Семичасна причинно-наслідкова медитація на бодгічітту

Семичасне вчення про причину і наслідок складається з шести кроків, які є причиною для сьомого кроку – розвитку, власне, бодгічітти. Практика починається з підготовчого етапу, який не входить до семи основних. Підготовчим етапом є розвиток неупередженості, завдяки якій ми долаємо прихильність або прив'язаність до одних істот, а також відразу або байдужість до інших. Суть цього попереднього кроку полягає в тому, щоби стати однаково відкритими до всіх.

Розуміння рівності всіх людей, яке необхідне для того, щоби бути однаково відкритими до всіх, походить від усвідомлення того, що ментальний континуум (потік ума) не має ні початку, ні кінця. Тому кожен колись був нашим другом, ворогом і незнайомцем, і цей статус постійно змінюється. У цьому сенсі всі однакові.

Головне, що ми повинні усвідомити в такому способі мислення, – це безпочатковість ума. Це є одним з основних припущень буддизму. Перенародження передбачає безперервність досвіду. Ментальний  континуум – це безперервність досвіду. Ментальні континууми є індивідуальними і не мають невід'ємних, вроджених властивостей людини, тварини, чоловіка чи жінки. Форма життя і стать, в яких ментальний континуум проявляється в кожному конкретному перенародженні, залежить від попередньої кармічної поведінки та її наслідків.

Розуміння цієї тези про безпочатковий ум є фундаментальною і необхідною умовою для розвитку бодгічітти, тому що на основі цього розуміння стає можливим розвиток люблячого співчуття до абсолютно всіх живих істот. Наприклад, ми не сприймаємо іншу істоту просто як комара. Натомість ми бачимо цю істоту як нескінченний індивідуальний ментальний континуум, який через свою карму у цьому житті перенародився у формі комара; ця істота не є невід'ємно й по своїй природі комаром. Це дозволяє нам відкрити серце до комара так само, як до людини. Сила бодгічітти полягає в тому, що з її допомогою ми маємо намір принести благо абсолютно всім істотам. Звичайно, це нелегко.

Як тільки ми зможемо з неупередженістю побачити всіх істот як індивідуальні безначальні ментальні континууми (що не заперечує їхнє існування у певних формах у цьому житті), то будемо готові зробити перший крок у семичасній медитації на причини і наслідки. Цей крок полягає у визнанні того, що кожна істота колись була нашою матір'ю. Логіка тут наступна: так само, як ми маємо матір у цьому житті, так само і в усіх попередніх життях, в яких ми народжувалися з утроби матері або з яйцеклітини, у нас була матір. Виходячи з логіки нескінченного процесу перенародження і того факту, що існує певна обмежена (хоча й незліченна) кількість істот, кожна з них була нашою матір'ю нескінченну кількість разів; так само, як і ми були їхніми матерями. Вони також були нашими батьками, нашими найближчими друзями і так далі.

Коли ми сприймаємо кожну людину як нашу матір, то маємо бути обережними, щоб не сприймати материнство як її невід'ємну ідентичність, бо це також може стати проблемою. Ми повинні намагатися ніколи не втрачати усвідомлення пустотності (порожнечі), тобто відсутності вродженої фіксованої ідентичності.

Розпізнавання в кожній істоті нашої матері докорінно змінює наше ставлення до інших. Тут ми виходимо за рамки простого неупередженого ставлення до всіх істот. Ми бачимо, що у нас були – і досі можуть бути – дуже близькі, теплі, люблячі стосунки з усіма ними.

Другий із семи кроків – це памʼятання про доброту материнської любові. Для багатьох західних людей цей крок у медитації є проблематичним, адже індійці та тибетці завжди беруть в якості приклада своїх матерів у цьому житті. Здається, що у цих суспільствах більшість людей мають менш невротичні й більш прості стосунки зі своїми матерями, ніж у західних суспільствах. Хоча, звичайно, все це індивідуально. Однак, за моїми власними спостереженнями впродовж 29 років, що я прожив у тибетському та індійському суспільствах, можу сказати, що стосунки між дорослими людьми та їхніми матерями там справді здаються набагато менш невротичними, ніж на Заході.

