Огляд – емоційний стан для прийняття прихистку
На попередній сесії ми говорили про те, наскільки важливо, і навіть необхідно, закласти позитивний напрямок у житті. Ми побачили, що прихисток – це напрямок, завдяки якому ми захищаємо себе від труднощів. Ми обговорили цілий список життєвих труднощів, які заважають нам бути щасливими.
Крім того, ми побачили, що на найґрунтовнішому рівні щастя походить від почуття зв'язку з іншими. Це почуття зв'язку розвивається через утримання від деструктивної поведінки. Воно виникає, коли люди впевнені, що ми не зробимо нічого, що могло б їм зашкодити. По суті, вони довіряють нам; вони знають, що ми не зробимо їм нічого поганого. Дружба фундується на цій довірі. Маючи це за основу для здобуття щастя і міцнішого зв'язку з іншими, нам потрібно утримуватися від злості, навʼязливості й егоїстичності щодо інших. Загалом, ми відкриваємо своє серце і перестаємо думати лише про себе.
Усі ці негативні способи деструктивної поведінки – як-от гнів, обмеженість, замкнутість, закритість ума і серця тощо – змушують нас жахатися своєї поведінки; зазвичай ми називаємо цей стан терміном "страх". "Мені страшно, що я й надалі буду таким, що це й надалі відсторонюватиме мене від інших, а це призведе до самотності, депресії та нещастя". Однак ми усвідомлюємо, що не все безнадійно, що ми не безпорадні в цій ситуації. Ми усвідомлюємо, що є спосіб подолати всі ці саморуйнівні перешкоди.
Ми також говорили про те, як мозок і ум можуть закріпляти нові шляхи, нові звички. Ми здатні змінюватися, як у тому прикладі, коли ми перевчаємося користуватися лівою рукою, якщо праву руку паралізувало. Тоді, якщо ми прокладаємо нові шляхи, ми можемо подолати страх – наприклад, страх відкрити іншим свої ум і серце. Ум може бути не тільки закритим, впертим чи боятися всього нового або незвичного, а й цілком може бути відкритим. Словом, ми маємо такий страх; ми боїмося, що все продовжуватиме рухатись у поганому напрямку. Ми також маємо співчуття і впевненість у тому, що можемо змінитися і відкритися. Ми робимо все це, тому що думаємо про інших, хочемо бути більш пов'язаними з іншими, навіть якщо це егоїстично, і зрештою ми зможемо перейти з цього егоїстичного рівня до спроможності приносити користь іншим.
Страх, впевненість і співчуття – це три причини прихистку. Ми об'єднуємо їх в єдиний емоційний стан для прийняття прихистку, для надання нашому життю позитивного і надійного напрямку. Будь ласка, зверніть увагу, що я описую все це на дуже базовому рівні, перш ніж ми технічно перейдемо до Будди, Дгарми та Санґхи. Спочатку нам потрібно зрозуміти загальну ідею того, що стоїть за прихистком і надійним напрямком, і вже потім переходити до подальших подробиць, адже вся ця ідея впровадження надійного напрямку в наше життя насправді дуже корисна для всіх. Не обов'язково бути буддистом. Унікально буддійськими в цьому контексті є такі міркування: "Які існують джерела, в яких ми можемо бути повністю впевненими й яким можемо довіритися, що здатні показати нам шлях до стану будди?" Отже, йдеться не просто про рух в якомусь більш позитивному напрямку в житті загалом, а про те, щоб визначити й довірити себе тим, хто може провести нас через усі етапи аж до кінцевої мети – просвітлення, і бути переконаним, що вони є надійними провідниками, і що ми можемо досягти цих цілей. Нам навіть не обов'язково вірити в цю кінцеву мету, щоб принаймні рухатися в цьому напрямку.
Медитація – те, як ми впливаємо на себе
Ми говоримо про Дгарму в дуже загальному сенсі, як про методи, яких навчав Будда. Багато з цих методів може застосовувати будь-хто, не обов’язково навіть вірити в перенародження і таке інше. Якщо ми говоримо про Санґху загалом, нам не обов'язково думати про спільноту аріїв, які мали неконцептуальне пізнання порожнечі. Ми можемо просто отримати певну силу, знаючи, що є інші, які також працюють у цьому напрямку. Отже, коли ми говоримо про прихисток, ми повинні почати з якогось фундаментального рівня, який є цим самим базовим рівнем роботи над собою. Коли ми рухаємося в цьому напрямку, ми боїмося зіпсувати своє життя, і маємо впевненість, що можемо змінитися, працюючи над тим, щоб бути більш пов'язаними з іншими людьми.
