Поширені непорозуміння щодо буддизму

Вважати, що буддійська етика основана на моральних судженнях про добро і зло

У випадку з етикою, як і в багатьох інших випадках, непорозуміння часто виникають через неправильний переклад термінів. Через це ми проєктуємо на буддизм небуддійські концепції. Наприклад, ми можемо використовувати терміни з біблійної традиції, такі як "доброчесний", "недоброчесний", "заслуга", "гріх". Такі слова проєктують на буддійське вчення з етики ідею морального осуду і провини: ідею, що деякі вчинки є доброчесними, тобто добрими і правильними. Якщо ми так вчиняємо, то ми хороші люди, і ми накопичуємо заслуги, як певну винагороду. Але якщо ми чинимо недоброчесно, "нечестиво", то ми погані й накопичуємо гріхи, за які потім мусимо страждати. Очевидно, що це проєкція біблійної моралі на буддійську етику. 

Буддійська етика ґрунтується виключно на розвитку розпізнаючого усвідомлення. Нам потрібно навчитися розпізнавати, що є конструктивним, а що – деструктивним, що є корисним, а що – шкідливим, і далі, завдяки цьому розумінню, утримуватися від шкідливої, деструктивної поведінки.

Вважати, що буддійська етика ґрунтується на дотриманні законів

Також помилково вважати, що буддійська етика ґрунтується на дотриманні законів, а не на розпізнаючому усвідомленні. У деяких культурах люди ставляться до законів дуже серйозно, і тоді вони стають досить прямолінійними: вони не хочуть порушувати закон. Водночас тибетці досить розслаблено ставляться до етичних настанов. Це не означає, що вони недбалі, але означає, що в певних ситуаціях потрібно використовувати розпізнаюче усвідомлення щодо того, як застосовувати настанови. Завдяки цьому ми намагаємося розпізнати, чи діємо ми під впливом турбуючих емоцій, чи в нашої поведінки є конструктивна основа.

Думати, що обітниці – це наче закони, у яких є "лазівки"

Інша крайність полягає в тому, що ми можемо дивитися на обітниці очима юриста. І тоді ми шукаємо лазівки в поясненні карми, щоби знайти виправдання для своїх деструктивних дій або для компрометації чи "помʼякшення" обітниці. Дозвольте навести приклад. Ми можемо дати обітницю, наприклад, уникати неналежної сексуальної поведінки, а потім вирішуємо, що займатися оральним сексом – це нормально, бо це вираз любові. Ми виправдовуємо себе тим, що нам подобається така форма сексуальної поведінки. Або, давши обітницю відмовитися від алкоголю, ми кажемо, що можна випити вина за вечерею з батьками, щоб не образити їх, або що можна іноді випити, якщо ми не п'яніємо. Ми знаходимо такі виправдання, щоби спробувати обійти обітницю. 

Річ у тім, що якщо ми приймаємо обітницю, ми приймаємо її цілком. Ми не приймаємо частину обітниці. Саме таке визначення слова "обітниця". Якщо ми не можемо дотриматись усіх аспектів обітниць або якоїсь конкретної обітниці, як зазначено в тексті, тоді не треба їх приймати. Ніхто не зобов'язаний це робити.

Існує альтернатива. У розділі абгідгарми про обітниці виділяють три наступні різновиди. Існують обітниці, у яких ви обіцяєте головно утримуватися від чогось деструктивного. Назву наступного різновиду дуже важко перекласти – це буквально "антиобітниця". Це обітниця не утримуватися від деструктивних дій, як-от від вбивства. Наприклад, якщо ви йдете в армію, ви можете пообіцяти не утримуватися від стрільби, коли ворог нападатиме. Також є варіант посередині, коли ми утримуємося лише від частини того, що зазначено в обітниці.

Ми могли б застосувати цей проміжний різновид тут. Наприклад, з погляду обітниці мирянина уникати неналежної сексуальної поведінки, якщо є частина обітниці, якої, на нашу думку, ми не можемо дотримуватися, то можемо просто пообіцяти утримуватися від сексу із чужим партнером і від насильства: нікого не ґвалтувати та не примушувати до сексу. У текстах така обіцянка не називається справжньою обітницею, проте це все одно дуже корисно і створює багато позитивної сили. Я віддаю перевагу терміну "позитивна сила", а не "заслуга", і "негативна сила", а не "гріх". Отже, така обітниця створює більше позитивної сили в нашому ментальному континуумі, ніж просто утримання від такого типу поведінки. У такому разі ми не "торгуємося" з обітницею і водночас маємо дуже сильну форму етичної практики.

