Як духовний наставник має передавати буддійські вчення учням

Курс навчання та практики, присвячений поступовим етапам шляху до просвітлення, повинен викладати повністю кваліфікований духовний наставник. Такого вчителя мотивують не гроші, слава чи повага, які він або вона може здобути. Вчитель також викладає не з почуття обов’язку, вважаючи, що просто виконує свої професійні зобовʼязання, не переймаючись тим, чи дійсно його учні чогось навчаються. Він бере на себе повну відповідальність за кожного зі своїх учнів і щиро цікавиться їхнім духовним розвитком. Справжній вчитель викладає, керуючись винятковою й чистою рішучістю (lhag-bsam rnam-dag, санскр. viśuddha adhyāśaya) – прагненням власними силами звільнити всіх обмежених істот від сансари, тобто від неконтрольовано повторюваних проблем.

У праці "Філігрань сутр махаяни" (mDo-sde rgyan, санскр. Mahāyāna Sūtrālamkāra), XVII.10, Майтрея перелічив десять добрих якостей, якими повинен володіти такий вчитель:

• етична самодисципліна;

• спокійний і врівноважений стан ума;

• досконало умиротворений ум;

• більше знань (ніж в учнів);

• радісна наполегливість;

• гарне знання цитат із класичних текстів;

• глибоке, стійке усвідомлення реальності;

• здатність ясно висловлювати свої думки;

• природна любов та доброта (brtse-ba, санскр. dayā), а також

• повна відсутність відчуття, що навчання є обтяжливим. 

Перші дві позитивні якості є результатом оволодіння практиками вищої етичної самодисципліни та вищого поглиненого зосередження. Третя якість означає, що ум вчителя не турбують ніякі затьмарення: ні емоційні затьмарення (nyon-sgrib, санскр. kleśāvaraṇa), ні когнітивні затьмарення (shes-sgrib, санскр. jñeyāvaraṇa). Перші заважають звільненню, тоді як другі є перешкодою на шляху до всевідання. Свобода від таких затьмарень досягається через третій вид практики – практику вищого розпізнавального усвідомлення. 

Учитель повинен мати більше знань, ніж його учні, з предмета, який викладає, і відчувати особливу радість та задоволення від пояснення його іншим. Він повинен вміти робити це чітко, спираючись як на писання, так і на власний досвід та розуміння. З природною любовʼю та добротою вчитель повинен дбати лише про те, щоб допомогти своїм учням звільнитися від страждань, і не мати жодних інших прихованих, егоїстичних мотивів. Ба більше, вчитель ніколи не повинен втомлюватися пояснювати і бути готовим навчати учнів із будь-яким рівнем інтелекту та здібностей, не надаючи переваги найрозумнішим і не розчаровуючись у найслабших.

Може бути досить важко знайти вчителя, який мав би всі десять цих вищих якостей. Але, як сказав Сак’я Пандіта у "Дорогоцінній скарбниці витончених висловів" (Legs-bshad rin-po-che’i gter), VI.20:

Подібно до того, як рідко трапляється людина, що володіє всіма чеснотами, так само рідко трапляється й той, хто не має жодних здібностей. Тому мудрі будують здорові стосунки з тими, у кого серед сукупності недоліків і чеснот переважають добрі якості.

З цього приводу Ґеше Потова сказав:

Мій духовний наставник Чжанґцун з Єрпи (Yer-pa’i Zhang-btsun) не слухав багато вчень, зовсім не терпить нічого, що втомлює, і ніколи нікому не дякує за доброту. Однак, оскільки володіє першими п’ятьма [добрими якостями], він приносить користь кожному, з ким зустрічається. [Мій вчитель] Нʼєнтон (bNyan-ston) також зовсім не обдарований словом, і, коли йому доводиться виголошувати присвяту заслуг на честь покровителя, я мимоволі думаю, що ніхто не зможе зрозуміти, що він каже. Однак, оскільки він теж володіє цими [першими] п’ятьма [добрими якостями], він приносить користь кожному, хто перебуває поруч із ним.

