Буддійська концепція реальності

У буддійському підході до досягнення цієї загальної мети, особливо в індо-тибетській традиції буддизму, зосереджуються на аналізі того, якими речі здаються нам, і, використовуючи логіку та мислення, деконструюють будь-які хибні видимості, які проєкціює наш ум. Далі, на основі бачення і прийняття реальності, акцент робиться на застосуванні раціональних, реалістичних методів для досягнення щастя і благополуччя.

У сучасну епоху так званої "пост-правди", коли широко розповсюджуються теорії змови та дезінформація, такий підхід є надзвичайно важливим, незалежно від нашої релігійної приналежності чи системи переконань. Це важливо, навіть якщо ми взагалі не сповідуємо жодної релігії. Так, у буддизмі при обговоренні основної цілі, яка полягає у звільненні всіх істот від безконтрольно повторюваних страждань, питання існування Бога не підіймається. Оскільки і світ оманливих видимостей (зʼяв), і світ реальності виникають залежно від причин і наслідків, на кожен з них впливає поведінка і стан ума того, хто їх переживає. Таким чином, можливість подолати страждання, спричинені вірою в хибну реальність, і досягти щастя за допомогою віри в істинну реальність, виникає лише завдяки нашим власним зусиллям, які створюють для цього причину. Це ключове буддійське переконання.

Якщо казати про реальність, ми всі живемо в тому, що можна назвати "істинною (або справжньою) реальністю", яку можна перевірити науковими методами, з якими буддизм погоджується. Зрештою, Будда казав не приймати його вчення на віру, а перевіряти, як при купівлі золота. Тому в буддизмі дослідження та аналіз є найвищими методами пізнання та перевірки реальності. Проблеми виникають тоді, коли люди вигадують альтернативну, хибну реальність і приймають її за істинну. Ми можемо бачити це в політиці, але буддизм розглядає це явище в більш широкому, загальному контексті. 

Одна з хибних реальностей, яку створюють багато людей, – це уявлення, що вони якісь особливі. Це призводить до егоцентричного ставлення, коли ми думаємо, що все, що з нами трапляється (особливо погане), відбувається лише з нами. Наприклад, ми вважаємо, що тільки ми хворіємо, втрачаємо роботу, коханих людей або стикаємося зі смертю. Як Будда допомагав людям у такій ситуації побачити реальність? Давайте розглянемо приклад, який може допомогти нам зрозуміти буддійський підхід. 

Одного разу мати принесла до Будди свою мертву дитину і попросила повернути її до життя. Будда погодився, але спочатку попросив жінку принести йому рисове зернятко з дому, де ніхто ніколи не вмирав. Вона обійшла все село: ходила від хати до хати, шукаючи таку родину. Однак незабаром жінка зрозуміла, що в кожній родині хтось помирав – або в молодості, або в старості. Усвідомивши, що не лише вона одна втратила близьку людину, вона нарешті зрозуміла і прийняла реальність, що смерть приходить до кожного. Таким чином, вона змогла відпустити свою дитину і дала дозвіл на кремацію. 

Коли люди стикаються зі складною ситуацією: залежністю, раком, народженням дитини з синдромом Дауна тощо, вони часто відчувають себе самотніми. Ми думаємо, що ми єдині, хто коли-небудь стикався з такою проблемою. Віра в таку хибну реальність призводить до емоційної ізоляції і сильного психічного розладу. Істинна реальність полягає в тому, що є багато інших людей, які стикаються з подібною ситуацією. Один зі способів усвідомити цю реальність – взяти участь у групі підтримки з людьми, які перебувають у такій самій ситуації. Науково доведено, що участь у таких групах є надзвичайно корисною для вирішення подібних проблем. Це дійсно працює, незалежно від того, з якими труднощами ми стикаємося.

Щоб зрозуміти, що ми не єдині, кому доводиться мати справу з подібними труднощами, нам навіть не обовʼязково брати участь у групі підтримки. Коли ми бачимо реальність, це допомагає нам розширити межі сприйняття і включити в нього інших. Таким чином ми усвідомлюємо, що, як ми хочемо подолати наші труднощі і бути щасливими, так само цього хочуть і всі інші. Як ми не хочемо страждати, так само не хочуть і всі інші. Це допомагає нам розвивати співчуття.

