Застосування порожнечі, коли ми застрягли в заторі

Що буде концептуально передбачуваним обʼєктом (обʼєктом, що концептуально мається на увазі), коли ми концептуально розпізнаємо цю людину як ідіота? Концептуально передбачуваним обʼєктом пізнання буде людина, яка насправді за своєю природою є ідіотом: в машині є справжній ідіот. Ось, що мається на увазі (передбачається) під цією видимістю, яку ми сприймаємо у такий спосіб. Наприклад, якщо я думаю, що в іншій кімнаті хтось є, то він і буде концептуально передбачуваним обʼєктом, – обʼєктом реальності, до якого відсилає наша думка. "Концептуально передбачуваний обʼєкт" – це дуже важливий технічний термін у вченні мадг'ямаки (Серединного шляху).

У будь-якому акті концептуального пізнання задіяно багато об'єктів. У тибетській мові для концептуально передбачуваного об'єкта використовується термін "чжен-юл". Складова "чжен" може використовуватися як дієслово "чіплятися", а також як іменник "чжен-па", що означає "чіпляння" (наприклад, у вченні Сак'я "Розставання з чотирма чіпляннями"). Ми чіпляємося за щось в реальності, що, як нам здається, відповідає видимості нашого концептуального пізнання. Коли ми чіпляємося за самодостатнє за своєю природою існування, ми завуальовано припускаємо, що видимість того, як явище існує, насправді відповідає реальності. У нашому прикладі ми створюємо концепцію, що людина, яка сигналить в іншій машині, за своєю природою є ідіотом. Через цю концептуалізацію нам здається, що там є ідіот, і тому ми вважаємо, що там справді є ідіот: ми віримо у власну проєкцію. Концептуально передбачуваним об'єктом цього акту пізнання і цієї видимості (зʼяви) є справжній ідіот у машині на дорозі.

Порожнеча (пустотність) – це відсутність: щось відсутнє. У даному випадку повністю відсутній концептуально передбачуваний об'єкт. Видимість ідіота за своєю природою не відповідає дійсності. Хоча людина, яка керує автомобілем, існує, та вона не існує як ідіот за своєю природою. Ніхто не може існувати як ідіот за своєю природою, бо не існує такої речі, як існування ідіота за своєю природою. Отже, в тій машині немає ідіота за природою. Це загальна ідея. Однак нам доведеться її уточнити.

Давайте використаємо простіший, але менш точний приклад. Припустимо, дитина думає, що під ліжком сидить монстр. Концептуально передбачуваним об'єктом буде справжній монстр під ліжком. Страх, який відчуває ця дитина, не стосується нічого реального. Отже, порожнеча означає повну відсутність чогось цілком конкретного: це відсутність того, чого взагалі не існує, що є абсолютно неможливим.

Однак, говорячи про порожнечу, ми не говоримо про відсутність неможливого об'єкта, як-от монстра. Ми говоримо про неможливий спосіб існування. Наприклад, під ліжком може лежати кіт, якого дитина вважає монстром, але кіт не існує як монстр, тому що не існує такої речі, як "існування в якості монстра". У даному випадку порожнеча не заперечує існування кота, вона заперечує існування кота як монстра.

Давайте повернемося до нашого прикладу з ідіотом. На умовному рівні, ця людина дійсно може керувати машиною, як ідіот, але як ми можемо достовірно позначити її "ідіотом" і називати цим словом? Індійський майстер Чандракірті дав три критерії достовірного позначення.

По-перше, має існувати встановлена і прийнята домовленість, яка відповідає позначенню. У Німеччині існують певні правила водійського етикету і вважається неправильним постійно сигналити та намагатися всіх обігнати. Той, хто так робить, може вважатися ідіотом. Це відносно. В Індії ж це нормальний стиль керування. Якось я приїхав до Європи з індійським другом. Це була його перша подорож на Захід, і найбільше його вразило те, що люди не сигналять на дорозі! Оскільки на Заході прийнято вважати, що людина, яка так їздить, є ідіотом, то з цього погляду правильно називати таку людину ідіотом.

Другий критерій полягає в тому, що позначення не має викликати суперечностей з боку ума, який достовірно пізнає поверхневу (умовну) істину. Об'єктивно кажучи, чи поводить себе людина як ідіот? Чи надів я окуляри? Чи працює мій слуховий апарат? Чи правильно я бачу і чую? Чи всі навколо також бачать, що ця людина намагається всіх обігнати і сигналить, відтак це не суперечить достовірному баченню цього умовного аспекту іншими?

