ми можемо спробувати деконструювати його, побачити всі його складові, і виявити, які частини цього стану мають недоліки. Тоді ми зрозуміємо, над чим нам треба працювати, щоб наш стан ума був більш правильним. Процес аналізу і розуміння наших почуттів не має руйнувати почуття. Цей процес також використовують у психотерапії, щоб допомогти нам зцілитися і стати більш корисними як для інших, так і для нас самих.

Яка найсильніша емоція супроводжує зречення та співчуття? Тибетською це називається yid-'byung, але це слово складно перекласти. Це подібно до стану, коли ми ситі чимось по горло: "З мене досить". Іноді це слово перекладають більш грубо, як "обрида". Я теж раніше перекладав його саме так. Нам обридні наші власні страждання й страждання інших. Однак, добре все обміркувавши, я дійшов висновку, що це занадто грубе слово, тому що обрида легко може перерости в турбуючу емоцію – відразу. Мені здається, що тут йдеться про більш нейтральну емоцію: "Досить страждань, вони мають закінчитися". Це однаково стосується як наших власних страждань, так і страждань інших. І в цьому є певна частка рішучості: "Усе, досить!"

Я думаю, що ми можемо зрозуміти це з нашого повсякденного досвіду. Ми можемо страждати і хотіти позбутися страждань, але насправді не будемо нічого робити для цього, доки не дійдемо до певної межі, коли твердо скажемо собі: "Усе, з мене досить". Отже, відчуття "з мене досить" є однією з основних емоцій і складових зречення.

Іншим ментальним фактором, який супроводжує зречення і співчуття, є віра у факт. Іноді це перекладають просто як "віра", але я вважаю, що це невдалий переклад, тому що ми можемо вірити і в щось хибне або невизначене, як-от у постійне зростання економіки. У даному випадку віра спрямована на істинний факт, і вона вірить, що факт є істинним. Тож тут не йдеться про віру в Діда Мороза чи щось подібне.

Віра у факт, основана на розумінні

Існує три типи віри у факт. Перший – це віра у факт, основана на розумінні. Ми зосереджуємося на стражданні й твердо віримо в те, що це дійсно страждання і що воно дійсно виникло з певної причини. До того ж ми переконані, що цього страждання можна позбутися назавжди.

Останній пункт є дуже важливим. Якби ми не мали тведої віри, основаної на розумінні, що страждання можна позбутися і що це можливо завдяки конкретній протидіючий силі, то це повністю змінило б наш емоційний фон. Наприклад, ми могли б визнати, що маємо певну життєву проблему, і навіть могли б мати якесь розуміння її причин. Можливо, ми справді хотіли б позбутися цієї проблеми, і, можливо, навіть дійшли б до стадії, на якій глибоко відчуваємо, що з нас досить. Приписутимо, ми дійсно хочемо щось із цим зробити, але думаємо, що це безнадійно: що немає жодного способу позбутися цієї проблеми, і ми повинні просто змиритися й навчитися з нею жити. Або нам здається, що ми приречені страждати назавжди. Це зовсім інший стан ума, ніж віра у факт, описана в буддизмі, чи не так? Коли нам здається, що все безнадійно, дуже легко зневіритися й відчути смуток і розчарування. Якщо нам здається, що, незважаючи на наше бажання позбутися проблеми, ми нічого не можемо із цим зробити, ми будемо дуже розчаровані.

Ось чому переконаність в тому, що ми можемо назавжди позбутися своєї проблеми, має ґрунтуватися на розумінні. Ми розуміємо, як можна позбутися проблеми, і переконані, що це спрацює. Це дає нам надію, а надія дає нам силу, необхідну, щоби безпосередньо щось зробити для усунення проблеми. Ось, що означає віра у факт, основана на розумінні.

Ясна, очищувальна віра у факт

Другий тип віри в істинність факту називається "ясна, очищувальна віра у факт". Вона є очищувальною в тому сенсі, що очищає наш ум від турбуючих емоцій, не усуваючи при цьому сам об'єкт. Що це означає? Це означає, що ця тверда віра в можливість назавжди позбутися від страждання очищає наш ум від смутку й сумнівів, від почуття безпорадності та страху. Коли в нас багато проблем і труднощів, ми живемо у сильному страху, думаючи: "Так буде завжди", – або: "Я боюся щось змінювати, бо раптом зроблю ще гірше".

Я впевнений, що всім це знайомо: можливо, це траплялося з нами самими або ж ми бачили це в інших. Наприклад, ми могли бути в жахливих, дуже деструктивних стосунках, але боялися розірвати ці стосунки, тому що нам здавалося, що життя буде ще гіршим без цієї людини. Але завдяки твердій вірі в те, що ми можемо позбутися проблеми, закінчивши стосунки, і що після цього наше життя лише покращиться, ми очищаємо свій ум від страху й нерішучості.

З таким типом твердої віри ми також позбуваємося від схильності перебільшувати страждання. Якщо ми маємо реальну проблему, але перебільшуємо її, то вона перетворюється на жахливого монстра. Ми можемо навіть ще більше обʼєктивувати проблему й вважати це, наприклад, справою рук диявола, що змусить нас боятися ще більше. Але зі зреченням, основаним на ясній, очищувальній вірі в те, що можна назавжди позбутися страждання, ми більше не боїмося. Ми не тікаємо від проблем, намагаючись відгородитися від них страхом, а навпаки, дивимося просто на них і беремося за їх вирішення з упевненістю, що нам це вдасться.

