Порожнеча і творчість

Виникає питання: як це стосується творчості? Я думаю, що тут є сильний зв'язок з нашим его. Що є нашою мотивацією для мистецтва: для того, щоб створювати щось і демонструвати іншим? Це також пов'язано з питанням, як загалом зберігання та демонстрація творчості іншим впливає на мистецтво? Якщо уточнити це питання: як це впливає на самого митця? Зрештою, витвір мистецтва – це об’єкт, тож ми маємо брати до уваги мотивацію, яку має митець під час створення своєї роботи.

Звичайно, один з найголовніших принципів будь-якого творчого або навіть виробничого процесу – думати про аудиторію. Чи створюємо ми щось для конкретної аудиторії в конкретному просторі для конкретної, скажімо, виставки? Або ж ми просто самовиражаємось і нам байдуже, де це буде показано і хто це побачить? Я думаю, що творчий процес може йти одним із цих двох шляхів: або ми робимо це для інших, або здебільшого для себе.

Під порожнечею мається на увазі відсутність. Слово шунья (порожній) – санскритський термін, що означає "нуль", "відсутність", а шуньята (порожнеча) – це абстрактний іменник від нього. Щось відсутнє, і ця відсутність стосується наших фантазій. Ми маємо багато фантазій щодо того, як існуємо ми самі, як існує наше мистецтво, як існує аудиторія, яка буде сприймати мистецтво тощо, і ці фантазії впливають на нашу творчість.

Наприклад, якщо ми уявляємо себе дуже важливим, витонченим і так далі, а аудиторія нам здається осудливою, то ми будемо дуже тривожитись, коли створюємо свій проєкт або витвір мистецтва, – особливо якщо маємо низьку самооцінку. Ми будемо дуже турбуватися про те, чи сподобається це людям: скільки лайків отримаємо в фейсбуці й таке інше. Ми будемо дуже засмучені, якщо на нашу виставку прийде мало людей. Ми стоятимемо біля дверей, ніби рахуючи людей і спостерігаючи за їхньою реакцією.

Навіть якщо ми не готуємо щось напоказ, а робимо це лише для самовираження, усе одно зʼявляється певне занепокоєння: "Чи справді це я? Чи справді це те, що я відчуваю?" Часто тут виникає перфекціонізм, який зазвичай ґрунтується на думці "я маю бути хорошим", "я маю бути досконалим", що знову ж таки ґрунтується на перебільшення важливості свого "я".

Отже, коли ми говоримо про порожнечу, йдеться про відсутність чогось. У контексті творчості відсутні "я", "ти", "аудиторія" і так далі, які відповідали б нашим фантазіям. Це дуже глибока й важлива тема, адже ми можемо створювати дуже тонкі проєкції себе, інших і нашої творчості. Звичайно, вони можуть бути і дуже грубими: "Якщо людям не подобається моя творчість, значить мене ніхто не любить, а отже я нікчемний і ні на що не здатний", – тощо. Але наші проєкції можуть бути і набагато тоншими.

Безумовно, якщо ми збираємося влаштовувати виставку своїх робіт або демонструвати нашу творчість у той чи інший спосіб, на нас впливатиме аудиторія і навколишнє середовище, позаяк інша сторона порожнечі – відсутності неможливих способів існування речей – це те, як речі існують насправді. І цей справжній спосіб існування відомий як взаємозалежне виникнення. Явища виникають або існують залежно від дуже багатьох різних факторів. Отже, наше мистецтво, наш творчий процес, залежить від нашого ставлення до себе, від наявних у нас матеріалів та інструментів (тобто від фізичних умов), від кількості витраченого часу, від напруги, пов’язаної з цим, від необхідності заробляти творчістю гроші, від того, чи буде наша творчість десь демонструватися, хто її купить, чи треба її взагалі продавати і так далі – усі ці фактори впливають на нашу творчість. Також, звичайно, на наш настрій і творчий процес впливатиме те, що відбувається в нашому особистому житті, або навіть погода.

Дуже важливо розуміти, що кожен із цих факторів впливає лише певною мірою – на різний відсоток у різних ситуаціях, – і результат нашої творчості залежить від усіх цих факторів. Тож використовуючи буддійські методи аналізу та медитації на порожнечу ми можемо дослідити, які фактори базуються на реальності, а які – на плутанині щодо реальності. Ми прагнемо усунути фактори, основані на плутанині, адже вони спричиняють проблеми, повʼязані, наприклад, з нашим емоційним станом, тривожністю тощо.