Співчуття – це бажання, щоб усі були вільні від страждань і нещастя, включно з нами самими. Коли ми думаємо лише про себе, наш ум звужується, що стискає і пригнічує нашу емоційну енергію. Ми переживаємо цей неспокійний стан як тривожність, пригніченість і невпевненість у собі. Коли ми відкриваємо своє серце для інших, то позбавляємося цієї проблеми. Співчуття у поєднанні з усвідомленням того, що ми не самотні, заспокоює нас. Це дозволяє нам ясніше бачити реальність нашої ситуації і те, яких реальних заходів ми можемо вжити, щоби полегшити наявні проблеми. Отже, співчуття дає нам впевненість у собі, щоби впоратися з будь-якими викликами.

Зрештою, ми, люди, є соціальними тваринами. Це реальність. Із самого дитинства і протягом усього життя наш добробут залежить від інших. Усі речі, якими ми щоденно користуємося і споживаємо, є результатом праці інших людей. Тому без інших ми б не вижили. Ба більше, життя всіх людей взаємопов'язане. Те, що відбувається в одній частині світу, впливає на істот у всьому світі. Такі глобальні проблеми, як зміна клімату та недостатня увага до того, що Його Святість Далай-лама називає "емоційною гігієною", впливають на кожного на цій планеті. Це реальність. Тому цілісний підхід до вирішення проблем, оснований на співчутті та турботі про благополуччя кожного, – це єдиний реалістичний шлях до досягнення щастя і благополуччя, яких ми всі прагнемо. Ці ідеї не є виключно буддійськими. Як підкреслює Його Святість Далай-лама, такий підхід ґрунтується на здоровому глузді і загальнолюдських цінностях.  

Звернімося тепер до саме буддійського підходу до деконструкції оманливих видимостей (зʼяв) хибної реальності, які, якщо ми в них віримо, спричиняють проблеми і страждання нам та іншим. 

Насправді питання хибних видимостей і хибної реальності є багатошаровим і досить складним. У буддійському аналізі цього питання починають з класифікації різних типів хибних видимостей, які ми можемо помилково вважати відповідними до реальності. Суть такого підходу в тому, що неможливо вирішити жодну проблему, якщо спочатку не визначити і не зрозуміти її. 

Загалом, деякі хибні реальності ґрунтуються на викривлених або оманливих видимостях того, як щось існує, тоді як інші є чистими проєкціями нашої уяви. Деякі хибні видимості є чуттєвими (сенсорними), а отже, сприймаються неконцептуально, тоді як інші є суто концептуальними. Деякі видимості виникають на основі того, що ми приймаємо на віру хибну інформацію з недостовірних джерел. Інші ж видимості виникають стихійно, як, наприклад, викривлення, що виникають через звичку гніватися. Давайте розглянемо деякі з цих викривлень.

Хибні чуттєві (сенсорні) видимості можуть виникати з чотирьох різних джерел: з їхньої "опори", з їхнього об'єкта, з обставин, в яких вони виникають, і з поточного стану ума, який їх проєкціює: 

1. "Опора" хибної чуттєвої видимості – це когнітивні "засоби", за допомогою яких вона виникає і сприймається. Хибна чуттєва видимість може бути викривленням того, що існує. Наприклад, через астигматизм ми можемо бачити розмиті форми, а через вади слуху – чути невиразні слова, хоча люди говорять чітко. Також це можуть бути хибні сенсорні видимості того, чого не існує. Наприклад, після ампутації ми можемо досі відчувати фантомну кінцівку або мати якісь відчуття в протезі.
2. Хибні видимості, що походять від об'єкта, – це, наприклад, оптичні ілюзії у вигляді кольорових і світлових візерунків, які спантеличують мозок. Те саме відбувається, якщо перед нами швидко покрутити палаючий факел: він здаватиметься світловим колом.
3. Хибні видимості, що походять з обставин, можуть бути зумовлені зовнішніми обставинами, такими як туман чи темрява. Також вони можуть бути зумовлені обставинами, в яких перебуває той, хто сприймає видимості: наприклад, коли ми їдемо в потязі, нам здається, що обʼєкти за вікном рухаються у зворотному напрямку.
4. Хибні видимості, що виникають з поточного стану ума, можуть бути галюцинаціями, викликаними лихоманкою, наркотиками або страхом.   