Отже, нам треба бути обережними щодо того, які емоції в нас виникають, коли ми чуємо такі вирази, як "втеча з в'язниці сансари". Справа не в тому, щоби відчувати смуток і збентеженість через страх і ненависть до нашого сансаричного неконтрольовано повторюваного страждання. З ясною, очищувальною вірою в той факт, що ми можемо звільнитися від страждань, наш ум стає спокійним, ясним і цілеспрямованим.

Віра у факт із прагненням

Третій тип – це віра у факт із прагненням. Прагнення тут полягає ось у чому: "Я хочу позбутися проблеми і буду докладати зусиль заради цього". Життєвий приклад такого стану ума – це людина, яка виросла в бідності, і має намір звільнитися від проблем, повʼязаних із цим, і зробити своє життя більш успішним. Не можна сказати, що такі люди сповнені ненависті до свого становища. Вони дуже ясно і впевнено знають, що їм потрібно зробити, щоб вирватися з бідності, і вони це робитимуть, тому що вже ситі по горло поточним становищем. Вони знають, що мають робити, і просто роблять це.

Я згадую приклад свого друга, який виріс у дуже бідній родині в дуже проблемному районі. Він ходив до школи, де більшість дітей були в різних бандах і билися одне з одним. Він був сповнений рішучості звільнитися від цього. Він знав, що має робити; він дуже наполегливо працював, щоб заробити гроші й вступити до університету. Він отримав медичну освіту і став дуже успішним нейрохірургом.

Ось що таке зречення – воно зосереджене на наших власних стражданнях. Так само все працює й зі стражданням інших. Коли ми зосереджені на стражданні інших, в нашому умі виникає намір "треба цього позбутися". Стан ума та емоція, що його супроводжують, тут такі самі – це відчуття "все, досить". Ми усвідомлюємо, що кожен стикається з такими самими життєвими проблемами, як і ми, але ми не відчуваємо відразу чи безнадію щодо цього (бо це турбуючі емоції). Ми маємо тверду віру й розуміння того, що є причиною їхніх проблем і що вони можуть цих проблем позбутися. Ми не просто бажаємо їм добра, вважаючи, що це безнадійно. Наша віра – очищувальна: завдяки співчуттю наш ум очищується від турбуючих емоцій. Це дуже важливо.

Наверду приклад. Я пам'ятаю, як моя мама дивилася місцеві новини по американському телебаченню, звідки чула про вбивства, пограбування, зґвалтування тощо, які відбувалися щодня. Вона дуже злилася і обурювалася: "Як це жахливо. Так не повинно бути". Це схоже на співчуття, але насправді це дуже стурбований стан ума. Це не справжнє співчуття. У цьому випадку співчуття й піклування були змінаші з гнівом і смутком.

Справжнє співчуття – це не сумний, а дуже ясний стан ума. Воно супроводжується вірою і прагненням: "Я спробую щось зробити, щоб допомогти усунути це страждання". Тобто це не просто бажання, щоби хтось щось зробив, а намір допомогти самостійно. Однак цей намір і це прагнення мають ґрунтуватися на реалістичному розумінні того, що саме ми можемо зробити. Не треба плутати це з ідеєю, що "я – всемогутній Бог, тому я врятую весь світ" або "якщо мені вдалося комусь допомогти, то я супер чудова людина; а якщо не вдалося, то я в цьому винен". Ось чому ми повинні добре розуміти метод, за допомогою якого можна позбутися страждань, і мати в ньому впевненість. Успіх чи невдача в процесі усунення страждання залежить від дуже багатьох причин і факторів, а не лише від нашого бажання й сили волі.

Згадаймо про перший фактор, необхідний для того, щоб зародити зречення або співчуття. Він полягає в тому, що ці стани ума мають бути зосереджені на стражданні – або на нашому власному, або на стражданні інших. Виникає питання: на якому саме стражданні ми зосереджуємося? Будда визначив три типи істинних страждань. Не вдаючись у подробиці, можна сказати, що перший тип страждання, на якому ми зосереджуємося, – це страждання болю й нещастя.

Не так вже й складно захотіти, щоб біль і нещастя зникли. Я впевнений, що всі ми відчували це в кріслі у стоматолога. Але насправді це дуже цікаве питання для дослідження. Коли ми сидимо в стоматологічному кріслі й відчуваємо біль від того, що стоматолог свердлить зуб без знеболювального, чи маємо ми зречення від цього? Чи такий наш стан ума? Що ми дійсно відчуваємо в цьому кріслі? Для більшості з нас, я думаю, це страх і тривожність. Зазвичай ми фокусуємося на болю, який відчуваємо, але, на відміну від стану зречення, перебільшуємо біль й робимо з нього монстра. Звичайно, це зовсім не спокійний стан.

Але припустімо, що ми підійдемо до цієї ситуації зі зреченням. Ми все ще будемо зосереджені на болю від свердління. Ми хотіли б, щоб наші страждання від цього болю скінчилися. З нас вже досить, і ми впевнені, що зможемо позбутися цих страждань. Тут виникає складний і цікавий момент. Ми розуміємо, що можемо позбутися цього болю, просто набравшись терпіння і перечекавши його. Ми не будемо сидіти в стоматологічному кріслі до кінця нашого життя. Усе непостійно, тож свердління закінчиться, і ми просто повинні перетерпіти це. З такою думкою ми можемо бути спокійними і впевненими, що якщо ми залишатимемося спокійними й не будемо панікувати, то страждання від болю свердління закінчиться і зникне.

