Поєднуємо причини прихистку

У нашому попередньому обговоренні ми побачили, що страх, який ми хочемо використати для мотивації надійного напрямку, – це жах від самої думки про те, що ми продовжуємо діяти за негативними шаблонами. Сварки та суперечки, відчуження від інших, самотність та депресія, те, що люди перестануть довіряти нам і хотіти бути поруч, покинуть або ігноруватимуть нас, – чи боїмося ми, що це може статися? Чи ми справді не хочемо, щоб все це сталося? Чи думаємо ми: "Який жах, якщо це триватиме до кінця мого життя!" Таке занепокоєння є першою частиною емоції, яку ми хочемо зародити. Якщо це відбувається, ми жахаємося, що це буде продовжуватися; ми думаємо, як це було б жахливо. Нас жахає думка, що це просто повторюватиметься знову і знову. Невже ми справді хочемо бути такими – озлобленими старими, з якими ніхто не хоче бути поруч, а коли хтось таки приходить, ми тільки й робимо, що скаржимося? В результаті, всі не можуть дочекатися, щоб піти від нас геть, і ми лишаємося сам на сам, абсолютно самотніми. Хіба ми хочемо йти в цьому напрямку? Не треба навіть уявляти пекло – сама ця думка вже достатньо жахлива!

Існує два види страху. По-перше, є страх, який змушує нас відчувати, що все безнадійно. Ми роздуваємо "безпорадне я", і те, чого ми боїмося, і сам страх робимо чимось суцільним, постійним. "Я нічого не можу зробити, бідолашний я, це безнадійно". Таке мислення позбавлене будь-якої гнучкості. Ми ж говоримо не про цей тип страху, оскільки він просто паралізує нас. Натомість ми хочемо здобути знання: нам потрібно розвинути впевненість у тому, що є спосіб уникнути речей, які нас жахають. 

На дуже простому рівні, коли ми відчуваємо бажання діяти деструктивно, існує проміжок між бажанням це зробити – наприклад, коли нам хочеться когось насварити – і самою компульсивною дією. Якщо ми можемо сповільнитися, то можемо використати наше розпізнавальне усвідомлення і вирішити: "Чи дійсно я зараз буду сваритися, хай навіть мені й хочеться це зробити? Чи може ні?" Не обов'язково лаятись тільки тому, що нам цього хочеться. Якщо у нас є поведінковий шаблон через який нам постійно зриває терпець, все ж існує проміжок часу між тим, коли виникає злість, і тим, коли вона проявляється в наших діях чи мовленні. Отже, надія є! 

Однак ми не безпорадні. У нас є можливість змінити те, як ми реагуємо. Це другий аспект стану ума, який ми використовуємо як прихисток – впевненість у тому, що можна змінитися. Ми не мусимо продовжувати слідувати цим жахливим шаблонам поведінки, які маємо. І ми впевнюємося в цьому на основі логіки, як у прикладі з нейропластичністю мозку. Ми не запрограмовані завжди автоматично діяти певним чином. Ми можемо перепрограмувати себе; очистити програму роботи ума від вірусів, а потім перезавантажити її.

Як ми вже обговорювали, той факт, що наша деструктивна поведінка, турбуючі емоції, нав'язлива конструктивна поведінка і турбуючі установки зосереджені навколо нашої заклопотаності собою, а також знов і знов безконтрольно повторюються, вказує на те, що звички до цього дуже глибоко вкорінені. Вони міцно закарбовані нейронними шляхами в мозку, які подібні до ментальних шляхів, що зумовлюють те, як працює наш ум. Крім того, з досліджень нейропластичності ми знаємо, що завдяки пластичності мозку можна створити нові нейронні шляхи й нові шляхи мислення – наприклад, із паралізованою правою стороною тіла можливо навчитися натомість користуватися лівою стороною. 

Над цим варто замислитися: змінити спосіб мислення, сформувати нові шляхи й нові звички можливо. Чи робили ми це коли-небудь у своєму житті? Чи здатні ми це зробити? І якби ми це зробили, якось перебороли й врешті-решт знищили негативні звички й негативні шляхи, чи зробило б це нас щасливішими?

