Огляд
У попередніх статтях ми обговорювали три шляховказівні стани ума. Перший – це зречення. Ми, люди Заходу, додаємо попередній крок, суть якого в тому, щоб відійти від одержимості миттєвим задоволенням і спрямувати увагу на те, що будемо переживати і проживати пізніше в цьому житті й у наступних.
Далі ми відходимо від нашої стурбованості переживаннями цього життя і натомість починаємо приділяти більше уваги майбутнім життям і тому, щоб і далі отримувати дорогоцінні людські народження й можливість продовжувати духовний шлях. Останнім кроком ми відходимо від нашої стурбованості майбутніми життями, цілковито розвертаючись до повного звільнення від сансари, тобто від безконтрольно повторюваних перенароджень.
Щоби подбати про те, що станеться пізніше в нашому житті, нам потрібно утримуватися від деструктивної поведінки, діяти конструктивно і задати нашому життю позитивний напрямок і сенс – а це надійний напрямок прихистку в Будді, Дгармі і Санґсі. Те саме нам потрібно, щоб зменшити стурбованість цим життям і приділити увагу уваги майбутнім життям. Дозрівання плодів нашої поведінки зазвичай відбувається не в цьому житті, а в майбутніх – саме тому така зміна пріоритетів має сенс.
Щоби повністю звільнитися від безконтрольно повторюваних перенароджень, потрібно не просто позбутися неусвідомлення причин і наслідків щодо нашої поведінки, також потрібно позбутися нашого неусвідомлення реальності: як саме існуємо ми, як існують інші, і, згідно найглибших буддійських вчень, нашого неусвідомлення реальності всіх явищ. Розвинувши такий рівень розуміння порожнечі, ми отримуємо можливість назавжди позбутися затьмарень, які перешкоджають звільненню. Технічний термін для цих затьмарень – "затьмарення турбуючих емоцій та станів ума", тобто вони є затьмареннями емоційного плану.
Істинне припинення затьмарень, що перешкоджають звільненню
Коли ми розглядаємо позбавлений затьмарень стан в контексті чотирьох благородних істин, яких навчав Будда, то істинне припинення цих затьмарень є третьою благородною істиною. Досягається цей стан через істинні шляховказівні стани ума, що є четвертою благородною істиною. Це включає в себе багато різних типів розуміння, усвідомлення, а також способів взаємодії та поведінки, що випливають з них. Але найважливіший істинний шлях ума – це неконцептуальне пряме пізнання порожнечі (пустотності). І тут недостатньо однієї миті розпізнавання цього стану: нам треба повністю звикнути до нього, щоб саме завдяки цьому поступово та поетапно позбавитись від всіх затьмарень.
Ці дві благородні істини – істинні припинення, що досягаються істинними шляховказівними станами ума, – й становлять прихисток у Дгармі. Іншими словами, це Дорогоцінність Дгарми, яку ми прагнемо досягти та реалізувати. Ми спрямовуємо наше життя на досягнення Дорогоцінності Дгарми саме через прийняття прихистку.
Ці істинні припинення та істинні шляхи ума існують не просто десь там бозна де: їхнє місцезнаходження – це ментальний континуум. Ментальні континууми, в яких вони розкриті повністю, – це континууми будд, тому Будда є однією з Трьох Дорогоцінностей, і тому ми маємо прихисток в Будді. Будди вказують нам своїм вченням і своїм прикладом, як саме досягти цих істинних станів ума та істинних припинень,.
Ар’ї – це істоти, які вже пройшли частину шляху і реалізували деякі істинні припинення, але не всі. Вони мають неконцептуальне пряме пізнання порожнечі, але вона ще не стала їх невід’ємним способом сприйняття і бачення; вони досягли початкових істинних припинень і початкових істинних шляхів, але тільки деяких з них. Вони і є Дорогоцінністю Санґхи, в них ми приймаємо прихисток у Санґсі. Ці Три Найцінніші та Рідкісні речі – саме таке значення має "дорогоцінність" в тибетській мові – вказують нам надійний напрямок у житті: можливість стати такими, як вони.
Щоб досягти звільнення, важливо слідувати настановам і вченням впродовж всього шляху, наприклад, утримуватися від деструктивної поведінки. Ми утримуємося від деструктивної поведінки не через те, що не хочемо порушувати божественний чи суспільний закон, а тому, що маємо певне розуміння причин і наслідків та усвідомлення глибшого рівня реальності. Ми хочемо утримуватися від деструктивної поведінки, щоб в результаті отримати сприятливі обставини, які дозволять нам самим пройти весь шлях до досягнення Трьох Дорогоцінностей.
Коли досягаємо звільнення, ми позбуваємося лише затьмарень першого виду, тобто турбуючих емоцій, турбуючих станів ума та схильності до них. Ми досягаємо істинного припинення через три шляховказівні стани ума, через зречення і правильне розуміння порожнечі (пустотності). І основою для того, щоб мати можливість застосовувати їх, звичайно, є вищі тренування в етичній самодисципліні та зосередженні.
Розуміння порожнечі з погляду ментальних позначень
Ум, який усвідомлює порожнечу, – це ум, в якому розвинене зречення. Зречення підсилює це розуміння та усвідомлення, завдяки здатності мотивувати нас емоційно – нам огидні й набридлі наші страждання, а також завдяки здатності спонукати до реалізації мети – досягти звільнення.
В обговоренні порожнечі ми зауважили, що через звичку до неусвідомлення наш ум проєкціює з’яви (видимості) неможливих способів існування. Якщо говорити найпростішими словами, то здається і відчувається, що все – і я, і ви, і все, з чим ми стикаємося, – має навколо себе наче замкнутий контур, який зі свого боку і створює цю суцільність та незмінність об’єкта. Навіть якщо ми розуміємо, що все взаємопов'язано і залежить одне від одного, ми все одно схильні сприймати, що ці сутності, які залежать одна від одної, мають контури і межі, що вони є окремими, незалежними речами.