Або ми можемо бути впевнені, що позбудемося від страждань болю, якщо змінимо своє ставлення до нього. Йдеться про метод тренування ума, який полягає у заміні несприятливих обставин на сприятливі. Наприклад, якщо ми подумаємо про страждання всіх людей, яких катують у Тибеті чи в інших місцях світу, і порівняємо це з тим, що ми відчуваємо в стоматологічному кріслі, то зрозуміємо, що наш біль у порівнянні з цим – дрібниці. Розуміння відносності наших страждань допомагає нам залишатися спокійними перед обличчям нашого відносно невеликого болю, і ми не будемо страждати від цього так сильно. Біль все ще буде присутній, але він вже не матиме такого великого значення.

В обох цих прикладах ми зароджуємо зречення. Від чого ми відрікаємося? На поверхневому рівні ми відрікаємося від болю. Але незалежно від нашого ставлення, ми не можемо позбутися болю одразу; доки свердління не припиниться, ми все ще матимемо болісне фізичне відчуття. Насправді біль триватиме доти, доки стоматолог не закінчить свою роботу – хоч ми зрікаємося від болю, хоч не зрікаємося. Проте впевненість у тому, що біль від свердління є непостійним і що ми скоро звільнимося від нього через його непостійність, допомагає нам терпіти біль. Таким чином, на більш глибокому рівні ми фактично зрікаємося від нещастя, яке супроводжує фізичний біль. Змінивши ставлення, ми можемо миттєво позбутися цього нещасного стану.

Якщо в стоматологічному кріслі ми відчуваємо страх і тривожність, ці стани ума приносять нам ще більше нещастя й роблять ситуацію ще гіршою. Але якщо ми змінимо своє ставлення до болю, наприклад, завдяки розумінню його непостійності або відносності, то можемо бути впевнені, що не будемо страждати ментально та емоційно.

Отже, це і є практика зречення, основана на розумінні того, від чого ми зрікаємося, тобто від чого ми можемо позбутися, змінивши своє ставлення. Ми зрікаємося від:

• нещастя, пов'язаного з болючим фізичним відчуттям;
• болісних ментальних та емоційних станів;
• нещастя, повʼязаного із цими болісними ментальними та емоційними станами.

Зміна ставлення повністю змінює все наше сприйняття болю. Я бачив це на прикладі великих лам, які помирали в лікарнях на Заході від раку та інших невиліковних хвороб. Безумовно, вони відчували фізичний біль, але також можна сказати напевно, що вони зрікалися нещастя й страху, повʼязаного із цим. Натомість вони могли повністю змінити сприйняття ситуації, думаючи про страждання та журбу інших, зокрема про дискомфорт лікарів, які відчували себе безпорадними. Великі лами в таких випадках виявляють неабияку турботу про почуття лікарів і людей, що приходять відвідати і вшанувати їх.

В основі того, як вони сприймають хворобу, лежить зречення і співчуття. Вони відреклися від напруги і ментального болю стосовно цієї ситуації – як щодо себе, так і щодо всіх інших, хто до неї причетний. І вони не просто вдають, що зреклися. Лами не просто кажуть іншим: "Усе гаразд, я в порядку, не хвилюйтеся", – а всередині відчувають себе погано. Якби це було так, це означало б, що їм бракує ясної очищувальної віри – твердої переконаності, що усуває страх і дискомфорт через усвідомлення того, що застосування тієї чи іншої ментальної протиотрути розвіює всю напругу щодо ситуації. Звичайно, що більше ми розвиваємо зречення і співчуття, то більш природно й автоматично вони будуть виникати разом з усіма супутніми факторами. Так само, як і у лам, ці стани перестануть бути чимось штучним, що треба постійно генерувати.

Іншим прикладом складної ситуації може бути втрата роботи або заощаджень. Хоча ми можемо почуватися жахливо через це, усі інші, хто втрачає свою роботу чи заощадження, також почуваються жахливо. Ми хочемо, щоб нещастя і смуток зникли – як для нас, так і для інших. Перехід від зречення до співчуття не означає, що ми перестаємо зрікатися власних страждань. Навпаки, ми розширюємо наш ментальний стан, щоб включити в нього всіх істот: і нас, і всіх інших.

Ми обговорили зречення і співчуття, спрямовані лише на страждання болю й нещастя. Однак наше звичайне щастя також є проблематичним. Воно, по суті, теж є формою страждання. Це страждання пов'язане з тим, що наше звичайне щастя ніколи не триває довго, ніколи не приносить справжнього вдоволення, і нам ніколи не буває його достатньо. Крім того, воно швидко змінюється на біль і нещастя. Ось чому це називається "стражданням змін". Наприклад, якби ласування морозивом було істинною причиною щастя, то чим більше їмо, тим щасливішими мали б ставати. Але, очевидно, що настає певний момент, коли чим більше ми їмо, тим гірше почуваємося. Наше звичайне щастя від морозива змінюється, і ми більше не відчуваємо себе щасливими.

Словом, звичайне щастя призводить до розчарування. Як би ми не хотіли продовжувати відчувати це щастя, ми ніколи не знаємо, коли наш настрій зміниться. Ба більше, нас ніколи не задовольняє поточне щастя або щастя, яке ми мали раніше. Нам завжди хочеться більшого. Ми також можемо зректися від страждання змін з рішучим наміром звільнитися від нього.

Але що саме передбачає зречення від звичайного щастя? Чи це означає, що нам більше не треба хотіти бути щасливими? Чи цього ми прагнемо: відмовитися від нашого щастя, тому що воно нас не вдовольняє? Таке ставлення було б грубим нерозумінням буддійського погляду. Звичайне щастя є непостійним, і воно неминуче закінчується, так само як і біль та нещастя. Але зі зреченням ми приймаємо цей факт і не перебільшуємо хороші якості звичайного щастя, поки воно триває.