У буддизмі, щоб довести, що ці хибні сенсорні видимості не відповідають реальності, ми спираємося на те, що вони можуть бути спростовані досторівним чуттєвим пізнанням тих, хто вільний від причин викривленого сприйняття. Коли ми надіваємо окуляри, ми більше не бачимо розмиті форми. Коли поїзд зупиняється, ми більше не бачимо, що об'єкти за вікном рухаються назад. Ба більше, як і в науковому методі, правильне сприйняття реальності має бути підтверджене і перевірене повторними спостереженнями багатьох людей – не лише один раз і однією людиною.

У буддизмі багато говориться про порожнечу, що зазвичай перекладається як "пустотність". Порожнеча означає повну відсутність чогось, а саме повну відсутність будь-чого, що відповідає тим хибним видимостям, які створює наш ум. Речі існують, але вони не існують жодним із тих хибних способів, видимості яких створює наш ум. 

Наприклад, дерево за вікном потяга, що їде, існує; але дерево, яке здається нам таким, що рухається назад, не відповідає реальності. Не існує такої речі, як дерево, що рухається назад; але це не означає, що дерев взагалі не існує. Таким чином, порожнеча не є нігілістичним ставленням; вона не заперечує все. Таке ставлення не заперечує навіть того факту, що такі хибні видимості виникають в умах людей, і що люди сприймають, пізнають їх і реагують на них на основі того, що вони сприймають. Порожнеча спростовує тільки те, що є неможливим – тобто існування справжньої реальності, яка відповідає хибним, оманливим видимостям, що їх створює наш ум.

Для деконструкції та коригування концептуальних видимостей хибної реальності у буддизмі застосовують метод, подібний до того, що ми описали для деконструкції хибних, неконцептуальних сенсорних видимостей (зʼяв). Якщо такі видимості суперечать достовірному пізнанню, що основане на спостереженні або логіці, то це видимості хибної реальності. Такі хибні видимості можуть бути різними: від грубих до надзвичайно тонких. Їх потрібно деконструювати шар за шаром, як лушпиння цибулі. Але спершу нам треба зрозуміти, що таке концептуальне пізнання.

Приклад друга

Концептуальне пізнання відбувається виключно в умі за допомогою категорій. Наприклад, ми маємо концептуальну категорію "друг", яка основана на визначенні зі словника, або, можливо, на нашому власному визначенні. Говорячи західною мовою, ми б сказали, що маємо "ідею", що таке друг; і це, власне, фіксована ідея. Якби нас попросили подумати про друга, ми б уявили цю категорію у вигляді зображення (ментальної голограми) людини, яка відповідає цьому опису – ідеального хорошого друга. Ця ментальна голограма може виникнути не у формі конкретного друга, і, можливо, навіть не бути чітким ментальним зображенням, а радше емоційним відчуттям, або навіть просто ментальною репрезентацією звучання слова "друг".

Розгляньмо, як відбувається пізнання через таку концепцію "друга". Коли ми зустрічаємо когось, кого вважаємо другом, і бачимо, що він робить або говорить щось неприємне, наприклад, не робить того, про що ми його просили, – ми переживаємо нещастя і, можливо, гніваємося на цю людину. Під впливом гніву, ми можемо лаяти й ображати її. Якщо ми проаналізуємо, як виникла наша реакція, то побачимо: це тому, що ми концептуально сприйняли цю людину через категорію "друга", яка включає наше уявлення про те, яким повинен бути хороший друг і як він має поводитися. Оскільки ця людина не відповідає опису цієї категорії в даний момент і, отже, не виправдовує наших очікувань, нашою реакцією буде незадоволення і роздратування. Далі погані звички беруть над нами гору, і ми імпульсивно говоримо речі, про які згодом можемо пошкодувати. 

Щоби подолати таку компульсивну реакцію або уникнути її, нам потрібно усвідомити: хоча ця людина – наш друг, однак уявлення про ідеального друга в нашому умі (основане на нашому визначенні слова "друг") як того, хто завжди виправдовує наші очікування, не відповідає реальності. Усвідомлюючи це, ми можемо розібрати ситуацію на багатьох рівнях і, таким чином, або уникнути гніву чи навіть розчарування в нашому другові; або принаймні ми зможемо стриматися і швидко подолати свій гнів, якщо він уже виник. Для цього нам потрібно проаналізувати всі хибні видимості, сконструйовані нашим умом, і виявити, що відбулося в реальності. 