Третій критерій полягає в тому, щоб це позначення не викликало суперечностей з боку ума, який достовірно бачить найглибшу істину. Мається на увазі ум, який достовірно бачить, як людина існує в якості ідіота. Як саме вона є ідіотом? Чи вона є ідіотом лише умовно, залежно від того, де і як вона керує машиною, чи це просто наша проєкція, що людина за своєю природою існує як ідіот? Якщо ми думаємо, що ця людина справді є ідіотом за своєю природою, то це викликає суперечності з боку ума, який бачить, як все існує насправді. Ця людина на умовному рівні поводиться як ідіот за кермом. Це правильна, достовірна умовність, достовірне позначення і достовірна поверхнева істина. Але ми перебільшуємо те, як людина існує в якості ідіота. Вона існує як ідіот залежно від багатьох речей – зокрема, від ментальних позначень, про які ми поговоримо далі.

Ми перебільшуємо поверхневу видимість і проєкціюємо на неї те, чого немає (неможливий спосіб існування). Це відбувається несвідомо. Це просто автоматично відбувається через нашу звичку бачити речі у такий спосіб. Перебільшення полягає в тому, що ми вважаємо людину за своєю природою ідіотом. Цей спосіб існування в якості ідіота не має відношення ні до чого реального. Знову ж таки, ми говоримо про відсутність неможливого способу існування, а не про відсутність неможливого об'єкта.

Давайте розглянемо трохи детальніше, що ми маємо на увазі під існуванням "за своєю природою" і ментальним позначенням. Для цього нам потрібно зрозуміти різницю між вродженим і невідʼємним існуванням.

Ми маємо багато невідʼємних якостей. Наприклад, наші ментальні континууми невідʼємно мають тіло, мовлення, ум, розуміння, емоції і всі інші складові "комплекту" живих істот. Ми маємо природу будди і всі аспекти природи будди. Технічний термін "невідʼємний" (лган-кʼє тибетською та сагаджа на санскриті) іноді перекладається як "одночасно виникаючий". Це означає, всі ці складові є частиною комплекту і виникають одночасно в кожний момент потоку ума. Спимо ми чи не спимо – у кожну мить досвіду ми маємо тіло, мовлення і ум. Хоч ми не розмовляємо, коли спимо, але можливість спілкуватися у нас залишається. Наприклад, інші можуть подивитися на нас і побачити, що ми спимо. Навіть якщо ми не хропемо під час сну, наше повільне і регулярне дихання говорить про те, що ми спимо. Це приклад того, як ми постійно спілкуємося. Хоча цю якість часто перекладають як "мовлення", її не слід обмежувати лише вербальним мовленням. Це невідʼємні фактори.

"За своєю природою" (тиб. ранґ-бжін) – це щось зовсім інше. Щось вроджене, якби воно існувало, було б у певному сенсі невідʼємним, але, окрім цього, воно своєю власною силою змушувало б щось існувати і бути саме таким, яким воно здається. Іноді про це говорять як про якусь характерну рису або визначальну особливість в самому об'єкті, яка робить його тим, чим він є. У випадку з водієм-ідіотом, це була б якась хиба в ньому, яку можна знайти всередині нього, що постійно там знаходиться і сама собою робить його ідіотом. Часто ми думаємо так: "Цей жахливий сусід, який весь час слухає музику...", – або: "Ця чудова людина, яку я щойно зустрів..." Ми думаємо так, ніби в людині є щось вроджене, що змушує її існувати таким чином. Я використовую емоційно забарвлені приклади, але стосується й усього іншого. Здається, що в нас є щось таке, що само собою робить нас людьми.

Щось всередині водія незалежно від усього іншого змушує його самого собою існувати як ідіота. Здається, що якщо ми добре пошукаємо, то зможемо знайти і вказати на це "щось". Звичайно, якщо ми дослідимо і проаналізуємо, то не зможемо знайти нічого з боку об'єкта, що робить його тим, чим він є. Якщо ми почнемо аналізувати цю людину в машині, то виявимо цілу купу атомів і енергетичних полів, але ми не знайдемо нічого цілісного, на що можна було б вказати як на те, що робить її ідіотом. Якщо ми розглянемо дії цієї людини по мілісекундах, то побачимо, що її палець змістився на міліметр в одну сторону, потім на міліметр в іншу, а потім на міліметр ще кудись, але який із цих рухів робить людину ідіотом? Ми не можемо вказати на жодну мілісекунду поведінки, через яку вона стає ідіотом, чи не так? Так само ми не зможемо знайти нічого з боку об'єкта, що знаходиться всередині нього і само собою змушує цього водія існувати як ідіота – навіть якщо нам здається, що він ідіот.