Якщо такий кваліфікований вчитель пояснює Дгарму з правильною мотивацією, це викликає двадцять благотворних наслідків – переважно в майбутніх життях. Це повʼязано з духовним розвитком, який є наслідком позитивних дій вчителя відповідно до законів причини й наслідку в поведінці. Проте така людина не прагне цих результатів через егоїстичні мотиви, а навчає виключно через бажання принести користь своїм учням. 

У "Сутрі, що спонукає до виняткової рішучості" (Lhag-pa’i bsam-pa bskul-ba’i mdo, санскр. Adhyāśaya-saṃcodana Sūtra) сказано:

О Майтрея, двадцять переваг отримує кожен, хто дає настанови без прагнення до матеріального багатства, вигоди чи поваги. Якщо запитаєш, що це за двадцять переваг, то вони такі. Він стане: (1) зберігати памʼятання (dran-pa, санскр. smṛti) [до вчень] та (2) розумним (blo-gros, санскр. mati) [завдяки тому, що раніше слухав вчення]; (3) він також набуде розсудливості (blo-dang ldan, санскр. buddhimān) [завдяки роздумам над їх змістом]; (4) непохитності (brtan-pa, санскр. dṛdha) [завдяки медитації над ними], (5) [мирського] розпізнавального усвідомлення (’jig-rten-pa’i shes-rab, санскр. laukikī prajñā, мирська мудрість) [для оволодіння всіма десятьма галузями знання].

Десять галузей знання поділяються на п’ять основних і п’ять другорядних. Основними є:

• мистецтво й ремесло;

• медицина;

• мови й граматика;

• логіка;

• внутрішнє (або виняткове) самопізнання.

Тому, хто опанує всі п’ять, присвоюється звання "махапандіта" (pan-chen, великий вчений майстер).

П’ять другорядних галузей:

• поезія;

• риторика й синоніми;

• просодія й композиція;

• драма й танець;

• астрологія й математика.

Після їх вивчення присвоюється ступінь "пандіта" (pan-chung, вчений майстер). 

Сутра продовжує:

(6) [Він також набуде] надмирського розпізнавального усвідомлення, щоб безперервно усвідомлювати реальність. Його (7) прив’язаність, (8) ворожість та (9) наївність поступово зменшуватимуться, а (10) демонічні сили більше не зможуть його здолати.

Демонічні сили можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми. До зовнішніх належить, наприклад, сам Мара, який марно намагався перешкодити Будді Шак’ямуні під час його поглиненої медитації під деревом бодгі, коли той являв своє просвітлення. Оскільки така обмежена істота належить до божественних істот шостого, або найвищого, божественного царства рівня чуттєвих бажань, такі перешкоди також відомі як демонічні сили, що є нащадками божественного. Внутрішні демонічні сили, з іншого боку, стосуються трьох отруйних станів ума – прив’язаності, ворожості та вузькоглядності – і також відомі як демонічні сили, що є турбуючими емоціями. Існують ще два типи демонічних сил, тож загалом їх чотири. Це демонічні сили, які є володарями смерті, та демонічні сили сукупних факторів нашого досвіду.

Сутра продовжує:

(11) Він [також] стане тим, кого поважатимуть будди й бгаґавани (Неперевершені Переможні Вчителі), (12) захищатимуть напівлюди та (13) прославлятимуть божественні істоти. (14) Ворожі сили не зможуть його здолати; (15) він ніколи не розлучатиметься з друзями; (16) до його слів прислухатимуться, і (17) він стане безстрашним [ніколи не хвилюватиметься, навчаючи перед натовпом]. (18) Його блаженне усвідомлення зростатиме, і (19) його хвалитимуть вчені. (20) Нарешті, він отримає перенародження, придатні для того, щоб [ще раз] викладати вчення та постійно пам’ятати про них. Це, Майтрея, і є двадцять переваг.

