Повторення
Ми розглянули, як в тренуванні ставлення, або тренуванні ума, ми маємо справу з нашим повсякденним досвідом. Ми живемо своїм життям і кожну мить життя переживаємо ми самі. Навіть якщо ми транслюємо все, що робимо, у фейсбук та твіттер, ми все одно єдині, хто дійсно це переживає.
У наш час, здається, дуже багато людей майже залежні від текстових повідомлень і публікації своїх почуттів і дій у фейсбук і твітер. Яка різниця, чи ми читаємо про події чийогось повсякденного життя, і нашим власним повсякденним життям? Очевидно, існує певна дистанція між нашим власним життєвим досвідом і досвідом інших людей, особливо коли цей досвід описаний лише в кількох словах.
Хоча ми можемо співпереживати іншим людям і подіям їхнього життя, це все одно не те саме, що щастя, нещастя чи нейтральні почуття, які ми відчуваємо самі, зі свого боку. На найфундаментальнішому рівні саме з цим нам доводиться мати справу в повсякденному житті; іноді ми відчуваємо себе щасливими, іноді нещасними. Іноді здається, що ми взагалі нічого не відчуваємо. Попри те, що ми хотіли б завжди бути щасливими, наш настрій постійно міняється то на краще, то на гірше, і це не обов'язково пов'язано з тим, що ми робимо. Часто нам також здається, що ми не можемо контролювати свій настрій. За допомогою тренування ставлення ми вчимося, як отримати найкраще з кожної ситуації, в кожну мить нашого життя проживаючи все, що відбувається, і все, що ми робимо.
Ми розглянули два основні моменти, дуже важливі з точки зору нашого ставлення до життя: ми перебільшуємо важливість того, що ми відчуваємо, і ми перебільшуємо важливість самих себе. Наприклад, ми роздуваємо з мухи слона, коли відчуваємо себе нещасними, що тільки погіршує наше самопочуття. Коли ми щасливі, ми невпевнені в цьому, що руйнує це почуття. Коли ми відчуваємо нейтральність, ми дратуємося, тому що відчуваємо, що нас весь час потрібно розважати. Нас не задовольняє відчуття спокою і невимушеності, ми хочемо, щоб щось постійно відбувалося: чи то серіали, чи музика, чи щось інше. Постійно потрібна якась стимуляція, бо це ніби допомагає нам відчути себе живими.
У мене є тітка, яка завжди спить з увімкненим телевізором. Насправді він у неї ввімкнений 24 години на добу. Вона каже, що їй це подобається, бо якщо вона прокидається вночі, то чує звук телевізора. Вона дуже боїться тиші. Це не просто дещо дивно, але, як на мене, ще й досить сумно.
У тому, що я відчуваю, немає нічого особливого
Перше, що ми маємо усвідомити, щоб покращити наше ставлення до злетів і падінь життя, – це те, що в них немає нічого особливого. Немає нічого особливого чи дивного в тому, що іноді ми не відчуваємо себе щасливими, іноді почуваємося добре, іноді просто спокійно. Це абсолютно нормально. Наші відчуття як хвилі на океані: високі гребні хвиль зміняються западинами між хвилями; іноді ж океан абсолютно спокійний. Така вже природа океану, і в цьому немає нічого страшного. Іноді може навіть здійнятися великий шторм з величезними, бурхливими хвилями; але якщо подумати про весь океан, від самих його глибин до поверхні, то на глибині він насправді не турбується, чи не так? Хвилі з'являються на поверхні в результаті багатьох причин і обставин, таких як погода тощо. У цьому немає нічого дивного.
Наш ум подібний до океану. Корисно думати так про наш ум, щоб побачити, що на поверхні можуть бути хвилі щастя, нещастя, тих чи інших емоцій, але в глибині нас це не турбує. Звісно, ми маємо намагатися створювати більш спокійний і щасливий стан ума – адже це завжди краще, ніж шторм. Але коли шторм екстремальних емоцій і почуттів все ж таки настає, ми не робимо з нього катастрофічний ураган. Ми просто маємо справу з тим, що є насправді.
Багато людей практикують буддійські методи і з роками дійсно бачать результати: вони перестають гніватися чи заздрити, не кривдять інших тощо. Але через багато років вони можуть пережити епізод сильного гніву або закоханості з потужним чіплянням – це може бути сильним емоційним потрясінням, що призведе до зневіри і розчарування. Джерелом цього розчарування є те, що вони забувають про ставлення "нічого особливого". Адже наші схильності і звички дуже глибоко вкорінені, і на їх подолання йде величезна кількість часу і зусиль. Ми можемо тимчасово подбати про це, але якщо ми не докопаємося до кореня нашого гніву тощо, такі епізоди будуть повторюватися час від часу. Тому, якщо таке трапляється, ми повинні переконатися, що думаємо про це так: "Нічого особливого". Ми ще не звільнені істоти, тому, звичайно, прив'язаність і гнів будуть з'являтися знову. Якщо ж ми робимо з цього велику проблему, ми застрягаємо.