Нам треба трохи глибше зануритись у це питання, але поки що давайте залишимось на цьому поверхневому рівні. Наш ум проєкціює те, що називається "з’ява (видимість) істинного існування". Потім, через неусвідомлення та заплутаність, ум сприймає цю проєкцію або з’яву істинного існування як таку, що відповідає істинній природі існування речей, і це називається "чіплянням за істинне існування". Зі звільненням ми позбуваємося цього чіпляння за істинне існування, а також неусвідомлення, яке його підтримує, тож ми більше не віримо тим нісенітницям, які проєкціє наш ум, цим оманливим з’явам – вони більше не вводять нас в оману.
Однак у архата, істоти, що досягла звільнення, ум все ще проєкціює оманливі з’яви – "контури" навколо речей та явищ. Проблема не стільки в таких речах, як "стіл", з контуром цього "столу", а радше в категоріях, на які посилаються поняття "друг", "ворог", "любов", "гнів" тощо. Вони здаються нам об’єктами, з чіткими контурами, що їх окреслюють, з визначеннями цих явищ, які походять наче з внутрішньої природи цих об’єктів. Однак, якщо замислитися, це, звичайно, оманливі з’яви, – ніщо у світі не існує таким чином. Таке уявлення про явища навколо не має жодної відповідності в реальності.
Ми можемо краще зрозуміти це за допомогою прикладу. Скажімо, емоції – існує величезний спектр емоційних переживань. Не тільки люди, а і тварини мають емоції. Коли печерні люди почали формувати мову, вони об'єднувалися в групи, і в цих групах складали нові слова просто з беззмістовних звуків, з того, що ми могли б назвати "акустичними патернами". Це були просто довільні звуки, які вони видавали, і завдяки цьому сталося так, що вони ніби взяли ніж і розрізали весь цей пиріг почуттів, а контур кожного шматочка ставав межею певного типу емоцій, що відділяє їх від іншого типу емоцій. Наступним кроком вони дали всім їм визначення і закріпили за кожним акустичний патерн, що в подальшому ставав окремим словом.
І вони вирішили, що от саме ці беззмістовні звуки будуть означати окреме поняття, якому дається визначення. Ці звуки посилаються на певну частину нашого спільного людського досвіду. І це насправді не тільки частина людського досвіду, тому що собаки, очевидно, теж мають емоції, на які посилаються ті ж слова. І хоч люди мали різні голоси, але коли вони вимовляли певні звуки, то це ставало зрозумілим посиланням на значення, яке було закріплено за цим словом, завдяки чому виникало порозуміння. Крім того, оскільки різні люди відчували схожі речі, що мали однакові характерні ознаки, вони сформулювали категорії значень, на які посилались категорії звуків. Таким чином, вони виокремили категорії звуків та категорії відповідних сенсів, що є концептуальними умовностями.
Ці умовності що повністю штучно створені концептуальним умом і є виключно ментальними конструкціями/продуктами, винайдені для того, щоб зробити взаємодію та комунікацію зручнішою.Вони дуже корисні, адже вони функціонують та належним чином працюють, створюють можливості для комунікації, але різні віддалені одна від одної групи печерних людей виокремлювали та ділили весь спектр свого досвіду по-різному, і в результаті утворилось різномаїття акустичних патернів й відповідних визначень. Кожна група віднаходила, вигадувала і обирала свою характерну особливість, яку можна було б використати для такого визначення. Таким чином ми отримали різні мови, різні слова, різні концепції, різні умовності.
Умовності, щодо яких дійшли згоди в кожній групі печерних людей, звичайно, не мають прямої відповідності між собою. Кожна група ділила емоційний спектр у різний спосіб, проводячи межу між категоріями слів у різних місцях. До прикладу, слова "ревнощі" і "заздрість" в англійській мові, звичайно, мають зовсім інші значення, ніж в іспанській чи українській. Ба більше, обидва ці слова мають різні значення відносно своїх прямих відповідників в німецькій мові. І вони зовсім не відповідають тибетському терміну, який зазвичай перекладається в цих мовах як "ревнощі". Це збиває з пантелику, бо у різних мовах визначення одних і тих самих слів відрізняються.
Цікаво, що крім цих звукових категорій і категорій значення, є ще "об’єктні категорії". Будь-яка людина, яка переживає певний досвід, наче переживає якийсь конкретний об’єкт, скажімо, заздрість. Здається, звичайно, що заздрість об’єктивна зі свого боку, і цю об’єктивність ми й переживаємо, чи не так? Це те, що я маю на увазі, коли кажу, що "немовби вона має контур", але в заздрості немає нічого такого, що дозволяє незалежно встановити її з власного боку. Є лише величезний спектр почуттів та емоцій.
Заздрість – це те, що виникає в залежності тільки від слів і понять. Слово і поняття "заздрість" з’явилося виключно як умовність, щодо якої домовилась група печерних людей. Ці аудіальна і об’єктна категорії звісно посилаються на щось, вони не посилаються на ніщо. На що ж вони вказують? Вони вказують на заздрість, але цей відповідний об'єкт, заздрість, не є якоюсь річчю, яку ми можемо знайти будь-де, тому що нічого не існує з окресленими контурами навколо, що відокремлюють цю річ. Це схоже на ілюзію, бо заздрість здається річчю з конкретними контурами навколо неї, але насправді це не річ, не якийсь наявний об’єкт який можна знайти. Особливо зрозумілим це стає, якщо ми будемо згадувати про кожен раз, коли відчуваємо заздрість, або кожен раз, коли хтось відчуває заздрість, ба навіть пес. Де вона? Що це таке? Хай навіть заздрість і схожа на ілюзію, а проте (і це дуже важливе зауваження) вона функціонує; ми відчуваємо заздрість, пес відчуває заздрість, і це робить нас обох нещасними.
Єдине, що підтверджує існування такої речі, як заздрість, – це те, що для неї є слово і поняття, і вони на щось вказують. Ми не можемо знайти безпосередньо якусь річ, яка їм відповідає, і встановити, що заздрість існує, вказавши на неї: "Ось вона, всередині цього контуру". Неможливо, щоб вона існувала таким чином, бо в неї немає здатності існувати з її власного боку, незалежно від визначень і слів. Це повністю відсутня якість. Це те, на що ми вказуємо, коли говоримо про пустотність; пустотність, яку часто називають "порожнечею", і є цією цілковитою відсутністю. Звичайно, якщо це для вас нова тема, вам потрібно буде багато часу, щоб перетравити і зрозуміти це.