На цьому етапі медитації ми згадуємо, наскільки доброю є наша мати (або була, якщо вона померла), подумки передивляючись весь наш життєвий шлях аж до моменту, коли вона носила нас в утробі. Далі ми поширюємо це памʼятання на інших істот, розмірковуючи про те, як усі вони проявляли до нас подібну доброту в попередніх життях.

Багато вчителів, даючи ці настанови західним людям, кажуть, що, якщо у вас є проблеми з матір'ю, ви можете замість неї думати про батька, близького друга чи будь-кого, хто був до вас дуже добрим. Таким чином, ви не застрягнете на цьому етапі під час медитації. Я вважаю, що це слушний підхід. Однак, я думаю, якщо в нас є проблеми у стосунках з нашою матірʼю, дуже важливо розібратися з цими проблемами, а не просто ігнорувати їх. Якщо ми не здатні на здорові стосунки з власною матірʼю, нам буде дуже важко мати здорові люблячі стосунки з будь-ким іншим. У нас завжди будуть виникати проблеми. Тому я думаю, що дуже важливо подивитися на наші теперішні стосунки з матірʼю і спробувати розпізнати її доброту, незалежно від того, наскільки складними наші стосунки з нею були раніше або є зараз.

По-перше, нам потрібно поглянути на ідеальну материнську любов. У класичних текстах можна зустріти багато описів такої любові: наприклад, її можна побачити у світі тварин. Мати-птаха буде висиджувати свої яйця, наскільки б холодно і мокро їй не було, а коли пташенята вилупляться, вона буде ловити і жувати комах, але не ковтати їх, віддаючи їжу своїм пташенятам. Це справді дивовижно.

Звичайно, є приклади зі світу тварин і комах, коли матері з'їдають своїх дітей, але вони однаково проходять через труднощі, щоб народити їх. Незалежно від того, чи це була наша біологічна мати, чи сурогатна, хтось виносив нас у своїй утробі. Навіть якщо ми були зачаті в пробірці, хтось доглядав за пробіркою і підтримував у ній потрібну температуру. Неважливо, чи подобалося нашій матері нас виношувати. З її боку було неймовірною добротою виносити нас у своїй утробі і не робити аборт; для неї це зовсім не було легко й комфортно. Вона пережила багато болю під час пологів. До того ж, коли ми були немовлятами, хтось повинен був вставати серед ночі, годувати і піклуватися про нас; інакше ми б не вижили. Саме на цих речах наголошується в класичних текстах.

Якщо у нас є труднощі у відносинах із матерями, на мій погляд, ми можемо знайти підказку, як впоратися із цим, у медитаціях на ґуру (духовному вчителі) з тексту ламріма П'ятого Далай-лами. У багатьох ранніх текстах говориться, що майже неможливо знайти духовного вчителя, який мав би лише хороші якості. Жоден духовний вчитель не буде ідеальним; у кожного будуть сильні і слабкі сторони. У медитації на духовного вчителя ми зосереджуємося на його хороших якостях і доброті, щоб розвинути в собі величезну повагу, натхнення і вдячність. Це мотивуватиме нас розвивати такі ж хороші якості і доброту в собі.

П'ятий Далай-лама пояснює, що при цьому не потрібно заперечувати недоліки і помилки вчителя. Це було б наївно. Ми визнаємо недоліки, але тимчасово не зважаємо на них, тому що зосередження на помилках вчителя призведе лише до скарг і негативного стану ума. Це зовсім не буде нас надихати. Натхнення приходить лише тоді, коли ми зосереджуємося на хороших якостях і доброті.

Отже, спочатку ми визнаємо недоліки. Але ми повинні чесно дослідити, чи це справжні недоліки або лише наші проєкції. Якщо недоліки не справжні, а є лише проєкціями, ми повністю відкидаємо їх. Далі ми повинні дослідити, чи ті справжні (не уявні) недоліки присутні у вчителя зараз, чи це наші спогади про минулі помилки, які ми не хочемо відпускати. Якщо це недоліки з минулого, ми перестаємо зациклюватися на них: вони більше не актуальні. Коли ми чітко усвідомлюємо, в чому полягають теперішні недоліки, ми говоримо: "Гаразд, це його чи її теперішні недоліки". Далі ми тимчасово відкладаємо їх убік і зосереджуємося лише на позитивних якостях.