В основі цього нового способу мислення лежить впевненість і віра в те, що бути гнучким, змінювати свої звички можливо. Ця переконаність надзвичайно важлива – переконаність у тому, що це можливо. Це другий стан ума, який нам потрібно розвивати як мотивувальну причину для того, щоб скерувати своє життя в надійному напрямку. Коли ми переконані, що: "Я ніколи не зможу змінитися, бо я такий, як є", – це замикає нас у дуже нещасливих шаблонах поведінки. 

Розгляньмо наступний приклад: ми звикли писати правою рукою, але у нас стався інсульт, і праву руку паралізувало. Якщо можливо перепрограмувати наш мозок, щоб навчитися писати лівою рукою (а це, безумовно, можливо), то чи можливо також перепрограмувати наш спосіб реагування: з гніву і втрати самовладання на терпіння і розуміння? Це важливе питання. Якщо така гнучкість можлива на фізичному рівні, нам потрібно розвинути впевненість у тому, що це можливо й на інших рівнях: емоційному і так далі. Це другий аспект прихистку – впевненість у тому, що рухатися в цьому позитивному напрямку можливо.

Отже, ми доходимо висновку, що можна змінюватися, рости, робити щось у новий, кращий спосіб. Ми й так постійно це робимо. Коли оновлюється програмне забезпечення нашого комп'ютера чи мобільного телефону, ми можемо спочатку відчути певний опір, але зрештою вчимося користуватися оновленими версіями, чи не так? Ми ніколи не застарі, щоб вчитися і адаптуватися до чогось нового. Насправді робити щось нове і незвичне весело і захопливо, чи не так? Цього не варто боятися. 

Понад те, той факт, що ми не здатні осягнути взаємозв'язки й взаємозалежність усього, особливо причинно-наслідкові зв’язки, вказує на те, що наш ум обмежений. Ми не бачимо, якими будуть довгострокові наслідки того, що ми робимо, до прикладу, коли даємо комусь пораду. Це свідчить про обмеженість нашого ума. Причиною цієї обмеженості є те, що наш ум схильний розділяти все і вся на частини. Ми не бачимо всієї картини цілком. Ми розглядаємо лише невелику частину картини, невелику кількість змінних; наприклад, ми думаємо, що якщо ми зробимо А, то станеться Б. Ми не усвідомлюємо, що на те, що станеться, впливає дуже багато інших факторів. 

Однак, якщо наш ум не настільки обмежений – наче ми бачимо лише невелику частину картини, як через перископ з підводного човна, – ми можемо відкриватися все більше і побачити ширшу картину. Як у ситуації, коли у нас є проблема, і ми хочемо знайти вирішення. Ми можемо просто подивитися на саму проблему і сказати: "Ось яке тут є рішення", – але ми бачимо лише, скажімо, два кроки наперед. Натомість ми маємо запитати: "А чи це рішення не створить ще більше проблем?" Потрібно дивитися далі, ніж на один крок вперед. 

Наприклад, наша дитина збирається до школи, й ми кажемо: "Ти маєш робити так і так, ти маєш одягатися так і так ". Але ми не думаємо про те, як на це відреагують однокласники, як це може створити ще більше проблем для нашої дитини. Отже, якщо ми зможемо мислити ширше, а ми на це здатні, ми побачимо ширшу картину, і зможемо краще зрозуміти й зарадити. Знову ж таки, нам потрібно переконатися, що ми можемо відкрити свій ум, що наш ум здатен мислити ширше, цілісніше, враховуючи дедалі більше змінних. Однак нам все ще потрібно запитати, чи зробить це нас щасливішими. Чи здатні ми на це? Чи було б корисно спробувати це зробити?

Наведу хороший приклад: у нас багато задач по роботі, й ми думаємо: "Якщо я працюватиму по 12 годин на день, то виконаю всі ці задачі". Однак ми не замислюємося над тим, що якщо працюватимемо по 12 годин на день без перерв, то вигоримо. Це створить ще більше проблем, а не вирішить проблему великого обсягу роботи. Це недалекоглядне мислення – ось про що я говорю.

Враховуючи ці моменти, ми можемо певною мірою впевнитися в тому, що якби ми були більш гнучкими у своєму мисленні й поведінці, то змогли б покращити якість свого життя. Це напрямок, в якому ми хочемо і можемо рухатися.

Отже, це перший тип впевненості, а саме, впевненість, основана на розумінні, що змінити негативні шаблони, які нас жахають, можливо. Ми можемо розвинути більш відкритий ум. 