Істинне припинення затьмарень, що перешкоджають всевіданню
Якщо ми досягли звільнення, хай навіть наш ум продовжує сприймати все навколо як речі, що відділені контурами одна від одної, ми вже не віримо, що це насправді так. Ми розуміємо, що ніщо не могло б функціонувати, якби мало контур навколо себе. Якщо б явища були відокремленими своїми контурами – це все одно, що вони б мали пластикові оболонки, і через це ставали б речами. Однак якщо дві речі помістити в пластикові оболонки, як вони можуть взаємодіяти одна з одною? Як одна може бути причиною, а інша – наслідком? Вони просто застигли б у своїх формах, наче малюнки на сторінках дитячої розмальовки. Ніщо б не могло функціонувати. Архат – істота, що досягла звільнення, – розуміє це, тому не вірить нісенітницям, які проєкціює ум, та попри це ще не здатен зупинити ці проєкції ума.
У чому проблема з такими проєкціями? Проблема в тому, що через них здатність ума усвідомлювати й розуміти, а також об’єм того, що він може охопити, є обмеженими. Я зазвичай використовую наступний приклад щодо проєкцій цього типу: ми сприймаємо всесвіт наче через перископ. Таке сприйняття дуже обмежене – ми здатні бачити тільки об’єкти, речі. В такому сприйнятті поле зору дуже обмежене, як і поле нашого усвідомлення та розуміння. В таких ситуаціях ми зазвичай використовуємо фразу "не бачить далі свого носа".
Через ці обмеження ми не можемо в найефективніший спосіб допомагати всім живим істотам. Ми говоримо, що є незліченна (обмежена, хоча й надзвичайно велика) кількість істот з безпочатковим існуванням, та для того, щоб допомогти хоча б одній конкретній істоті, нам треба розуміти її рівень, які саме проблеми вона переживає тощо. Нам треба розуміти геть усе, що відбувалося раніше в усьому всесвіті, як це вплинуло на цей конкретний ментальний континуум, всі причини того, чому істота знаходиться саме в таких обставинах і стані ума тощо. Якщо хочемо навчити їх чогось і принести хоч якусь користь, ба більше – допомогти їм досягти звільнення і просвітлення, то нам треба вирішити, що буде найефективнішим для цього навчання. Отже, нам треба усвідомлювати і розуміти, як окрема тема чи розділ Дгарми, яких ми навчатимемо, вплине на цю на людину та які матиме наслідки для неї.
Звичайно, людина, яку ми навчатимемо, не буде існувати всередині контуру навколо неї, без жодної взаємодії з іншими в майбутньому. Вона буде взаємодіяти – під впливом отриманих вчень – з усіма іншими відтепер і до досягнення просвітлення, ба навіть після цього, і це матиме вплив на всіх, кого вона зустріне. Щоб мати змогу приносити користь якомога повніше, нам треба розвинути такий тип ума, який бачить всі ці аспекти – всевідаючий буддовий ум.
Нам треба набути такого ума, завдяки якому дійсно будемо знати, як допомагати іншим. Інакше ми просто дивимося в перископ й не бачимо далі свого носа. Нам потрібно, щоб наш ум припинив проєкціювати умоглядні контури речей. Якщо не досягнути цього, то ми ніколи не побачимо повного обсягу й змісту причин і наслідків, а також взаємозв'язку всього, що коли-небудь існувало або буде існувати. Це обмеження, яке походить від проєкції цих контурів, що є наслідком звички чіплятися за істинне існування та звички вірити, що речі дійсно існують окремо і незалежно в межах своїх контурів.
Це затьмарення, що перешкоджають просвітленню, перешкоджають всевіданню. Вони називаються "затьмареннями щодо всього пізнаваного", тобто когнітивними затьмареннями. Ми хочемо досягти істинного припинення другого типу затьмарень. Якщо ми зможемо досягти цього істинного припинення, тоді ми станемо буддами. Із цим всевідаючим станом ума ми досягнемо необмеженого тіла. З точки бачення нашої енергії, ми зможемо проявлятися в будь-якій формі і спілкуватися будь-якою мовою. Ми реалізуємо просвітлене тіло, мовлення та ум будди.
Якщо вдаватися в подробиці, то з необмеженим умом прийде необмежена енергія цього ума, яка може проявлятися в будь-якій формі, так що ми отримуємо необмежені тіла або прояви. Ця вібрація енергії називається "тонкий звук", і це здатність до спілкування, це прояв мовлення. Вібрації енергії також стають необмеженими. Енергія може проявлятися в будь-якій формі, і вібрація цієї енергії, тобто мовлення, може передавати інформацію в будь-якій формі.
Яким є істинний шлях ума, що приведе до цього другого набору істинних припинень? Це, знову ж таки, неконцептуальне пізнання порожнечі, яке тепер підтримується силою бодгічітти.
Єдине, що треба додати, – стан просвітлення не є всемогутнім станом. Він має неймовірні можливості, але всемогутність не є однією з них. Всемогутністю було б те, що не підкоряється законам причини і наслідку, тобто всемогутня істота могла б робити все що завгодно без жодних причин. Цонкапа у тексті, згаданому вище, підкреслює: "Причинно-наслідковий закон є незаперечним", – тож його ніяк не можна обійти, і у всякої причини є наслідок.
Будда може навчити, будда може надихнути, будда може пояснити, але будда не може зрозуміти за нас. Нам треба зрозуміти все самим, а для цього нам потрібно бути сприйнятливими і вибудовувати причини. Лише за рахунок власного розуміння та усвідомлення ми можемо позбутися неусвідомлення і, на основі цього, позбутися страждань.