Думати, що буддійська етика аналогічна гуманістичній: просто не треба завдавати шкоди іншим

Ще однією помилкою щодо етики є уявлення, що буддійська етика є гуманістичною. "Гуманістична" означає, що ми просто уникаємо робити те, що може зашкодити іншим. "Якщо ми нікому не шкодимо, усе гаразд" – це гуманістична етика, або принаймні моє розуміння гуманістичної етики. Хоча це дуже добре, втім буддійська етика ґрунтується не на цьому. Буддійська етика основана на утриманні від поведінки, яка є руйнівною для нас самих: бо ми насправді не знаємо, що може зашкодити іншим. Ми можемо дати комусь мільйон євро, думаючи, що приносимо йому користь, а наступного дня їх пограбують і вбʼють, бо в них купа грошей. Тож ми не знаємо, що може принести користь іншим, – ми не можемо бачити майбутнє. У буддійському вченні підкреслюється: якщо ми діємо деструктивно, на основі турбуючих емоцій – гніву, жадібності, пристрасного бажання, ревнощів, наївності тощо – це саморуйнування. У нас виникає негативна звичка повторювати таку поведінку, і це змушує нас самих переживати страждання. Це основа буддійської етики.

Через ігнорування перенародження не працювати над своєю деструктивною поведінкою та турбуючими емоціями 

Хибне уявлення, що буддійська етика є гуманістичною ("головне – не завдавати шкоди іншим"), часто повʼязана з тим, що люди передчасно роблять акцент на практиці магаяни, вважаючи, що можна пропустити початкову і середню стадії ламріму. "Ламрім" означає поетапний шлях до просвітлення. Мотивацією початкового рівня є уникнення гірших перенароджень. Однак ми можемо навіть не вірити в перенародження. Мотивація середнього рівня – повністю уникнути неконтрольовано повторюваних перенароджень. Як і раніше ми можемо не вірити в перенародження, і це здається нам неважливим: "Можна це пропустити". Однак нас приваблює вчення магаяни, адже багато в чому воно дуже схоже з деякими знайомими нам тут, на заході, ідеями: любові, співчуття, толерантності, щедрості, милосердя і так далі. Це звучить дуже гарно і приваблює нас, тому ми пропускаємо або мінімізуємо важливість двох початкових стадій. 

Через це ми також пропускаємо важливу частину вчень на цих стадіях, а саме роботу над подоланням нашої деструктивної поведінки та турбуючих емоцій і станів ума, які є руйнівними для нас самих. Нас одразу поглинає бажання допомагати іншим. Це помилка. Хоча важливо робити акцент на вченні магаяни, однак практикувати його треба на основі мотивації початкового та середнього рівнів. Спочатку ми повинні працювати над своєю деструктивною поведінкою і турбоючими емоціями, оскільки вони дуже сильно заважають нам допомагати іншим.

Не сприймати перенародження серйозно

Вагомою причиною, чому багато хто з нас воліє пропустити вчення початкових рівнів, є наше уявлення, що перенародження не існує. Зрештою, на початковому етапі основна увага приділяється уникненню гірших перенароджень; тому ми приймаємо прихисток (надаємо своєму життю позитивний напрямок) і дотримуємося законів карми, щоб уникнути деструктивної поведінки, оскільки через це ми можемо отримати гірші перенародження. Ми пропускаємо цей етап або не надаємо цьому значення, тому що не віримо в перенародження. І особливо ми не віримо в пекельні царства та царства привидів (голодних духів), у богів та антибогів. Ми вважаємо, що вони насправді не існують, і що в текстах Дгарми насправді описуються лише психологічні стани людини. Це дуже хибне й несправедливе уявлення відносно вчення.

Несерйозно ставитися до перенародження в формі істот, що не є людьми чи тваринами 

Я не хочу заглиблюватися в деталі, але якщо поміркувати, немає жодної причини, чому наш або чийсь інший ум, ментальний континуум, не може переживати весь спектр щастя і нещастя, задоволення і болю, а не лише обмежену частину цього спектру, який визначається параметрами нашого людського тіла і ума. Зрештою, це стосується багатьох типів сенсорного сприйняття. Деякі тварини можуть бачити набагато далі, ніж люди, деякі краще чують тощо. То чому б це не могло стосуватися розширення меж щастя, нещастя, задоволення і болю, які ми можемо відчувати, і чому б для цього не могло існувати відповідної фізичної форми, наприклад, тіла пекельної істоти чи тіла бога?

Зводити інші форми життя до суто людських психологічних станів

У вченні про карму описується, що в людському житті ми можемо мати деякі залишкові наслідки з попередніх життів, повʼязаних з іншими сферами: ми можемо відчувати щось схоже на те, що відчували в попередніх життях. Однак це не означає, що ми можемо звести обговорення різних форм життя, у яких ми та інші можемо народитися, до суто людських психологічних станів. Такі уявлення звужують справжній сенс вчення.