Я думаю, що такий підхід може бути доречним і добре спрацювати при розгляді доброти наших матерів. Жодна мати не є ідеальною. Якщо ми самі є батьками, то знаємо, що неймовірно важко бути ідеальними батьками. Тож не варто очікувати, що й наші батьки будуть ідеальними. Далі ми розглядаємо недоліки та вади, які мають або мали наші матері, і намагаємося зрозуміти причини та умови, через які ці недоліки проявилися. Наша мати не є невідʼємно поганою людиною, так само, як жоден ментальний континуум не є невідʼємно комаром (який, у свою чергу, не є невідʼємно надокучливим). Після того, як ми переконалися, що не проєкціюємо на наших матерів уявні недоліки і не чіпляємося за недоліки з минулого, ми відкидаємо в сторону всі ці уявні недоліки, а також на деякий час відкидаємо всі інші недоліки: як минулі, так і теперішні. Ми кажемо: "Гаразд, вона має (чи мала) певні недоліки, але вона така ж людина, як і всі інші: ми всі маємо недоліки". Потім ми розглядаємо хороші якості і доброту, яку вона до нас проявляла.

Один західний вчитель Дгарми – не пам'ятаю, хто саме – запропонував метод медитації, який мені здається дуже корисним. У той момент, коли ми відкинули негативні якості наших матерів, ми проходимо через наше життя п'яти- чи десятирічними періодами. Ми витрачаємо на кожен життєвий період по п'ять хвилин, півгодини, годину чи скільки нам буде треба часу, щоби передивитися його і спробувати згадати всі ті добрі речі, що наші матері робили для нас. На першому етапі життя – від того, як ми були в утробі матері і до п'яти років – ми можемо згадати, що вона міняла нам брудні пелюшки, годувала нас, купала тощо. Потім ми згадуємо період від п'яти до десяти років і так далі. Вона водила нас до школи. Вона могла не допомагати або допомагати нам із домашнім завданням, але вона, скоріш за все, готувала нам їжу і прала наш одяг. Коли ми були підлітками, вона, ймовірно, давала нам гроші на власні витрати. Якими б жахливими не були наші матері, безсумнівно, вони проявляли до нас багато доброти у кожен період нашого життя.

Далі ми можемо пройти по такому ж ланцюжку, згадуючи наших батьків та інших родичів, друзів тощо. Це дуже корисно для медитації. Це також дуже потужна протиотрута від депресії, яку можуть спричинити думки на кшталт: "Мене ніхто не любить". Отже, якщо ми можемо розпізнати доброту наших матерів у цьому житті, це допомагає нам усвідомити, що всі були так само добрі до нас. Ніхто не був для нас ідеальною матір'ю – безперечно, в якомусь житті вона могла з'їсти нас, але вона також проявляла до нас доброту.

Третім кроком сутнісного семичасного вчення є розвиток прагнення віддячити за доброту материнської любові, яку ми отримали. Для цього ми уявляємо наших матерів сліпими, повністю розгубленими і вкрай засмученими, які стоять на краю прірви й ось-ось впадуть у безодню страждань. Ми також уявляємо, що ми, їхні сини і дочки, стоїмо поруч із ними і знаємо, як допомогти їм уникнути падіння. Якщо ми, їхні діти, не допоможемо їм, то хто допоможе? До кого вони можуть звернутися? Такі думки допомагають нам розвинути сердечне бажання віддячити їм за їхню доброту, допомагаючи їм звільнитися від усіх форм страждань.

Щоби посилити наше бажання, ми можемо адаптувати вищеописану медитацію, в якій ми пригадували проявлену до нас материнську доброту. Ми знову проходимо п'яти- чи десятирічними періодами нашого життя і згадуємо, як ми проявляли вдячність до своїх матерів за їхню доброту. Те саме ми робимо з нашими батьками, друзями, родичами і так далі.