Позбутися цього другого набору затьмарень допоможе те саме розуміння, що допомагає позбутися й першого набору. Різниця полягає лише в тому, який мотивуючий ум забезпечує силу, що стоїть за цим: зречення – для затьмарень, що перешкоджають звільненню, і бодгічітта – для затьмарень, що перешкоджають всевіданню. Це погляд Прасанґіки – однієї з найвишуканіших буддійських систем поглядів. Існує багато різних рівнів теорій і пояснень, в які я не буду заглиблюватися зараз, але найглибший з них називається Прасанґіка-Мадг'ямака. Іншими словами, розуміння, яке позбавляє від обох наборів затьмарень, є неконцептуальним пізнанням порожнечі, пізнанням того, що проєкції речей такими, ніби вони запаковані в пластик, не відповідає взагалі нічому реальному.
Коли ми зосереджуємося на тому, що "це не відповідає нічому реальному",, ми неконцептуально зосереджуємося на повній відсутності. У цій повній відсутності немає й самої проєкції. Тобто не тільки віри в неї немає, але й самої проєкції теж немає. Наша повнота зосередження є неконцептуальною, тобто відбувається не через якусь категорію на кшталт слова "порожнеча" чи якусь іншу ментальний образ. Ми просто зосереджені безпосередньо і неконцептуально саме на цій відсутності в прямому сенсі.
Коли ми досягаємо цього, це і є стан ар'ї. "Ар'я" – це "благородна істота", але цей термін звучить трохи дивно. Я перекладаю його як "високореалізована істота", бо він не має нічого спільного з аристократією. Ар'я не може весь час перебувати в цьому "повністю поглиненому стані", бо їй треба виходити з нього, в неї є потреба їсти, ходити в туалет і займатися багатьма справами, щоби приносити користь іншим. І в процесі всієї цієї діяльності ар'я все ще має звичку проєкціювати з’яви істинногоіснування, бо ум, що не поглинений повністю цією відсутністю, продовжує цей процес автоматично.
Якщо ми здатні перебувати в такому поглиненому стані повної відсутності постійно, ніколи не виходячи з нього, і паралельно діяти, допомагати та приносити користь іншим, а не просто сидіти в медитації, тоді це означає, що ми позбулися звички проєкціювати істинне існування, і вона більше не може з'явитися знову. Ми ніколи не виходимо з цього повністю поглиненого стану. Це і є стан пробудження, буддовий стан.
Що таке звичка? Все, що ми можемо сказати, це те, що існують послідовності схожих подій, скажімо, час, коли ми п’ємо каву. Під яким кутом ми можемо дивитися на ці події, щоби посилання на них давало нам можливість говорити і оперувати ними? Ми можемо подумки пов'язувати кожну окрему подію, створюючи умоглядну абстракцію, і це можна назвати звичкою. Звісно, звичка не має жодного конкретного контуру, що виділяв би її і підтверджував з її власного боку. Це умовність, яка допомагає нам посилатися на серію схожих подій.
Отже, допоки існує можливість повторення схожих подій в майбутньому, ми можемо говорити про звичку як про феномен, який приписуємо нашому ментальному континууму. Явище приписування прив'язане до основи, – в даному випадку до ментального континууму – і не може існувати або бути пізнаним окремо від цієї основи. Доки існує можливість повторення схожих подій, доти ми все ще маємо звичку, і це може спричинити повторення подібних подій в майбутньому.
Якщо ж повторення схожих та подібних подій в майбутньому неможливе, то ми можемо говорити лише про звичку в минулому: "В мене більше немає цієї звички". Ось так ми позбуваємося звичок. Я не буду вдаватися в подробиці, але так ми очищаємо карму. Ми позбуваємося звички проєкціювати істинне існування і створювати карму завдяки розумінню й усвідомленню порожнечі.
Бодгічітта: Устремління до просвітлення, яке ще-не-настало
Пам'ятаєте, ми говорили про зречення як рушійну силу, що підтримує розуміння порожнечі та надає йому достатньо енергії, щоби прорватися крізь перший набір затьмарень – тривожних емоцій: гніву, жадібності, наївності і так далі, і досягти звільнення. Але цієї енергії недостатньо для такого рівня неконцептуального розуміння порожнечі, на якому ми здатні прорватися крізь другий набір затьмарень і назавжди підтримувати усвідомлення повної відсутності істинного, незалежно встановленого існування. З таким несхитним усвідомленням ми б мали змогу приносити користь усім. Зречення несе в собі недостатньо енергії, щоб залишатися в цьому стані. Єдиний спосіб безупинно підримувати цей стан – це бодгічітта.
Бодгічітта – це ум, спрямований на просвітлення. Він не спрямований на категорію "просвітлення", і він, звичайно, не спрямований на просвітлення як об’єкт чи річ. Також він не спрямований на просвітлення Будди Шак'ямуні. Він спрямований на наше власне майбутнє просвітлення. Нам треба бути дуже обережними з граматичною формою тут, щоб зрозуміти цей термін правильно, бо це стосується нашого індивідуального так званого "ще-не-насталого" просвітлення. Основою приписання цього феномену є наш ментальний континуум.
Нам треба зрозуміти, що означає, наприклад, "ще-не-настале" цьогорічне Різдво. Ми можемо концептуалізувати Різдво, яке ще не настало, чи не так? Це поки лише концепція, і ми не знаємо ясно і в деталях, яким воно буде. Це "ще-не-настале" Різдво не відбувається зараз, чи не так? Воно також не відбувається десь в іншому вимірі, поступово наближаючись до нас, чи не так? Однак ми можемо думати про це "ще-не-настале" Різдво, ходити по магазинах і готуватися до того моменту, коли це "ще-не-настале" Різдво перетвориться на Різдво, яке вже настало.
Це не так, ніби існує Різдво, яке має чітко окреслені контури, і можна визначити його як таке, що "ще-не-настало", або "відбувається зараз", або "більше не відбувається". Немає сенсу використовувати визначення часу з західної культури, як-от "майбутнє" чи "минуле", оскільки вони вводять в оману. Різдво, яке ще-не-настало, яке відбувається зараз, і якого вже немає, – це не одне й те саме Різдво, яке реально існує зі свого боку і просто рухається в часі. Вони не є одним суцільним явищем або річчю.