Розглядаючи карму в межах одного життя, вважати, що це не має сенсу

Через неприйняття ідеї перенародження та інших форм існування ми неправильно розуміємо карму, вважаючи, що йдеться лише про наслідки наших дій у цьому житті. Через це обмежене уявлення в нас виникає багато сумнівів щодо вчення про карму. Зрештою, деякі люди, що вчинили тяжкі злочини, виходять сухими з води, і, здається, що вони залишаються безкарними за свої дії. Також з нами можуть траплятися жахливі речі протягом життя, наприклад, ми можемо померти від раку, хоча ми ніколи не робили нічого надзвичайно руйнівного. Якщо ми обмежуємо розгляд карми лише цим життям, здається, що все це немає сенсу. 

Прибирати з буддизму ті теми, які нам не подобаються

Усе це вказує на набагато більшу проблему, на більш обширне нерозуміння Дгарми – на уявлення, що ми можемо обрати із вчення тільки те, що нам подобається, і водночас викинути або ігнорувати те, що нам важко прийняти. Це так званий "рафінований" буддизм: ми прибираємо з нього все, що викликає труднощі.

Коли ми чуємо історії про карму, у яких слони ходять під землею і вивергають золото, і все таке інше, ми думаємо: "Та годі! Це ж казки для дітей!". Ми не бачимо, що з цього можна винести якийсь урок. Сприймаємо ми ці історії буквально, як деякі тибетці, чи ні – це не має значення. Справа в тому, щоби не нехтувати ними: вони є частиною вчення. Або, наприклад, є сутри магаяни, де будди навчають сотні мільйонів істот; і їх слухають сотні мільйонів будд; і в кожній порі кожного будди – ще сотні мільйонів і тому подібне. Це часто збиває нас з пантелику і ми думаємо: "Це занадто дивно", – і не приймаємо ці історії як частину Дгарми.

Проблема полягає в тому, що ми вибираємо ті аспекти буддизму, які нам подобаються. Існують певні тантричні обітниці та обітниці бодгісаттв, які забороняють нехтувати певними буддійськими вченнями або стверджувати, що вони не справжні; іншими словами, існують обітниці брати до уваги не лише ті аспекти вчення, які нам подобаються, ігноруючи при цьому інші. Якщо ми збираємося обрати буддизм своїм духовним шляхом, то повинні принаймні бути достатньо відкритими, щоби визнати: "Я не розумію цього вчення", – навіть якщо воно здається нам дуже дивним, а також: "Я буду утримуватися від суджень, поки не зрозумію вчення краще або не знайду глибшого пояснення". Важливо не закривати свій ум і не відкидати такі вчення.

Думати, що нам буде легко отримати ще одне дорогоцінне людське перенародження

Іншої помилки ми припускаємося, коли приймаємо ідею перенародження, але думаємо, що нам буде дуже легко знову отримати дорогоцінне людське життя. Ми часто думаємо: "Так, так, я вірю в перенародження; звичайно, я знову стану людиною; звичайно, у мене будуть усі можливості продовжувати практику". Це дуже і дуже наївно. Особливо, враховуючи, наскільки часто ми діяли деструктивно під впливом турбуючих емоцій – гніву, жадібності, егоїзму тощо – у порівнянні з тим, наскільки часто ми діяли із чистої любові та співчуття. Тоді стає цілком зрозуміло, що наступного разу отримати дорогоцінне людське перенародження буде дуже складно.

Прагнути отримати дорогоцінне людське перенародження, щоби залишатися з нашими близькими

Ще одна помилка – прагнути отримати дорогоцінне людське перенародження, щоб ми могли й далі бути зі своєю родиною або друзями, до яких ми привʼязані. Хибно навіть просто думати, що якщо я знову отримаю дорогоцінне людське перенародження, то, звичайно, я знову зустрінуся з усіма своїми друзями, родичами та коханими. Існує незліченна кількість живих істот і форм життя, і всі ми будемо перенарожуватися в різних ситуаціях відповідно до нашої особистої кармічної історії. Тому немає жодних гарантій того, ким ми перенародимося або кого зустрінемо в наступних життях. Насправді існує набагато більша ймовірність того, що пройде дуже багато часу, перш ніж ми знову зустрінемося з кимось із цього життя. Така можливість існує, але помилково думати, що це дуже легко або що це гарантовано.

Думати, що ми погані і заслуговуємо на визрівання нашого негативного кармічного потенціалу

Інше питання, пов'язане з кармою і перенародженням, полягає в тому, що навіть якщо ми визнаємо, що страждання в цьому житті є визріванням негативного кармічного потенціалу, накопиченого в попередніх життях, ми можемо думати: "Якщо я страждаю, якщо зі мною відбувається щось погане, то я на це заслуговую". Або ми вважаємо, що заслуговували на те, що сталося раніше. Помилка тут полягає в тому, що ми уявляємо реально існуюче "я", яке є винним і поганим, бо порушило закон, і тепер отримує покарання, на яке заслуговує. Через нерозуміння законів карми і причинно-наслідкового звʼязку нашої поведінки, ми покладаємо провину на це "я" – стійке "я", яке є таким поганим і тепер отримує покарання.