Якщо порівняти, скільки любові та допомоги ми отримали і скільки віддали, то більшість з нас побачить, що ми отримали набагато більше, ніж віддали. Ми робимо це не для того, щоб відчути провину, що є типовою невротичною реакцією на Заході. Суть у тому, щоби допомогти нам на наступному кроці медитації бодгічітти, коли, визнаючи доброту, яку ми отримали, ми розвиваємо глибоке почуття вдячності й бажання відплатити за цю доброту.

Я вважаю, що адаптація медитації, яку я щойно описав, може насправді зворушити наші серця і дозволити нам дійсно щось відчути. Як на мене, це дуже важливо. Я бачив дуже багато західних буддистів, які роблять різні медитації на любові та співчутті, і навіть щиро допомагають іншим, однак мають жахливі стосунки зі своїми батьками і "застряють" у цій проблемі. Я думаю, що дуже корисно працювати над стосунками з батьками, а не уникати їх лише тому, що це складна тема.

На кожному з цих кроків важливо відкритися і спробувати розширити сферу нашої практики на всіх істот. На кожному кроці ми, звичайно, можемо починати з малого, але далі нам треба поступово розширювати рамки наших можливостей. Ми робимо це на основі неупередженості, розглядаючи всіх як індивідуальні ментальні континууми. Я помітив, що ми можемо досягти в цьому більшого успіху, якщо будемо не лише медитувати із заплющеними очима та абстрактно думати про "всіх живих істот". Більш ефективно, на мою думку, практикувати подібно до метода, який я запропонував у курсі "Збалансована чутливість".

Іншими словами, спробуйте розвинути це позитивне ставлення до різних людей, спочатку зосереджуючись на їхніх фотографіях – фотографіях друзів, неприємних нам людей і незнайомців. Далі спробуйте вдосконалювати це ставлення, дивлячись на реальних людей, які сидять навколо вас під час групової медитації. Потім спробуйте зробити це з людьми в метро чи в автобусі. Таким чином, ми дійсно практикуємо до інших людей те позитивне ставлення, яке намагаємося розвинути.

Ми також намагаємося застосовувати цей метод до тварин, комах тощо – і не лише теоретично в нашому умі, але й тоді, коли бачимо їх на власні очі. Водночас нам треба намагатися уникати крайнощів, які іноді зустрічаються у тибетців – коли нам легше бути добрими до комахи, ніж до людини. Коли деякі тибетці посеред храму бачать мураху, то роблять все можливе, щоб не скривдити її. Однак вони досить часто не виявляють такої ж турботи і доброти до людей; скажімо, до індійців чи іноземців, які відвідують їхні храми і хочуть дізнатися більше про те, що побачили. Тут ми маємо притримуватися правильної точки зору.

Хтось скаже, що мурасі легше допомогти, ніж людині. Це тому, що мураха не буде відповідати нам і завдавати клопоту, тоді як люди часто це роблять. Мураху можна просто взяти і винести на вулицю, чого не можна зробити з людьми, які починають нас дратувати. Так чи інакше, я хочу сказати, що багато людей роблять ці медитації дуже абстрактно, промовляючи "всі живі істоти", але ніколи не застосовують це до реальних людей в "реальному світі". Це створює велику проблему в просуванні по шляху.

Коли ми розпізнали у кожній людини свою матір, згадали доброту материнської любові і з вдячністю подумали про те, щоб віддячити за цю доброту, у нас природно виникає почуття сердечної любові. У нас автоматично виникає почуття близькості і тепла до кожного, кого ми зустрічаємо. Щоб розвинути це почуття, не потрібно робити додаткового кроку в медитації. Це почуття ще називають плекаючою, турботливою любов'ю. Це любов, з якою ми плекаємо когось, турбуємося про його чи її благополуччя і дуже засмучуємося, якщо з ним чи нею трапляється щось погане.

На основі сердечної любові ми переходимо до четвертого кроку – медитації на велику любов. Любов – це бажання, щоби хтось інший був щасливим; зазвичай, хтось, хто нам подобається. Однак велика любов – це бажання, щоб усі були щасливими і мали причини для щастя. Насправді дуже важливо, щоб було і щастя, і його причини. Це означає, що ми повністю розуміємо, що щастя походить від причин; воно не є наслідком прихильності богів, удачі або нашого втручання.