Так ми долаємо страждання, повʼязане з нашим звичайним щастям. Ми насолоджуємося цим приємним тимчасовим почуттям, добре розуміючи, що воно не триватиме довго. Оскільки ми знаємо, що воно закінчиться, ми не розчаровуємося. Ми не очікуємо, що воно триватиме вічно. Але поки воно триває, ми насолоджуємося. Ми не тривожимося й не боїмося того моменту, коли це приємне почуття скінчиться, хоча знаємо, що саме так і буде. Пам'ятайте, що з ясною очищувальною вірою у факт того, що це скінчиться, ми очищаємо свій ум від будь-яких неприємних відчуттів щодо цього.

Наприклад, у нас є друг, але ми не можемо бути поряд постійно. Коли він або вона полишає нас, ми відчуваємо невдоволення. Ми хотіли б, щоб друг залишився з нами довше. Якщо ми невдоволені, значить, ми чогось очікували від зустрічі й не отримали? Чи справді ми очікували, що зустріч із цією людиною зробить нас абсолютно щасливими й назавжди позбавить від самотності та невпевненості? Чи задовольнилися б ми, якби він або вона залишилася на п'ять хвилин довше?

Ми відчуваємо невдоволення, тому що наші очікування не виправдалися, проте ці очікування були абсолютно нереалістичними. Ми очікували неможливого. З іншого боку, якщо ми не очікуємо якогось дива, то будемо задоволені будь-яким варіантом подій. Ось що значить приймати реальність. Ми насолоджуємося зустріччю з другом, вечерею, близьким спілкуванням тощо. Ми знаємо, що це не позбавить нас від нещастя, самотності чи голоду назавжди; але ми й не очікуємо цього. Ми не перебільшуємо значення зустрічі з другом; ми ставимося до цього тверезо, не засмучуємося і не розчаровуємося, коли він чи вона йде. Ми насолоджуємося тим, що є, а коли це тимчасове щастя закінчується – що ж, значить воно закінчується.

Коли ми зреклися проблем, повʼязаних зі звичайним щастям, як ми можемо поширити це на звичайне щастя інших людей? Зосереджучись на проблемах інших, повʼязаних зі звичайним щастям, знову ж таки, дуже важливо мислити ясно. Звісно, ми не заздримо тому, що інша людина щаслива, а ми ні, навіть якщо розуміємо, що таке щастя ніколи її не вдовольнить. Радше ми розпізнаємо, що ця людина, наприклад, має завищені очікування від стосунків з партнером, або що вона завжди буде розчарована і невдоволена, які б приємні речі з нею не відбувались. Ми бачимо, що це дійсно проблема. Справа не в тому, що ми не хочемо, щоб інші люди були щасливі. Ми зосереджуємося на нещасті або проблемах, які виникають через їхній спосіб переживання звичайного щастя.

Коли ми навчаємося відокремлювати щастя від повʼязаних із щастям проблем, то починаємо щиро співрадіти щастю інших людей. У буддійському вченні співрадість є дуже важливою. Ми радіємо щастю інших, але водночас реалістично оцінюємо недоліки звичайного щастя й співчуваємо проблемам, які супроводжують такий тип щастя. Втім, ми можемо співрадіти навіть звичайному, буденному щастю.

Найглибший вид страждання, про який говорив Будда, – це "всепросякне страждання". Це стосується безконтрольно повторюваних перенароджень, так званої "сансари", яка є основою для переживання перших двох типів проблем. Будда був єдиним, хто визначив саме цей вид страждання істинним стражданням і виклав це у своєму вченні про Чотири благородні істини. Ми знов і знов матимемо так зване "дефектне" тіло, якому так чи інакше доведеться наново народжуватися, навчатися ходити й робити різні речі, яке так легко може травмуватися й неминуче хворіє, старіє, втрачає свої здібності й зрештою вмирає. Також ми знов і знов матимемо "дефектний" ум, який так чи інакше буде плутатися, створювати безліч проєкцій та всіляких дивних думок, а також постійно переживати коливання настрою.

Ми постійно будемо вступати у складні стосунки, які ніколи не принесуть нам вдоволення. З нами траплятимуться різні небажані речі. Ми не завжди отримуватимемо те, що нам подобається; радше навпаки – ми часто розлучатимемося з тим, що нам подобається, й стикатимемося з тим, що не подобається. Наприклад, нам може не подобатися, коли інші діють на свій розсуд, а не так, як хочеться нам. Коли ми докладаємо зусиль, але не отримуємо того, чого хочемо (як-от хорошу роботу, партнера тощо), ми розчаровуємося. У сансарі немає впевненості не тільки в наших майбутніх життях, але й у тому, як ми почуватимемося наступної миті.

Кожного разу нам доведеться закінчувати поточне життя й залишати своє тіло, перенароджуватися наново, знову вчитися всьому, знову заводити друзів і так далі. І, звичайно, немає жодної гарантії, що наступного разу ми народимося людиною; шанси на це дуже малі. Ми можемо народитися тарганом або й кимось ще гіршим. Зречення означає, що нам цього вже досить.

Доволі цікаво дослідити стан ума, пов'язаний з таким типом зречення. Я думаю, що тут також присутній елемент нудьги від безконтрольно повторюваних сансаричних перенароджень. Оскільки ми не перебільшуємо позитивні сторони сансаричного життя, то в певному сенсі воно нас не причаровує. Ми просто не зацікавлені в ньому: це завжди одне й те саме, знову і знову.