Ми починаємо з простого: по-перше, ми повинні з'ясувати, чи є наша інформація правильною. Чи дійсно наш друг не зробив те, про що ми його просили? Чи, можливо, він просто не сказав нам про це? Чи ми просто не помітили того, що він зробив? Щоб виправити будь-які непорозуміння і помилкові звинувачення, нам потрібно перевірити факти. Таку саму методологію використовують у суді, щоб уникнути неправдивих звинувачень. 

Якщо насправді друг не зробив того, про що ми його просили, нам потрібно з'ясувати причину, чому так сталося. Концептуальна видимість, яку створив наш ум, полягає в тому, що ця людина – поганий друг, бо в нашій уяві поняття "хороший друг" ґрунтується на визначальній характеристиці хорошого друга, яка існує з боку самої людині. Одна з визначальних характеристик хорошого друга, яку ми вигадали, – це людина, що завжди поруч і завжди робить те, про що ми її просимо. Однак чи є це розсудливою визначальною характеристикою?

Якщо ми проаналізуємо, то зрозуміємо, що поведінка людини залежить від причин та умов. Поведінка не керується якоюсь визначальною характеристикою, яка існує з боку самої людини і визначає її поведінку незалежно від обставин. Це неможливо, інакше б усі, включно з нами самими, завжди б однаково поводилися незалежно від обставин. Наприклад, ми б завжди приїжджали вчасно, навіть якщо потрапили в затор через аварію на дорозі. Факти, навіть із нашого особистого досвіду, явно суперечать очікуванням, що поведінка людей завжди буде однаковою і не залежатиме від причин та умов.

Щоб розібратися в реальності ситуації і деконструювати будь-яку хибну реальність, яку міг створити наш ум (наприклад, що наш друг не зробив те, що ми просили, бо ми йому не подобаємося, і тому він нам більше не друг), ми можемо просто запитати його, чому він не зробив те, що ми просили. Могла бути ціла купа різноманітних обставин, через які він не виконав наші побажання. Можливо, друг пояснить, що він був надто зайнятий чи втомлений, або у нього були інші більш термінові справи; можливо, він був у поганому настрої або хворів, або просто забув, або через лінощі відкладав це на потім. Могло бути навіть так, що йому здалося (справедливо чи ні), що наше прохання є нерозумним, це його роздратувало, і він просто проігнорував наш запит. Якщо ми будемо аналізувати глибше, то зʼясуємо, що кожна з цих причин також була зумовлена багатьма причинами та обставинами. Наприклад, друг був занадто зайнятий та втомлений, бо на роботі з'явилося багато термінових завдань, які треба було встигнути виконати до дедлайну. 

Отже, реальність того, що сталося, – що друг не виконав наше прохання – це те, що в буддизмі називається "залежно виникаючою подією". Ця подія виникла залежно від багатьох причин і умов, а не через якусь визначальну характеристику, яка існує в людині з її боку, і яка зробила її "поганим другом". Ба більше, ця людина не змогла відповідати нашим ідеям і уявленням про те, якими мають бути хороші друзі, не тому, що вона за своєю природою, зі свого боку є "поганим другом". Це сталося тому, що наше уявлення про хорошого друга основане на нерозсудливій визначальній характеристиці, і тому ніхто не може вписатися в цю категорію. Ментальний образ хорошого друга в нашому умі не відповідає жодній реальній людині.

Відсутність будь-чого, що відповідає цій хибній видимості, і є порожнечею видимості. Коли ми зосереджуємося на цій порожнечі – на факті, що такої речі не існує, – хибна видимість більше не виникає. Коли ми знову бачимо нашого друга, хоча порожня видимість більше не буде з'являтися в нашому умі, нам треба підтримувати пам'ятання про порожнечу, дивлячись на друга з розумінням залежно виникаючої природи його поведінки. Таким чином, ми більше не гніваємося, а спокійно, раціонально і зі співчуттям ставимося до ситуації, що склалася. 