Умовно кажучи, водій поводиться як ідіот. Тут треба бути обережним, щоб не заперечувати точність поверхневої видимості і правильність того, як він поводиться з умовної точки зору. Водій поводиться як ідіот, це вірно. Проблема в тому, яким ми бачимо його існування в якості ідіота. Він поводиться як ідіот на основі інших факторів, окремих від нього самого. Водій не поводиться як ідіот через щось, що існує всередині нього. Водій поводиться як ідіот залежно від його складових (його рука рухається певним чином і так далі) і залежно від причин (він застряг в заторі і поспішає). Якби цей водій був ідіотом за своєю природою, він залишався б ним, коли він не за кермом і навіть коли спить. Він поводиться як ідіот залежно від обставин, в яких перебуває. Також можуть бути різні культурні, психологічні та особисті фактори, що змушують його поводитися так. Ця людина поводиться як ідіот за кермом на основі усіх цих факторів.

На ще більш фундаментальному рівні ми можемо сказати, що пізнання людини як такої, що кермує як ідіот, залежить від поняття "ідіот". Якби не було цього поняття, ми не могли б сказати, що ця людина кермує як ідіот, чи не так? Це приводить нас до теми ментального позначення.

Поняття "ментальне позначення" може бути досить складним для розуміння. Коли ми називаємо людину ідіотом, це не робить її ідіотом, чи не так? (Ми тут не говоримо про маленьких дітей, які несвідомо кричать одне одному: "Ти ідіот!") Позначення та назви не здатні перетворити щось на те, чим ми це називаємо. Багато людей думають, що через ментальне позначення за допомогою слів і понять ми створюємо речі. У буддизмі ментальне позначення – це зовсім інше.

Як ви думаєте, чи залежить те, що людина кермує як ідіот від того, що хтось думає про неї як про "ідіота", називає "ідіотом" та взагалі бачить за кермом авто? Якщо водій їде по дорозі сам і ніхто не називає його ідіотом, чи він все одно кермує як ідіот?

Доведеться визнати, що відповідь буде відрізнятися для групи людей, в якій є поняття "ідіот", і для групи, в якій немає такого поняття. Тож це залежить від групи та її концептуальної системи. Можна лише сказати, що людина кермує як ідіот відповідно до певної умовності, проте це не є її безумовним вродженим способом кермування. Це також залежить від законів і звичаїв, незалежно від того, бачить її хтось інший чи ні. Не можна сказати, що це абсолютно не залежить ні від чого іншого, окрім того, як людина кермує. Щодо цих аспектів у багатьох виникає багато плутанини, коли йдеться про ментальне позначення.

У вас може виникнути питання: "Чи можемо ми взагалі об'єктивно сказати, як ця людина керує автомобілем?" Чудове питання, яке варто проаналізувати. У цьому й полягає проблема: в чіплянні за те, що відбувається насправді. Водій справді кермує як ідіот? Коли ми ставимо питання таким чином, то потрапляємо в сферу існування за своєю природою. Водій кермує як ідіот, залежно від поняття "ідіот", західних звичаїв і так далі. Сказати, що він дійсно є ідіотом, буде перебільшенням: таке самодостатнє існування за своєю природою є неможливим.

Я думаю, що це вказує на те, наскільки глибокою є плутанина, адже більшість з нас хоче знати, яким все є насправді, і вважає, що є спосіб, у який речі справді існують, чи не так? Ми кажемо: "Це справді чудовий будинок", – або: "Ми справді чудово провели цей вечір", – наче це є таким само собою і всі повинні бачити це однаково. Оскільки ми так звикли до цього, все автоматично здається саме таким, і ми вважаємо, що це саме так і є. Це називається "створення оманливих видимостей (зʼяв)". Іноді це також називають "видимістю двоїстості". "Двоїстість" в даному випадку означає, що це не співпадає з тим, що є насправді. Те, що нам здається, не відповідає тому, як воно існує насправді. Ось що означає термін "двоїста видимість" в прасангіці з погляду Ґелуґ.