Причини щастя пояснюються у вченні про карму: якщо людина діє доброчинно, без прив'язаності, гніву тощо, вона буде переживати щастя. Тому тут треба думати: "Нехай усі істоти матимуть щастя і причини щастя. Нехай їхні вчинки будуть конструктивними і доброчинними, і тоді вони будуть щасливими".

Вже на цьому кроці зрозуміло, що в медитаціях бодгічітти ми прагнемо стати буддою, щоби допомагати всім, але не перебільшуючи ролі, яку ми можемо відігравати в цьому. Ми можемо вказати іншим шлях, але вони повинні самі створити причини для щастя.

Наступним, п'ятим кроком, є велике співчуття – бажання, щоб усі були вільні від страждань та причин страждань. Тут ми також маємо цілком розуміти, що їхні страждання походять від причин, і вони повинні усунути ці причини, щоб усунути страждання. Знову ж таки, це дуже реалістичний погляд на речі. Велика любов і велике співчуття – це не просто емоції на кшталт: "Мені дуже шкода, що всі страждають". Ці бажання супроводжуються розумінням поведінкових причин і наслідків.

Велике співчуття переважає звичайне співчуття у багатьох відношеннях.

• Велике співчуття спрямоване однаково на всіх обмежених істот, а не лише на деяких.

• Подібно до великої любові, воно включає в себе плекання і турботу про кожну істоту, як любляча мати турбується про свою єдину дитину і бажає захистити, зберегти її.

• Це бажання, щоб кожен звільнився від всепросякного страждання, тобто від безконтрольно повторюваного перенародження з сукупностями (скандгами), що виникають через плутанину, змішуються з плутаниною, породжують ще більшу плутанину, і таким чином увічнюють страждання. Отже, це не просто бажання, щоби всі були вільні від страждання болю чи страждання змін. Страждання змін – це звичайне буденне щастя, воно завжди недовготривале і ніколи не приносить вдоволення. Велике співчуття також не є бажанням, щоб істоти потрапили до раю і уникнули цієї проблеми.

• Воно ґрунтується на твердому переконанні, що всі обмежені істоти можуть звільнитися від всепросянкого страждання. Це не просто побажання всього найкращого. 

Співчуття завжди описується як стан ума, подібний до зречення, рішучого наміру бути вільним. Зречення – це стан ума, націлений на звільнення від наших власних страждань та їхніх причин. На основі нашої рішучості звільнитися від власних страждань та їхніх причин ми можемо розвинути емпатію до інших. Для цього ми перенаправляємо те саме ставлення на інших – на їхні страждання, причини їхніх страждань – і бажаємо їм звільнитися від страждань і причин страждань насткільки ж сильно, як ми бажали цього собі.

Завжди кажуть, що нам важко співпереживати і по-справжньому співчувати іншим, доки ми не подумали про свої власні страждання і не побажали собі звільнитися від них. Ми маємо зрозуміти, що страждання інших дійсно завдають їм болю, так само, як наші власні страждання завдають болю нам. Розуміння цього основане на визнанні того, що наші власні страждання завдають нам болю. У протилежному випадку ми не сприйматимемо страждання інших серйозно. Пам'ятайте, що ми бажаємо нашим матерям, які були такими добрими до нас, бути щасливими і вільними від страждань. Ми починаємо медитацію з роздумів про наших матерів, щоб дійсно проникнутися цими почуттями.

Оскільки у текстах сказано, що щире співчуття розвивається лише тоді, коли ми спочатку бажаємо самим собі звільнитися від страждань та їхніх причин, я вважаю, що ми можемо використовувати той самий принцип і щодо любові. Це особливо актуально для тих, хто страждає від заниженої самооцінки. Взагалі, низька самооцінка – це явище, що дуже часто зустрічається на Заході, однак рідко можна побачити у тибетців чи індійців. Перш ніж ми зможемо щиро побажати іншим бути щасливими і мати причини щастя, ми повинні щиро побажати цього собі. Якщо ми відчуваємо, що не заслуговуємо на щастя, то як ми можемо вважати, що хтось інший заслуговує?