Якщо нас більше не захоплюють одні й ті самі проблеми, з якими нам доводиться стикатися (по суті, вони нам набридають), це не означає, що нам стає байдуже, що відбувається. Ні, ми не стаємо апатичними. Радше, ми розуміємо, що причиною всепросякної проблеми неконтрольованого перенародження є наші турбуючі емоції й стани ума, а також наша нав'язлива поведінка, що зумовлена цими емоціями. Ба більше, ми розуміємо, що справжньою причиною цих страждань є неусвідомлення і плутанина, що лежать в основі турбуючих станів ума й нав'язливої поведінки. Ми сповнені рішучості звільнитися від цього.

Ця рішучість звільнитися від сансари – це справжній, найглибший тип зречення. І ми впевнені, що можемо покласти край цим жахливим сансаричним перенародженням. Завдяки цьому наш ум стає ясним і не турбується через те, що ми перебуваємо в цьому стані. Ми сповнені рішучості докласти зусиль заради власного звільнення. До того ж ми знаємо, що потрібно зробити, щоби покласти цьому край, і ми впевнені, що це в наших силах. Коли ми переключаємо рішучість звільнитися від сансари з себе на всіх інших рівною мірою, тоді ця рішучість стає великим співчуттям.

Зречення і співчуття розглядаються в контексті трьох рівнів мотивації ламріму – поетапного шляху до просвітлення. В цьому контексті ми можемо проаналізувати ризики, які виникають при розвитку цих двох якостей. Мотивація початкового рівня полягає в роботі над покращенням майбутніх життів, щоб і надалі отримувати дорогоцінне людське перенародження з усіма його можливостями для продовження духовного шляху до просвітлення. Небезпека, повʼязана розвитком початкового рівня мотивації, полягає в тому, що в нас легко може посилитись прив'язаність до дорогоцінного людського перенародження. Ми можемо захотіти перенародитися, щоби продовжувати бути зі своїми друзями й коханими, мати багатство й комфорт і тому подібне. Тож наше прагнення до кращого народження може бути змішане з сильною прив'язаністю. В такому випадку ми будемо перебільшувати хороші якості дорогоцінного людського життя. Зрештою, жадання й прив'язаність ґрунтуються на перебільшенні хороших якостей обʼєкта. Жадаючи чогось ми думаємо: "Я повинен це мати". Водночас, якщо ми отримуємо бажане і прив'язуємося до нього, то думаємо: "Я не хочу це втрачати".

Небезпека, повʼязана зі зреченням, подібна до попередньої ситуації, але стосується не прив'язаності, а відрази. На відміну від прив'язаності, яка виникає через перебільшення хороших якостей дорогоцінного людського перенародження, зі зреченням у нас виникає ризик перебільшення негативних якостей сансаричного життя. Через це перебільшення ми відчуваємо відразу, що тісно повʼязано з відчуттям обриди, про яке ми говорили раніше.

Коли ми розвиваємо зречення, то робимо це в контексті прагнення стати особою з середнім рівнем мотивації – тобто тим, хто прагне досягти звільнення від безконтрольно повторюваних перенароджень (сансари). Це дуже непросто. Задля цього ми зосереджуємося на недоліках сансари – що є однією з так званих чотирьох думок, які розвертають ум до Дгарми, – і намагаємося постійно розмірковувати про недоліки сансари.

Якщо ми вирішили серйозно цим займатися, то нам доведеться шукати недоліки сансари у всьому, що відбувається. Однак це може дуже сильно вплинути на наш емоційний стан та сприйняття життя. У будь-якій ситуації, з якою стикаємося, ми передусім будемо розглядати аспект страждання. Наприклад, ми бачимо когось і відчуваємо деякий потяг до нього або до неї, але потім думаємо: "Страждання". Ми влаштовуємося на нову роботу і думаємо: "Страждання; це буде жахливо". Що б не сталося – "страждання". Дзвонить телефон – "страждання". Що завгодно. Ми йдемо в душ: "Страждання. Зараз я помиюся, але потім мені доведеться приймати душ знову. Як же це нудно". У такий спосіб дуже легко розвинути негативне ставлення до життя загалом: до всього, що ми переживаємо, і особливо до людей. Ми купуємо новий комп'ютер: "Страждання. Скоро він вийде з ладу через поломку або вірус". Ми зустрічаємося з другом і одразу починаємо думати, як погано проведемо час. Ми не зможемо нічим насолоджуватися. Таке негативне ставлення, коли все навколо здається жахливим і безглуздим, може призвести до депресії.

Тож як нам впоратися із цим ризиком стати безрадісними й депресивними? Чи достатньо просто сказати: "Насолоджуйся красою життя"? Тут треба бути дуже обережними. Якщо ми радіємо життю, чи означає це, що ми наївно ставимося його страждальної природи? Чи не суперечить це зреченню? Розгляньмо це в контексті співчуття. Ми думаємо: "Як сумно, що всі страждають. Це жахливо". Якщо ми поєднуємо цей смуток із радістю від зустрічі з другом, чи означає це, що нам радісно, коли хтось страждає? Ні, звісно, це не так. Тож як нам поєднати радість і щастя зі зреченням або співчуттям?

Коли ми намагаємося знайти радість у своєму житті, радіти зустрічі з іншими й бачити радісні аспекти їхнього життя, ми зосереджуємося не на тому ж обʼєкті, що при практиці зречення і співчуття. Ми відчуваємо радість, зосереджуючись на природі будди в нас самих та в інших, а також на чудових можливостях і потенціалі для духовного розвитку. Ми всі маємо потенціал, який дозволяє нам досягти стану будди, і цьому дійсно можна радіти. Ось що є джерелом щастя й радості. Ми не радіємо, коли фокусуємося на стражданнях, якими сповнене наше життя та життя інших.