Другий тип упевненості, який пояснюється в буддизмі, називається "впевненість із ясною головою". Це тип упевненості в нашій здатності змінюватися, який проясняє наше мислення.  Така впевненість очищає ум від почуття розчарування, роздратування чи обурення новою тактикою, яка полягає в утриманні від дій під впливом негативних шаблонів – від того, що нам хочеться зробити чи сказати. Наприклад, нам хочеться когось облаяти й сказати людині щось дуже неприємне. Однак ми впевнені, що можемо замовкнути й не говорити цього, адже якщо скажемо, то розсердимося і втягнемося у велику суперечку; це буде дуже негарна сцена. Отже, ми не завжди мусимо говорити те, що хочеться сказати. Ми можемо почуватися дуже розчарованими, роздратованими й ображеними, наприклад: "Я ледве тримаю це в собі, але дуже хочу це сказати", – і тому подібне. Це турбуючий стан ума. Однак, якщо ми впевнені, що утриматися від цих неприємних речей можливо і слушно, а також жахаємося наслідків своїх неконтрольованих дій, тоді ми не обурюємося і не розчаровуємося через необхідність утриматися від виголошення своїх думок. Цей аспект прояснювальної впевненості, віри, важливо розвивати.

Третій тип впевненості – це впевненість, за допомогою якої ми прагнемо уникати й не влаштовувати негарних сцен. Наприклад, якщо я накричу на вас і скажу щось неприємне у відповідь на те, що ви сказали, це призведе до великої неприємної сцени. Я в жаху від цього; у моєму житті було достатньо негарних сцен. Це нікуди нас не приведе, а лише зробить нас обох нещасними. Я впевнений, що від цього можна утриматися, і мене це не засмучує, адже я знаю, що так буде краще. Ця впевненість прагнення розвивається з впевненості, основаної на розумінні, і впевненості з ясною головою, і рухає нас у напрямку до того, щоб вони вкоренилися в нас і проявлялись спонтанно. По суті, це означає побачити, що жах і впевненість йдуть разом. Тоді ми відчуваємо, що це той напрямок, в якому ми хочемо рухатися – працювати над собою, щоб утримуватися від автоматичних негативних реакцій, як собака, який гарчить, коли його зачепили.

Розгляньмо, як працюють страх і впевненість на деяких життєвих прикладах. Можемо провести такий аналіз: "Якщо я весь час скаржуся на те, як все жахливо, який жахливий світ, яке жахливе моє життя тощо, в результаті ніхто не захоче бути зі мною, я залишаюся самотнім і пригніченим.  Мене це жахає; я не хочу, щоб це продовжувалося. Тому, коли я з кимось, і в мене з'являється цей імпульс – бажання почати скаржитися – я не буду діяти під його впливом". 

Ми вирішили, що почнемо над цим працювати, і впевнені, що якщо це зробимо, це дійсно покращить наші стосунки з людьми. Ми розуміємо, що ніхто не хоче слухати наші скарги. Це той напрямок, в якому ми хочемо або прагнемо рухатися – перестати постійно скаржитися, оскільки це не допомагає. Це лише погіршує ситуацію і відштовхує людей. Якщо ми все робимо правильно, у нас ясна голова і ми не відчуваємо розчарування – через своє "я, я, я повинен висловити свої скарги, тому що вони такі важливі". 

Пам'ятайте, якщо нас щось турбує, немає нічого поганого в тому, щоб це пояснити. Існує велика різниця між тим, щоб пояснити, що нас турбує, і тим, щоб скаржитися, виходячи з позиції "бідолашний я". Різниця досить велика. Будь ласка, проаналізуйте це з погляду вашого власного досвіду.