На чому зосереджена та на що спрямована бодгічітта? Вона зосереджена на тому просвітленні, яке "ще-не-настало", але може статися пізніше в нашому ментальному континуумі. Однак це не станеться саме собою. На противагу смерті, яка наближається щомиті, й настане в будь-якому випадку, незалежно від того, що ми робимо, просвітлення, яке ще-не-настало, не станеться автоматично. Нам треба докласти багато зусиль і тренуватися, щоб усунути затьмарення. У нас є робоча основа і необхідні фактори. Це фактори просвітлення або так звані фактори "природи будди". Просвітлення, яке ще-не-настало, але може бути досягнуте, є достовірно пізнаваним явищем приписання. І приписується це явище на основі нашого ментального континууму в теперішньому моменті (а це є єдиним, що відбувається тут і зараз) і всіх факторів природи будди, які є його частиною.
Бодгічітта супроводжується двома намірами. По-перше, це бажання і намір досягти просвітлення. Вмотивовані любов’ю та співчуттям, ми хочемо приносити користь усім, допомогти їм позбутися страждань, і розуміємо, що єдиний спосіб зробити це найбільш повно – це стати просвітленими. Іншими словами, ми прагнемо позбутися недоумкуватого перископічного вузьколобого бачення. Другий намір випливає з відповіді на запитання: "Що ми будемо робити, коли досягнемо цього стану?" Ми будемо якнайкраще допомагати всім.
Ми націлені та зосереджені на стані просвітлення, який ще не настав, на стані, в якому повністю відсутнє не лише чіпляння за істинне існування, але й видимості істинного існування, і цей стан підтримується безперервно та безперешкодно. Щоби прийти до цього стану, нам треба зрозуміти і бути переконаними, що його можливо досягтисаме в нашому власному ментальному континуумі, з погляду того, що ми зазвичай звемо "ум".
Що таке ум?
Що ми маємо на увазі, коли говоримо "ум"? Це непроста тема. Якщо не вдаватися в довгі детальні пояснення, то мова йде про ментальну діяльність. Її можна було б описати, наприклад, з погляду електричних та хімічних процесів, але ми говоримо про саму активність, тобто з погляду суб'єктивного, індивідуального переживання досвіду. Це діяльність. Ми переживаємо досвід – але мова йде не про сам "досвід" як іменник.
Мова не про щось на кшталт "Я накопичив великий досвід" або "Ця людина має багато досвіду". Ми переживаємо досвід – це процес і це дієслівний зворот. Мова не йде про якусь річ, ми говоримо про щось, що відбувається щомиті. Ми не говоримо про досвід, який ми збираємо в ящик. Це дуже важливо зрозуміти, і нам треба бути обережними, щоб уникнути хибних уявлень, які виникають саме через це.
Ця діяльність відбувається постійно. Що це за діяльність? Її можна описати з погляду двох аспектів. Перший – це виникнення видимостей або з’яв. Але ці з’яви є не лише візуальними. Ці з’яви є ніби ментальними голограмами. Якщо вдуматися, то це цілком зрозуміло. Коли говоримо про зір, то в цьому процесі фотони світла потрапляють на різні клітини сітківки, далі електричні сигнали йдуть в мозок, а ми бачимо ментальну голограму – ми бачимо не просто фотони світла чи електричні розряди. Це ментальна голограма.
Те саме відбувається зі слухом чи будь-якими іншими органами чуття. У будь-яку мілісекунду акту слухання чиєїсь мови ми чуємо лише голосний чи приголосний звук. Це й все, що ми чуємо за один раз, і все ж ми створюємо ментальну голограму не тільки цілого слова, але й цілого речення, а також розуміємо його значення. Це відбувається через ментальну голограму. Ми не чуємо ціле речення за одну мілісекунду одночасно. Саме так ми розуміємо мову, створюючи суцільну ментальну голограму, навіть з урахуванням що ми здатні чути лише один конкретний звук за один проміжок часу. Дивовижно, чи не так?
У будь-якому випадку, це один з аспектів ментальної активності. Його також можна описати в контексті когнітивної залученості з об'єктом. Це те, чим є зір, чим є слухання, чим є мислення. Йдеться не про те, що думка, ніби якась річ, виникає окремо, а потім ми її окремо думаємо. Ця ментальна діяльність або виникнення ментальної голограми повністю описуують та еквівалентні пізнанню чогось. І це буквально все, що відбувається. Не існує якогось окремого мене, що наче відокремлений контуром від думки, яка виникає за допомогою ума, так наче існує відокремлена машина з виробництва думок, у якої є кнопка "думати думки зараз", натиснувши на яку ми запускаємо весь механізм. Хоча це так виглядає і так відчувається, але думки так не існують і не виникають.
Ментальна діяльність відбувається постійно через створення ментальних голограм. Зазвичай, це створення видимості істинного існування, наче є речі, відокремлені контурами одна від одної, і ми сприймаємо ці речі завдяки тому, що бачимо і чуємо їх, або ж думаємо про них. Однак це сприйняття змішано з неусвідомленням: ми не усвідомлюємо, що це не відповідає нічому реальному.
Чи є це неусвідомлення аспектом природи ментальної активності? Іншими словами, чи сприйняття завжди має бути саме таким? Ні. Чому? Тому що його можна замінити чимось, що є його повною взаємовиключною протилежністю – ментальною діяльністю, в якій відсутні з’яви істинного існування, а також відсутня віра в те, що ці з’яви мають якісь відповідники в реальності. В цій ментальній діяльності немає жодного неусвідомлення або чіпляння за істинне існування. Це стан ар’ї, стан цілковито поглинений пустотністю.
Що потужніше? Наш заплутаний стан чи стан повного поглинення ар'ї? Ментальна діяльність з нісенітницями чи без? Отже, ми досліджуємо: яку діяльність можна перевірити дійсним розумінням та достатньою аргументацією? Що пройде перевірку дослідженнями? Яка ментальна діяльність має опору в логіці та причинності? Яка з них приносить страждання, а яка вільна від них? Яка заважає нам добре допомагати людям, тому що ми робимо помилки, лінуємося тощо, а яка дозволяє нам приносити користь іншим настільки повно, наскільки це можливо, якщо вони сприйнятливі?
