Буддійський погляд на життя

Ми можемо знайти дуже корисну пораду щодо того, як застосовувати вчення в повсякденному житті в короткій молитві під назвою "Три практики, які слід виконувати постійно". Її зазвичай читають перед початком багатьох вчень. У ній є така строфа:

Не вчиняй нічого негативного; досконало втілюй те, що є конструктивним; повністю приборкай свій ум. Це і є вченням Будди.

Це найважливіші принципи буддійського вчення. По-перше, "Не вчиняй нічого негативного". Негативне означає щось саморуйнівне, те, що спричиняє проблеми та нещастя іншим або, у довгостроковій перспективі, і нам самим. Тому перше, із чого ми починаємо буддійську практику, – це намагаємося не завдавати шкоди ані собі, ані іншим. У другому рядку, "Досконало втілюй те, що є конструктивним", під конструктивним розуміється те, що приносить благополуччя нам та іншим, те, що приносить щастя.

В третьому рядку пояснюється, що для цього потрібно "Повністю приборкати свій ум". Це вказує на джерело як наших деструктивних, так і конструктивних вчинків. Для того, щоб утримуватися від перших і здійснювати другі, треба працювати над собою – над нашими установками та емоціями, а це походить із нашого ума. Наші установки та емоції впливають на наші стосунки з іншими й на те, як ми діємо, говоримо й думаємо. І, як сказано в останньому рядку: "Це і є вченням Будди".

Якщо зазирнути трохи глибше, то, як зауважив один із моїх друзів і буддійських вчителів, головний принцип буддизму полягає в тому, щоби бути реалістом: тобто знати, що таке реальність, і взаємодіяти з нею в реалістичний спосіб. Іншими словами, наша поведінка й розуміння речей має ґрунтуватися на реальності.

Що таке реальність? Реальність – це причинно-наслідковий звʼязок або те, що зазвичай називають "взаємозалежним виникненням". Усі явища виникають та існують у причинно-наслідковому звʼязку. Іншими словами, наші деструктивні або конструктивні дії виникають через певні причини. Якщо ми подивимося на нашу поведінку, то побачимо, що вона або створює проблеми, або приносить щастя і користь нам та іншим. Але нам потрібно дивитися на нашу поведінку без засудження. Ставитися до себе та інших без засудження дуже важливо.

Буддійська етика не ґрунтується на дотриманні законів, які вказала нам якась божественна істота, або встановив деякий законодавець чи правитель. Якщо ми маємо етику, основану на таких законах, ми будемо засуджувати інших."Якщо ти дотримуєшся законів і правил, ти будеш хорошим і отримуєш винагороду; а якщо ти не дотримуєшся їх, якщо ти порушуєш закони, то ти поганий і заслуговуєш на покарання" – це не буддійська етика й не буддійський погляд на життя. Важливо усвідомити це, коли ми помічаємо, що самі себе засуджуємо. Це одна з глибоких змін, яку ми маємо спробувати здійснити в нашому умі: перестати засуджувати себе – наприклад, думати, що ми погані, не добрі, або недостатньо хороші або що наші вчинки були жахливими.

Замість цього нам потрібно розглядати наші життєві випадки з точки зору причинно-наслідкового звʼязку. Якщо через нас виникла якась проблема, то це сталося через певні причини та умови, а не тому, що ми погані. Якщо ми поглянемо глибше, то побачимо, що ми просто заплуталися в ситуації, не зрозуміли її. Насправді все зводиться до проєкцій. Ми схильні перебільшувати і проєктувати всілякі нісенітниці на себе, на ситуації та на людей, які нас оточують. Далі ми віримо, що ці проєкції відповідають дійсності, хоча насправді це не так. Якщо ми проаналізуємо себе й те, чому ми діємо деструктивно, то зможемо побачити, що зазвичай ми спочатку проєктуємо якусь нісенітницю на той чи інший аспект ситуації, і далі взаємодіємо зі своїми проєкціями.

Його Святість Далай-лама останнім часом багато говорить про те, що може бути найбільш універсальним способом допомогти людям зробити їхнє життя менш проблематичним. Він звертається не лише до буддійської аудиторії, а говорить до всіх людей, оскільки турбується про всіх. Він каже, що нам потрібно почати з розуміння двох істин. Вони є основою. Нам не потрібно розглядати ці дві істини занадто глибоко: на базовому рівні їх може зрозуміти кожен. З одного боку, є наші проєкції, що ґрунтуються на перебільшенні або не ґрунтуються взагалі ні на чому, окрім наших божевільних ідей; а з іншого боку, є реальність. Це дві істини. 

Для ума, сповненого хибних уявлень, ці проєкції здаються справжніми. Наприклад, ми думаємо: "Я невдаха, я поганий, мене ніхто не любить", – або: "Це найбільша катастрофа у світі", – коли наша їжа підгоріла, або в ресторані закінчилася страва, яку ми замовили; або коли ми застрягли в заторі й нам здається, що ми ніколи не доїдемо додому. Ми перебільшуємо, і тому нам здається, що це найжахливіші речі, які тільки можуть статися, або що ми застрягли в заторі назавжди. Ми сприймаємо ці проєкції як істину. Те, що наш сповнений хибних уявлень ум помилково вважає істиною, – це обумовлена істина.

Також є реальність – найглибша істина. Реальність полягає в тому, що затор виник через причини та умови: зараз година пік, і всі хочуть дістатися додому. Це все одно, що скаржитися, що взимку холодно. Чого ми очікували? Це ж зима, а взимку холодно.