Цей уривок наводиться у "Збірнику настанов" (bsLab-btus, санскр. Śikṣāsamuccaya) Шантідеви, XIX.26. Перші шість благ – це види результатів, що відповідають їх причині (rgyu-mthun-gyi ’bras-bu, санскр. niṣyanda phala). Навчаючи усвідомлено, мудро тощо, духовний наставник і надалі володітиме такими добрими якостями у майбутніх життях. Наступні три – це результати, що є станами відокремлення (bral-’bras, санскр. visaṃyoga phala) від затьмарень. Завдяки правильному поясненню Дгарми власні отруйні стани ума вчителя будуть постійно послаблюватися. Дев’ять наступних благ є домінуючими результатами (bdag-’bras, санскр. adhipati phala), оскільки вони впливають на велику кількість і широке коло істот – божественних істот тощо – та на те, як вони ставитимуться до вчителя. Останнє благо – це дозрілий результат (rnam-smin-gyi ’bras-bu, санскр. vipāka phala), а саме сукупні фактори (тіло, ум тощо) досвіду в майбутніх життях.

Усі ці позитивні результати виникають не лише завдяки формальному викладанню вчень з високого трону перед великою аудиторією, а й завдяки особистому навчанню в скромних умовах. Крім того, такі результати можуть виникати також завдяки читанню дгармічних текстів тихим голосом, уявляючи при цьому навколо себе велике зібрання охочих до навчання учнів, які вбирають кожне слово. Це нам доречно практикувати вже зараз на нашому рівні. Ми можемо навіть отримати ці блага, спрямовуючи наші повсякденні розмови у духовне русло – якщо робимо це вміло, а не в нав’язливій, зверхній манері. Тому нам слід замислитися над тим, наскільки правильно й корисно – як для нас, так і для інших – пояснювати та обговорювати Дгарму, навіть якщо ми насправді не є духовним вчителем.

Коли Будда Шак’ямуні виголошував свої Сутри про далекосяжне розпізнавальне усвідомлення на Вершині Грифа, він сам підготував собі трон. Він зробив це не з гордості чи власних інтересів, а на знак поваги й служіння глибоким вченням, які він мав намір передати. Так само, перш ніж почати говорити, духовний вчитель згадує доброту та велич Будди, який є джерелом всього, що він збирається пояснити. Таким чином він підходить до виголошення вчень у стані великої поваги та вдячності. Він дбайливо й шанобливо зберігає свої тексти загорнутими в тканину, бездоганно розкладає ритуальні предмети, а якщо він монах, то вдягає свої шати належним чином, щоб виявити повагу до Будди та Дгарми.

Нґаванґ Драґпа з Даґпо у своїй праці "Суть влучних порад" (Lam-rim legs-gsung nying-khu) сказав:

[Духовний вчитель] повинен відмовитися від скупості [щодо Дгарми], хвастощів, втоми від пояснень, а також від згадувань про недоліки інших, прокрастинації та заздрості. Розвинувши звичку любові до свого кола [учнів] та дотримуючись п’яти усвідомлень, він повинен розуміти, що позитивна діяльність – правильне навчання – є сутністю щастя.

Цей уривок є віршованою парафразою "Великого викладення" Цонкапи (Lam-rim chen-mo), 20.a6–21.a2, що походить із "Лотосової сутри" (Dam-pa’i chos padma dkar-po’i mdo, санскр. Saddharma Puṇḍarīka Sūtra).

Справжній вчитель ніколи не буває скупим у викладанні Дгарми, не бажаючи ділитися своїми знаннями та мудрістю з іншими. Однак це не означає, що він хизується своєю ерудицією та спантеличує своїх учнів потоком інформації, розповідаючи все, що знає, на рівні, що значно перевищує їхній рівень розуміння. Вчитель завжди адаптує настанови до потреб та здібностей своїх слухачів. 

Він ніколи не дає своїм учням усіх відповідей і не розкладає для них усе по поличках. Подібно до вчителя математики, духовний вчитель подає матеріал для тренування ума, чітко формулює задачі та надає інструкції для їх вирішення. Однак потім учні повинні самостійно працювати над цим матеріалом, щоб тренувати свій ум. Як учень зможе просуватися на шляху до очищеного стану, якщо його не навчають мислити самостійно? 