Наприклад, коли ми розвиваємо зречення, то розглядаємо своє життя, намагаючись розпізнати й прийняти присутні в ньому страждання. Хоча в цьому й немає нічого хорошого, та ми не розкисаємо через це. Ми також не ставимося до цього з байдужістю, бо таке ставлення супроводжується безпорадністю й безнадією. Навпаки, зі зреченням ми твердо переконані, що можемо позбутися своїх страждань. Ми рішуче налаштовані на те, щоб щось зробити з цією нестерпною ситуацією; ми знаємо, що нам треба зробити, і ми впевнені, що зможемо це зробити й позбутися страждань. Таке мислення приносить щастя, чи не так?

Втім, поєднання цих двох станів ума (радості та зречення або співчуття) – це дуже тонка справа. Вони мають виникати одночасно чи одне має бути основою для іншого? Або їх потрібно чергувати, як у практиці тонґлен,  коли ми приймаємо на себе страждання й віддаємо щастя? Як нам поєднувати ці стани в нашому повсякденному житті: розвивати щире зречення, але не впадати в депресивний стан, коли все навколо здається безглуздим і нікчемним? Мені здається, що тут нам необхідно подивитися на два різні аспекти життя, розглядаючи його з двох різних боків: зі зреченням або співчуттям – з одного боку, та з радістю – з іншого. Але я думаю, що кожному з нас потрібно проаналізувати це самостійно.

Припустімо, що нам справді вдасться розвинути зречення настільки, що звичайні буденні речі нас не приваблюватимуть. Далі ми можемо дійти висновку, що будь-які мирські стосунки, в які ми вступаємо, приносять лише страждання, тому ми вирішуємо стати монахом або монахинею й жити в монастирі. Навіть якщо ми приймаємо таке рішення, ми повинні бути дуже обережними, щоб у нас не виникла відраза до людей загалом, тому що це стане великою перешкодою на шляху до співчуття до них. У нас можуть виникати думки на кшталт: "Від тебе одні неприємності!" Через це у нас може розвинутися звичка уникати будь-яких стосунків з людьми. Однак, якщо ми хочемо практикувати співчуття, то маємо спілкуватися і взаємодіяти з іншими, намагаючись допомогти їм, якщо вони цього потребують.

Отже, відраза або байдужість до інших є однією з найбільших проблем, повʼязаних з розвитком зречення. Коли ми зустрічаємо іншу людину, у нас може виникати відчуття, що від неї будуть одні проблеми: "Ця людина принесе мені лише страждання й неприємнощі; вона не буде прислухаються до моїх порад; вона буде завдавати мені багато клопоту", – і таке інше. Ми маємо уникати такого ставлення.

Коли ми розвиваємо зречення, нам потрібно дивитися на власні страждання з двох точок зору. Перш за все, ми бачимо, що наші страждання є нестерпними, і тому ми сповнені рішучості звільнитися від них. Окрім того, ми усвідомлюємо, що маємо природу будди – базовий потенціал, який дозволяє нам позбутися усіх страждань, стати звільненою істотою і навіть стати буддою. Усвідомлення можливості звільнитися від усіх страждань не зменшує радість від життя, а, навпаки, наповнює наше життя радістю. Ця радість не суперечить нашому зреченню, рішучості бути вільними. Насправді, це лише зміцнює зречення. Тож замість нехтувати собою і байдуже ставитися до роботи над звільненням, ми розвиваємо велику турботу про себе і, в певному сенсі, співчуття до себе.

Для розвитку співчуття до всіх інших ми проводимо такий самий аналіз. Ми бажаємо, щоб вони також звільнилися від своїх страждань, і водночас співрадіємо, що вони теж мають природу будди й на основі цього можуть звільнитися від страждань. Далі ми робимо реалістичні кроки, щоб допомогти їм. Іншими словами, ми хочемо, щоб зникли страждання людей, а не самі люди. Про людей ми дбаємо.

Цей підхід ми застосовуємо насамперед до себе: "Я хочу, щоб мої страждання зникли, але це не означає, що я хочу знищити себе. Моє негативне ставлення, відторгнення, спрямоване на страждання, а не на мене як на людину". Дуже легко сплутати ці дві речі й дійти висновку: "Я вб'ю себе, щоби позбутися своїх страждань". Коли ми чітко розрізняємо ці речі щодо себе, тоді так само можемо ставитися зі співчуттям до інших: "Я хочу, щоби зникли твої страждання, а не ти сам".

Провести таке розмежування досить складно. Так само нелегко позбутися хибного зречення, яке змушує нас відчувати відразу до людей і уникати будь-якого спілкування, думаючи: "Просто залиште мене в спокої. Я просто хочу піти в свою печеру або монастир і медитувати". Навіть якщо наші турбуючі емоції настільки сильні, що дуже заважають нам допомагати іншим, і нам потрібно медитувати на самоті, щоби попрацювати над цими емоціями, усе одно ми маємо уникати негативного ставлення до інших або до себе й відсутності співчуття.

Як нам уникнути цієї проблеми з негативним ставленням? Для цього потрібно вийти за межі того, що я називаю "Дгарма-Лайт", і проаналізувати питання з погляду "Справжньої Дгарми". Практика Дгарми-Лайт передбачає виключно турботу про це життя, тоді як Справжня Дгарма передбачає прийняття минулих і майбутніх життів.

Наше життя – це те, що приписується (позначається) на основі континууму усіх його моментів. Наше життя не тотожне жодному з його моментів і не відбувається незалежно від жодного з моментів. Ба більше, ми навіть не можемо сказати, що наше життя тотожне сумі всіх його моментів, тому що всі моменти нашого життя не відбуваються одночасно. Коли ми стаємо дорослими, дитинство вже не відбувається. Наше життя просто позначається на основі континууму.