Порожнеча для цього є дуже, дуже корисною: тобто, не сама порожнеча, а розуміння порожнечі, усвідомлення того, що наші проєкції є перебільшенням реальності. Ми можемо перебільшувати сильні сторони чогось, як-от: "Я такий чудовий. Я великий митець", – тощо. Можливо, ми дійсно хороші люди і досягли певного успіху – що ж, добре, нічого особливого. Є багато людей, які добре роблять свою справу, але коли ми починаємо перебільшувати це і перетворювати на: "Я такий чудовий і популярний", – то, звичайно, виникає невпевненість. Це тому, що все ґрунтується на фантазії, на проєкції, яку створила невпевненість: "Я дуже популярний. Але чи справді це так? Чи всі люди це бачать і визнають? Дивіться, який я молодець!" Щось на кшталт цього. Нам обовʼязково треба підписати свою роботу, щоб всі знали, що вона моя, її створив я. По суті, ми проєкціюємо нас самих на нашу творчість, так ніби виставляємо самих себе напоказ, а інші люди оцінюють нас. Таке ставлення до мистецтва дійсно спричиняє дуже нещасний, неспокійний стан ума. Тому нам потрібно проаналізувати, що таке "я".

Існує дуже гарне буддійське висловлювання: "Якщо навіть Будда подобався не всім, то чому я очікую, що всім подобатимусь?" Це дійсно дуже цікаво. Не всім подобався Ісус, то чому я маю? Чому всім має подобатися те, що я роблю? Немає жодної причини, чому всім має подобатися наша творчість. Тож якщо ми маємо таке уявлення, що "це має всім сподобатися" або "я маю всім догодити", – це неможливо. Це неможливий спосіб існування нашої творчості. Якщо ми приймемо це, то не будемо засмучуватися, коли хтось критикуватиме нашу роботу. Звичайно, хтось буде її критикувати. Ну то й що? Нічого особливого.

"Нічого особливого" – це ключовий підхід не лише до мистецтва, але й до життя загалом. "У тому, що я створив, немає нічого особливого. У мені немає нічого особливого. Нічого особливого в тому, що комусь це подобається, а комусь – ні. Це реальність. Так влаштований світ. Є безліч інших митців, є безліч іншого мистецтва, а я просто роблю своє. Сподіваюсь, деяким людям від моєї творчості є користь". Приносити користь іншим – це базова буддійська мотивація. Ми прагнемо зробити інших трохи щасливішими, зробити їхнє життя трохи світлішим, навіть якщо це не назавжди. Люди втомляться від нашої картини, якщо бачитимуть її щодня. Це природно. У цьому немає нічого особливого.

У медитації на порожнечу ми зосереджуємося на порожнечі нашого "я" (звичайно, це стосується й інших, але порожнеча "я" є особливо важливою). Ми досліджуємо те, як ми існуємо. Буддизм не говорить, що не існує "я", не існує особистості. Ми існуємо. Наше "я" існує. "Я малюю це, а не хтось інший. Я створюю цей простір, а не хтось інший". Звичайно, це робимо саме ми, але як існує наша особистість? Як існує наше "я"?

Нам може здаватися, що "я" існує як якась маленька фігурка, що сидить в нашій голові й говорить слова: наче автор голосу вcередині нас, що сидить перед віртуальним екраном, сприймає інформацію, яка надходить ззовні, чує звуки з динаміків, а потім натискає кнопки, змушуючи тіло робити те чи інше. Таке бачення, звичайно, є дуже викривленим. Це схоже на якийсь науково-фантастичний фільм жахів. Однак не існує такої істоти, що сидить у нашому мозку і контролює все, що відбувається. Хоча відчуття таке є, і воно дуже сильно вводить в оману. Нам здається, ніби всередині є маленьке "я", яке розмовляє, і саме про нього ми хвилюємося: "Сподобаюсь я людям чи ні? Чи будуть вони критикувати мене?" Нам здається, що саме це маленьке "я" має все контролювати, має бути досконалим, і тому ми турбуємося про свою досконалість. "Мій витвір мистецтва має бути досконалим", – і так далі. Таке існування "я", як ми собі це уявляємо (і відчуваємо), не відповідає реальності. У нашій голові нікого немає. Чи означає це, що мене не існує? Ні, звичайно, я існую. Я малюю. Я роблю те чи інше. Я займаюсь творчістю.

Тож це слово й концепція "я" якось стосуються нашої особистості, але не якоїсь маленької істоти, що сидить у нашій голові за пультом управління. Це дуже глибоке прозріння, памʼятання про яке важко постійно підтримувати. Перш за все, потрібно усвідомити всі наслідки цього прозріння, і пам'ятати про це, коли ми починаємо хвилюватися, або коли відчуваємо невпевненість або засмучуємося, або коли ніхто не купує наші роботи, коли наша творчість комусь не подобається чи хтось критикує її тощо. Це дуже важливо. Об'єкт, на який вони спрямовують критику, – це не маленьке "я", що сидить у нашій голові за пультом управління. Як я вже казав, щоб усвідомити це, нам потрібно багато міркувати й аналізувати.