Нам потрібно вміти розрізняти ці дві істини, і, коли ми бачимо, що перебільшуємо і проєктуємо нісенітницю, – деконструювати її. Коротко кажучи, щоб зрозуміти, що відбувається в нашому житті, нам потрібно зрозуміти різницю між цими двома істинами й інтегрувати це розуміння у своє життя. Це ключовий момент, на який вказує наступна строфа тієї ж молитви:

Вони наче зірки, розмите зображення або смолоскип [що обертається], наче ілюзія, крапля роси, бульбашка, сон, спалах блискавки або хмара. Сприймайте обумовлені явища подібними до цього.

Нам потрібно помічати, що, коли в повсякденному житті ми перебільшуємо і створюємо проєкції, то робимо з мухи слона. Нам потрібно усвідомити, що те, що здається реальним, насправді схоже на ілюзію, сон, бульбашку і так далі. Насправді воно не таке стійке, як здається. Тоді ми перестанемо вірити, що наші проєкції відповідають дійсності. Якщо ми перестанемо вірити в них, повітряна кулька нашої фантазії лопне.

Загалом, існує два типи проєкцій: деякі з них корисні, а інші – шкідливі. Які проєкції є корисними? Наприклад, у нас можуть бути позитивні або нейтральні наміри: як-от організувати подорож. Ми хочемо дістатися з одного місця в інше і плануємо це наперед. Це проєкція: нам потрібно щось зробити, щось узяти із собою, забронювати якісь квитки тощо. Такі ж проєкції ми створюємо протягом робочого дня або коли робимо список покупок перед тим, як іти в магазин. Ці проєкції стосуються того, що ми маємо намір зробити: наших планів для досягнення бажаного результату. Ми часто робимо це на роботі, коли складаємо план на наступний рік.

Але при цьому ми маємо усвідомлювати, що план, який ми спроєктували схожий на сон. Що це означає на практиці? Це означає, що ми маємо бути гнучкими. Це обумовлені явища, як сказано в молитві. На них впливають причини і умови, тому їх називають "обумовленими явищами". Речі виникають на основі причин і умов, тому, коли ми щось плануємо, на цю ситуацію будуть впливати різні причини і умови, які можуть змінюватися. Наприклад, змінитися може те, що на певному рейсі закінчаться всі вільні місця. Хоча ми планували полетіти цим рейсом, нам потрібно змінити свої плани. Замість того, щоби скаржитися і засмучуватися через це, нам потрібно просто прийняти реальність. Ось у чому ми маємо тренуватися. Якщо ми вчепилися за наш початковий план, і нам не вистачає гнучкості, щоб зрозуміти, що він схожий на ілюзію, або на мильну бульбашку та на всі інші аналогії з молитві, тоді ми будемо міцно триматися за нього.

До чого це призводить? Це призводить до того, що ми матимемо дуже нещасний стан ума. Ми можемо дуже розсердитися або засмутитися. Однак це лише робить нас нещасними й нічого не змінює в ситуації. Коли ми застрягли в заторі, то нам не допоможе, якщо ми будемо проклинати все на світі та постійно сигналити. Єдине, що допоможе, – це прийняти реальність: прийняти те, що ситуація, на яку ми розраховували, змінилася. Наприклад, ми планували приїхати в певний час, але запізнилися на потяг, або потяг затримався, і ми нічого вже не можемо із цим вдіяти. Ось так ми можемо із користю застосовувати вчення в нашому повсякденному житті.

Ми маємо зрозуміти, що є правильний і неправильний погляд на речі. Неправильно вважати, що явища, які постійно знаходяться під впливом різних умов (а ці умови також постійно змінюються), є статичним і незмінними. Наприклад, дуже часто люди вважають, що якийсь план має бути незмінним. Але так вважати неправильно. Ми маємо бути готовими змінити наші плани, якщо ситуація розгортається не так, як ми планували. Ми можемо застрягти в заторі, або хтось може скасувати зустріч і тому подібне. У книзі "Сходження на шлях Бодгісаттви" Шантідева дає найкращу пораду щодо цього.

Якщо ситуацію можна виправити, то навіщо засмучуватися? А якщо її виправити неможливо, то навіщо через це псувати собі настрій?

Це дійсно базова порада, і нам потрібно засвоїти її та ставитися до життя саме так. Якщо ми потрапили в складну ситуацію і можемо її змінити, то ми просто змінюємо її. А якщо ми не можемо нічого вдіяти, то немає і сенсу засмучуватися. Наприклад, якщо наш багаж загубився під час подорожі, і ми зможемо його отримати лише за декілька днів, ми просто приймаємо цю реальність.

Кілька тижнів тому я мав дуже цікавий досвід. Я їхав на вчення Його Святості Далай-лами до Нідерландів. Я приїхав в аеропорт, щоби полетіти в Амстердам, і стояв у черзі на реєстрацію. Комп'ютерна система вийшла з ладу й утворилася дуже довга черга. Усі скаженіли через те, що не зможуть вчасно зареєструватися та встигнути на свій рейс. У якийсь момент люди в черзі переді мною дістали свої квитки й паспорти, і, коли я хотів зробити те саме, то зрозумів, що забув свій паспорт удома. У мене також не було жодного іншого документу, що підтверджує особу, тому я не міг зареєструватися.

Таке сталося вперше в моєму житті. Що мені було робити? Я в аеропорту, і немає жодної можливості повернутися до своєї квартири, а потім повернутися в аеропорт із паспортом, щоби встигнути на цей рейс. Чи варто мені було засмучуватися в таком випадку? Це не допомогло би. Чи варто було сердитися? Це також не допомогло б. Я підійшов до інформаційної стійки й запитав, чи є пізніший рейс до Амстердаму. Виявилося, що із цього аеропорту рейсів уже не було, але був один вечірній рейс з іншого аеропорту в іншому кінці міста. Це означало, що я пропущу вечірню подію, на яку планував потрапити. Але що мені залишалося робити? Я поїхав додому, забронював новий квиток та вилетів вечірнім рейсом. Ось і все. 