Думати, що ми відповідальні за дозрівання карми інших

Далі ми поширюємо цю концепцію провини на нашу роль у дозріванні карми інших людей. Ми не усвідомлюємо, що існує багато факторів і обставин, що впливають на переживання дозрівання карми, і в кожного з цих факторів є свої власні причини. Помилково думати, що ми є причиною дозрівання карми інших людей. Те, що вони переживають, залежить від усіх цих факторів, а не тільки від нас.

Наведу приклад. Припустимо, нас збиває машина. Це відбувається не через те, що ми щось зробили у попередньому житті, і це змусило іншу людину збити нас. Якщо ми вважаємо: "Я несу кармічну відповідальність за те, що мене збили", – це неправильно. Ми відповідальні за те, як ми переживаємо цю подію, а за те, що інша людина збила нас, відповідає її карма. Подібним чином усе, що відбувається з нами, є результатом взаємодії багатьох різних кармічних факторів, а також турбуючих емоцій і зовнішніх обставин, наприклад, погоди: йшов дощ, дорога була слизькою і так далі. За рахунок цілої сукупності факторів виникають обставини, за яких ми відчуваємо страждання та проблеми.

Ігнорувати факт, що ґуру повинні бути кваліфікованими й надихати нас

Тепер щодо ґуру. Я думаю, що в цій сфері є велика кількість непорозумінь, і не тільки серед людей на Заході. Насамперед через акцент на тому, що важливо мати ґуру, ми схильні нехтувати тим фактом, що ґуру має бути кваліфікованим (для цього є списки необхідних якостей). І навіть якщо ґуру кваліфікований, він має нас надихати.

Однією з головних причин, чому духовного вчитель настільки важливий, – він дає нам натхнення, енергію для практики та є для нас взірцем для наслідування. Бо просто інформацію можна також знайти в книгах, інтернеті тощо. Звичайно, ґуру має відповідати на наші запитання, а також виправляти нас, коли ми робимо помилки у практиці медитації. Але якщо людина не надихає нас, ми не просунимося надто далеко.

Приймати когось за свого ґуру без належної перевірки

Через нерозуміння того, що ґуру повинні бути дійсно кваліфікованими і надихати нас, ми поспішаємо прийняти когось за свого ґуру, не перевіривши його або її належним чином. Ми відчуваємо тиск через те, що у вченні постійно підкреслюється: "У вас має бути духовний вчитель. У вас має бути духовний вчитель". Ми ризикуємо розчаруватися, коли згодом побачимо, що він чи вона обʼєктивно має недоліки. Ми не перевірили це належним чином. Це дійсно велика проблема, бо багато скандалів виникало навколо духовних вчителів, яких справедливо чи несправедливо звинувачували в неналежній поведінці. Іноді їх звинувачували справедливо, бо вони не мали достатньої кваліфікації. Можливо, ми прийняли цю людину за свого ґуру під тиском ідеї, що нам треба мати ґуру. А потім, коли ми дізнаємося про всі скандали, пов'язані з цією особою, то почуваємося спустошеними.

Думати, що всі тибетці, особливо монахи, і особливо ті, що мають титули, є досконалими буддистами

На додаток до сказаного, помилково вважати, що усі тибетці, або, точніше, усі монахи і монахині, або, ще точніше, усі Рінпоче, Ґеше і Кенпо є досконалими прикладами буддійської практики. Це дуже поширене непорозуміння. Ми думаємо: "Вони тибетці, тому вони мають бути досконалими буддистами", – або: "Вони досконалі буддисти, бо вони носять буддійське вбрання", – або: "Вони досконалі буддисти, бо вони мають титул Рінпоче. Вони точно є просвітленими істотами". Це дуже наївно. Більшість із них – звичайні люди.

Можливо, серед тибетців більша частка практикуючих буддистів, ніж в інших суспільствах, і, можливо, певні буддійські цінності є частиною їхньої культури; але це не означає, що всі вони є досконалими практикуючими. Це в жодному разі не так. Коли хтось стає монахом чи монахинею, для цього може бути багато причин. У Тибеті може бути так, що сім'я віддає свою дитину в монастир, бо не в змозі її прогодувати, а в монастирі дитина отримає їжу і освіту. У людини також може бути власна мотивація: "У мене є проблеми, і мені потрібна монаша дисципліна, щоби подолати ці проблеми".

Як казав один з моїх друзів-Рінпоче: "Мій одяг – це символ того, що мені дійсно потрібна ця дисципліна, тому що я дуже недисциплінована людина й маю багато турбуючих емоцій, і я дійсно докладаю всіх зусиль, щоби подолати їх". Це не означає, що вони їх подолали. Тому не треба наївно вважати, що вони всі просвітлені, зокрема, усі Рінпоче. Як завжди каже Його Святість Далай-лама: "Покладатися лише на велике ім'я попередника – це велика помилка". Він наголошує, що всі Рінпоче мають в реальному житті продемонструвати свої якості і довести свою кваліфікацію, а не просто покладатися на репутацію свого імені.