Ідея така: якщо ми розуміємо і переконуємося, що немає нічого особливого в наших переживаннях або відчуттях, то що б не трапилося, навіть якесь надзвичайне осяяння, ви просто змиритеся з цим. Вночі ви вдаряєтесь пальцем ноги об стіл, і це боляче. Але чого ви очікували? Звісно, вдаритися пальцем ноги боляче. Ми можемо перевірити, чи не зламана кістка, але потім ти просто йдемо. Нічого страшного. Не треба підстрибувати і чекати, що мама прийде і поцілує, щоб все зажило. Тож ми намагаємося жити легко і розслаблено. Це допомагає нам залишатися спокійними незалежно від того, що відбувається або що ми відчуваємо.
У мені немає нічого особливого
Другим пунктом знов було перебільшення. Але тут замість наших почуттів ми перебільшуємо важливість самих себе. Це, власне, і є основною темою вчення про тренування ставлення (тренування ума), тому що наші проблеми, труднощі тощо походять від одного: від самоплекання. Це означає, що ми одержимі і завжди зосереджені тільки на собі, і ми єдині, хто нас дійсно турбує. Тут присутній аспект егоїзму та самолюбства, а також самозакоханості та зацикленості на собі. Існує багато способів описати таке ставлення і все, що з ним пов'язано.
Коли ми робимо з себе щось чи когось особливого, це і є джерелом наших проблем. Ми думаємо: "Я такий важливий. Тому дуже важливо, що я відчуваю". Якщо ми так переймаємося цим "я, я, я", що, звісно, нас постійно турбуватиме, що це "я" то щасливе, то нещасне, то взагалі нічого не відчуває.
Чому ми ділимося своїми почуттями в соціальних мережах?
Буддизм наголошує на важливості уникнення двох крайнощів і слідуванні середнім шляхом. Одна крайність – це робити з усього, що відбувається з нами, надзвичайну подію, відчуваючи, що це мусить бачити весь світ, адже всім не байдуже. Насправді нікого не хвилює, що я їв на сніданок сьогодні вранці, і чи сподобалося мені це. Але чомусь ми все одно вважаємо, що це дуже важливо. Деякі люди лайкають наші пости. Але чому нас хвилює, скільком людям подобається те, що ми їли на сніданок? Що це доводить? Це цікава річ, про яку варто подумати.
Можливо, людям не вистачає реального спілкування і вони просто хочуть поділитися з іншими? Так, гадаю, відчуття самотності має значення. Але в певному сенсі це ще більше ізолює нас, оскільки замість спілкуватися з іншими в реальному житті, ви просто робите це в більш захищеному, як нам здається, середовищі комп'ютера або смартфона.
Я пропоную дійсно замислитися над тим, чому ми вважаємо за необхідне ділитися своїми почуттями? З одного боку, тому, що ми думаємо, що всім не байдуже і важливо знати, що ми їли на сніданок, і чи нам це сподобалося. Це, звісно, смішний приклад, але все ж, якщо пост лайкає недостатньо людей, ми почуваємося пригніченими. Ми надаємо надмірного значення своєму "я", тому, що я роблю, що я відчуваю – а особливо тому, що про це думають інші. Замість бути впевненими в собі і жити своїм життям, ми, здається, хочемо розказати про себе всім на світі. Ми думаємо, що ми настільки важливі, що всі мусять все кинути, щоб прочитати наше повідомлення. Чи не є це перебільшенням нашої важливості? На додачу до цього ми відчуваємо невпевненість, що не є дуже спокійним станом ума. До того ж ми ще й постійно перевіряємо стрічку інших людей, щоб переконатися, що ми нічого не пропустили.
Так чи інакше, нам потрібно уникати двох крайнощів: думати, що ми – найважливіші у світі, або думати, що ми повні нікчеми. Або ми думаємо, що всі повинні знати, що ми відчуваємо, хвилює це їх чи ні, або ми самі повністю ігноруємо власні почуття.