Згідно зі Справжньою Дгармою, наші особистості так само приписуються на основі індивідуальних ментальних континуумів. Проте ментальні континууми, яким вони приписані, тривають не лише протягом одного життя: вони тривають вічно, без початку і кінця. Особистості також не тотожні якомусь одному моменту ментального континууму, якому вони приписані; вони не існують незалежно від континууму і не тотожні всьому континуумому, бо весь континуум не відбувається одночасно.

Подібний аналіз справедливий щодо будь-якої характеристики ментального континууму, на основі якого позначається особистість. У випадку зречення і співчуття, характеристикою ментального континууму є всепросякне страждання. Істоти існують і переживають страждання, але вони не тотожні з будь-яким конкретним моментом страждання, що відбувається в ментальному континуумі, на основі якого позначається особистість. Вони також не тотожні з усім всепросякним стражданням, яке відбувається в їхньому ментальному континуумі без початку. Коли ми усвідомлюємо це, то перестаємо ототожнювати себе чи когось іншого з його стражданням. Оскільки ми не плутаємо й не ототожнюємо себе чи будь-яку іншу особу зі стражданням, то бажаючи, щоби страждання зникли, ми не хочемо, щоб ми чи будь-хто інший також зникли заразом.

Таким чином у нас з’являється набагато чіткіше уявлення про себе і про інших. Страждання та їхні причини можна усунути з нашого ментального континууму, щоб вони більше ніколи не виникали, однак особу, яка переживає ці страждання, усунути неможливо. Так само, як не має кінця ментальний континуум, не має кінця й особа ("я"), що йому приписується.

Коли ми зрозуміли, що наш ментальний континуум є чистим за своєю природою і що страждання та його причини можна усунути назавжди, нам також потрібно бути обережними, щоб не ототожнювати себе з чистим ментальним континуумом. Інакше ми можемо наївно ставитися до страждання і не намагатися його усунути, бо вважатимемо, що страждання насправді не існує.

Коли ми думаємо про страждання інших або про власні страждання, це викликає в нас смуток. Ми, звичайно, не відчуваємо радості від того, що страждаємо самі або страждає хтось інший; нам прикро, що це відбувається. У практиці тонґлен, давання і приймання, ми зосереджуємося на стражданнях інших, або навіть на власних стражданнях, і природно відчуваємо смуток щодо цього. Сенс не в тому, щоб нічого не відчувати, ніби страждання нереальні й не завдають болю. Далі ми уявляємо, що приймаємо на себе страждання; ми свідомо погоджуємося переживати їх. Потім ми віддаємо іншим (або самим собі) любов, тобто бажаємо щастя. У такий спосіб ми переходимо від почуття смутку через страждання, які приймаємо на себе, до почуття щастя, яке даруємо.

Перехід від смутку до щастя є каменем спотикання для багатьох людей, які практикують тонґлен. Як це ми так раптово переходимо від смутку до щастя? Адже це два протилежні почуття. Ми розглядали схоже питання, коли обговорювали, як збалансувати зосередження на стражданні під час практики зречення зі здатністю не впадати в депресію й радіти життю та нашій можливості досягти звільнення.

Ми можемо зрозуміти важливість вміння знаходити баланс між смутком і щастям на прикладі ситуації з хворим родичем чи другом. Нам сумно від того, що близька нам людина хворіє й страждає. Але якщо ми прийдемо відвідати її й самі будемо сумними й нещасними, це зовсім їй не допоможе. Ми маємо підбадьорити нашого хворого друга чи родича. Але як нам відчути радість в такій ситуації? Штучно створити це почуття? Або просто тримати широку посмішку, в той час як всередині почуваємося жахливо?

Щоб щиро переключитися зі смутку на щастя, ми можемо застосувати досить просунуте вчення махамудри, "великої запечатувальної природи ума". Перш за все, коли приймаємо на себе страждання інших (або свої власні), ми робимо це добровільно. Коли ми робимо це щиро, це додає нам сили й впевненості у собі. Ми уникаємо мислення жертви: "Бідолашний я, я так страждаю".

Метод махамудри дозволяє нам розглядати смуток, який відчуваємо через страждання, як хвилю на поверхні океану ума. Завдяки внутрішній силі, яку ми розвинули, добровільно приймаючи страждання, ми не дозволяємо хвилі емоцій поглинути нас. Ми спокійно дозволяємо хвилі смутку влягтися. Коли вона сама собою вляжеться, ми зможемо отримати доступ до вродженої, тихої радості, що присутня в нашому умі. Вона природно сяятиме з нашого серця. Ось що ми віддаємо іншим (або собі), коли практикуємо тонґлен.

У цій природній радості ума немає жодних турбуючих емоцій. Ми не виставляємо наше щастя напоказ і не кажемо: "Шкода, що ти хворий, але я задоволений своїм життям. У мене все добре". Наша тиха, природна радість невимушено втішає інших і нас самих.

Як я казав на початку лекції, Цонкапа пояснив, що для зародження певного стану ума, наприклад, співчуття, потрібно спочатку знати, на чому воно ґрунтується. Основою для розвитку співчуття є правильно розвинене зречення. Зречення означає, що ми сповнені рішучості звільнитися від турбуючих емоцій, які зумовлюють наше неконтрольоване перенародження, і докладаємо до цього зусиль.