Якщо ми страждаємо від низької самооцінки, то, на мою думку, в медитації можна сміливо додавати крок із побажанням собі бути щасливим. Я вважаю, що це дуже важливо. Щоби перейти до способу мислення, що кожен заслуговує на щастя, буде в нагоді нагадати собі про природу будди. Ми не погані – ніхто не поганий. Ми всі маємо потенціал стати буддами, приносити користь іншим, бути щасливими і так далі.

Ще один момент. У тхераваді та інших школах гінаяни також розвивають любов і співчуття. Однак там методи медитації не передбачають послідовних кроків, таких як у даному семичасному методі, який допомагає нам розвивати почуття любові та співчуття на основі спогадів про материнську доброту й інших аргументів. Проте, не варто думати, що в традиції тхеравади відсутні медитації на любові і співчутті. Однак наступні кроки в медитації бодгічітти там відсутні.

Різні перекладачі по-різному передають наступний шостий крок. Деякі називають його "чистим безкорисливим бажанням". Його Святість Далай-лама використовує термін "всезагальна відповідальність". Хоча я сам перекладав його кількома різними способами, наразі я віддаю перевагу "винятковій рішучості". З великим співчуттям ми маємо бажання і намір повною мірою допомогти всім істотам. У даному випадку ми приймаємо тверде рішення – ми точно це зробимо. Ми беремо на себе відповідальність зробити щось для полегшення страждань інших. Якщо хтось тоне в озері, ми не просто стоїмо на березі і кажемо: "Ой-ой, як би я хотів, щоб цього не сталося". Ми повинні насправді стрибнути у воду і спробувати допомогти людині. Так само в медитації бодгічітти ми точно вирішуємо взяти на себе всезагальну відповідальність, щоб допомогти всім істотам, наскільки це можливо.

Ці шість кроків слугують опорою для сьомого кроку – розвитку бодгічітти. Таким чином, шість кроків є причиною, а сьомий (бодгічітта) – результатом. Коли ми досліджуємо, як ми можемо принести найбільшу користь іншим, враховуючи наші нинішні обмеження і турбуючі емоції та установки, ми розуміємо, що насправді зараз ми не дуже зможемо допомогти: "Якщо я егоїстичний, нетерплячий, захоплююся одними людьми і злюся на інших, якщо я лінивий і постійно втомлююся, якщо я не можу зрозуміти інших, якщо не вмію належним чином спілкуватися, якщо я боюся інших, боюся, що мене не полюблять або відвернуться від мене – усе це заважатиме мені допомагати іншим, наскільки це можливо. Тому, якщо я дійсно хочу допомагати, мені справді треба позбутися цих недоліків. Мені справді потрібно попрацювати над собою і позбутися цих недоліків, щоб я міг дійсно використовувати свої таланти, здібності та якості природи будди на благо інших". Ми завжди пам'ятаємо, що будемо допомагати іншим "наскільки це можливо" – ми не збираємося ставати всемогутніми богами. На основі цього ланцюжка міркувань ми налаштовуємо свій ум і серце на те, щоби стати буддою і повною мірою допомагати кожному, наскільки це можливо. У цьому полягає розвиток бодгічітти. З бодгічіттою ми зосереджуємося на нашому майбутньому індивідуальному просвітленні з твердим наміром досягти його якомога швидше і допомогти іншим у його досягненні.

Коли ми розвинули бодгічітту, то намагаємося допомагати іншим, наскільки це можливо, незважаючи на власні обмеження. Так відбувається тому, що на попередніх етапах семичасної медитації на бодгічітту ми зародили виняткову рішучість узяти на себе відповідальність за те, щоб допомагати іншим.

Це означає, що коли ми зустрічаємо інших людей і бачимо, що вони мають проблеми, наприклад, є бездомними, ми не сприймаємо їх просто як бездомних. Коли ми бачимо їх, то не приписуємо їм будь-яких оціночних суджень, що є лише нашими проєкціями: не думаємо, що вони за своєю природою є бідними, лінивими абощо. Радше, ми усвідомлюємо, що саме в цьому житті і в цей конкретний момент життя вони є такими. Однак їхній ментальний континуум не має початку, і в якийсь момент вони були нашими матерями і з добротою піклувалися про нас. Вони носили нас у своїй утробі, міняли нам брудні пелюшки тощо, і тому ми дуже вдячні і дуже хотіли б відплатити їм за цю доброту. Ми бажаємо, щоб вони були щасливі і мали причини щастя, щоб вони були вільні від своїх проблем і причин проблем. Ми беремо на себе відповідальність спробувати щось зробити заради цього.