Якщо друг не зміг зробити те, що ми просили, через якусь термінову або напружену ситуацію на роботі чи в особистому житті, ми реагуємо з емпатією і співчуттям – з бажанням, щоб він звільнився від цих труднощів. Якщо друга охопили лінощі, ми також ставимося зі співчуттям, бажаючи йому подолати лінь, і пропонуємо поради щодо цього. Якщо наше прохання здалося йому нерозумним, ми з'ясовуємо, чому саме. Якщо наше прохання дійсно було нерозумним або виглядало як вимога, ми вибачаємося і працюємо над тим, щоби більше не висувати нерозумних прохань чи вимог. Якщо це здалося йому нерозумним через його власне бачення, яких прохань варто очікувати від друга, ми поважаємо його точку зору і обговорюємо це з ним, щоб, можливо, знайти компромісне рішення. Усі ці методи використовуються також спеціалістами з вирішення конфліктних ситуацій загалом. 

Приклад людини, хворої на рак

Такий аналіз хибних концептуальних видимостей допомагає нам зрозуміти наведений вище приклад, коли нам здається і ми переконані, що ми єдині, хто переживає певні життєві труднощі, скажімо, хворіє на рак. Наприклад, ми маємо ідею, що таке "хворий на рак", і спочатку навіть не хочемо визнавати, що належимо до цієї категорії. Ми перебуваємо в стані заперечення. Однак, якщо ми дійсно хворі на рак, то думка, що ми не належимо до цієї категорії, очевидно, є хибною реальністю. 

Але припустімо, що ми нарешті визнаємо, що ми справді належимо до цієї категорії. Якщо ми створюємо хибну реальність, що ми – єдина хвора на рак людина, то навіть якщо ми інтелектуально розуміємо, що це хибна реальність, ми однаково можемо вірити в це на емоційному рівні. Як наслідок, ми будемо відчувати себе ізольованими і зануримося в депресію й жалість до себе. Однак, якщо ми розширюємо своє усвідомлення (приєднавшись до групи підтримки онкохворих або просто через самоаналіз) і включаємо в цю категорію всіх, хто до неї належить, це допомагає нам відкинути хибну реальність, яку ми самі створили. Якщо далі ми розвиваємо співчуття до всіх інших онкохворих, то завдяки цьому можемо розвіяти депресію й жалість до себе.

Якщо ми додаємо до категорії хворих на рак визначальну характеристику, що така людина неминуче приречена на смерть від хвороби, то таким чином створюємо ще одну хибну реальність. Якщо нам здається, що ми та всі інші хворі на рак належимо до категорії з такою характеристикою, це додає емоційний елемент страху. Ми можемо спростувати цю безпідставну визначальну характеристику, перевіривши статистику по кількості людей, які вилікувалися від раку. Достовірні докази будуть суперечити нашим помилковим уявленням.  

Буддизм ще глибше аналізує хибні реальності та справжню реальність. Буддизм стверджує, що кожна з цих двох реальностей має два аспекти. Існує видимість того, чим щось є, і дійсна реальність того, чим воно є. Також існує видимість того, як встановлено існування явища (як певного явища і як достовірно пізнаваного об'єкта) і дійсна реальність того, як воно встановлено. Ці два аспекти кожної з двох реальностей нероздільні; вони завжди постають разом. 

До того ж обидва аспекти світу видимостей (зʼяв) можуть бути вірними, і тоді вони співвідносяться з двома нероздільними аспектами справжньої реальності. Вони також можуть бути хибними, і тоді вони не співвідносяться з аспектами справжньої реальності. Наприклад, якщо ми хворіємо, може бути вірним, що це рак, і хибним, що це просто інфекція. Другий аспект, повʼязаний з тим, як було встановлено, що це рак або інфекція, буде вірним, якщо хвороба була встановлена і підтверджена як явище, що виникло залежно від причин і умов, а також від умовного позначення, що такі-то й такі-то симптоми є визначальними характеристиками раку або інфекції. Якби ми стверджували існування хвороби через те, що щось існує з боку самої хвороби, що робить її раком або інфекцією, незалежно від будь-якого іншого фактора – це було б не вірним. Це часто трапляється з іпохондриками, які вважають, що вони хворі на рак просто тому, що їм так здається.