Сила звички проєкціювати і вірити в нісенітниці набагато сильніша, ніж сила зворотної звички, яка формувалася протягом усього нашого безпочаткового сансаричного існування. Однак сила бодгічітти, що підтримує наше розуміння порожнечі, сильніша – особливо, якщо ми опануємо постійну і спонтанну бодгічітту, а не лише "бодгічітту з зусиллями" .
Бодгічітту з зусиллями нам треба розвивати, покладаючись на ланцюжок міркування на кшталт: "Всі істоти були моїми матерями, і вони були добрі до мене". Це потребує зусиль, тому нам треба розвивати її поетапно. Така бодгічітта не присутня весь час. Завдяки ознайомленню і призвичаєнню ми зможемо дійти до бодгічітти без зусиль. Для підтримання цього наміру та стану нам вже не треба докладати зусиль, не треба проходити ланцюжками логічних міркувань, немає потреби спрямовувати зусилля, щоб відчути бодгічітту. Якщо ми відчуваємо її просто і без зусиль – тоді ми реалізували те, що називається першим шляховказівним станом ума, зазвичай він перекладається як "шлях накопичення". І тепер ми фактично вступили на шлях, тепер у нас є ефективний шляховказівний стан ума.
Реалізована таким чином бодгічітта присутня постійно, вдень і вночі. Навіть коли спимо або в будь-яких інших ситуаціях вона завжди присутня. Це тому, що навіть якщо ми не думаємо про неї, навіть якщо ми не усвідомлюємо її, ми ніколи не втрачаємо намір бодгічітти – він є абсолютною та надійною метою та сенсом будь-якої нашої діяльності. Нам не обов'язково усвідомлювати цей намір, не обов'язково медитувати на нього ньому. Він встановлюється на сублімінальному рівні.
На що спрямований цей тип ума та наміру? Він спрямований на стан, в якому немає хибних проєкцій, немає віри в нісенітниці, і в якому ми думаємо: "Я хочу досягти просвітлення, тому що страждання інших нестерпні". Таким чином бодгічітта породжує розуміння порожнечі набагато більшої сили, що й приведе нас до просвітленого стану. Вона має таку силу, що може навіть знешкодити та знищити звичку до хибних проєкцій, завдяки чому врешті-решт ці проєкції більше ніколи не виникатимуть знову.
Це так, тому що все, що підтримує цей процес – притомність, логічна аргументація, здатність приносити користь іншим тощо, перешкоджає хибним проєкціям та вірі в нісенітниці. Завдяки цьому можливе звільнення і просвітлення. І оскільки природа ума чиста від цих "перебіжних забруднень" хибного проєкціювання, ці затьмарення можуть бути усунені не просто тимчасово, а назавжди. Усі негативні й деструктивні стани ума, турбуючі емоції, тривожні установки тощо ґрунтуються на ментальній діяльності, змішаній з хибними проєкціями – на неусвідомленні. Отже, їх можна усунути, якщо ніщо їх більше не підтримуватиме.
Усі позитивні, конструктивні якості, такі як любов, співчуття, терпіння тощо, хоча, звичайно, можуть бути змішані з хибними проєкціями, але те, що їх підтримує, – це чиста ментальна активність. Інакше кажучи, чим більше ми позбавляємося від нісенітниць і проєкцій, тим повніше розквітають позитивні якості, і тим слабшими стають негативні якості. Саме тому лише негативні якості можна очистити й усунути. Чим ближче ми до просвітлення, тим сильнішими стають позитивні якості, допоки не перетворяться на вищі якості будди.
Важливо пам’ятати, що бодгічітта – це те, що розвивається на основі вже існуючого зречення. Нам потрібно відвернутися та відмовитися від сансари й прагнути до досягнення істинних припинень, тому бодгічітта є лише наступним кроком після зречення, продовженням цього шляху. Ми відмовляємося від буття обмеженою істотою, ба навіть архатом, і натомість прагнемо досягти просвітлення. Це поєднання зречення і бодгічітти з розумінням та осягненням порожнечі і є трьома шляховказівними станами ума.
Що додається в тантрі
У цьому загальному викладенні трьох основ шляху, або трьох шляховказівних станів ума, ми бачимо глибину питань, що розкриваються, і які задають контекст, в якому ми можемо зрозуміти шлях хінаяни до звільнення і махаянський шлях до просвітлення. В контексті махаяни ми можемо осягнути практики сутричного і тантричного рівнів також в контексті цих трьох основ шляху.
В тантрі до цього додаються візуалізації та практики, що задіюють уяву. Ми уявляємо, що приймаємо форми різних будд, і що ми здатні робити речі, на які здатні лише будди, хоча ми добре знаємо, що це ще-не-настало і ще не зовсім так. Втім, такі повторення, практика та робота з уявою вже зараз додають більшої сили й більше причин, що пришвидшують реалізацію цього стану. Це і є тантра – уявляти, що ми вже зараз приймаємо просвітлювальні форми будд, наприклад образ Тари, Ченрезіґа тощо; і ми уявляємо, що насправді допомагаємо всім, посилаємо нескінченне світло і нескінченні прояви, що допомагають істотам. Однак ми добре розуміємо, що ми ще не просвітлені.
Цілком очевидно, що неможливо практикувати тантру без цих трьох шляховказівних станів ума. Практикувати тантру, не відмовившись від звичайних з’яв, які створює наш ум, нашої звичайної форми, – собі на лихо. Нам треба відмовитись від усього цього для того, щобнасправді уявити себе в формах, що відображають те, чого ми прагнемо досягти. Нам треба розвивати бодгічітту, яка націлена на просвітлення, і має на меті приносити користь усім іншим.
Саме це ми робимо в практиці з формами будд; це не означає що ми, як божевільні, уявляємо себе Клеопатрою чи Наполеоном. Нам треба мати розуміння порожнечі, щоб відрізняти цю візуалізацію від того, що насправді відбувається зараз, і розуміти, що природа ума чиста. Через розуміння порожнечі ми звільняємо ум від хибних проєкцій та віри в нісенітниці.
Ці три основи шляху, три шляховказвні стани ума і становлять суть поступового шляху ламрім.