Що ми маємо робити? Справа не в тому, що нам треба піти додому і медитувати, щоби подолати свої недоліки, і не робити нічого, щоби безпосередньо допомогти цим людям. Звісно, нам треба більше медитувати, однак медитація має мотивувати нас у такі моменти подолати свою сором'язливість, нерішучість, жадібність і віддати їм щось, принаймні посміхнутися їм – принаймні зробити хоч щось.

Іншими словами, ми використовуємо нашу виняткову рішучість, щоби прямо зараз, наскільки це можливо, рухатися до подолання наших обмежень і використання нашого потенціалу для допомоги іншим. Звичайно, коли ми повертаємося додому, нам потрібно більше працювати над собою, але давайте не будемо забувати про бездомних і не обмежуватися медитаціями вдома. Якщо наша рішучість щира, вона буде підтримувати це памʼятання.

Найсильніша мотивація щомиті працювати над собою виникає тоді, коли ми зустрічаємо інших істот, які потребують допомоги. Коли ми бачимо стареньку жінку, яка взимку сидить на холодній землі і просить милостиню біля метро, то думаємо: "А що, якби це була моя мати?". Якби вона була нашою рідною матір'ю, яка сиділа б на холодній землі і просила милостиню, чи пройшли б ми просто повз неї? Або як щодо бездомного юнака, який продає мотлох біля зупинку транспорту, що б ми відчували, якби це був наш власний син? У цього хлопчика є батьки. Це дуже важливо. В Індії ми можемо зустріти прокажених та інших людей з деформаціями кінцівок тощо, і зазвичай ми ніколи не подумаємо, що ці прокажені мають сім'ї. Але насправді вони мають сім'ї. Дайте їм можливість відчути себе людьми.

Звичайно, нам потрібне розпізнавальне усвідомлення, щоб розрізняти обумовлену ситуацію цих бездомних людей. Деякі з них просто стоять на вулиці, випрошуючи у людей гроші на наркотики чи алкоголь. У таких випадках ми повинні використовувати те, що в буддизмі називається "майстерними засобами". У нас є бажання допомогти, у нас є певне уявлення про те, що може бути причиною їхнього страждання, і що могло б стати причиною їхнього щастя. Тоді ми намагаємося зробити те, що насправді могло б бути для них корисним. Можливо, немає сенсу давати їм гроші, які вони витратять на наркотики чи алкоголь, – і тому ми не даємо їм грошей. Ми можемо дати їм їжу абощо. Але, в будь-якому випадку, ми можемо подарувати їм наше небайдуже ставлення і повагу, не думаючи про них лише як про страшних, огидних наркоманів чи алкоголіків. Вони люди, що страждають.

Нам може бути складно визначити, який спосіб допомоги іншим є найкращим. Ми розуміємо, що зараз наше знання обмежене. Ми дійсно не знаємо, що буде найкращим. Нам треба стати буддами, щоб дійсно знати це, однак зараз ми намагаємося робити все можливе, розуміючи, що іноді ми будемо помилятися. Та принаймні ми намагаємося.

Коли ми розвинули бодгічітту, тренуючи себе за допомогою семичасного методу причинно-наслідкових зв'язків, наша мета досягти стану будди, щоб якнайкраще допомагати всім іншим, підтримується сильним емоційним станом, який поєднує в собі багато окремих почуттів. Це включає почуття близькості та зв'язку рівною мірою з усіма, вдячність за доброту, яку проявляли до нас інші, глибоке почуття вдячності, турботи, любові та співчуття, а також тверду рішучість узяти на себе відповідальність допомагати всім іншим, наскільки це можливо. На основі такого типу емоцій, наша бодгічітта стає сильною, щирою і стабільною.