Людина дійсно може кермувати як ідіот. На умовному рівні це вірно. У нас може бути безглузда думка, з якою ніхто не погодиться, або така, з якою інші люди погодяться. Тут, у Німеччині, люди погодяться, що ця людина кермує як ідіот, але це не робить її справжнім ідіотом. Ми можемо сказати, що за кермом собака, але ніхто з цим не погодиться. Погляд на речі може бути як достовірним, так і безглуздим.

Отже, існують достовірні способи пізнання, які дозволяють дізнатися, чим є речі на умовному рівні. Це дуже важливо. У різних школах тибетського буддизму є власні унікальні пояснення цієї різниці. У системі Ґелуґ ця різниця викладена з погляду вірних і хибних поверхневих істин. Хибна поверхнева істина про щось не відповідає тому, чим воно є на умовному рівні. Існує велика різниця між тим, чим є обʼєкт на умовному рівні, і тим, яким чином він існує як те, чим він є. 

Як ми знаємо, що думка є достовірною? Ми використовуємо три критерії Чандракірті для достовірного позначення. Тут є відмінності між сватантріка-мадг'ямакою і прасанґіка-мадг'ямакою, як їх пояснює Ґелуґ (в Каґ'ю ці дві філософські школи пояснюються дещо по-іншому). Основна ідея мадг'ямаки полягає в тому, що все існує залежно від ментальних позначень. Це не означає, що ментальне позначення створює обʼєкти. Опис ментальних позначень у мадг'ямаці – це більш розгорнуте пояснення взаємозв'язку між умом і об'єктами, яке дають інші, менш складні школи буддизму, такі як чіттаматра. Одна з головних цілей вивчення філософських шкіл у відповідному порядку – це поступово зрозуміти все більш складні пояснення взаємодії між умом та об'єктами.

Приклад, який використовується в текстах, – позначення когось словом "цар". Людина існує в якості царя залежно від поняття і слова "цар". Якби не існувало соціального класу царів, то, очевидно, ніхто не міг би бути царем. Питання в тому, що робить поняття достовірним? Сватантріка стверджує, що речі мають якусь існуючу вроджену визначальну характеристику зі свого боку, яка дозволяє нам вірно позначати речі відповідно до того, чим вони є. У самому царі має бути щось царське, щоб його можна було правильно назвати "царем". У протилежному випадку ми могли б назвати собаку чи двірника "царем", і це зробило б їх царями. Ми бачимо, що за цим стоїть певний політичний мотив. Насправді це не жарт. Така філософія набула розвитку в Індії, де дуже важливою є система каст: у людині має бути щось вроджене, що робить її членом касти царів. Це погляд сватантріки.

Прасанґіка стверджує, що навпаки, немає нічого в самій людині, що робило би її царем. Звичайно, на умовному рівні, існують визначальні характеристики: той, хто править країною з монархічною системою влади, є царем. Це і є визначальною характеристикою того, що таке цар. Якби не було визначень, ніщо б не могло функціонувати. Але визначення є лише умовними. Це не означає, що визначальні характеристики існують як щось всередині об'єктів, що, наприклад, само собою робить людину царем.

Як ми можемо знати, що позначення є достовірним? Тут ми знову повертаємося до трьох критеріїв Чандракірті. Оскільки це дуже важливо зрозуміти, давайте розглянемо їх на ще одному прикладі. По-перше, має існувати встановлена загальноприйнята домовленість. Ми приходимо додому і дивимося на нашого партнера. Скажімо, це жінка – наша дружина. Вона має певний вираз обличчя: брови насуплені, кути рота опущені, тож нам здається, що вона засмучена і сердита. Має існувати певна загальноприйнята домовленість. Це перший критерій. Існує певна домовленість, що люди, особливо в західних культурах, насуплюються і кривлять рота, коли вони засмучені. Собаки гарчать, а люди виражають своє засмучення саме в такий спосіб. Наша дружина демонструє загальноприйняту поведінку людей, коли вони гніваються. Це перший спосіб підтвердити достовірність видимості. Ми також можемо порівняти її вираз обличчя із попередніми схожими ситуаціями, коли вона була засмучена, щоби перевірити, чи відповідає міміка звичайному шаблону.