Зневажати монахів і монахинь, примушуючи їх служити мирянам

З іншого боку, помилково відмовляти монахам і монахиням у повазі й підтримці, натомість сприймаючи їх як прислугу для мирян у Дгарма-центрах. Часто трапляється так, що в Дгарма-центрі проживає монах або монахиня, і він або вона мають підтримувати там чистоту й готувати все для проведення вчень: збирати внески тощо. А якщо в цьому центрі можна зупинятися на курс вихідного дня, то монахи повинні також дбати про кімнати й інші речі. Вони навіть не встигають відвідувати вчення, тому що дуже зайняті. Виглядає так, наче миряни сприймають монахів як власних слуг. 

Має бути якраз навпаки: незалежно від рівня їхньої етичності, вони заслуговують на велику повагу за те, що стали монахами й монахинями. У вченні про надійний напрямок (прихисток) сказано щодо Санґхи, що нам треба поважати навіть їхній одяг. Це не означає, що нам треба вважати їх досконалими і наївно ставитися до цього. Але певну повагу треба виявляти.

Уявляти, що ґуру – це бездоганний будда, і тому треба йому віддати повну відповідальність за своє життя

Також існує велике непорозуміння щодо так званої "відданості ґуру". На мою думку, це не дуже вдалий переклад, бо він передбачає, що нам треба майже наосліп поклонятися ґуру, наче в секті. Це велике непорозуміння. Термін, яким в даному випадку описуються стосунки з духовним вчителем, означає "покладатися на вчителя і довіряти йому", як ми покладаємося на кваліфікованого лікаря і довіряємо йому. Термін, який використовується тут для позначення стосунків з духовним вчителем, означає покладатися на когось і довіряти йому, як ми покладаємося і довіряємо кваліфікованому лікарю. Оскільки існують настанови сприймати ґуру як будду, ми помилково думаємо, що наш вчитель є бездоганним, і тому треба беззаперечно слухатися його, наче в секті. Це помилка. Через це ми відмовляємося від критичного мислення, знімаємо з себе відповідальність і стаємо залежними, прохаючи вчителя провести мо (ворожіння на особливих костях, схожих на ігрові) – кинути кості і прийняти всі рішення за нас.

Ми маємо прагнути самі стати буддами й розвинути розпізнаюче усвідомлення, щоб мати змогу самостійно приймати розумні та співчутливі рішення. Тож якщо вчитель просто хоче зробити нас залежними від нього чи від неї, проявляючи своє прагнення до влади, то щось іде не так. Неправильно думати, що це нормально, і погоджуватися з цим. Якщо ми підіграємо вчителю в його бажанні влади та контролю, то ми не дотримуємося настанов належним чином.

Проєктувати на ґуру роль психотерапевта чи пастора

Також помилково проєктувати на буддійського вчителя роль пастора чи терапевта, з яким ми обговорюємо свої особисті проблеми та в якого шукаємо поради. Роль буддійського духовного вчителя не в цьому. Традиційно, буддійський духовний вчитель дає вчення, а ми вже самі маємо зрозуміти, як його застосовувати. Насправді доречно ставити їм питання лише щодо нашого розуміння вчення і практики медитації.

Якщо у нас є психологічні проблеми, нам треба йти до психотерапевта, а не до свого духовного вчителя. Особливо недоречно обговорювати з монахом чи монахинею проблеми шлюбу, стосунків чи сексуальні проблеми: вони дотримуються целібату, тому це не є частиною їхнього життя, і немає сенсу запитувати в них про це. Але, виходячи з традиції, в якій є пастори, священики і рабини, ми очікуємо, що вони візьмуть на себе цю пастирську функцію і вкажуть нам, як подолати труднощі в особистому житті.

Наведу приклад. Я був зі своїм духовним вчителем Ценшапом Серконґом Рінпоче протягом дев'яти років у безпосередній близькості більшу частину часу кожного дня. За ці дев'ять років він жодного разу не поставив мені особистого запитання. Жодного разу він не спитав про моє особисте життя, про мою сім'ю, про моє походження – ні про що. Ми спілкувалися лише про наше повсякденне життя: або він навчав мене, або я працював із ним на благо інших, тобто перекладав для нього, організовував його подорожі тощо. Отже, це був зовсім інший тип стосунків, ніж звичний і зрозумілий нам на Заході.