Звісно, бувають ситуації, коли важливо говорити про те, що ми відчуваємо, наприклад, якщо ми перебуваємо у стосунках і справді нещасливі в них. Добре розповісти іншим, а не тримати це в собі, коли є потреба в тому, щоб хтось знав, що ми відчуваємо: "Те, що ти сказав, дуже мене образило" і так далі. Але ми можемо робити це помірковано, не перебільшуючи, але й не заперечуючи. Звичайно, в стосунках є дві людини, і так само важливо (хоча в тому і "нічого особливого"), що відчуває інша людина.
Тренування ставлення – це не тільки про моє ставлення, а й про ставлення всіх, хто залучений до ситуації. Іншими словами, моя точка зору – не єдина точка зору, чи не так? Це один з головних принципів сімейної терапії, де кожен член сім'ї може розповісти про те, що він або вона переживає вдома. Тож якщо батьки сваряться одне з одним, вони дізнаються від дитини, як це може вплинути на неї. Інакше вони можуть цього не усвідомлювати. Їхнє бачення ситуації – не єдине.
Шляхи подолання самозакоханості
Отже, головне у традиційному тренуванні ставлення (або тренуванні ума) – це подолання самозаклопотаності, яку ми зазвичай називаємо "самоплеканням" і відкриття до турботи про інших. Раніше ми розглядали деякі способи, як це можна зробити. Наприклад, уявити себе з одного боку, а всіх інших – з іншого, і подумати: "Хто важливіший? Я як особистість чи всі інші разом?", і ми використовували приклад з дорожнім рухом: "Чи я важливіший за всіх інших, хто застряг у заторі? Чи лише мені потрібно дістатися туди, куди я їду, тож я можу не дбати про інших?".
Важливо, що коли ми починаємо думати, що всі застрягли в заторі, це насправді базується на реальності. Реальність така, що всі стоять в заторі. Ми не єдині, хто застряг, чи не так? Тому, коли ми говоримо про покращення нашого ставлення, ми робимо це на основі реальності; ми бачимо, якою є реальність, і наше ставлення має відповідати їй. Один мій друг, буддійський вчитель, сказав, що буддійський підхід можна описати одним словом: "реалізм".
Через те, як іноді викладають буддизм, люди часто думають, що все, що в ньому є – це фантастичні візуалізації та ритуали, щось на кшталт буддійського Діснейленду. Але насправді це зовсім не основна суть буддизму. Ці речі є, цього не можна заперечувати, але вони є методом для того, щоб зрештою наблизитись до реалізму. Коли ви використовуєте ці методи, ви розумієте різницю між реальністю і фантазією, і силу уяви.
Ми люди, а що ж відрізняє нас від тварин? Ми можемо навести багато прикладів, але головне – це наша сила інтелекту та уяви. Ми можемо навчитися використовувати і те, і інше. До прикладу, ви відчуваєте потужне сексуальне бажання до когось. Це відчуття може бути досить турбуючим. Тож ми можемо це змінити, використовуючи як інтелект, так і уяву.
Великий індійський буддійський майстер Ар'ядева писав у своєму Трактаті в 400 віршах (Skt. Catuhshataka-shastra-karika) (III.4):
Кожна людина може вважати когось привабливим, захопитися і радіти його красі. Але оскільки це властиво навіть собакам і подібним до них, о нерозумний, чому ж ти так прив'язаний до об’єкта свого бажання?
Іншими словами, якщо собака чи свиня вважають об’єкти свого сексуального бажання привабливими, то що робить нас особливими? Якість сексуальної привабливості повністю походить зі свідомості людини; вона не є чимось притаманним об'єкту бажання. Інакше свиня вважала б нашого партнера дуже красивим і привабливим, а ми повинні вважати привабливим партнера свині. З точки зору інтелекту це абсолютно правильно. Та за допомогою уяви ми уявляємо собі вже згаданих свиней, і це допомагає нам розібратися. Тож немає нічого особливого в тому, що ми вважаємо когось привабливим. Я вважаю цю людину привабливою, ця людина вважає привабливою ту людину. Це як у ресторані: одна людина хоче замовити одне, інша – інше. І що з того? Нічого особливого.
Якщо ви можете розширити цей тип мислення, стає ще цікавіше. Чому всім має подобатися робити все так, як роблю я? Звичайно, за цим мисленням стоїть самоплекання: "Я роблю це правильно". Потім ми дратуємося, коли хтось інший організовує свій стіл або папки на комп'ютері по-іншому: "Це абсолютно неправильно!" Корисно визнати, що існує багато різних способів, якими можна щось робити, так само, як існує багато різних об'єктів сексуального потягу.