Духовний вчитель також не пояснює все повністю та в усіх подробицях одразу ж, як починає викладати тему. Якщо учень щиро зацікавлений, він або вона повернеться, щоб поставити запитання та отримати подальші настанови. Це допомагає учню розвинути наполегливість і терпіння, оскільки він або вона муситиме підтримувати інтерес і докладати зусиль протягом тривалого часу. Це, своєю чергою, змушує цінувати настанови, завдяки чому учень ставитиметься до зазначених методів набагато серйозніше. Духовне навчання – це не просто процес передачі інформації від вчителя до учня. Якщо ж, з іншого боку, учень не зацікавлений або ще не готовий глибше вивчати тему, то передчасно пояснювати більше, ніж йому потрібно на поточному етапі навчання, буде марною тратою часу й сил. Насправді, якщо учень відразу отримує забагато настанов, це може знеохотити й відвернути його від духовних пошуків.

Крім того, справжній майстер ніколи не вихваляється й не говорить про власні чесноти чи здібності, а також ніколи не критикує інших через прив’язаність чи ворожість, вказуючи на їхні недоліки з метою принизити їх і піднести себе. Зрештою, він не змагається з іншими духовними наставниками. Вчитель ніколи не втомлюється, не нудьгує й не зневірюється в процесі навчання. Він також не відкладає й не переносить заняття через лінь чи відсутність настрою навчати. Крім того, він ніколи не заздрить і не сіє серед своїх слухачів сумнівів щодо чеснот чи здібностей інших, а також не вимагає плати за заняття. Хоча вчитель може приймати добровільні пожертви, він робить це без прив’язаності.

Як сказав Ґеше Потова:

За всі свої настанови я ніколи не очікував навіть слів подяки, тим паче подарунків тощо.

Його учень, Ґеше Шарава (dGe-bshes Sha-ra-ba) (1070–1130), також сказав:

Справжній духовний наставник – це той, кого тішить практика його учнів, а не їхні пожертви.

Словом, справжній майстер під час навчання виходить виключно з любові та співчутті до своїх учнів, тоді як сам має п’ять ознак, перелічених у "Сутрі, про яку просив Саґараматі" (Blo-gros rgya-mtshos zhus-pa’i mdo, санскр. Sāgaramati Paripṛcchā Sūtra):

• він сприймає себе як лікаря;

• своїх учнів – як хворих пацієнтів;

• Дгарму – як ліки;

• Будду – як святу істоту, що не вводить в оману;

• а методи, описані у вченнях, – як такі, що про їх якнайдовше збереження слід молитися.

Це схоже на шість усвідомлень, які повинен розвинути учень, як згадувалося раніше. Єдиний пункт, який тут виключений, – це відчуття, що старанна практика Дгарми є шляхом до зцілення, оскільки це стосується саме учня. Перші три усвідомлення походять із "Сутри, що розкинулася, наче крона дерева" (sDong-po bskod-pa’i mdo, санскр. Gaṇḍavyūha Sūtra) (LIII), тоді як останні два взяті з "Сутри, про яку просив Саґараматі".

Що стосується дій духовного вчителя під час викладання, він повинен заздалегідь омитися та вдягнути чистий, свіжий одяг. Він сідає на підняту платформу або трон, виявляючи в такий спосіб повагу до Дгарми. У позитивній і життєрадісній манері він чітко пояснює суть вчення, використовуючи історії, аналогії, жарти, цитати з класичних текстів, логічні розмірковування, а іноді навіть різкі висловлювання, щоб його учні набули впевненості у своєму розумінні. Він ніколи не плутає структуру чи порядок вчень, наче збентежена ворона, що хаотично будує гніздо. Він також не пояснює лише легкі частини й пропускає складні, наче старий, що їсть м’яку картоплю й випльовує м’ясо, яке важко жувати. Ба більше, він ніколи не намагається пояснити те, чого сам до кінця не розуміє, лише здогадуючись, що мається на увазі, наче сліпий, що йде навпомацки з палицею. Він говорить впевнено, спираючись на власний досвід і знання, але ніколи не виявляє гордості чи претензійності.

