Памʼятання: задіяні ментальні фактори

У тхераваді пам'ятання (палі саті) пояснюється на основі "Шляху звільнення" Упатісси (палі Вімуттімаґґа) та "Шляху очищення" Буддаґоси (палі Вісуддгімаґґа). У них пам'ятання описується як невід'ємна складова багатьох різноманітних медитацій. Характерна риса пам'ятання в практиці медитації – утримування в памʼяті або згадування, наприклад, коли ми завжди пам'ятаємо про дихання або про факт смертності. Функція памʼятання полягає в тому, щоб не забувати: його прояв запобігає втраті умом свого об'єкта. В певному сенсі, пам'ятання – це "ментальний клей", який утримує об'єкт уваги, не відпускаючи його. Після того, як пам'ятання встановлюється на об'єкті, воно має бути доповнене розпізнавальним усвідомленням певних якостей цього об'єкта, наприклад, його непостійності.

Васубандгу, представляючи гінаянську школу вайбгашіка у своїй "Скарбниці особливих тем знання" (санскр. Абгідгармакоша), включає пам'ятання (санскр. смріті) в перелік із десяти факторів ума, які супроводжують усі моменти пізнання. Моменти пізнання супроводжуються памʼятанням незалежно від того, чи супроводжуються вони іншими конструктивними, деструктивними або невизначеними (етично нейтральними) ментальними факторами. Таким чином, пам'ятання присутнє постійно, а не тільки під час медитації.

У своєму «Коментарі до "Скарбниці особливих тем знання"» (санскр. Абгідгармакоша-бгашʼя) Васубандгу визначає пам'ятання як ментальний фактор, що не відпускає і не забуває свій об'єкт, і, таким чином, включає в себе жагу до об'єкта або відмічання об'єкта. Завдяки цьому пам'ятання дозволяє нам згадувати цей об'єкт пізніше.

У тексті "Пояснення п'яти сукупностей" (санскр. Панча-скандга-пракарана), що відноситься до магаянської школи чіттаматра, Васубандгу пояснює пам'ятання саме в контексті пригадування об'єкта. Він стверджує, що пам'ятання – це стан ума, в якому знайомий об'єкт утримується і відмічається знов і знов. У своєму коментарі до цього тексту Стхіраматі пояснює, що "знайомий об'єкт" – це те, із чим ми взаємодіяли раніше. Отже, пригадування об'єкта може бути як в контексті медитації на об'єкті, так і просто в повсякденному пригадуванні чогось.

Асанґа у своєму тексті "Антологія особливих тем знання" (санскр. Абгідгармасамуччая), що також відноситься до чіттаматри, визначає пам'ятання як один з п'яти ментальних факторів впевненого з’ясування. Під таким кутом пам'ятання є ментальним фактором, який виникає тільки в конструктивному пізнанні й тільки в такому конструктивному пізнанні, яке утримується на об’єкті (інакше кажучи, пізнає об’єкти точно й впевнено). Об'єктом памʼятання має бути щось доброчинне, з чим ми знайомі. Аспект пам’ятання має бути зосередженим на цьому об'єкті, не забувати й не втрачати його. Функція пам’ятання – запобігати блуканню ума.

У "Великому викладенні поступового шляху" ("Ламрім ченмо"), в розділі про розвиток поглиненого зосередження (санскр. самадгі) та заспокоєного й непорушного стану ума (санскр. шаматха), тибетський майстер Цонкапа розкриває визначення пам’ятання, дане Асанґою. Він пояснює, що пам'ятання (тиб. дрен-па) в контексті медитації шаматхи має три риси:

• Воно зосереджується на знайомому об’єкті, а не на чомусь незнайомому. Таким чином, його об'єкт – це те, в чому ми впевнені й що може бути конструктивним, як візуалізований образ будди, або етично нейтральним, як-от наше тіло.

• Утримання ума на об'єкті є таким, що завдяки пам’ятанню ми не забуваємо про нього. "Не забуваємо" не просто означає, що коли хтось запитує нас, ми можемо згадати настанови для практики або, як виглядає наш об’єкт зосередження. Це означає, що як тільки ми прив'язали свій ум до об'єкта зосередження, то здатні одразу ж утримувати його без найменшого відволікання та блукання ума. Якщо наша увага хоч трохи відволікається, ми втрачаємо пам'ятання. Першим кроком ми зосереджуємо увагу на об'єкті, наступним – зароджуємо думку, що прив'язали свій ум відповідним чином до цього об'єкта. Завдяки цьому проявляється стан ума, який не породжує нових дискурсивних (вербальних) думок. Саме на основі безперервної непорушності та силі зосередження цього стану виникає довіра до пам'ятання, на яке можна цілковито покластись. Довірити себе пам’ятанню – це все одно, що довіритися своєму лікареві чи духовному вчителю. Ми довіряємо їм лише тоді, коли впевнені в їхній кваліфікації. Так само ми покладаємось на пам’ятання лише тоді, коли наш ум дійсно перебуває в стані пам’ятання.