Коли ми читаємо або чуємо про це тренування ума, в якому наголошується на важливості перестати плекати тільки себе і почати думати про інших, нам не обов'язково одразу спрямовуватись до вищої мети, вважаючи, що ми працюємо на благо кожної істоти у всесвіті. Звичайно, як ми говорили раніше: "Я один з 7 мільярдів людей на цій планеті, разом з незліченною кількістю тварин і комах. Всі відчувають то щастя, нещастя, то нейтральний стан, тому в мені немає нічого особливого". Коли ми думаємо про те, що відчуваємо в контексті всіх істот, наш ум набагато відкритіший замість звичного "я, я, я". Як із глобальним потеплінням: ми мусимо враховувати, як воно вплине на всіх, тому що це не стосується лише однієї людини.
Проте нам не обов'язково заходити так далеко, щоб насправді втілити корисні зміни, переключившись з піклування про себе на піклування про інших. Ми можемо зробити це і в більш скромних масштабах, дивлячись на своє безпосереднє оточення: "я не єдиний у цих стосунках" або "я не єдиний у цій сім'ї". Таким чином ми поступово починаємо більше турбуватися про більшу групу. Можливо, ми ще не можемо охопити всіх у всесвіті, але ми можемо почати з такого масштабу, не лише на поверхневому рівні лайків у фейсбуці, але й реальних особистих зустрічей з іншими.
Так, це обмежене коло людей, і в соціальних мережах у нас може бути набагато більше знайомих, ніж у реальному житті. Однак якщо віртуальна соціальна мережа замінює справжнє спілкування, починаються проблеми. Тоді ми можемо бути поруч із людиною, але насправді будемо відсутні, переписуючись з іншими людьми. У наші дні таке часто зустрічається, і не тільки серед підлітків. Буває, діти відчувають себе покинутими, бо їхні батьки постійно переписуються і не звертають на них уваги.
Різні способи практикувати тренування ума
Існує багато рівнів, на яких ми можемо практикувати тренування ума. Це не обов'язково має бути якась екзотична практика; все, що нам потрібно, – це використовувати наш власний інтелект з точки зору того, що ми вважаємо реалістичним. Реалістичним є те, що ми не єдина людина у всесвіті, і ми не найважливіша людина у всесвіті, але, звичайно, ми не просто ніхто. Ми одна з багатьох істот всесвіту, ми є його частиною. Ми можемо використовувати нашу уяву як прояв емпатії, щоб спробувати зрозуміти ситуації та почуття інших людей і те, як вони переживають події свого життя.
Наш інтелект та уява – два чудові інструменти, які ми можемо використовувати. Ми тренуємо інтелект за допомогою логіки, а уяву – за допомогою візуалізації, але не для того, щоб зрівняти свій рівень інтелекту з комп'ютером або виграти золоту медаль у змаганні з візуалізації всіляких фантастичних деталей, а для того, щоб долати труднощі та проблеми у власному житті. У більш широкому сенсі, ми робимо це також для того, щоб мати можливість допомогти іншим зробити те ж саме. Добре мати дуже широке, обширне бачення, з яким ми можемо розуміти і співпереживати кожній людині з точки зору всього, що з нею сталося, що з нею відбувається зараз, і що потенційно може статися з нею в майбутньому. Для цього потрібен неабиякий інтелект та уява!
Ми можемо внести це в наше повсякденне життя різними способами. Найпростіший рівень – це відчуття "нічого особливого", розуміння того, що хай би що відбувалося, добре, погане, чи нейтральне, – в цьому немає нічого особливого. Протягом всієї історії, принаймні від стародавніх греків до наших днів, люди постійно говорили: "Це найгірші часи: молоде покоління – повні деграданти, жахливі й корумповані". Якщо ви подивитеся на літературу зі стародавніх часів і до сьогодні, то побачите, що всі про це говорили, втім це не зовсім так. Немає нічого особливого в тому, що відбувається; нічого особливого в мені; нічого особливого в тому, що я відчуваю. Все просто тече, тече, тече й тече, під впливом незліченної кількості причин і умов, що взаємодіють між собою. Нам просто потрібно впоратися з цим життям якнайкраще, використовуючи наш інтелект і уяву, щоб співпереживати собі та іншим.
Підсумок
Кожен з нас – лише один з більш ніж семи мільярдів людей на нашій планеті, але ніхто з нас не відрізняється від інших. Коли ми намагаємося подолати своє ставлення самоплекання, ми автоматично стаємо більш реалістичними: ми бачимо, що ми всі разом, а не всі проти нас. В нас немає нічого особливого, і це усвідомлення значно покращує якість нашого емоційного самопочуття та взаємин з іншими людьми.