Питання
На заняттях з живопису, до прикладу, коли ми малюємо стілець, нас вчать позбутися самого поняття "стілець", тобто упереджень і концепцій щодо цього, і просто малювати те, що безпосередньо бачимо. Чи наближає нас таке сприйняття до розуміння порожнечі?
Важко сказати, тому що в кожну мить нашого існування, окрім тих, коли ми повністю поглинені порожнечею, наш ум проєкціює хибне сприйняття, ці виділені контурами речі. Усе, що бачимо, ми бачимо саме як речі. Нам треба прискіпливо це проаналізувати.
Дозвольте пояснити. Що ми бачимо? Ми бачимо наче пікселі світла. Або можна сказати, що ми бачимо кольорові фігури. Також можна сказати, що ми бачимо стіл. У сприйнятті існують не лише пікселі чи кольорові форми, але й столи, стільці тощо.
Ми могли б позбутися упередженого уявлення про те, як має виглядати стілець, і це було б значним кроком. Ми не заперечуємо, що це досить значний крок, але цього недостатньо, адже що ми насправді сприймаємо? Ми сприймаємо межу між однією кольоровою фігурою та іншою кольоровою фігурою. Коли малюємо, нам доведеться малювати межі між однією конкретною кольоровою фігурою та іншою кольоровою фігурою, і якщо ми не малюємо щось абсолютно абстрактне, то певна частина цих кольорових фігур складеться в нашому сприйнятті в стілець. Виглядає так, ніби навколо нього є певний контур, що відокремлює його від фону, хоча ми може й не обводили стілець чорною лінією по контуру.
Тут ми заглиблюємось ще далі. Це лише перший крок до того, щоби позбутися наших упереджень сприйняття того, як має виглядати гарний стілець або гарне крісло. Це перший крок, але не останній. Річ у тім, що ми бачимо стілець, і якщо ми не будда, нам буде здаватися, що він наче обведений контуром, що відокремлює його від фону.
Питання полягає в тому, наскільки він відокремлений від фону? Чи можемо ми стерти тло, щоби стілець при цьому залишився? І тут на сцену виходить питання взаємозалежності. Якби все, що ми сприймаємо, було окреслене лініями по контуру, ми могли б стерти інші предмети, і на нашій картині залишився б стілець. Але в реальності це не так, отже, нам потрібно заглибитися ще далі.
Дал треба сказати про ментальне позначення. Маю зазначити, що я не говорив про це раніше, але це важливий момент, який треба прояснити: ментальне позначення не створює стілець. Незалежно від того, чи ми думаємо "стілець", коли бачимо цей дерев'яний предмет, це не створює стілець. Чи існує стілець коли ми не думаємо про нього? Чи може будь-що достовірно називатися стільцем лише тому, що воно виконує функцію підтримки того, хто на ньому сидить? Це ще тонший рівень аналізу.
Перш за все, вчора і сьогодні я почув, що дуже важливо бути повністю переконаним у тому, що ми можемо досягти просвітлення і звільнення. Але ми, уродженці заходу, не знайомі з перенародженням, і для нас дуже складно прийняти цю ідею – це потребує значних зусиль. По-друге, я вже багато років чую, що для досягнення просвітлення нам доведеться працювати еони, життя за життям. Це трохи знеохочує. Що з цим робити?
Так, у вченнях говориться, що знадобиться незліченна кількість еонів, щоб насправді досягти просвітлення. Чому? Тому що нам потрібно накопичити величезну кількість позитивної сили, величезну кількість позитивної енергії, щоби прорватися крізь всі ці проєкції й віру в нісенітниці. Нам треба поставитися до цього серйозно. Не дивитися на "заслуги", як на певну кількість балів, які ми накопичимо, і тоді переможемо, але сприймати їх з погляду величезної сили, позитивної енергії, яка має зростати все сильніше й сильніше. Це займає величезну кількість часу, але немає потреби відчувати себе зневіреними через це.
Ось чому нам потрібні далекосяжні установки: терпіння і наполегливість тощо. Пам'ятайте, природа сансари – це злети й падіння. Життя буде йти хвилями, вгору і вниз, весь час, поки ми не досягнемо звільнення. Якщо нам кажуть, як батьки кажуть дітям під час подорожі "ми майже приїхали", тобто що це буде легко і швидко, на кшталт: "Сядьте в цю позу, скажіть чарівне слово, зробіть сто тисяч поклонів і все, ви просвітлені", – тоді це приведе нас до ще більшої зневіри. Бо після всіх цих маніпуляцій ми зіштовхнемось з тим, що так нічого й не досягли. Навіть якщо ми відчуваємо піднесення на початку, далі все одно очікує падіння. Така природа сансари, тому зіштовхуючись з нею знов і знов ми ще більше занепадаємо духом.
Набагато краще мати реалістичне ставлення і усвідомлювати, що це буде нелегко, що це займе величезну кількість часу, тому ми не очікуємо неймовірних результатів і не розчаровуємося. Його Святість Далай-лама завжди каже, що він плекає реалістичне усвідомлення того факту, що ця подорож триватиме величезну кількість часу. Це дає йому надію і мотивує його значно більше, ніж думки, що це буде легка подорож: "Просто піди в ретрит, три роки повторюй чарівні слова, а потім гоп – і ти просвітлений".
Що мотивує нас? Думки про зречення: "Якщо я нічого не робитиму, то всі ці проблеми будуть продовжуватися і продовжуватимуться безкінечно", – а також: "Який жах, яка нудьга!" Ще більше мотивації може викликати усвідомлення, що всі перебувають у такій самій ситуації, і як це нестерпно для кожного. Це подібно до того, як голодні діти більше мотивують матір знайти їжу, ніж її власний голод. У такому випадку мати думає: "Байдуже, скільки це потребуватиме зусиль, але я дістану їжу для своїх дітей. Байдуже, скільки часу це займе й наскільки це буде важко – я знайду їжу". Так само виглядає і наш шлях до просвітлення – ніхто не казав, що це буде легко.
Отже, є хибне "я" і умовне "я". Хибного "я" не існує, а умовне "я" існує. Чи правильно я розумію, що треба деконструювати умовне "я", всі ці умовності, які створили умовне "я"?