У таких випадках ми можемо перевірити, наскільки нам вдалося інтегрували вчення в повсякдненне життя. Чи будемо ми засмучуватися та виходити із себе? Якщо ми будемо гніватись, то лише зробимо собі боляче й будемо відчувати себе нещасними. Ми маємо миттєво приймати реальність і робити все, що необхідно в конкретній ситуації. Ось так ми повинні застосовувати вчення Будди про непостійність на практичному рівні, замість того, щоби зациклюватися на своїх проєкціях. Наприклад, коли я планував полетіти ранковим рейсом, потім поїхати потягом з аеропорту Амстердама до Роттердама й піти на вечірню подію, я подумав так: "Цей план схожий на сон, і він ніколи не здійсниться. Добре, буду використовувати альтернативний план".

Це пов'язано з однією із базових настанов, що дають перед медитацією: нам потрібно медитувати без жодних очікувань. Якщо ми не маємо жодних очікувань, у нас не буде й жодних розчарувань. Це одна з головних порад щодо того, як застосувати буддійське вчення на практичному рівні.

Моя сестра має двох синів і чотирьох онуків. Я завжди заохочую її не очікувати, що її сини чи онуки зателефонують їй. Якщо ми очікуємо на щось подібне, то будемо розчаровані, коли цього не станеться. Якщо ми хочемо із кимось поговорити, нам треба зателефонувати самим. Це дуже просто: треба прийняти реальність. Якщо ми можемо щось змінити, то ми змінюємо. Якщо ні – значить ні. Ми не отримаємо багаж, що загубився, раніше, ніж його нам доставлять. Ми приймаємо це.  

Отже, є два види проєкцій. Одні з них корисні: інколи нам треба планувати наперед. Наприклад, нам потрібно бронювати квитки на літак, якщо ми кудись хочемо полетіти. Однак інші проєкції не лише марні, але і шкідливі.

Перш ніж розглядати наші шкідливі проєкції, було б добре проаналізувати наш поточний стан. Наскільки ми гнучкі? Наскільки ми засмучуємося, коли все йде не так, як ми запланували? Наскільки ми зациклюємося на фіксованому плані або розкладі; наприклад, вважаючи, що певне завдання має бути виконане саме в певний час; або що в ресторані буде саме та страва, яка нам подобається, і її швидко подадуть? Наскільки сильно ми чіпляємося за різні плани та очікування? Спробуйте звернути увагу на неприємні відчуття, які виникають, коли ми розчаровуємося. Ми розчаровуємося через наші очікування. Ми вважємо, що наш план повинен відповідати дійсності – тому, як усе відбуватиметься насправді.

Але все залежить від причин і умов. У ресторані може закінчитися наша улюблена страва. Це причини та умови. Поїзд може затриматись, ми можемо потрапити в затор і запізнитися на літак. Це теж причини та умови. Поміркуйте деякий час над ним, наскільки ви гнучкі. Чи потрібно вам попрацювати над цим? Недостатньо просто прочитати про непостійність або, зосереджуючись на диханні, зрозуміти, що дихання непостійне. Це дуже добре, але як ми можемо застосувати це в нашому житті? Це найважливіший аспект у розумінні непостійності.

Поміркуйте про будь-який приклад із повсякденного життя. Наприклад, коли ви упустили тарілку, і вона впала та розбилася. Якою буде ваша емоційна реакція на це? Ви готуєте вечерю, і вона пригорає. Якою буде ваша емоційна реакція на це? У таких ситуаціях ми можемо побачити наш прогрес. Ми намагаємося зробити щось на комп'ютері чи в телефоні, але нічого не виходить. Чи можете ви одразу спробувати по-іншому виконати це завдання? Чи ви будете засмучуватись або лаятися?

Це і є практичним застосуванням буддійського вчення. Якщо в таких ситуаціях ми засмучуємося і не можемо просто перейти до плану Б (наприклад, по-іншому виконати завдання в телефоні чи на комп'ютері) це вказує на ті аспекти, над якими нам потрібно працювати.

Як ми вже казали, є два види проєкцій. Одні корисні для планування і складання розкладу, а інші шкідливі. Коли ми думаємо щось на кшталт: "Я невдаха, мене ніхто не любить", – або: "Ця людина жахлива", – то це шкідливі проєкції. Або коли нам здається, що якщо ми не встигнемо на потяг чи в нас підгорить їжа, то це буде повна катастрофа. Такі шкідливі проєкції ґрунтуються на перебільшенні.

Коли ми гніваємось, то перебільшуємо негативні якості обʼєкта. Багато хто міг стикатися із цим у метро: щойно ми спустилися та підійшли до платформи, як поїзд одразу від'їжджає. Як ми із цим впораємося? Чи будемо лаятись? Якщо нам доведеться почекати п'ять чи десять хвилин, то це не найгірша річ у світі. Однак ми роздмухуємо цю проблему, сердимося та засмучуємося. Втім, це не допомагає і робить нас нещасними, чи не так?

Через жадібність і прив'язаність нам здається, що перед нами найпрекрасніша річ у світі або найкраща людина. Ми перебільшуємо, закохуємося і бачимо тільки хороші сторони людини. Ми очікуємо, що вона буде відповідати нашим завищеним очікуванням, але це неможливо. Тоді ми розчаровуємося.

Таке ставлення є проблематичним. Часто ми дивимося на речі занадто вузько. Це може статися, наприклад, коли ми маємо складний період у житті, або хтось відмовляє нам чи робить щось неприємне. Людина, з якою ми перебуваємо в стосунках, робить щось, що нам не подобається: не дзвонить нам на день народження, сердиться й кричить на нас або щось на кшталт цього. Ми зосереджуємося лише на цій ситуації і не бачимо більш широкої картини наших стосунків. Коли ми ототожнюємо людину лише із цією ситуацією, то починаємо сильно гніватись.