• Його функція – не давати уму відволікатися на якийсь інший об'єкт уваги. Пам'ятання запобігає забуванню або втраті об'єкта зосередження; воно утримує нашу увагу на цьому об'єкті протягом певного часу; і воно підтримує безперервний звʼязок із цим обʼєктом .

Під час практики, спрямованої на досягнення спокійного і непорушного стану ума, шаматхи, об'єкт зосередження в медитації залишається незмінним, наприклад, коли ми зосереджуємося на візуалізації будди. Однак у практиці памʼятання (майндфулнес), як її часто викладають на заході, об'єктом є постійна мінливість поточного моменту постійно мінливих об'єктів нашого ментального чи фізичного пізнання. Це більше відповідає тхеравадинському уявленню про об'єкт пам’ятання, а також погляду вайбгахішки Васубандгу, в якій стверджується, що пам'ятання супроводжує всі моменти пізнання. Однак, як зазначають Васубандгу та Асанґа в своїх текстах чіттаматри, в такому випадку не обирають об’єктом щось, з чим ми раніше були знайомі, наприклад, фізичний образ будди. Замість цього ми намагаємося зосередитися на тому, що переживаємо в кожну мить – на відчутті, думці, емоції чи почутті. Однак Асанґа підкреслює, що зосередження повинно супроводжуватись точністю й впевненістю.

Стан памʼятання теперішнього моменту, який ми намагаємося розвинути, насправді є поєднанням кількох ментальних факторів, визначених у буддійському аналізі ума. Основними з них є власне пам'ятання, пильність і дбайливе ставлення. Для того, щоби практикувати пам'ятання більш ефективно, корисно вміти розрізняти кожен з цих факторів, щоб підсилювати їх, коли вони починають слабшати й вгасати.

Пам'ятання

Саме пам'ятання, так званий "ментальний клей", супроводжується двома іншими ментальними факторами: розпізнаванням (впізнаванням) та сприйняттям (прийняттям до уваги).

Розпізнавання (тиб. ду-ше, санскр. самджня) зосереджується на визначальних рисах різних складових кожного моменту нашого сприйняття. Воно виділяє їх з-поміж усього іншого. Наприклад, розпізнавання виокремлює фізичне відчуття болю з-поміж інших фізичних відчуттів, які ми в цей момент переживаємо, як-от температура в кімнаті, де ми знаходимось. Вірне сприйняття сприймає об'єкт саме таким, яким він є – біль є просто фізичним відчуттям, не більше й не менше.

За допомогою пам’ятання, що супроводжується розпізнаванням і вірним сприйняттям, ми намагаємося залишатися зосередженими на змісті постійно мінливого моменту тут і зараз. Ми намагаємося не відволікатися і не втрачати фокус нашої уваги на змісті поточного моменту. Відволікання часто відбувається через роздуми про те, що ми переживали раніше, або про те, що ми можемо пережити в майбутньому. Так ми втрачаємо з поля зору той факт, що ці думки про минуле чи майбутнє є саме тим, що відбувається зараз, в теперішньому моменті. Ми перестаємо розпізнавати їх як зміст нашого теперішнього моменту сприйняття, натомість поринаємо в їх зміст, в "сюжетну лінію" думок. Відтак ми втрачаємо об'єкт нашої уваги через відволікання на ці думки. Якщо ж нам вдається підтримувати непорушний стан ума без відволікань, то ми досягли стабільного пам’ятання, яке не забуває про свій об’єкт. У такий спосіб пам'ятання діє як ментальний клей, що утримує нашу увагу на постійно мінливому моменті сприйняття тут і зараз.

Стхіраматі у своєму коментарі до тексту Асанґи "Розрізнення серединного від крайнощів" (санскр. Мадгʼянтавібгаґа) пояснює, що для підтримки памʼятання нам потрібно час від часу нагадувати собі про обʼєкт нашого зосередження. Це означає подумки вимовляти ключове слово, що дозволяє цупко утримувати пам’ятання. Це співзвучно твердженню Васубандгу про те, що пам'ятання включає здатність відмічати свій обʼєкт. Цонкапа пояснює: "Якщо ви заперечуєте це, стверджуючи, що це прояви дискурсивного мислення, і тому не треба вербалізувати нагадування, – буде дуже важко розвинути сильні пам'ятання і пильність".