Другий критерій полягає в тому, що це не викликає суперечностей з боку ума, який достовірно пізнає поверхневу істину. Ми надіваємо окуляри, вмикаємо світло і перевіряємо, чи правильно бачимо вираз її обличчя. Ми переконуємося, що в кімнаті не темно і ми не забули надіти окуляри. Цей критерій дуже практичний і приземлений.

Хоча в текстах це напряму не згадується, однак ми можемо перевірити інші критерії, повʼязані з другим пунктом, як-от здатність явищ спричиняти ефект. Наприклад, ми сказали "привіт", але дружина нічого нам не відповіла. Це ще один доказ того, що видимість, що вона засмучена, відповідає дійсності. ЇЇ поведінка також підтверджує, що вона засмучена, тому що коли вона засмучена і сердита, вона зазвичай не вітається. Іншими словами, гнів спричинив свій звичайний ефект. Ми також можемо запитати її, чи вона засмучена, якщо хочемо ще раз це перевірити.

Якщо ми зупинимося на цьому і просто зробимо виксновок: "Що ж, вона засмучена і сердита, бо, ймовірно, сьогодні сталося щось неприємне. Це залежить від багатьох факторів", – то наше пізнання буде повністю достовірним. Це не викличе суперечностей з боку ума, який достовірно бачить найглибшу істину: те, як існують всі явища і як наша дружина існує в якості розгніваної.

Якщо нам здається, що наш партнер не просто сердиться з тієї чи іншої причини, а ми думаємо: "Боже мій, вона знову сердиться. Вона просто зла людина, постійно засмучена через щось. Я так більше не можу!" – це викличе суперечність з боку ума, який достовірно бачить найглибшу істину. Ніхто не існує за своєю природою у такий спосіб.

Так ми підтверджуємо достовірність позначення людини як засмученої і розлюченої, без необхідності існування в ній самій чогось такого, що робить її розлюченою за своєю природою. Тут ми говоримо про порожнечу з погляду того, що дружина здається нам жахливою людиною. Порожнеча – це абсолютна відсутність такого способу існування: абсолютна відсутність у ній чогось дійсно неправильного, що робить її нестерпним партнером у відносинах. Якщо ми віримо, що вона дійсно існує таким чином, – це турбуючий спосіб реагування. Через це ми засмучуємося і втрачаємо терпіння.

Ви можете запитати: "Хіба наше мудре і спокійне ставлення до ситуації не залежатиме також від знання того, чому наша дружина гнівається?" Щож, навіть якщо ми не знаємо, чому вона гнівається, ми намагаємося зрозуміти, що це залежить від причин і умов – не так, що вона завжди за своєю природою сердита. Це дозволяє нам побачити, що, можливо, якимось чином ситуацію можна змінити. Тим не менш, буде коректно сказати: "Моя дружина сердита і засмучена". Це дуже важливо. Якщо ми не визнаємо, що наша дружина на умовному рівні засмучена, то які у нас є підстави, щоб співчувати і допомагати їй? Тоді у нас зникне основа для доброзичливого ставлення до неї і ми впадемо в крайність нігілізму.

Цей акцент на розпізнаванні вірної поверхневої істини дозволяє побачити дуже тісний зв'язок між розумінням порожнечі і співчуттям. Без цього ми не будемо сприймати інших серйозно, а це заважатиме нам по-справжньому перейматися проблемами інших і допомагати їм. На мій погляд, це досить тонкий, але дуже важливий момент.

Якщо ви розумієте залежне виникнення, то не станете заперечувати, що позитивні і негативні дії насправді є позитивними і негативними. Це абсолютно вірно. Коли ми говоримо про відносність, ми не зводимо речі до того, що будь-що може бути будь-чим іншим. Вбивство є деструктивним, незалежно від мотивації. Навіть якщо ми вбиваємо через дуже сильне співчуття, як Будда вбив весляра, який збирався вбити 499 купців на човні, – це все одно деструктивна дія вбивства. Потім це визріло в досвід страждання: Будда наступив на колючку. Через потужну мотивацію співчуття його страждання й негативні наслідки були дуже незначними, однак це була деструктивна дія, і закон карми продовжував діяти: деструктивні дії призводять до страждання. Сила негативної дії відносна, але не абсолютно відносна: деструктивна дія не може стати конструктивною. Буддизм погоджується з тим, що у всесвіті існує порядок.