Якщо в нас виникають труднощі або ми починаємо хворіти, ми можемо подумати: "Який я бідолаха. Лише я один у світі так страждаю". Знову ж таки, це дуже вузький погляд на ситуацію. Це проєкція, заснована на тому, що ми не бачимо всієї картини. Наприклад, ми можемо думати: "Ніхто мене не любить". Якщо ми згадаємо все наше життя, то хіба за все життя нас ніхто ніколи не любив? Хіба наш собака не любить нас? Хіба ніхто ніколи не був добрим до нас або не піклувався про нас? Або інший приклад: "Я такий невдаха". Чи це насправді так? Чи насправді в нас ніколи нічого не виходило? Ми навчилися ходити, навчилися користуватися туалетом, тож ми, безумовно, у чомусь досягли успіху. 

Знову ж таки, наші проєкції не відповідають дійсності, але нам хочеться, щоб вони відповідали, тому ми віримо, що це так. Нам хочеться, щоб наш партнер був особливою, найпрекраснішою людиною у світі. Хорошим прикладом є пінгвіни в Антарктиді, які мають одного партнера на все життя. Нам усі вони здаються абсолютно однаковими, але для пінгвіна саме його пара є особливою. Звичайно, пінгвінам здається, що всі люди абсолютно однакові. Але нам не важливо, чи любить нас хтось інший. Ні, саме ця людина має бути особливою. Саме вона має любити нас. Таке перебільшення не дуже корисне.

Іншим різновидом шкідливої проєкції є заперечення реальності, коли ми не бачимо реальності інших людей і заперечуємо її. Це відбувається, коли дивимось на людей як на об'єкти, не враховуючи, що вони теж є людськими істотами й мають почуття. У буддизмі є дуже відомий вислів: "Всі хочуть бути щасливими, і ніхто не хоче бути нещасним". Чи дійсно ми розуміємо це, коли мова йде про інших людей? Дуже часто ми ігноруємо це й поводимося так, ніби не має значення, як ми ставимося до інших і розмовляємо з ними. Так, ніби причинно-наслідкові зв'язки не треба враховувати й ніхто інший не має почуттів.

Наприклад, хтось із наших колег в офісі поводить себе дуже неприємно. Але ця людина так само хоче бути щасливою і не хоче бути нещасною. Вона хоче подобатися людям і не хоче, щоб її не любили. Вона поводиться неприємно, бо має дуже хибні уявлення щодо того, що принесе їй щастя. Знову ж таки, це повертає нас до теми ставлення без засудження. Як сказав Шантідева: "Ми знищуємо своє щастя так, ніби це наш ворог". Іншими словами, ми рухаємося у прямо протилежний бік – до причин нещастя. Якщо хтось поводиться дуже егоїстично, інші люди будуть його відштовхувати. Нікому не буде подобатись, як ця людина себе поводить, але їй буде здаватися, що її вчинки роблять її щасливою.

Це дуже важливо: спілкуючись з іншими, ми намагаємось усвідомити: "Ти хочеш бути щасливим, так само як і я. У тебе є почуття, так само як і в мене. Ти не хочеш бути нещасним та хочеш подобатися іншим, так само як і я. Так само як і я, ти хвилюєшься, що тебе не будуть любили чи відмовлятимуть тобі". Це дуже корисно практикувати, коли ми їдемо в автобусі або стоїмо в заторі. Усі хочуть дістатися куди їм треба, і ніхто не хоче стояти в заторі, так само як і ми. Немає ніяких причин сердитися на інших людей. Так само як і в нас, у всіх інших теж є почуття.

Ще одне дуже корисне висловлювання: "Не всім подобався Будда, то чому ми повинні очікувати, що ми всім будемо подобатись?". Або: "Навіть Ісуса розіпʼяли, то на що я можу очікувати?". Чи справді всі мають нас любити? Це дуже корисно згадувати, коли ми комусь не подобаємося, або коли хтось не відповідає нам взаємністю настільки, наскільки нам цього хотілося б. Ці слова можуть бути дуже корисними на практичному рівні, щоби допомогти нам впоратись із нереалістичними очікуваннями і проєкціями. Ми можемо думати: "Я завжди маю бути правий, і всі повинні мене слухати". Але чому саме всі повинні вас слухати?

Пам'ятайте, що ми вчимося відрізняти реальністичне від нереалістичного. Наприклад, ми маємо намір стати краще, розвивати ті чи інші якості, концентрацію тощо. Оскільки ми насправді здатні на це, таке очікування є реалістичним. Але якщо ми будемо думати: "Я завжди повинен бути найважливішою людиною у твоєму житті. Ти завжди маєш бути поруч зі мною", – тоді, коли наш партнер приходить із роботи, нам буде здаватися, що в його (чи її) житті протягом дня нічого не відбувалося. Інша людина ніби з'явилася нізвідки й тепер має приділити нам усю свою увагу. Це нереалістичне очікування, чи не так?

Давайте трохи замислимося над випадками, коли в нас виникають нереалістичні очікування. Скільки в нас таких нереалістичних очікувань і наскільки добре ми можемо їх розпізнати? Чи усвідомлюємо ми, що коли ми віримо в них, то вони приносять нам шкоду? Чи бачимо, як ці очікування завдають нам емоційного болю? Далай-лама любить називати їх нашими внутрішніми порушниками спокою.

Багато людей на Заході перебувають під впливом філософії, що ґрунтується на засудженні. Для багатьох із нас однією з найбільш турбуючих думок є те, що ми недостатньо хороші. Це засуждення. Нам треба усвідомити, що нас ніхто не засуджує, і нам точно не варто засуджувати самих себе. Можливо, ми в чомусь помиляємося, але це не означає, що ми погані чи неповноцінні. Це дуже саморуйнівна проєкція. 

