Мене звати Ценшап Серконґ Рінпоче ІІ. Я хочу розповісти про те, як я знайшов свого духовного вчителя. Цікаво, чи не так?
Знайти вчителя досить складно, та мені пощастило. Три роки я навчався в Індії в IBD, Інституті Буддійської Діалектики. Я вивчав мадг’ямаку, вчення Будди про серединний шлях. Цей курс триває три роки. Перший рік нас навчав дуже вправний майстер Ґен Лоянґ-ла. Я слухав його вчення, а він проводив час із нами.
У цьому навчальному закладі існує певна система, за якої щотижня на заняття приходять різні вчителі. З ними можна дебатувати чи ставити їм запитання, а вони відповідають і дають свої пояснення. Одного разу монах поважного віку й дуже скромна людина, Ґен Ґ’яцо-ла, прийшов до нас на заняття. Коли він зайшов в аудиторію, ми встали й схилили голови на знак поваги. Проте Ґен-ла не зважив на те, як ми йому вклонялися. Він пішов прямісінько до свого трона і влаштувався на ньому. Ми виконали поклони й почали ставити йому запитання. Він вислухав перше запитання й сказав: "Так, зрозуміло." А потім сказав: "Давайте далі." Мені стало дуже цікаво, і я почувався трохи ніяково. Я ніколи не зустрічав людину, яка б не дала відповіді на перше запитання, а вже хотіла почути наступне.
Він вислухав шість або сім запитань, а потім поглянув на всіх учнів. Там були присутні, здається, близько 25 учнів. Тоді він запитав: “Це всі запитання, які ви маєте?” Ми відповіли: “Так.” На що він сказав: “Добре, тож дозвольте мені розпочати", – і він почав свою відповідь, що продовжувалася півтори години. Тоді Ґен-ла сказав: “Що ж, я ще не закінчив відповідати на перше запитання, проте з вашого дозволу я відповім на всі.” Він говорив майже три години.
Усі ми були дуже змучені. Я роззирнувся на своїх однокласників – усі вони виглядали дуже втомлено. Найсмішнішим було те, що того дня відзначалося святкування – святкування нового ґеше, який з цієї нагоди робить грошову офіру всім учням. Також у цей час нас частували особливими наїдками. Тож нам треба було вчасно прийти на цю подію, інакше на сервірувальних розносах не залишилося б геть нічого смачного. Отже, нам треба було поспішати. Обід починався приблизно о 12, а коли було вже майже 11:30, Ґен-ла сказав: “Я ще не закінчив відповідати на перше запитання.” Тож він продовжив. Його відповіді продовжувалися майже до першої години. Ми були вкрай втомлені. Ми спустилися вниз, але їжі вже не залишилося. Оце так сюрприз. Для мене це стало сюрпризом, адже поки я його слухав, я не відчував, що в його відповідях є щось особливе. Усе ніби було по темі, але насправді не стосувалося напряму наших запитань. Тож я задумався, а чи належний це вчитель?
На другий рік навчання Ґен-ла був нашим основним вчителем, тож ми мали можливість провести з ним більше часу. Протягом цього часу я помітив у ньому дещо особливе. Коли він дає відповіді, він прислухається до свого серця й відчуває, що це найкраще, що він може запропонувати учням. Він не дивився у підручники, аби просто повторити те, що там написано, закрити підручник і піти з аудиторії. Це не в його стилі. Він вчить від серця, та іноді його трохи уносить. Він заглиблюється в медитацію. Тобто з односпрямованої медитації та аналітичної медитації, гадаю, він більше демонструє саме другий тип.
Наприкінці другого року, після всього часу, що ми провели з ним, Ґен Ґ’яцо-ла дав таку пораду: “Коли маєте вільний час, будь ласка, принаймні декілька хвилин на день читайте підручник. Приділіть цьому трохи часу.” Він тримав свою копію підручника в руках, просто дивився на неї й казав: "Я не маю такої мудрості, як ви, і сильного здорового тіла, як у вас. Якби я міг помінятися з вами тілами, я б погодився. Однак я не хотів би мінятися своїм ентузіазмом і піднесеним радісним завзяттям. Цього мені предостатньо." Він із впевненістю подивився на свій підручник і сказав: "Я не хочу мінятися з вами своїм піднесеним завзяттям. Якщо й мінятися чимось, то лише здоровим тілом і часом, що у вас є, щоб я міг стати дуже здоровим і просто більше вивчати цей підручник і мати змогу краще розуміти й пояснювати його."
Потім, наприкінці, він виглядав дуже засмученим. Він сказав: "Я багато вивчав цю книгу. Я прочитав її багато разів і намагався якнайкраще її зрозуміти. Тепер у мене є лише одне прохання. Коли я полишу це тіло, я дійсно не хочу розлучатися з цією книгою. Тож навіть коли я занурюсь у глибоку медитацію у момент смерті, я хочу, щоб хтось із моїх друзів поклав цю книгу до моїх рук і прив’язав її до мене мотузкою. Тоді ви можете спалити моє тіло."
Для мене це було дуже, дуже потужне вчення. Я зустрічав так багато вчителів, так багато майстрів, але тоді я відчув, що Ґен Ґ’яцо-ла був саме тим, кого я хотів би бачити своїм ґуру, своїм учителем. Я розмовляв із багатьма своїми однокурсниками й запитував їх: "Чи було щось особливе, що ви від нього отримали?" Вони відповідали так: "О, він дуже скромний. Він великий вчитель. Він дуже чемний, а його спосіб відповідати на запитання дуже вправний." Але більшість із них не згадували те, що побачив я, і те, що він сказав. Від тих його слів у мене сльози навернулися на очі. Я подумав: “Оце так! Ось той ентузіазм і піднесене завзяття, які я хочу мати.”
Він великий вчитель. Мій вибір був безпомилковим. Я вирішив, без жодних сумнівів, що я прийму його як свого ґуру і вчителя. Ось як я зустрів Ґена Ґ’яцо-ла і як він став моїм вчителем, моїм духовним майстром.