Тривіалізувати прихисток – надійний напрямок в нашому житті

Питання роботи з учителем підводить нас до теми прихистку, який мені подобається називати "надійним напрямком". Це надання нашому життю надійного напрямку, на який вказують Будда, Дгарма та Санґха. Неправильно розуміти прихисток як простого "приєднання до клубу": вам відрізають невеликий локон волосся, дають червону нитку, яку треба пов'язати на шию, тибетське ім'я – і ось ви вже приєдналися до клубу. Це особливо проблематично, коли через те, що вчитель належить до певної тибетської лінії передачі, ми вважаємо, що вступили до клубу особливої тибетської лінії, а не просто стали буддистами взагалі. Ми думаємо: "Тепер я ґелуґпа (або карма каґ'ю, ньїнґма чи сак'я)", – замість того, щоби думати: "Тепер я йду шляхом Будди". Через це непорозуміння ми стаємо сектантами й відвідуємо лише один Дгарма-центр і повністю ігноруємо інші. Насправді дуже дивно, що більшість західних практиків ходять лише в один Дгарма-центр і ніколи не роблять ані кроку в інші. 

Кожен вчитель, який приїжджає на Захід, має створити свою власну організацію і Дгарма-центр

Здається, що кожен традиційний вчитель, який приїжджає на Захід, хоче заснувати власний центр Дгарми та власну організацію, – це заплутує нас іще більше. На мою думку, це велика помилка, тому що ці організації стають недієздатними: неможливо нескінченно довго підтримувати 400 різних "брендів" буддизму. Крім того, це дуже збиває з пантелику новачків. Також підтримання всіх цих місць із вівтарями, бібліотеками, платою за оренду і так далі – це величезний тягар, що потребує чималого фінансування. До Тибету також прийшло багато вчителів з Індії та Непалу, які заснували багато різних монастирів, однак із часом вони об'єдналися і утворили окремі групи. Ці групи, відрізнялися від індійських: в Індії не було каґ'ю чи сак'я. Об'єднання в групи допомогло цим традиціям втриматися і об'єднало різні лінії. 

Тому, хоча в нас є великі організації в Західній Дгармі, як-от ті, що заснували Трунґпа Рінпоче, Соґ'ял Рінпоче, Лама Єше, Лама Зопа тощо, ми маємо думати про об'єднання груп та формування великих ліній наступництва, як це було в Тибеті. Але при цьому потрібно уникати двох крайнощів: недієздатними є і надто роздроблені, і надто жорстко керовані буддійські організації. Тому нам потрібно бути дуже обережними. Однак я вважаю, що життєздатність організацій – це дуже важливе питання.

Думати, що маючи одного вчителя, ми не можемо вчитися в інших вчителів

Що стосується небажання відвідувати інші центри Дгарми, то помилково вважати, що ми не можемо вчитися у інших вчителів, навіть у межах лінії нашого власного вчителя. Більшість тибетців мають не одного, а кількох вчителів. Відомо, що в Атіші, наприклад, було 155 вчителів. Різні вчителі мають різні спеціальності: хтось добре пояснює одну тему, хтось – іншу, хтось належить до однієї лінії, хтось – до іншої. Якщо у нас багато вчителів – це не означає, що ми зраджуємо своєму вчителю. Як каже Його Святість Далай-лама: "Ми можемо дивитися на наших вчителів, як на одинадцятиголового Авалокітешвару, в якого кожне обличчя є обличчям окремого вчителя, а всі разом вони складають одне тіло, яке є нашим духовним наставником".

Навчатися в кількох вчителів, які не гармоніюють один з одним

Тому дуже важливо не обирати кількох вчителів, між якими є певні суперечності, – із цього нічого не вийде. Ми маємо знайти вчителів, між якими є добрий "тісний зв'язок" (те, що тибетською називається дам-шіг, dam-tshig), і які перебувають в гармонії один з одним. Бо, на жаль, інколи трапляються такі речі, які ми називаємо "духовними зоряними війнами" між різними духовними вчителями, в яких сильно розходяться ставлення щодо певних питань (наприклад, питання про захисників, або який Кармапа справжній і таке інше). Отже, якщо ви хочете вчитися в декількох вчителів, обирайте таких, які гармонійно поєднуються. 

Думати, що просто прослухавши лекцію вчителя, ви стаєте його учнем

Тут також важливо розуміти, що просто послухати лекцію буддійського вчителя не означає автоматично стати його учнем з усіма наслідками відданості ґуру. Хоча, звичайно, ми повинні ставитися до нього з повагою. Як каже Його Святість: "Ви можете піти на вчення будь-кого вчителя, наче йдете на лекцію в університеті". Це не передбачає нічого більшого.

Не поєднувати навчання та практику

Тепер щодо практики. Помилково вважати, що в традиції ґелуґ займаються виключно навчанням, а в традиціях каґ'ю та ньїнґма – виключно практикою. Через таку наївність нам може здаватися, що слідуючи одній із традицій ми нехтуємо іншою, або нехтуємо навчанням чи медитацією. Коли вчителі наголошують на одному з аспектів – навчанні або медитації – це не означає, що ми робимо щось одне, а інше ігноруємо. Очедивно, що нам потрібно і перше, і друге.