Важливо вміти розрізняти дві істини. Те, що здається нам істиною, наприклад, що ми недостатньо хороші, – насправді є помилковим уявленням. Немає жодних підстав вірити в це, тому нам потрібно спробувати перестати в це вірити й покладатися на причинно-наслідковий звʼязок. Якщо ми хочемо чогось досягти, нам потрібно створити відповідні причини. Якщо це можливо, треба просто зробити це; а якщо це неможливо, треба прийняти реальність. Наприклад, якщо ми хочемо мати кращу роботу, ми повинні шукати її, а не просто чекати, що вона впаде на нас із неба або хтось прийде до нас із гарною пропозицією. Для того, щоби були наслідки, мають бути причини. Тому нам треба шукати можливості й користуватися ними, а не просто зациклюватися на певній ситуації, вважаючи, що вона жахлива, і що в нас нічого не вийде із цим зробити. Таке мислення є дуже негативним. Як сказано в молитві: "Не вчиняй нічого негативного". Це стосується не лише слів та дій, але й думок. У тому числі й того, як ми ставимося до себе та інших.

Відокремлення проєкцій від реальності – це те, як ми застосовуємо чотири благородні істини в нашому житті. Як підкреслює Його Святість, від двох істин треба переходити до чотирьох. Ми маємо зрозуміти, що наші проблеми (перша благородна істина) походять від причин (другої благородної істини). У нас є проєкції, і ми не знаємо або не усвідомлюємо, що ці проєкції не відповідають дійсності. Якщо ми хочемо досягти припинення всього цього (третьої благородної істини), то ми маємо зрозуміти реальність (четверту благородну істину) і лопнути повітряну кульку нашої фантазії.  

Для цього не обовʼязково бути буддистами. Як каже Далай-лама, це універсальний метод, і нам не обов'язково називати його чотирма благородними істинами або якось інакше. Цей метод фактично вказує нам на Три Дорогоцінності, хоча ми можемо й не називати це так. Ми розуміємо: якщо ми усунемо причину наших проблем, то проблеми зникнуть. Стан, у якому немає як причин проблем, так і самих проблем, а також є розуміння, яке призводить до цього стану, – це Дорогоцінність Дгарми. Це третя і четверта благородні істини. Будди – це ті, хто досяг цього стану повністю, а Санґха – це ті, хто досяг частково.

Таким чином, у нас є дві істини, чотири істини і Три Дорогоцінності, і для цього нам навіть не обов'язково бути буддистами. Відмінна якість буддистів – це прагнення працювати задля покращення майбутніх життів. Однак такий підхід вимагає віри в минулі й майбутні життя. Як казав Його Святість, традиційний підхід сутри, запроваджений у Тибеті за часів Атіші, – це ламрім, три рівні мотивації. Три рівні мотивації – це покращити майбутні життя, звільнитися від неконтрольованого колобігу майбутніх життів, а потім досягти просвітлення, щоб якнайкраще допомагати всім іншим звільнитися від перенароджень. Уся ця структура передбачає наявність майбутніх життів і перенароджень. Чотири думки, які навертають ум до Дгарми, також передбачають перенародження. Весь шлях ґрунтується на вірі в те, що існують перенародження. 

Для західних людей, тобто в більш загальному випадку, краще почати із двох істин, чотирьох істин і Трьох Дорогоцінностей. Після цього ми можемо перейти до обговорення причинно-наслідкового звʼязку; однак причинно-наслідковий звʼязок не матиме жодного сенсу, якщо ми вважаємо, що в нашого ума є початок (точка відліку). Це призводить до питання про безпочатковий ум, а якщо ми зрозуміємо безпочатковий ум, то ми зрозуміємо й перенародження. На цьому етапі ми можемо дійти до щирого бажання зробити щось для майбутніх життів і звільнитися від сансари – неконтрольованого колобігу перенароджень. Якщо наша практика поступового шляху (ламріму) ґрунтується лише на вірі в перенародження, вона не буде стабільною. Це не означає, що практикувати ламрім на такій основі марно; просто наша практика буде більш стабільною, якщо ми дійдемо до місця, з якого тибетці традиційно починають, тобто коли в нас зʼявиться впевненість в існуванні перенароджень.

Ця схема двох істин і всього іншого також вказує на те, як ми можемо інтегрувати вчення в наше повсякденне життя. Спочатку ми вчимося розрізняти наші проєкції та реальність: вчимося помічати, коли ми створюємо проєкції й помилково віримо в них. Усе це потрібно робити без засудження. Наприклад: "Я думав, що ти мені допоможеш із цим, а ти не допоміг", – або: "Я думав, що ти зробиш це правильно, а ти зробив неправильно". Наприклад, на роботі ми дали комусь завдання, очікуючи, що він зробить його добре, але в нього не вийшло. Що ми робимо? Ми робимо це самі. Чи будемо ми сердитись на цю людину? Це не допоможе. Ми більше не будемо давати їй подібних завдань у майбутньому або навчимо її, як правильно це робити. Ми маємо справу з реальністю. Якщо ми розчаровуємося, то це відбувається через очікування, що наш співробітник зробить усе правильно без жодних пояснень. Ми можемо сподіватися, що він це зробить, але це зовсім інше. Без очікувань немає розчарувань.

Якщо ми хочемо слідувати принципу "Не вчиняй нічого негативного", нам необхідно помічати, коли ми діємо, говоримо або думаємо під впливом турбуючих емоцій. Турбуюча емоція – це такий стан ума, який змушує нас втрачати спокій і самоконтроль. Наприклад, коли ми гніваємося, то втрачаємо спокій і говоримо та робимо речі, про які потім будемо шкодувати. Також, коли проявляємо жадібність або чіпляємося за іншу людину – це є неспокійним станом ума, через який ми говоримо речі, які згодом нам здаються досить смішними. Часто це відштовхує іншу людину, бо ми стаємо надмірно вимогливими й занадто за неї чіпляємося.