Пильність

Пильність (тиб. ше-бжін, санскр. сампраджанья) – це ментальний фактор, який спостерігає і перевіряє стан того, як пам’ятання утримує об'єкт. Пильність діє в контексті підтримання пам’ятання на об'єкті нашого зосередження – змісті моменту сприйняття "тут і зараз". Отже, в певному сенсі, пильність є частиною сильного пам’ятання. Як зазначає Цонкапа, чим сильнішим стає наше пам'ятання, тим більш звично нам стає підтримувати його без відволікань. В результаті ми стаємо більш чутливими і помічаємо, коли справді починаємо відволікатись. Таким чином, чим сильніше наше пам'ятання, тим сильнішою буде наша пильність.

Не треба сприймати пильність двоїсто, як незалежного вартового ума, який дивиться на повністю відокремлений від нього практикуючий ум. З іншого боку, Цонкапа вказує на те, що потрібно чітко розрізняти пам'ятання і пильність. Він попереджає: "Якщо ви плутаєте і змішуєте всі ці стани ума і не бачите відмінностей, як це роблять багато тибетських практиків медитації в наші дні, виникає плутанина. Я сумніваюся, що вони насправді досягають стану поглиненого зосередження".

Пильність не просто помічає відхилення в пам’ятанні, але й у певному сенсі запускає внутрішню "сигналізацію", щоб ми за допомогою відновлювальної уваги відкорегували зосередження і наново встановили пам’ятання. Однак для того, щоб пильність і відновлювальна увага виконували свої функції, нам потрібно використовувати третій важливий компонент практики памʼятання: дбайливе ставлення.

Дбайливе ставлення

Дбайливе ставлення (тиб. баґ-йод, санскр. апрамада; дбайливість, сумлінність) – це ментальний фактор, який піклується і дбайливо ставиться до нашого стану ума. Воно захищає наш ум від деструктивних схильностей і утримує його на доброчинному шляху. Таким чином, з дбайливим ставленням ми піклуємося про свій стан ума і сприймаємо його серйозно, з небайдужістю. У цьому відношенні дбайливе ставлення дещо схоже на ментальний фактор жаги до об'єкта зосередження, який Васубандгу визначає однією зі складових пам’ятання.

Васубандгу наголошує, якщо в нас немає жаги до об’єкту нашої уваги в якийсь конкретний момент, іншими словами, якщо ми не тримаємося за нього як за щось гідне пам'ятання, то не будемо в змозі про нього згадувати. Дбайливе ставлення, однак, становить собою суттєво більше, ніж жага до обʼєкта. Це не просто увага до обʼєкту зосередження, через яку ми про нього памʼятаємо. Радше, через наше небайдуже ставлення, ми схильні застосовувати відновлювальну увагу, щоб виправити утримання в умі завдяки пам’ятанню, коли пильність виявляє в ньому хиби. Без дбайливого ставлення нам було б байдуже, що ми забули про об'єкт зосередження, про теперішній момент, навіть якщо б ми помітили, що відволіклися. Отже, дбайливе ставлення є основою етичної самодисципліни, завдяки якій ми утримуємося від деструктивної поведінки.

Тибетський термін для позначення дбайливого ставлення, баґ-йод, буквально означає "бути обачливим". Це протилежність баґ-мед – необачності, байдужості. Однак оригінальне санскритське слово, яке було перекладено на тибетську мову як баґ-йод, – апрамада, означає протилежність прамади. Прамада означає сп'яніння або психічно неврівноважений стан, коли ми не дбаємо і не піклуємось про наші слова чи вчинки. З дбайливим ставленням ми не схожі на п'яну людину. Ми тверезі, стримані та відповідальні, а тому дбаємо про свій стан ума.

Отже, у практиці пам’ятання (майндфулнес) залучена складна мережа факторів ума, які зосереджені на постійно мінливому змісті нашого поточного моменту сприйняття. На додаток до трьох основних – пам’ятання, пильності та дбайливого ставлення – у цій практиці також задіяні розпізнавання, вірне сприйняття, етична самодисципліна і, за потреби, відновлювальна увага. Таким чином, нам потрібне розпізнавальне усвідомлення, щоб із впевненістю розпізнавати кожен з цих факторів. Розпізнавальне усвідомлення в контексті медитації пам’ятання не обмежується зосередженням лише на якомусь одному аспекті об'єкту зосередження, наприклад, на непостійності кожного моменту нашого сприйняття. Під час медитації воно також зосереджується на різнобічних аспектах нашого стану ума.

Тому Цонкапа в його викладенні теми розвинення заспокоєного, врівноваженого і непорушного стану шаматхи, підкреслює необхідність покладатися на авторитетні тексти видатних індійських буддійських майстрів. Він радить:

Не сподійватеся, що зможете чогось досягти за рахунок сліпого ентузіазму й надмірних зусиль. Як писав Арʼяшура в "Збірнику далекосяжних станів ума (санскр. Парамітасамаса): "З одним лиш ентузіазмом, в підсумку отримаєш лише виснаження. Розвиваючи ж себе за допомогою розпізнавального усвідомлення, досягнеш видатних цілей".