[Медитація]

Потім ми поєднуємо впевненість зі співчуттям, третьою причиною для того, щоб скерувати наше життя в надійному напрямку. Ми розглянемо це на прикладі скарг з установкою "бідолашний я". Якщо подумаємо про те, що станеться, якщо ми продовжимо діяти таким чином, ми жахнемося своєї поведінки. Це просто відштовхує людей, і тоді ми стаємо самотніми й пригніченими. Ми дуже не хочемо, щоб це сталося. Натомість ми стаємо впевненими, що це можна подолати: ми можемо виробити нові звички. Наприклад, якщо нас щось турбує, ми можемо просто пояснити це без "бідолашний я". Аспект співчуття полягає в тому, що ми не хочемо вивалювати все своє сміття на інших, скаржитися і виливати на них усі свої претензії, що тільки відштовхує їх. Отже, ми маємо співчуття до інших, тому не хочемо забивати їм голови усім нашим сміттям. Як я вже казав, ці три речі йдуть разом: страх, впевненість і співчуття. Тоді ми дійсно хочемо йти в цьому напрямку, працювати над собою, щоб виробити кращі звички. 

Саме в цьому полягає суть прихистку – у наданні нашому життю позитивного, надійного напрямку. Це робота над тим, щоб запобігати й уникати нещастя та проблем. Ми рухаємося крок за кроком, аж до останнього кроку – роботи над досягненням стану будди. Навіть просто зробити кілька кроків у цьому напрямку було б неймовірно корисно. І якщо ми це зробимо, це дійсно принесе значні зміни в наше життя. Саме для таких змін у житті й потрібен прихисток. Він дає нам сенс, відчуття мети. 

Як я казав раніше, якщо ми не маємо міцного фундаменту прихистку, надійного напрямку в житті, то, коли виникає прагнення: "О, я хочу займатися просунутою практикою тантри, хочу практикувати Калачакру, хочу практикувати дзоґчен", – ми повинні визнати, що нам бракує фундаменту, на якому цю практику можна збудувати. Для чого ми це робимо? Навіщо? Нам потрібен міцний фундамент. Тоді все матиме стабільну основу. Це частина загальної картини руху в надійному напрямку. Ми щиро й правдиво робимо цю практику для того, щоб уникнути страждань і бути більш корисними для інших. Це не просто порожні слова, "бла-бла-бла". Це питання, які ми повинні ставити собі, якщо нас дуже захоплює ідея виконання просунутих практик. "Чи дійсно я приймаю прихисток належним чином?" 

Цікавий факт щодо ньондро, попередніх практик – ну знаєте, усі ті неприємні речі, які ми повинні повторювати по сто тисяч разів, – якщо ми робимо їх передчасно, коли вони не мають для нас жодного сенсу, просто повторюючи якісь рядки й роблячи поклони, то ефект від них дуже незначний. 

Що ми насправді робимо, коли практикуємо ньондро: по 100 000 повторень попередніх, підготовчих практик, серед яких завжди є прийняття прихистку? Ми створюємо нові нейронні шляхи, фактично генеруючи правильні, щирі стани ума для руху в цьому напрямку, впроваджуючи цей напрямок в наше життя. Це означає справді розуміти кожну практику ньондро: який стан ума нам потрібно зародити і яка його мета. І коли ми дійсно пропрацювали те, як зародити ці стани ума, повторюючи молитви, роблячи поклони тощо сотні тисяч разів, – то роблячи це з концентрацією та уважністю, це ми починаємо створювати нові нейронні шляхи. У цьому вся мета ньондро. Це доволі науковий підхід. І, звичайно, ста тисяч недостатньо, щоб викорінити нескінченні негативні шляхи, тому нам потрібно продовжувати протягом усієї нашої практики. І пам'ятайте, що кожна практика, яку ми робимо впродовж усього шляху, повинна починатися з прихистку. Ми повинні переконатися, що все це не просто "бла-бла-бла". 

Ось чому Його Святість Далай-лама називає буддійську практику наукою ума. Ми перепрограмовуємо наш ум, щоб розвинути більш корисні звички в науковий спосіб. Це означає повторення практик знову і знову. Це те, що ми робимо під час щоденних медитацій: повторюємо знову і знову. Те саме ми робимо у ньондро: повторюємо. Ми створюємо нові шаблони, нові звички й нові нейронні шляхи – не тільки в медитації, але і в повсякденному житті. 

Звичайно, кожен із нас має в житті свої обов'язки. Є різні речі, про які ми повинні дбати. Очевидно, що не всі з нас можуть присвятити практиці 100% свого часу. Однак це той напрямок, в якому ми хочемо рухатися, і ми робимо все, на що спроможні. 

Думаю, нам є над чим замислитись. Будь ласка, поміркуйте над усім цим. А ми продовжимо на наступному занятті. 

[Медитація]