Важливо усвідомлювати, коли саме ми діємо під впливом турбуючих емоцій. Якщо ми чутливі до власної енергії, то можемо відчувати, що трохи нервуємо, коли в нас є якась прихована ворожість або чіпляння. Ці руйнівні та турбуючі емоції походять від нашого невідання (неусвідомленості). Ми не усвідомлюємо причинно-наслідковий звʼязок. Проблема не в тому, що ми дурні: ми не усвідомлюємо, що все відбувається через причинно-наслідковий звʼязок, і не усвідомлюємо, що наші проєкції не відповідають дійсності.

У "Тренуванні ума по семи пунктам" про це лаконічно сказано:

Поклади всю провину на одне – самозакоханість.

Це означає, що ми завжди чіпляємося за те, щоби все було так, як нам хочеться. Ми завжди хочемо бути головними: "Я хочу, щоб усе відбувалося так, як я собі уявляю і очікую". Вважати, що у всіх наших проблемах винне таке ставлення, – дуже корисна порада. Наприклад: "Я хочу, щоб цей ресторан був ідеальним", – або: "Я хочу, щоб цей вечір був ідеальним", – або: "Я хочу, щоб ти поводився зі мною саме так". Усе це походить від "я, я, я". Ми думаємо лише про себе, а не про інших. Ми не думаємо про те, що в когось міг бути важкий день або він був заклопотаний чимось іншим. Ми думаємо лише про наше "я" і про наші бажання. Ось на чому нам варто зосередитися, і ось що варто змінити в нашому повсякденному житті. Буддійський погляд на життя полягає в тому, що у всіх наших проблемах треба звинувачувати самозакоханість, тобто егоїзм та егоцентризм. Це не означає, що нам треба повністю ігнорувати свої потреби, а скоріше те, що ми не повинні сприймати наші потреби як єдине, що має значення, й ігнорувати потреби інших. Це ключовий момент.

"Досконало втілювати те, що є конструктивним" означає діяти з розумінням, без гніву, жадібності чи навʼязливості. Ми хочемо уникнути того, щоб завжди потребувати схвалення і уваги. Коли ми діємо під впливом таких емоцій і станів ума, то створюємо проблеми, чи не так? Ми висуваємо нереалістичні вимоги до інших, а потім розчаровуємося. Діяти конструктивно означає, що такі емоції і стани ума не стоять за нашими діями. Це не означає, що ми досягли істинного припинення турбучих емоцій і станів ума на глибинному рівні; але це означає, що ми здатні не діяти під їхнім сильним впливом.

Ми не хочемо бути наївними й не помічати інших людей. Важливо визнати, що інші теж мають почуття, так само, як і ми. Так само, як нам не подобається, коли нам відмовляють або ігнорують нас, так само й іншим не подобається це. Таке розуміння ми маємо застосувати в нашому повсякденному житті. Для цього нам потрібно "повністю приборкати свій ум", як сказано в третьому рядку молитви.

Дуже корисно дивитися на своє життя як на тренувальний майданчик. Ось для чого потрібна практика: звичайно, практика не обмежується сидінням на подушці в красивому оточенні зі свічками, пахощами, тишею і, звичайно, без дітей, що плачуть поряд.

Одного разу я пішов до буддійського центру, де викладав мій студент, і хтось привів свого дворічного малюка. Дворічна дитина бігала по навчальній кімнаті, поки тривало заняття. Чого ще очікувати від дворічної дитини? Що вона буде спокійно сидіти півтори години? Учитель сказав, що принести малюка на заняття – це чудова ідея: буде чудовим викликом намагатися медитувати, поки ця маленька дитина бігає і створює багато галасу. Це і є справжня практика. Чи можемо ми спокійно практикувати й не відволікатися в такій ситуації? Це не означає, що батьки не будуть звертати уваги на дитину, щоб вона ніде не забилася. Але чи можемо ми практикувати, коли чуємо гучний шум транспорту на вулиці, або навіть коли ми застрягли в заторі?

Це життя, і життя має бути полем для практики, справжнім полем битви проти нашого невідання, неусвідомленості та турбуючих емоцій. У "Гірлянді самоцвітів Бодгісаттви" Атіша дуже ясно про це говорить:

Коли я перебуваю серед інших, нехай я перевірятиму свою мову. Залишаючись наодинці, нехай я перевірятиму свій ум.

Це дуже корисна порада. Коли ми спілкуємося з іншими, варто слідкувати за тим, як ми з ними розмовляємо. Справа не лише в словах, але і в інтонаціях, емоціях та ставленні, яке за ними стоїть. Якщо ми помічаємо, що говоримо з ворожістю або із зарозумілістю, треба звернути на це увагу і змініти тон. Те ж саме відбувається з нашими думками, коли ми на самоті. Слідкуйте за тим, про що ви думаєте, наприклад, за думками: "бідненький я, ніхто мене не цінує".

Це підводить нас до одного з пунктів у "Тренуванні ума по семи пунктам", де сказано, що є три складні речі: проявляти памʼятання до протидіючих сил (протиотрут) – "проявляти памʼятання" означає пам'ятати про них, – далі нам треба проявляти памʼятання, щоб застосовувати протидіючі сили та щоби підтримувати їх. Це найбільш складні та важливі речі, про які потрібно пам'ятати. Ми часто можемо почути про практику майндфулнес ("памʼятання", "усвідомленості"), але її сенс не в тому, що ми повинні просто перебувати в теперішньому моменті, як це зазвичай розуміють на Заході. Слово "майндфулнес" (mindfulness) означає "пам'ятати". Ми маємо пам'ятати, що наші проєкції є нісенітницею, а потім застосовувати це усвідомлення і постійно підтримувати його. Це і є справжня практика в повсякденному житті.