Але давайте підемо далі й розглянемо більш характерний для буддизму приклад, а саме приклад самості – того, що ми називаємо "я". Згідно з буддійським вченням, існує така річ, як самість, "я". Коли ми хворіємо, нам здається, що це "я" хворий, що є вірною видимістю того, хто хворий. Це не "ти" хворий і не хтось інший: якщо ми вважаємо так, то віримо у хибну реальність. Але що таке це "я", ця особа, яку ми називаємо "я", і як встановлюється її існування? 

Згідно з буддійським вченням, "я" (самість) – це індивідуальний феномен, що постійно змінюється, і який не є ані фізичним явищем, ані способом усвідомлення чогось. У цьому відношенні цей феномен подібний до віку. Іноді це називають "явищем приписування". Це означає, що ані самість, ані вік не можуть існувати самі собою: це явища, які завжди пов'язані з іншими явищами, і, таким чином, залежать від них. Вік завжди пов'язаний з об'єктом: він повинен бути чиїмось віком. Так само і самість завжди пов'язана з індивідуальним, постійно змінюваним континуумом живого тіла і ума, який функціонує завдяки фізичній основі цього тіла. Іншими словами, самість – це окрема особа, яка суб'єктивно переживає себе як "я" та існує залежно від континууму, який є її основою.  

Буддизм також стверджує, що кожне індивідуальне "я" продовжується життя за життям, не маючи ні початку, ні кінця, а груба основа, до якої прив'язане "я", змінюється в кожному житті. Але навіть між життями самість прив'язана до основи – а саме, до найтоншої свідомості та життєвої енергії.

Той факт, що найтонша свідомість, найтонша життєва енергія і самість не мають ні початку, ні кінця, – це логічний висновок, що випливає з аналізу причинно-наслідкових зв'язків. Те, що змінюється кожної миті, не може виникнути з нічого, без жодної причини. І будь-які причини, з яких воно виникає, також повинні змінюватися кожної миті, щоби породжувати його. Це означає, що на всі ці причини повинні впливати попередні умови, щоб із них могло щось виникнути. До того ж явища можуть перетворюватися з одного в інше і породжувати нові явища лише в межах однієї категорії. Гнів не може перетворитися на паросток: паросток може прорости лише з насіння. Отже, тільки попередня мить найтоншої свідомості, найтоншої життєвої енергії і пов'язаного з ними індивідуального "я" можуть породити першу мить цих явищ у наступному житті. 

Це деякі з логічних аргументів, які використовують у буддійському аналізі створення матерії та енергії, а також свідомості та самості, чи то всемогутнім Богом, чи то в результаті Великого Вибуху. Абсолютний початок явищ, які змінюються кожної миті, тобто поява цих явищ із нічого, суперечить логіці. Твердження, що створення всесвіту – це таємниця, яку людям неможливо збагнути, не сумісне з буддійськими принципами.

При подальшому аналізі ми бачимо, що самість не є ані тотожною своїй основі, ані повністю відокремленою і не пов'язаною зі своєю основою. Ми віримо у хибну реальність, наприклад, коли ототожнюємо себе зі своїм здоровим і молодим тілом, хоча насправді ми вже старі і хворі на рак, або коли відмовляємося визнавати, що рак, який нам діагностували, стосується нашого "я". 

Через те, що "я" не є формою фізичного явища, воно не має власного прояву, а отже, "я" не може бути пізнане без певного аспекту його основи, який має проявитися і водночас бути пізнаним. Я не можу бачити себе, не бачачи якоїсь частини свого тіла; я не можу думати про себе, не вимовляючи принаймні подумки слово "я". Я не можу просто "знати себе", не знаючи при цьому про себе хоч щось. Однак незалежно від того, сприймаю я себе чи думаю про себе, я ніколи не перестаю існувати. Моє сприйняття чи мислення про себе не створює мене. 

Як ми можемо встановити, що існує така річ, як "я" – окрема особа, яка називає себе "я"? Якщо ми розітнемо тіло, мозок чи саму свідомість, ми не зможемо знайти "я". Ми навіть не можемо знайти його визначальну характеристику – ні в самому "я", ні в будь-якій частині його основи, – яка сама собою була б визначальною характеристикою "я", незалежно від позначення її як визначальної характеристики "я". 