Як існує наше "я"? Зазвичай ми підходимо до цього питання через спростування способів, у які "я" не існує: тобто намагаємося зрозуміти, як щось існує через те, як воно не існує. Це основний індійський підхід до пізнання речей або явищ. Якщо ми подивимося на проблему трохи глибше, ніж на ідею про якесь монолітне маленьке "я" в моїй голові, що залишається незмінним (коли я прокидаюся вранці, це те саме "я", що засинало ввечері), – якщо розглянемо більш тонкий рівень, то в нас є уявлення, що "я" може бути пізнане саме по собі, незалежно від усього, на чому воно основане. Що це означає?

Класичний приклад такого хибного уявлення: "Я хочу, щоб інші любили мене за мою особистість. Не за мої гроші, не за мою зовнішність, не за те, що я відомий митець. Я хочу, щоб вони любили саме мене". Нам здається, ніби існує "я", яке можна пізнати окремо від нашої творчості, нашого тіла, зовнішності, досягнень тощо. Насправді, якщо задуматися, це дуже глибоке питання.

Коли розмовляємо з кимось по телефону, чи розмовляємо ми з людиною? У певному сенсі, так, звичайно, я розмовляю з людиною. Але чи це дійсно людина сама по собі? Ні, це людина, яку я чую і позначаю за голосом, а не сама по собі.

"Я хочу, щоб хтось звернув на мене увагу". А на що люди можуть звернути увагу? Чи можуть вони звернути увагу на "мене" окремо від того, як я виглядаю, що я кажу, що я роблю? Не існує "мене", що можна пізнати незалежно від основи для позначення "мене".

Чому це важливо? Це важливо не тільки тому, що ми хочемо подобатись людям – щоб їм подобалось наше "я". Нам здається, що якщо їм подобається наша творчість, то їм подобаємось "ми". Тож насправді нам хочеться, щоб людям подобалось саме наше "я", щоб вони цінували його. Це дуже часто стосується будь-якої нашої діяльності, а не лише творчості. Щодо мистецтва часто кажуть, що "я так виражаю себе", – але що саме ми виражаємо? Ми кажемо так, ніби існує "я", пізнаване окремо від моєї творчості, тіла тощо, яке можна якось виразити. "Я намагаюся знайти себе" – кого ви намагаєтесь знайти?! Нам здається, ніби існує "я", окреме від усього, що ми зробили у своєму житті. Але такого "я" не існує. Кожен з нас є особистістю – це дійсно так. Ця особистість позначається на основі всієї нашої історії, всього, що ми робимо. Буддизм не заперечує наявність особистості, але саме ця хибна концепція "мене" створює проблеми, невпевненість і тривожність.

Тож якщо ми збираємося займатися творчістю – мистецтвом абощо – дуже важливо, щоб за цим не стояла невпевненість, бажання сподобатись іншим завдяки своїй роботі, бажання, щоб нас вважали дуже важливим, бажання виразити своє справжнє "я" і все таке інше. Ми просто займаємося творчістю – просто робимо це, незалежно від того, наскільки усвідомлюємо свою мотивацію. Це може бути: "Я хочу приносити користь людям. Я хочу створити щось, що сподобається людям, що викликатиме в них приємні почуття і бажання мати це у себе вдома", – тощо. У нас завжди є певна мотивація, усвідомлюємо ми її чи ні. У буддизмі підкреслюється важливість мотивації. А далі ми просто робимо. Не турбуйтеся про те, чи сподобається це людям, чи дійсно ми виражаємо своє справжнє "я" і таке інше. Якщо непокоїмось, чи буде збережена наша робота, це просто означає, що ми думаємо про те, чи побачать її інші люди. Ну то й що з того?

Звичайно, якщо нам треба продавати свої витвори мистецтва, щоб забезпечити себе фінансово, це є важливим фактором. Ми повинні бути обізнані щодо ринку, попиту на різну творчість і таке інше. Однак тут може виникнути інша проблема, а саме думки на кшталт: "Якщо я продаю свої витвори мистецтва, чи не знецінюю я себе? Чи не знецінюю я свою творчість?" Що це за "я", яке ми знецінюємо? Як це "я" існує? Чи це маленька істота, що сидить в нашій голові? Ні. Якщо вам треба заробляти на життя, значить вам треба заробляти на життя. Ну то й що? Нічого особливого. Ви нікого не знецінюєте. Немає нікого, кого можна було б знецінити. Ви просто робите те, що треба робити, і крапка. Реальність. Практичність. Якщо вам хочеться робити інші речі не на продаж – добре, робіть і це.