Нещодавно під час аудієнції з групою західних учнів, які навчалися в бібліотеці в Дарамсалі в 70-х і 80-х роках, Його Святість Далай-лама навів дуже гарний приклад. Він сказав, що тантра, магамудра, дзоґчен й інші просунуті практики подібні до пальців руки. Долоня, основа – це вчення індійської традиції монастиря Наланди, сутричні вчення індійських майстрів Наланди. Помилково приділяти занадто багато уваги пальцям. Його Святість сказав, що іноді навіть вчителі роблять занадто великий акцент на пальцях: вони наставляють своїх учнів вивчати і практикувати тільки пальці, забуваючи про саму руку. Пальці є продовженням руки і не працюють самі собою. Саме таку метафору використав Його Святість, і на мою думку, це дуже слушна порада. Помилково думати: "Все, що я маю робити, – це практикувати дзоґчен: просто сидіти і бути природним". Відсутність підґрунтя для таких вчень занадто їх спрощує.

Вважати, що ми, як Міларепа, маємо піти в довічний медитаційний ретрит

Так само помилково вважати себе Міларепою, і думати, що всі люди (а особливо ми самі) повинні піти в ретрит на все життя або принаймні на три роки. Лише деяким людям треба присвячувати все своє життя медитації; більшості з нас потрібно працювати на благо суспільства – це є прямою порадою Його Святості Далай-лами. Дуже рідко трапляється, що ми готові піти в медитаційний ретрит на все життя або можемо отримати серйозну користь від трирічного ретриту, а не просто сидіти три роки, повторюючи мантри й зовсім не працюючи над собою на глибокому рівні.

Уявляти, що ми можемо стати просвітленими, просто медитуючи у вільний час

Звичайно, для того, щоб стати звільненим або просвітленим, необхідна постійна інтенсивна практика Дгарми, і помилково переоцінювати наші зусилля, вважаючи, що ми можемо досягти звільнення і просвітлення без постійної практики. Ми можемо думати: "Я можу стати звільненим і просвітленим, просто практикуючи у вільний час". Це також помилка. Водночас помилково бути необ'єктивними щодо себе і до своїх можливостей займатися інтенсивною практикою. Адже, якщо ми не готові до такої практики і будемо тиснути на себе, то відчуватимемо сильну фрустрацію. Ми отримаємо те, що тибетці називають лунґ – розбалансування нервової енергії, яке сильно руйнує наше психологічне, емоційне і фізичне здоровʼя.

Бути нереалістичними, не розуміючи, що для досягнення просвітлення знадобляться еони життів

Це також дещо пов'язано з відсутністю віри в перенародження, бо в такому випадку ми не дивимося серйозно на довгострокові цілі, яких можна досягти за багато еонів практики. Існує вчення про те, що можна досягти просвітлення в цьому житті, однак це не повинно бути приводом вважати, що в нас є тільки це життя, бо перенародження не існує. Тому нам не варто намагатися вийти за межі наших можливостей.

Недооцінювати важливість щоденної практики

З іншого боку, помилково недооцінювати важливість щоденної практики медитації. Для того, щоби підтримувати практику Дгарми, дуже важливо мати щоденний режим медитації. Це має багато переваг з погляду дисципліни, відданості практиці, стабільності нашого життя й надійності шляху: незважаючи ні на що, ми будемо щодня медитувати. Якщо ми серйозно налаштовані на розвиток корисних звичок, – а саме в цьому полягає суть медитації – нам потрібно практикувати.

Що означає "практикувати"? Це означає, що ми виробляємо корисну звичку за допомогою аналіза і повторення. Наприклад, у безпечних умовах ми можемо уявити різні складні ситуації, через які ми зазвичай засмучуємося, і проаналізувати, що є причиною наших турбуючих емоцій. Ми досліджуємо: "Чому я засмучуюсь у тій чи іншій ситуації? Чому я стаю дратівливим, коли хворію? Це тому, що..." Ми далі й далі заглиблюємося і бачимо: "Просто я зосереджуюся на собі, на тому, як я страждаю, і який я бідолашний".

Навіть якщо ми свідомо не думаємо про "бідолашного себе", коли хворіємо, однак, якщо бути чесними, то ми маємо визнати, що зазвичай ми зосереджуємося на собі, і робимо наше "я" найбільш важливим. Оскільки нам не подобається те, що ми переживаємо, ми стаємо дратівливими й розповсюджуємо своє роздратування на інших людей. Отже, у медитації ми аналізуємо подібні ситуації з нашого власного досвіду, а потім зароджуємо більш конструктивне ставлення – в даному випадку терпіння – до складної ситуації. Щоденна практика, у якій ми досліджуємо подібні речі й розвиваємо корисні звички, є надзвичайно благодійною. Великою помилкою буде думати, що ми можемо обійтися без неї.