Розгляньмо це питання більш детально. У кожного з нас є концепція себе, яку ми позначаємо словом "я". Ця категорія, або концепція, автоматично виникає щоразу, коли у нас виникає будь-яка думка, в якій є ментальна репрезентація (звучання) слова "я" або "мене". Наприклад, коли ми бачимо фотоальбом зі світлинами нашого життя і, дивлячись на кожну з них, думаємо: "Це я". Кожне "я", що звучить в умі, – це концептуальна репрезентація категорії "я". 

Як я казав раніше, всі видимості мають два аспекти: чим вони здаються і як встановлено їхнє існування. Пам'ятайте, що ці два аспекти нероздільні. Коли ми, дивлячись на всі ці фотографії, думаємо: "Це я", – ми можемо бути праві або помилятися, вважаючи, що кожне вербальне "я" насправді відноситься до мене, а не до мого брата чи сестри, які в дитинстві були дуже схожими на мене.

Наступне питання – як можна встановити існування цих "я"? На найгрубішому рівні здається, що "я", яке зображено на кожній з фотографій, завжди було однаковим: воно існувало протягом усього мого життя, жодні події будь-яких періодів життя не вплинули на нього, і воно й надалі буде існувати так до кінця цього життя і навіть після смерті, незалежно від тіла чи ума. Однак, коли ми аналізуємо це, то розуміємо, що все це не має жодного сенсу. Можливо, нам казали, що ми існуємо саме так, але це не відповідає дійсності. Не існує такого "я", існування якого може бути встановлено таким чином. Це порожнеча такого "я".

На тоншому рівні, коли я просто думаю "я", дивлячись на ці фотографії, автоматично здається, що я можу думати про "я" і одночасно не думати про якусь основу для "я", навіть якщо ця основа – це просто звучання слова "я", яке ми проговорюємо в умі. "Я", яке може проявлятися і мислитися саме собою, неможливе. Такого явища просто не існує.

На ще більш тонкому рівні наше концептуальне пізнання на основі зображення на кожній зі старих фотографій позначає їх категорією "я", що представлена у вигляді ментального звучання "я". Якщо насправді на всіх цих фотографіях дійсно зображені ми, і таким чином наше ментальне позначення їх як фотографій "мене" відповідає дійсності, то завдяки чому можна встановити, що всі ці зображення є "мною"? Вони виглядають як "я", але як ми можемо це довести?

Аналізуючи кожну фотографію, ми не можемо знайти якоїсь незмінної визначальної характеристики, присутньої на кожній з них, яка б сама собою встановлювала або доводила, що людина на фото – це "я". Кожна фотографія виглядає по-різному. Ми позначаємо кожне зображення однаково як "я", однак не існує незмінної сутності "я", яку можливо виявити, і яка була сфотографована та може однаково відноситися до ментального звучання "я". То хто ж сфотографований на кожній зі світлин? На умовному рівні ми можемо сказати: "я".

Встановити або довести, що на цих фото зображений "я", можна лише на основі того, що до всіх них відноситься ментальне позначення "я", і це можуть підтвердити люди, які знають нас протягом усього життя. Особа "я" – це лише явище, на яке посилається категорія і слово "я" на основі всіх цих фотографій, хоча фотографії не містять у собі ніякого "я", яке можна виявити, і яке, як може здаватися, мало б відповідати тому, що ми називаємо "я". Повна відсутність такої виявимої сутності, яка має виявиму визначальну характеристику і підтримує пізнання "я", навіть неконцептуальне сенсорне пізнання, – це найглибше бачення порожнечі.

Однак порожнеча – це лише один з аспектів реальності, адже ми всі існуємо, і закони причини і наслідку функціонують. Отже, умовне існування всіх достовірно пізнаваних явищ залежить від причин, умов, складових частин, а також від того, на що вказують поняття і слова. Завдяки такому аналізу хибної та істинної реальності, у буддизмі немає потреби обговорювати роль Бога-творця. 

Отже, в буддійському підході до розрізнення реальності та фантазії ми покладаємося на аналіз за допомогою логіки і мислення. Шлях до щастя і благополуччя всіх людей залежить від того, щоб кожен бачив і приймав реальність. Також важливо, працюючи разом, знаходити і впроваджувати реалістичні методи вирішення глобальних проблем, через які страждають усі. Дякую вам.