Ми часто можемо почути про буддійську пораду бути неконцептуальними й не бути концептуальними. Що це означає? Звісно, ми могли б навести технічне визначення та аналіз цієї теми, але на практичному рівні ми прагнемо до того, щоби не думати про всі ці речі, аби застосовувати їх. У ситуації, коли ми запізнилися на літак чи потяг, наша мета полягає не в тому, щоб думати про непостійність, про причини та умови, від яких усе це залежить, та про те, що гнів не допоможе. Можливо, нам доведеться подумати про це на початковому етапі; але ми прагнемо, щоб це розуміння стало автоматичним. Ми прагнемо, щоб нам не треба було кожного разу думати про це – щоби це розуміння вже було. Щоби ми спонтанно були гнучкими та утримувалися від надмірної реакції (не гарячкували).

Ось чого ми прагнемо. Це не якийсь містичний стан. Можливо, це не найглибший неконцептуальний стан, але це саме те, чого ми намагаємось досягти за допомогою практики, якщо говорити не технічними термінами. Ми практикуємо, щоб інтегрувати буддійське вчення в наше життя, аби не створювати все більше й більше страждань для себе та інших. Ось про що тут йде мова.

Як бути гнучкими, коли ми намагаємося дотримуватись плану

Мені хочеться думати, що я гнучкий і можу приймати реальність, але це не завжди так. Одна з моїх проблем у пізнанні реальності – це питання про те, як зрозуміти, коли треба проводжувати дотримуватися плану, а коли – здатися? Як зрозуміти, що ми можемо змінити, а що – ні? Наприклад, я запізнився на поїзд, але можу прискоритись, викликати таксі й сісти на поїзд на наступній станції. Як визначити, чи варто боротися за те, щоби дотримуватися плану?  

Щодо того, дотримуватись плану чи відмовитися від нього, то ми маємо розглянути кілька факторів. Треба подивитися, чи є альтернативи й чи можна щось змінити, як у вашому прикладі з таксі та поїздом. Якщо таксі немає, тоді нам доведеться здатися. Це приклад на практичному рівні. Але, з іншого боку, скажімо, ми подали заявку на вступ до вузу, але не пройшли конкурс. Що краше – здатися чи подати заявку наступного року? Ми маємо оцінити ситуацію. Немає нічого поганого в тому, щоби подати заявку наступного року, якщо ми не вступимо до іншого закладу до того. Треба проаналізувати ситуацію і визначити, що є реалістичним. Чи не перебільшуємо ми свої здібності та знання? Нам також варто спитати думки інших людей.

У кожній окремій ситуації треба аналізувати – немає однієї запатентованої відповіді для будь-якого випадку. Ми маємо досліджувати, від чого залежить досягнення наших цілей, тому що все залежить від причин та умов. Чи можливий збіг усіх необхідних причин та умов? Якщо це неможливо зараз, то чи існують шанси, що це стане можливо в майбутньому? Чи є в нас альтернативи? Ми повинні підходити до прийняття таких рішень та до зміни обставин дуже раціонально.

Якщо я дуже емоційна людина

Я тільки-но починаю усвідомлювати, як я утримую себе в кільці страждань. Я намагаюся пам'ятати, що мої проєкції не раціональні, але на рівні емоцій усе інакше, тому я знову відкочуюсь назад. Що я можу зробити, щоби не знецінювати себе через те, що мені зараз важко дається таке памʼятання?

Часто ми знаємо, що було б корисніше і краще зробити, але наші емоції настільки потужні, що нам важко щось вдіяти. Насправді це дуже поширене явище. Нам потрібно намагатися бути більш рішучими. Тобто бути переконаними, що хоча я і можу ставати дуже емоційним, засмученим тощо, але я не збираюся приймати це все дуже близько до серця.

Важливо правильно розуміти, що це означає. Час від часу ми можемо бути дуже засмученими або стурбованими чимось; але це все минає. Настрій та емоції змінюються. Нам не треба чіплятися за них і ототожнювати себе з ними. Наприклад, не треба думати: "Я такий засмучений, тому що я знову все зіпсував і не виправдав своїх очікувань. Я поганий". Думаючи так, ми ототожнюємо себе із цим емоційним станом і тому тримаємося за нього. Наші відчуття здаються нам дуже важливими й особливими, але це не так. Це просто тимчасовий настрій. Нам треба бути переконаними, що це не те, чого ми хочемо. Нам треба бути переконаними, що цей настрій мине, і відпустити його. Глибоко всередині ми розуміємо, що наші очікування були нереалістичними. Нам боляче, але це минеться. Ми не сприймаємо цей біль дуже близько до серця, наче це кінець світу.

Традиційно емоційний стан описується як хмара в небі, яка скоро пропливе повз. І насправді це єдине правильне ставлення, щоби почати працювати з емоціями. Також нам треба усвідомити, що в нас постійно будуть емоційні злети та падіння. Деякі з нас набагато більш емоційні, ніж інші, і ми не повинні засуджувати себе за це. Це також один з аспектів прийняття реальності. Реальність полягає в тому, що зараз ми такі: ми можемо бути дуже емоційними й легко засмучуватися, але ми не повинні зациклюватися на цьому. Більше працюйте над переконаністю в тому, якою є реальність.

Наприклад: "Коли я їхав на цей ретрит, то думав, що я матиму ідеальну концентрацію, але мій ум весь час блукав". Гаразд, у нас були нереалістичні очікування. Звичайно, ум буде блукати, і, звичайно, концентрація поки не буде ідеальною. Зменште очікування та будьте чесними в цьому, наприклад: "Я можу досягти найвищого рівня, але це можливо лише на основі причинно-наслідкового звʼязку. Я повинен докласти багато зусиль".