Даґпо Джампел Лхундруб надав наступні рекомендації щодо формального викладання Дгарми. Вчитель повинен встановити тверду мотивацію по дорозі від дому до зали для вчень. Увійшовши до зали, він візуалізує духовного наставника, від якого отримав ці вчення, уявляючи, що той сидить на троні в оточенні попередніх майстрів відповідної лінії передання, і віддає йому шану, тричі вклоняючись. Потім він візуалізує, як майстри лінії передання розчиняються один в одному, а зрештою – у його власному кореневому ґуру.

Піднімаючись на трон, вчитель уявляє, що його кореневий ґуру розчиняється в ньому. Сідаючи, він промовляє кілька сприятливих віршів і клацає пальцями, щоб памʼятати про непостійність усіх ситуацій і таким чином подолати будь-яку гордість, яку може відчувати, сидячи на високому троні й користуючись пошаною. Інакше він може стати зарозумілим і пихатим, відчуваючи себе дуже святим і вченим. Потім, щоб усунути будь-які перешкоди, такі як його власна тривожність або млявість ума (bying-ba, санскр. nirmagna) слухачів, він промовляє відповідну мантру або "Сутру серця" (bCom-ldan-’das-ma Shes-rab-kyi pha-rol-tu phyin-pa’i snying-po, санскр. Bhagavatī Prajñāpāramitā Hṛdaya, "Серце далекосяжного розпізнавального усвідомлення, Неперевершена Переможниця"). Далі він разом з учнями начитує слова ритуального офірування мандали, яке вони роблять з метою формального прохання про вчення.

Потім, щоб виявити повагу, вчитель доторкається головою до тексту, який збирається пояснювати, після чого читає кілька рядків, щоб допомогти собі й усім присутнім зародити правильну мотивацію. Коли підготовка завершується, і вчитель безпосередньо починає навчати, він уявляє перед собою величезне зібрання всіх істот всесвіту в розмаїтті життєвих форм, які уважно слухають і отримують велику користь.

Ці процедури походять із традиції Друбканґа Ґелеґа Ґ’яцо (Grub-khang dGe-legs rgya-mtsho) (1641–1713). Щоразу, коли цей видатний вчитель виголошував настанови, він присвячував значну частину кожного заняття цим та іншим підготовчим аспектам. Деякі учні скаржилися, але він завжди казав їм, що це найважливіша частина для досягнення стабільних реалізацій. Майстер школи Ґелуґ Друбканґ Ґелеґ Ґ’яцо був головним вчителем Пурчоґа Нґаванґа Джампи (Phur-lcog Ngag-dbang byams-pa) (1682–1762), якому П’ятий Панчен-лама передав лінію наступності ламріма.

Ґунапрабга у своїй "Сутрі правил дисципліни" (Dul-ba’i mdo, санскр. Vinaya Sūtra) пояснює, що духовний наставник не може навчати Дгармі без відповідного прохання. Тому вчитель ніколи не виявляє ініціативи, пропонуючи свої послуги, оскільки це може виглядати самовпевнено. Навіть якщо його просять, він не повинен відразу погоджуватися дати вчення. Натомість, як описано в "Сутрі про царя поглиненого зосередження"  (Ting-nge-’dzin rgyal-po’i mdo, санскр. Samādhirāja Sūtra), він має сказати щось на кшталт: "Я не дуже добре знаю цю тему", – або: "Як я можу пояснювати людині настільки освіченій, як ви?" Таким чином, вчитель приборкує будь-яку можливу гордість зі свого боку й завжди зберігає смиренність – одну з найбільших чеснот, якими може володіти духовний наставник. Крім того, він користується цією нагодою, щоб ретельно вивчити характер потенційного учня і з’ясувати, чи він або вона готовий чи готова до такого навчання, а також визначити, як найкраще його або її наставляти.