На умовному рівні вбивство є деструктивною дією. Але що саме робить його деструктивним? Можна сказати, що в самому акті вбивства немає нічого такого, що само собою робить його деструктивною дією. Все залежить від того, хто вбиває, кого вбивають, і від ментального континууму, на який це впливає, і який в результаті зазнає страждань. Негативна кармічна сила від цього вчинку продовжує діяти як частина ментального континууму злочинця, тому людина, яка вчинила вбивство, в результаті переживатиме страждання. Ми не можемо просто говорити, що щось є "деструктивним" незалежно від причин і наслідків. Ніщо не є деструктивним просто так, поза контекстом. Деструктивною є дія, яка визріває як переживання страждання для того, хто її вчинив.

Що ж тоді робить акт вбивства деструктивним? Вчинок є деструктивним залежно від інших чинників, відмінних від нього самого. У даному випадку – від кармічних наслідків цієї дії. Вчинок не є деструктивним за своєю природою, з власного боку: у ньому самому немає нічого, що робить його таким.

Розгляньмо ще один приклад, більш наближений до повсякденного життя. Наш собака наробив справ прямо на кухні, і ми розсердилися і накричали на нього: "Поганий пес! Ти надзюрив на підлогу! Це погано!" – так, ніби цей вчинок є поганим сам собою, незалежно від усього іншого. У цьому прикладі легше думати про "рукотворні" наслідки, які переживатиме собака, ніж про кармічні. Зверніть увагу, що є різниця між кармічними наслідками і "рукотворними". "Рукотворні" наслідки (в даному випадку – створені собакою) – це калюжа на підлозі, яку ми повинні прибрати. З такої точки зору, можна сказати, що собака зробив щось погане.

Що ми можемо порадити для прийняття правильних рішень у контексті обговорення достовірного позначення і погляду на речі? У прийнятті будь-якого рішення задіяно дуже багато різних факторів. Для вирішення дилеми недостатньо просто правильно позначити один чи інший варіант. Щоб визначити, яке рішення буде умовно найбільш прийнятним, нам потрібно, наприклад, спробувати врахувати якомога більше факторів, які впливають на результат. Будь-який результат не випливає лише з однієї причини. Важливо не перебільшувати важливість наших рішень і вчинків. Наприклад, якщо ми щось сказали, і хтось засмутився, то на це вплинуло багато інших факторів, а не тільки те, що ми сказали.

Легко мовити: "Якщо ми маємо добрі наміри, що б ми не робили – все буде добре". Однак існує вислів "дорога в пекло вимощена добрими намірами". Більше того, за кожним із варіантів дій, між якими ми обираємо, стоїть не один, а багато намірів і мотивацій. Тому все дуже складно.

Дехто каже: "Треба діяти спонтанно", – але "спонтанно" часто означає невротично. Якщо наша дитина плаче, і перше, що спадає нам на думку – вдарти її, то не можна сказати, що це найкраще рішення тому, що воно спонтанне. Коли ми приймаємо рішення, то треба намагатися розглянути якомога більше різних аспектів, особливо якщо йдеться про складні рішення, такі як розрив стосунків чи зміна роботи. Нам потрібно з'ясувати, що нам хочеться зробити на рівні відчуттів, що я свідомо хочу робити, що мені потрібно робити і що говорить моя інтуїція. Ці чотири пункти можуть відрізнятися.

Наприклад, мені потрібно сісти на дієту. Я хочу дотримуватися дієти, але на рівні відчуттів мені хочеться з'їсти тістечко. Інтуїція підказує, що потім я буду відчувати провину. Нам потрібно проаналізувати ці чотири аспекти, а також їхні причини. Можливо, нам хочеться зʼїсти тістечко через жадібність. Чому ми хочемо схуднути? Для здоров'я, через марнославство чи для того, щоб стати більш привабливими і знайти собі пару? Нам також потрібно зважити наслідки дій та всі різноманітні фактори і подивитися, які з них є достовірними, а які – ні. Наприклад: "Я не хочу їсти зараз, я не відчуваю голод, але якщо я не поїм зараз, у мене не буде можливості поїсти до кінця дня. Тож краще мені з'їсти щось зараз".

Отже, ми намагаємося приймати рішення, максимально враховуючи всі можливі фактори. Це особливо важливо у прийнятті складних рішень. Однак, коли ми вирішуємо, яку сорочку вдягнути – чорну чи синю, або що вибрати з меню в ресторані – просто оберіть щось, це не має великого значення. У таких випадках не варто занадто багато аналізувати. Приймати рішення – це досить складно.