Крім того, якщо ми дуже емоційні, цю тенденцію можна трансформувати і використовувати для генерування позитивних емоцій. У такому випадку ми здатні сильніше відчувати любов і співчуття. У цьому сенсі бути емоційним добре. Адже деякі люди є дуже раціональними, і їм дуже важко відчувати будь-які емоції. Їм дуже важко по-справжньому відчувати любов і співчуття. Якщо ви дуже емоційна людина, у цьому вже є свої переваги, і треба лише правильно використовувати ваші якості. Це поступово станеться, якщо ви будете покладатися на причинно-наслідковий звʼязок. 

Практика поза зоною комфорту

Коли ми робимо всі ці практики, ми також бачимо, що в багатьох соціальних ситуаціях є потреба, щоб люди брали на себе відповідальність. Як зрозуміти, чи готові ми зробити крок у тому напрямку, щоби вийти з зони комфорту й мати справу з речами, які для нас емоційно складні?

Усе залежить від того, чи буде це конструктивним або деструктивним. Наприклад, якщо ми хочемо вийти із зони комфорту та піти потусуватися з п'яними людьми в барі, то це не може бути конструктивним. Можна заперечити, що бодгісаттва пішов би навіть у пекло, щоби допомогти живим істотам, але на нашому рівні це може бути дещо занадто. Але вийти із зони комфорту, щоб зробити щось конструктивне, наприклад, сказати кілька добрих слів безхатченку на вулиці, – це зовсім інша справа.

Перше, що ми повинні зрозуміти, – наскільки корисною є ця дискомфортна ситуація з точки зору того, чого ми намагаємося досягти. Деякі молоді люди можуть піти в нічний клуб і до ранку танцювати під музику техно. Чи буде нам користь від того, що ми вийдемо з зони комфорту і зробимо це? Це вихід із зони комфорту, але в цьому немає нічого позитивного, хіба що тільки ми не намагаємося подолати наше негативне засуджуюче ставлення до цих людей. Але ми можемо працювати над подоланням такого ставлення і без того, щоб танцювати до ранку і втратити слух від гучної музики. Однак є й інші речі, які можуть виходити за межі нашої зони комфорту, наприклад, робота з біженцями. Вийти з зони комфорту й попрацювати з ними було б конструктивно і позитивно, а також допомогло б нам розвинути щедрість.

У Берліні я проводжу щотижневий дискусійний клас для невеликої групи людей. Ми всі дружимо, і після занять ходимо разом поїсти. Одного разу я запропонував обговорити, як Дгарма допомагає нам у повсякденному житті. Один із моїх учнів розповів, як він докладає зусиль, щоби вийти зі своєї зони комфорту. Він сказав, що зазвичай звертає більше уваги на людей, які зовнішньо здаються йому привабливими, і намагається зблизитись із ними. У певному сенсі він вважав їх більш важливими, ніж інших. Отже, він вирішив потоваришувати на роботі з кимось, хто страждав на ожиріння, мав щось дивне на обличчі й не здавався йому привабливим. Він хотів побачити, що це насправді людина, яка хоче бути щасливою, хоче подобатися іншим і не хоче, щоб її не любили чи ігнорували. Ця людина може виявитися новим чудовим другом, справжньою дорогоцінністю. Він вирішив не ігнорувати цю людину. Це дуже гарний приклад позитивного вчинку, коли мова йде про вихід за межі нашої зони комфорту. Здійснити такі речі цілком можливо. Виходити за наші звичні межі можна невеликими кроками, роблячи те, що здається можливим.

Інший мій друг дійшов до крайнощів. Він любить постійно виходити з зони комфорту, тому, наприклад, він проводив час із торчками, які продавали наркотики в парку. Він робив це, тому що йому було некомфортно перебувати із цими людьми. Але я не бачу в цьому жодної користі. Це більше схоже на показовість у стилі мачо.

Це цікаве питання – як вийти із зони комфорту й що насправді є нашою зоною комфорту? Чи є проєкцією думка про те, що всередині нашої зони комфорту ми знаходимося в безпеці? Що таке зона комфорту? Це гарна тема для самоаналізу. Чи можемо ми відчувати себе комфортно в будь-якій ситуації з будь-якою людиною?

Вирішальне значення тут має покладання провини на одну річ: самозакоханість. Коли ми відчуваємо дискомфорт поряд з іншими людьми або в якихось ситуаціях, це тому, що ми думаємо про "я, я, я". Наприклад, коли ми думаємо: "Мені це не подобається, я не можу з цим впоратися", – ми не думаємо про інших. Питання в тому, щоби проявляти інтерес до інших і усвідомлювати, що всі ми люди.

Ось деякі дуже базові принципи. Якщо ми перестанемо бути егоїстичними та егоцентричними, це зробить нас більш щасливими. Коли ми спілкуємося з іншими людьми, то замість того, щоб говорити тільки про себе, ми можемо щиро поцікавитися про те, що відбувається в їхньому житті. Це зробить нас набагато щасливішими, і, безумовно, зробить щасливішими інших людей. Це основні практичні моменти, які ми можемо змінити в нашому ставленні до життя та до інших людей. Щоби памʼятати про ці речі, треба розвивати памʼятання. Ми намагаємося памʼятати про ці поради й застосовувати їх, коли поводимося егоїстично або думаємо лише про себе. Наприклад, коли інша людина зайнята й хоче піти, а ми продовжуємо розмовляти з нею. Нам здається, що ми хочемо сказати щось дуже важливе. Але чи хоче насправді інша людина зараз чути це? Ні, але ми створюємо проєкцію, що хоче. Повсякденне життя – це саме те місце, де нам потрібно практикувати Дгарму.