Вважати, що буддійська практика – це просто виконання ритуалів

Помилково вважати, що суть буддійської практики – лише у виконанні ритуалів, а не в роботі над собою. Багато людей самостійно або в групі регулярно читають садгани – тексти з тантричними візуалізаціями. Часто вони читають їх тибетською мовою, якої навіть не розуміють, і вважають, що це і є "практика". Дзонґсар К'єнце Рінпоче навів чудовий приклад. Він сказав, що якби тибетцям довелося щодня читати молитви і різні тексти німецькою мовою (тобто німецьких слова, написані тибетськими літерами), не маючи ані найменшого уявлення про те, що ці слова означають, він сумнівається, що багато тибетців займалися б цим. Однак ми, західні люди, вчиняємо саме так і вважаємо, що це практика, якої достатньо, щоби досягти просвітлення. Але практикувати по-справжньому означає працювати над собою: працювати над зміною своїх установок, над подоланням своїх турбуючих емоцій за допомогою аналізу і розуміння. Завдяки цьому ми формуємо більш корисні звички, як-от любов, співчуття, правильне розуміння і так далі.

Вважати, що для правильної практики Дгарми ми повинні дотримуватися тибетських звичаїв

Інше помилкове уявлення – вважати, що для належної практики Дгарми, нам неодмінно треба дотримуватися тибетських або інших азійських звичаїв, наприклад, мати великий вівтар у нашій особистій "молитовній кімнаті" вдома або навіть у Дгарма-центрі. Багато тибетських вчителів, які приїжджають на Захід, зазвичай хочуть створити Дгарма-центр і прикрасити його в стилі тибетського храму: розписати так само стіни, розвісити на стінах тханки і так далі.

Як кажуть мої тибетські друзі: "Якщо вам, західним людям, це подобається, то чому б ні? Нічого поганого в цьому немає". Але вважати, що це є абсолютно обов'язковим – велика помилка. Особливо, коли на це витрачаються величезні гроші, які можна було б використати з набагато більшою користю. Отже, щоби практикувати тибетський буддизм чи то в Дгарма-центрі, чи то вдома, нам не потрібно створювати особливо вигадливий інтерʼєр у тибетському стилі. Достатньо, щоб кімната, де ми медитуємо, була чистою і охайною: таким чином ми виявляємо повагу до того, що робимо.

Вважати, що позбавитися від турбуючих емоцій можна швидко

Хоча головний акцент у Дгармі робиться на тому, щоб назавжди усунути причини страждань, а саме невідання (неусвідомлення реальності) та наші турбуючі емоції, однак помилково думати, що подолати турбуючі емоції можна швидко. Ми забуваємо, що лише тоді, коли ми станемо архатом, – звільненою істотою – ми будемо повністю вільні від гніву, прив'язаності тощо, хоча на нашому шляху ми будемо поступово позбавлятися від цього. Забуваючи про це, ми будемо розчаровані, коли після багатьох років практики в нас виникатиме гнів. Таке трапляється дуже часто.

Отже, помилково бути нетерплячими до себе. Ми маємо усвідомити, що в практиці Дгарми бувають злети й падіння, так само, як і в сансарі. У довгостроковій перспективі ми можемо сподіватися на покращення, але це буде не легко. Тому помилково бути нетерплячими до себе під час періодів спаду. Однак нам потрібно уникати і протилежної крайності – не бути занадто поблажливими до своїх негативних звичок і не лінуватися працювати над собою. Серединний шлях у даному випадку – не карати себе, якщо ми досі гніваємось, але й не просто казати: "Ок, я гніваюсь", – або: "Ок, у мене поганий настрій", – і не намагатися застосувати методи Дгарми, щоби подолати ці стани.

Дуже цікаво спостерігати, до чого ми звертаємося за допомогою, коли в нас поганий настрій. Чи ми звертаємося ми до медитації? Чи згадуємо про прихисток? Або звертаємося до шоколаду, сексу, телевізора, спілкування з друзями чи до інтернету? На що ми покладаємося в такій ситуації? Я думаю, що те, як ми справляємося з поганим настроєм, є дуже показовим для нашої практики Дгарми.

Це лише деякі з непорозумінь, що прийшли мені в голову, коли я розмірковував на цю тему. Я впевнений, що їх можна було б перерахувати набагато більше. Як я вже згадував, є багато непорозумінь, які виникають просто через складність матеріалу: особливо щодо пустотності, різних філософських систем і так далі. Один з важливих принципів Дгарми полягає в тому, що все, чого вчив Будда, було на благо інших. Якщо ми дійсно погоджуємося із цим, то будемо намагатися зрозуміти, у чому сенс усіх цих складних положень вчення. Якщо ми чогось не розуміємо, то можна спробувати розібратися в темі за допомогою логіки і методів Дгарми. Якщо це не допомагає, то треба запитати когось, чиєму авторитету ми довіряємо. Якщо ми маємо відкритий ум і готові визнати, що більша частина нашої плутанини походить від нашого нерозуміння, тоді будемо готові визнати й виправити помилки, щоб отримати максимальну користь від вчення.