Освічений учень без теплого, доброго серця так само безнадійний, як зрубане дерево, кинуте в річку: воно не приносить плодів. Інша справа – учень, що є просто доброю людиною. Подібно до поливання молодого деревця, якщо майстер хоч трохи його навчить, це принесе велику користь. 

Тому Ґеше Потова сказав:

Якщо потенційний учень не дуже розумний, але має відкрите серце й добрий, лагідний характер, то, безперечно, його слід приймати за учня. Якщо в нього не виходить з навчанням – це тому, що тобі як вчителю не вистачає майстерності. Якщо ж до тебе приходить хтось дуже кмітливий і розумний, але з жорстоким серцем, вульгарними манерами й високою думкою про себе – прожени його. Не марнуй свій час.

Отже, справжній майстер приймає лише того, хто є гідною посудиною для духовного тренування. У деяких особливих випадках він може навіть самостійно запропонувати навчання або натякнути, що навчатиме, якщо його попросити. Однак це стосується лише надзвичайно сприйнятливих учнів, які дозріли для отримання конкретних настанов.

Також існують додаткові правила поваги та етикету під час проведення вчень або приватних занять, які описав Ашваґхоша II (rTa-dbyangs) (X століття) у "П’ятдесяти строфах про ґуру" (Bla-ma lnga-bcu-pa, санскр. Gurupañcāśikā). Майстер не навчає того, хто сидить на сидінні, яке кращої якості або розташоване вище за його власне, або того, хто стоїть. Він також не навчає того, хто лежить або має покриту голову, якщо тільки людина не хвора. До того ж недоречною вважається присутність на вченнях у взутті чи з будь-якою зброєю. Однак, коли всі гідні учні належним чином зібралися й ще раз, офірувавши мандалу, формально попросили про вчення, вчитель із радістю, любов’ю і співчуттям викладає Дгарму. Також, як згадувалося раніше, важливо розпочинати навчання з того, щоб разом з учнями прочитати рядки для встановлення правильної мотивації для слухання вчень. Іншими словами, усі разом моляться, щоб уся позитивна кармічна сила (bsod-nams, санскр. puṇya, "заслуга"), накопичена завдяки цьому, була спрямована на благо всіх обмежених істот.

Загалом існує два типи молитви. Перший – це молитва прагнення (smon-lam), бажання досягти конкретної мети. Другий – молитва присвяти (bsngo-ba, санскр. pariṇāmanā), у якій ми прагнемо до мети, але також присвячуємо її досягненню кармічну силу, накопичену завдяки таким конструктивним діям, як вивчення Дгарми, офірування тощо. Отже, якщо це молитва-присвята, вона водночас є прагненням, але не навпаки. Обидва типи молитви – це методи зосередження нашого наміру на досягненні мети. Однак присвята спирається на матеріальний об’єкт офірування або якусь попередню дію як на свою основу, тоді як прагнення не має такої опори.

Існує три основні цілі, спільні для обох типів молитов:

• перша – досягти просвітлення, щоб самостійно звільнити всіх істот;

• друга – залишатися під опікою духовних наставників у всіх майбутніх життях;

• третя – мати можливість підтримувати вчення Будди, сприяючи їх постійному поширенню у нашому власному ментальному континуумі та ментальних континуумах інших.

На завершення будь-якого вивчення послідовних етапів шляху вчитель та учень разом ще раз офірують на знак подяки мандалу, а потім промовляють молитви присвяти. Зосереджуючи свою увагу на кармічній силі, накопиченій завдяки нашим конструктивним діям – викладанню й навчанню, – ми присвячуємо її як корінь позитивної сили (dge-ba’i rtsa-ba, санскр. kuśalamūla, "корінь чесноти") для досягнення просвітлення як нами самими, так і всіма іншими. Ми щиро молимося, щоб цей корінь ніколи не вичерпався, доки його мета буде повністю досягнута. Саме в цьому полягає сенс відомого вислову: "Ми присвячуємо корені нашої позитивної сили тому, щоб усі істоти досягли стану будди".