Цікаво, що одна з шести корінних турбуючих емоцій і станів ума – це нерішуче коливання, нездатність прийняти рішення. Щоби подолати цей виснажливий стан ума, ми можемо звернутися до викладеного у вченні Дгарми детального аналізу факторів, які викликають у нас бажання або спонукають нас щось зробити. У вченні про карму та роботу ума виникнення цих факторів пояснюється дуже детально і витончено. Завдяки цьому ми можемо проаналізувати, які фактори вважаються достовірними і недостовірними в різних школах тибетського буддизму.

Тож як нам дізнатися, що ми прийняли правильне рішення? Поки ми не станемо буддами, ми ніяк не можемо цього знати. Ми не знаємо наслідків наших дій. До того ж ми повинні бути відкритими до можливих змін, особливо у рішеннях про завершення стосунків. Це дуже складно. Зваживши якомога більше факторів, ми повинні обговорити це з нашим партнером і подивитися, що з цього вийде.

У цьому контексті порожнеча означатиме відсутність чогось у самій ситуації, що само собою зробило б рішення правильним. Ситуація не існує у такий спосіб: все залежить від багатьох різних факторів. Лиш одне наше рішення або фраза не здатні спричинити наслідки того, що відбувається. Те, що відбувається, виникає через мільйон різних причин, а не лише через те, що ми робимо.

Нам може здаватися, що якийсь наш вчинок все зіпсував, і ми відчуваємо провину: так, ніби наш вчинок існує сам собою і власною силою все зіпсував. Так нам здається, і ми в це віримо, тому відчуваємо провину. На умовному рівні, ми, можливо, зробили свій внесок у неприємну ситуацію, але, безумовно, те, що ми зробили, не створило проблему власною силою, незалежно від усього іншого. Причин було багато. Як казав Будда, відро наповнюється не першою і не останньою краплею води, а сукупністю всіх крапель. На те, що відбувається, впливають тисячі різних факторів.

Наприклад, ми розлили склянку води і на підлозі зʼявилася калюжа. Калюжа виникла не тільки тому, що ми перекинули склянку, але й через людину, яка поставила склянку на край столу, через того, хто збудував стіл, через висоту стола, через погане освітлення, яке завадило нам побачити склянку, – мільйон факторів були задіяні в цьому.

Звичайно, ми не можемо сказати, що людина, яка зробила стіл або поставила склянку на край стола, відповідальні за цей безлад. Ми відповідальні, проте ми не винні. Я розлив склянку, але це не робить мене незграбним природженим ідіотом, якого нікуди не можна запрошувати, тому що я буду все перекидувати. Люди ототожнюють себе з такими речами: "Я незграбний", – або: "Я не можу поміняти лампочку, не розбивши її, тому допоможіть мені хто-небудь". Таке мислення є дуже поширеним, у всіх нас зʼявляються подібні думки. Ми не говоримо про якісь складні філософські питання, ми говоримо про повсякденне життя.

"Провина" передбачає, що в нас за природою є щось таке, що робить нас поганою людиною, а те, що ми зробили, було само собою поганим. Ми щось зробили, ми визначаємо наш вчинок, як само собою поганий, а себе – як погану за своєю природою людину, а потім ми тримаємося за це ототожнення і не відпускаємо його. Коли ми розуміємо порожнечу, то усвідомлюємо, що ніщо і ніхто не може бути поганим за своєю природою, наче це встановлено зі сторони обʼєкта, незалежно від усього іншого. Коли ми розуміємо це на глибокому рівні, то більше не відчуваємо провину. Однак, якщо ми правильно розуміємо порожнечу, ми також усвідомлюємо, що несемо відповідальність за свої вчинки.

Коли ми розуміємо порожнечу, то усвідомлюємо, що навіть якщо водій, який їде поруч з нами, сигналить і намагається нас обігнати, здається нам справжнім ідіотом, це не відповідає дійсності. Ми бачимо, як речі постають перед нами як "це" чи "те", наприклад, хтось постає "ідіотом" залежно від поняття і слова "ідіот", а також від багатьох інших факторів. Розуміючи це, ми не втрачаємо терпіння і не сердимося на людину. Можливо, на умовному рівні, з погляду німецьких звичаїв людина кермує як ідіот, але це не робить її винною і поганою за своєю природою людиною.