Наступним кроком у створенні фундаменту для співчуття є розвиток неупередженості на основі нашого зречення, тобто на основі роботи над усуненням наших турбуючих емоцій. З неупередженістю ми зосереджуємося на всіх істотах з відкритим умом, без турбуючих емоцій прив’язаності, відрази чи байдужості до будь-кого. Ми однаково відкриті до всіх, оскільки всі є рівними в тому сенсі, що кожна істота просто приписана на основі безпочаткового і нескінченного ментального континууму. Оскільки протягом нескінченного часу ми були в найрізноманітніших стосунках з найрізноманітнішими істотами, ми не ототожнюємо нікого з тим типом стосунків (друг, ворог чи незнайомець), які в нас були з ними в окремий момент часу. Таким чином у нас немає підстав для прив’язаності, відрази чи байдужості.

Немає сенсу думати про те, що колись певна істота була для нас ворогом чи навіть вбивцею. Набагато корисніше зосередитися на тому, що кожна істота була нашою матір'ю, а потім подумати про доброту, яку вона проявила до нас як матір або як наш головний опікун. Навіть якщо наша мати в цьому житті жахливо поводилася й ображала нас, принаймні вона проявила доброту в тому, що не зробила аборт. Вона або наша сурогатна мати, як це буває в наш час, була особливо доброю до нас, бо виносила нас у своїй утробі.

Наступний крок зазвичай перекладають як "відплатити за [їхню] доброту", але мені здається, що термін "відплатити" тут не дуже підходить. "Відплатити" зазвичай означає віддати борг у діловій угоді, а якщо ми не повертаємо борг – це наша провина. Замість почуття обов'язку чи провини, емоційний тон, який має бути основою для цього кроку, – це вдячність за отриману доброту. Далі, на основі цієї емоції, ми уявляємо, що наша мати сліпа й розгублена, що вона заблукала і ось-ось впаде зі скелі в прірву недоброчинної поведінки, а ми стоїмо поруч із нею і знаємо, як допомогти. Природно ми візьмемо на себе відповідальність зробити все, що в наших силах, щоб не дати їй впасти. Хто їй допоможе, як не власний син чи донька?

На основі глибокої вдячності за доброту, яку кожен колись проявляв до нас, і сильного бажання виявити свою вдячність через реальну допомогу іншим ми автоматично розвиваємо те, що називається "щиросердною любов'ю". Ми відчуваємо настільки теплий зв'язок з усіма, що при зустрічі з будь-ким в нас природно виникає відчуття близькості, як у матері до своєї єдиної дорогоцінної дитини. Ми щиро турбуємося про добробут інших і засмучуємося, якщо з ними трапляється щось погане.

Саме на основі цієї щиросердної любові ми розвиваємо ту любов, про яку говориться в буддизмі, – бажання, щоб усі істоти були однаково щасливі й мали причини для щастя. На основі цієї любові до всіх ми розвиваємо співчуття – бажання, щоб усі були вільні від страждань і причин страждань. Таким чином, ми бачимо, що основою й опорою для співчуття є ціла низка позитивних емоцій: відкритість і близькість з усіма, вдячність за їхню доброту, щиросердна любов і так далі. Співчуття містить у собі всі ці якості.

Також, якщо співчуття – це зречення, спрямоване на страждання інших, то в основі співчуття в тій чи іншій формі має бути присутнє і зречення. Це означає, що спочатку ми повинні мати неупередженість до самих себе – не прихильність, не відразу, не байдужість. Далі ми повинні усвідомити, що немає сенсу зосереджуватися на негативних речах, які ми зробили в цьому і в минулих життях. Ми маємо зосередитися на позитивних, добрих речах, які робили самі собі, подібно до зосередження на доброті інших істот, коли вони були нашими матерями. Те, що зараз ми насолоджуємося всіма сприятливими обставинами дорогоцінного людського життя, є кармічним результатом наших конструктивних дій у минулому. Ми цінуємо доброту, яку проявили до себе, і вдячні собі за це. Це призводить не до ненависті, а до щиросердної любові до себе. Ми щиро дбаємо про своє благобуття і почуваємося жахливо, якщо з нами трапляється щось погане.

Один з головних принципів при розвитку співчуття, що врівноважує наше ставлення до всіх істот, полягає в тому, що всі хочуть бути щасливими, ніхто не хоче бути нещасним, і всі однаково мають право бути щасливими, а не нещасними. "Всі" означає, що і ми також. Ми теж маємо право бути щасливими і не бути нещасними. Тому розвивати зречення, рішучість бути вільними, по суті, означає розвивати співчуття до самих себе.

Будь ласка, не зрозумійте мене неправильно. Я не кажу про дуалістичне ставлення до себе, наче є "я", який співчуває собі, і є інший "я", до якого я відчуваю співчуття. "Бути добрим до себе" – це просто мовленнєвий вираз, спосіб говорити про це. Але якщо ми хочемо бути добрими до себе й звільнитися від страждань та нещастя, нам потрібно розвивати певний стан ума, певне ставлення, як-от "я не хочу вступати в нездорові стосунки з цією людиною"; "я не хочу злитися"; "я не хочу засмучуватися"; "я не хочу прив'язуватися". У такий спосіб ми працюємо з рішучістю звільнитися від наших проблем, і це ще один аспект того, як ми знаходимо баланс між відчуттям "все є стражданням" і базовим відчуттям щиросердного щастя і спокою.

Ми пройшли багато матеріалу, але я хотів надати вам детальну картину цієї теми, яка є дуже важливою в буддизмі. Це не просто тема, яку ми вивчаємо: вона важлива для нашого особистого розвитку, для розуміння того, наскільки правильно ми практикуємо зречення і співчуття. Ми розглянули, як переходити від зречення до співчуття у здоровий, надійний спосіб і як ці два стани ума пов'язані між собою.