Ні, ми деконструюємо хибне "я". Немає нічого поганого в умовності. У вас є ім'я "Міккі", і воно корисне, бо завдяки ньому ми можемо звертатися до вас. У попередньому житті у вас було інше ім'я. Існує багато умовних позначень, які можуть бути застосовані до вас: "людина", "чоловік", "мексиканець". Вони корисні. Нам треба деконструювати саме хибне "я", яке вказує на те, що ніби є щось з вашого власного боку, що робить вас людиною. "Людина" – це лише умоглядний ментальний конструкт, але він корисний.
Подивіться на палеонтологів, які досліджуючи всі ці археологічні знахідки, намагаються з'ясувати, в який період розвитку людиноподібних істот ми можемо провести лінію і сказати, що ось це – вже людина, а це – ще ні? Місцезнаходження цієї межі – ментальний конструкт, бо комусь треба дати визначення того, що саме визначає людину – певна форма черепа чи щось інше. Нам треба деконструювати перебільшені межі застосування умовностей, але не позбутися самої умовності, тому ми деконструюємо хибне "я", а не умовне "я".
Суспільство робить нас скутими багатьма соціальними умовностями. Чи не стали б ми більш гнучкими і вільними, якби позбулися всіх цих соціальних умовностей?
Ні, нас роблять неповороткими не ці умовності, а наше неусвідомлення, невідання. Умовності корисні. Якби у нас не було умовностей щодо понять "батьки", "діти" тощо, наше суспільство не функціонувало б взагалі. Тільки якщо в нас є думки на кшталт: "У мене є упереджене, суттєве перебільшене категоричне уявлення про те, яким повинен бути батько, яким повинен бути справжній батько, і якою повинна бути мати, зразкова мати", – тоді в нас може виникнути думка: "Ти не відповідаєш цій сталій умовності!" Ми злимося і обурюємося на своїх батьків, і це викликає проблеми. Проблема не в умовному понятті "батьки", без нього ніхто б не піклувався про немовлят.
Отже, проблема не в умовностях, проблема не в ментальних позначеннях. Проблема в нашому розумінні речей та явищ, які ми позначаємо за допомогою цих умовностей. Не перетворюйте їх на суцільні сталі речі. Будьте гнучкими до того, що умовностей може бути багато, дуже багато. Гаразд? Деякі з них достовірні, деякі не дуже. Але це вже інша розмова. Ми не можемо просто навішувати умовні позначення та ярлики як завгодно. Ми не можемо позначити річ, яку більшість з нас назвала б "стілець", ярликом "пес" – стілець від цього не стане собакою. Цей спосіб позначення не є достовірним. Сам факт того, що ми ментально позначили щось, не робить це позначення достовірним, як і не перетворює об’єкт на позначену річ.
Коли ми бачимо, чуємо, відчуваємо запах тощо, що саме бачить, чує і відчуває?
Ми можемо умовно сказати "я бачу", "я чую", але "я" не існує як певна сутність з контуром навколо неї, що відокремлена від усього процесу, і яка або спостерігає за ним, або робить його можливим. Це схоже на те, що ми вже обговорювали – "на стільці сидить тіло", – і ми також можемо сказати "я сиджу на стільці", але це не дві різні, окремі сутності, що сидять на стільці. "Я" – це умовне позначення, що поєднує всі щомиттєві переживання у ментальному континуумі.
Частиною ментальної діяльності, звичайно, може бути намір, наприклад, коли ми повертаємо голову, щоби подивитися на щось, але це не означає, що існує окрема сутність, "я", яка натискає на кнопку і голова повертається. Як "я" може мати намір це зробити? Намір – це ментальна діяльність, тож як "я", відокремлене від ментальної діяльності, може мати намір повернути голову і натиснути на кнопку? Це абсурд. Намір – це ментальна діяльність, так само як і прийняття рішення тощо.
Коли ми говоримо про те, як будда пізнає речі, чи він просто сприймає все безпосередньо? При цьому знає всі умовності та ментальні позначення, але наче відкладає їх убік, не взаємодіє з ними, натомість сприймає і переживає все безпосередньо, це так відбувається?
По-перше, дуже важко по-справжньому пізнати або описати всевідаючий буддовий ум. Ми маємо тільки концепцію, тому що не знаємо його безпосередньо і неконцептуально, якщо тільки не досягли такої реалізації. Насправді в різних буддійських школах та підходах точаться серйозні дебати з цього приводу. Будда не має концептуального пізнання. Ум всевідання не є концептуальним, він абсолютно неконцептуальний. Це набагато тонший рівень ментальної діяльності, ніж наведений в сутрах. Він називається "ментальною діяльністю ясного світла". Будда-ум не взаємодіє з поняттями чи ментальними позначеннями. Отже, виникає питання: чи знає будда ментальні позначення?
Один погляд полягає в тому, що Будда не знає ментальних позначень, тому що вони є категоріями, а категорії пізнавані тільки концептуальним умом. Концептуальний ум і ментальне позначення – це діяльність обмеженого ума, а оскільки будда не має обмеженого ума, то він не має цієї активності. Проблема з цим поглядом в тому, що тоді будда не був би всевідаючим, тому що будда не знав би умовностей і позначень. Інший погляд полягає в тому, що будда знає ментальні позначення через уми інших істот, але всевідаючий ум знає все неконцепутально.
Ще одне пояснення, яке я чув, полягає в тому, що будда неконцептуально знає все умовно позначене словами і те, що ці слова означають у всіх мовах. Але будда-ум не має позначень категорій, як і не пізнає слова та їхні значення концептуально через ці категорії, як це роблять обмежені істоти за допомогою мови.
Ваше запитання чудове, й на нього важко відповісти. Різні тибетські майстри сперечаються щодо цього впродовж століть. Насправді дебати та дискусії з питань, які ми обговорили, є найліпшим способом покращити наше розуміння.
Давайте на цьому закінчимо і зробимо присвяту. Яку б позитивну силу не накопичили завдяки цій лекції та сесії питань-відповідей, най вона слугує причиною досягнення всіма істотами просвітленого стану будди, на благо всіх нас. Дякую вам.