Не перебільшуйте важливість того, чим займаєтеся, – просто робіть це. В ідеалі, це має приносити вам задоволення. Адже зазвичай саме тому ми щось робимо. "Мені подобається займатись творчістю". Що ж, особисто мені приносить задоволення розмовляти з вами. Робота над сайтом приносить мені величезне задоволення. Мені радісно цим займатися. Тож займатися мистецтвом також має бути радісно. Немає нічого поганого в тому, щоб насолоджуватися тим, що ми робимо. Насправді, це допомагає як один з багатьох факторів того, що в буддизмі називається вдаємозалежним виникненням. Якщо ми отримуємо задоволення від того, що робимо, то звісно це позначиться на результаті творчості. Якщо це просто робота, щоб прогодувати сім'ю, то зазвичай ми створюємо щось безрадісне.

Співчуття – це більш широка мотивація для нашої творчості. У буддизмі співчуття визначається як бажання, щоб інші були вільні від страждань і нещастя, а також від причин страждань і нещастя. Як це пов'язано з порожнечею? Дуже сильно, тому що ми можемо перебільшувати важливість своєї творчості, думаючи: "Я – рятівник світу. Я принесу щастя кожному. Мій витвір мистецтва вирішить всі проблеми людства". Та годі вже! Це грубе перебільшення. Ми не месія і не Всемогутній Бог, який своїм творінням може кардинально змінити реальність. Цього не станеться. Тому дуже важливо, щоб наше співчуття було реалістичним. На що ми можемо вплинути своєю творчістю? Чи зможемо ми назавжди усунути всі негативні емоції у всесвіті? Звичайно, що ні, тому не треба фантазувати, що нам це вдасться. Будьте реалістичними: "Я можу зробити свій внесок".

Є дуже гарне буддійське прислів'я, що відро води не наповнюється першою краплею чи останньою: його наповнюють усі краплі разом, одна за одною. Тож своєю творчістю ми можемо додати краплю у відро: спробувати принести трохи щастя й розвіяти трохи нещастя у світі, усвідомлюючи, що ці покращення не абсолютні. Можливо, хтось залишить нашу виставку й кілька годин буде в гарному настрої. Проте життя людей триватиме ще довго, і все, що відбувається в ньому, відбувається на основі взаємозалежного виникнення: ніщо не виникає лише з однієї причини. Тож те, що ми робимо, буде однією з причин, яка вплине на чиєсь життя. Це може зіграти свою роль, але це лише одна крапля. Це може бути більша крапля чи менша, але це лише крапля. Тож якщо ми не будемо перебільшувати власну важливість, все буде набагато простіше, і в творчості буде набагато менше проблем.

Це мої думки про зв'язок шуньяти (порожнечі) і творчості. Не слід думати, що порожнеча означає ніщо, і що буддизм – це нігілістичне вчення, в якому сказано: "Я не існую. Ти не існуєш. Навіщо взагалі щось робити?" Порожнеча зовсім не про це. Порожнеча – це також не якийсь порожній простір, в якому кожен може робити щось своє, абощо. Не слід спрощувати порожнечу. Порожнеча означає, що наші проєкції неможливих способів існування не відповідають реальності. Тому в буддійській медитації ми намагаємося лопати повітряні кульки наших фантазій. Просто лопайте їх – бах!

В якості прикладу я завжди використовую наше уявлення, що десь там є ідеальний партнер, який повністю доповнює нас в усіх сенсах, – принц або принцеса на білому коні. Очевидно, що це нісенітниця й ніхто не існує в такий спосіб, але ми проєкціюємо цей образ на дійсного або потенційного партнера. Ми очікуємо, що він або вона якось відповідатиме нашим уявленням, а коли цього не відбувається, ми злимося й ображаємося на людину. Можливо, одні стосунки закінчуються, але ми не здаємося й продовжуємо шукати такого принца чи принцесу на білому коні. Це не відповідає реальності. Ніхто не існує в такий спосіб. Те саме стосується і нас самих: "Я не існую як великий рятівник всесвіту. Я не існую як нікчема, якого ніхто не любить".

Тож ми намагаємося досягти розуміння порожнечі. Це відсутність неможливих способів існування. "Такого не існує". Позбудьтесь цього, і тоді весь творчий процес – і життя в цілому – стане набагато легшим.