Потім, крок за кроком, ми можемо пройти шлях ламріму, перевіряючи свою мотивацію і так далі, щоб досягти просвітлення. Однак цей основний напрямок лежить в основі всього шляху. Це фундамент. Без нього дуже легко практикувати буддійські методи – особливо просунуті, як-от візуалізації, тантру, повторення мантр і таке інше, – але не застосовувати їх для того, щоб змінити себе, щоб покращити своє життя. Ми просто робимо це з якоїсь причини, і це не впливає на те, як ми справляємося з повсякденним життям. Таким чином втрачається весь сенс, адже суть будь-якої з цих практик – це самотрансформація. Робота над собою, подолання недоліків, усвідомлення більшої кількості хороших якостей і більша допомога іншим – всі методи Дгарми спрямовані на підтримку нашої трансформації.
Отже, які базові методи ми використовуємо для медитації? Медитація означає вироблення звички скеровувати своє життя в надійному напрямку. Існує загальний метод, який застосовується до кількох різних типів медитації у дгармічних ученнях. Тут ми використовуємо уяву (багато методів у буддизмі залучають уяву) і уявляємо три етапи, три різні ситуації. Ось вони:
- падіння зі скелі;
- ми на краю скелі, і ось-ось впадемо;
- конвеєр, який рухає нас до краю прірви, в яку ми впадемо.
Це може бути скеля чи дах хмарочоса, не важливо.
По-перше, ми визначаємо, куди саме ми впадемо. Ми можемо почати з деяких загальних прикладів, таких як, скажімо, стан депресії, самотності або ізольованості. Усе це стани, падіння в які нас жахає. Наприклад, якщо в нас виникають думки на кшталт: "Я стара людина, і просто хочу лишатися у своїй квартирі, тому що я самотній, ізольований і пригнічений". Перш за все, ми жахаємося цього і дуже не хочемо, щоб це сталося. Далі ми розуміємо, що ці почуття викликані нашою закритістю, постійними скаргами й думками лише про себе. По суті, коли хтось приходить до нас в гості, з нами просто неприємно проводити час.
По-друге, окрім жаху від того, що це може відбутися або продовжує відбуватися, ми впевнені, що можна припинити таку поведінку і виробити кращі звички. Ми думаємо про інших: "Якщо я буду таким з усіма, вони не тільки не захочуть бути зі мною, це ще й зробить їх неймовірно нещасними. Після проведеного зі мною часу вони йдуть в жахливому стані. Але я цього не хочу. Я не хочу, щоб вони так почувалися". Отже, в цій триступеневій медитації ми спочатку уявляємо, що впадаємо в депресію – ми вже на шляху до неї, і думаємо: "Я дуже не хочу, щоб це сталося; я хочу створити надійний напрямок у своєму житті, щоб уникнути депресії".
Другим кроком ми уявляємо себе на межі падіння в цей жахливий стан і відчуваємо: "Я зовсім не хочу цього!" – і тоді вибираємо надійний напрямок. Третій крок – це коли ми трохи віддалилися від прірви, але рухатимемося в її напрямку, якщо продовжуватимемо діяти так, як діємо зараз. І тоді ми кажемо: "Так, мені треба зупинитися. Надійний напрямок існує, і я можу йти в цьому напрямку. Я обираю цей напрямок життя, я працюватиму над собою, щоб не скаржитися весь час, коли я поруч із іншими". Ось так, у три етапи, ми медитуємо про прихисток.
Очевидно, ми могли б уявляти, що потрапляємо в пекло, але не варто обмежуватись цим класичним способом медитації. Впасти в жахливу депресію й ізольованість – це і є пекло, якого ми хочемо уникнути. У класичній формі ми уявляємо, що ми падаємо в пекло. Отже, спробуймо виконати цю медитацію.
Керована потрійна медитація на прихисток
По-перше, як і в будь-якій медитації, нам потрібно заспокоїтися. Зазвичай ми робимо це, зосередившись на диханні. Дихання дуже корисне, тому що ми повинні відпускати кожен подих, – адже ми не можемо затримувати дихання назавжди. Яку б напругу ми не відчували, які б думки не мали тощо, – ми намагаємося відпустити все це з кожним видихом. Це допомагає нам заспокоїтися. Це також допомагає з'єднатись із тілом, щоб не загубитися у думках, і, в певному сенсі, заземлитися.
Потім ми пригадуємо, на що схожий стан пригніченості, самотності, ізоляції чи смутку. Наприклад, стан ума, коли відчуваєш, що "мене ніхто не любить". Ми не повинні насправді зароджувати його, але просто памʼятати про нього. Тоді ми думаємо: "Це щось справді жахливе – жахливий стан ума. Я точно не хочу цього. Мене жахає думка, що це може статися зі мною".
Потім ми думаємо: "Я боюся, що це станеться, якщо я не змінюся. Однак я впевнений, що змінитись можливо. Мозок має властивість нейропластичності, адже ум є гнучким. Змінити свої звички можливо – я можу перестати скаржитися і поводитися настільки прикро, що це відштовхує людей".
"Я можу відкрити своє серце іншим. Я не мушу бути таким закритим, думати тільки про себе і скаржитися на все, що стосується мене, мене, мене – не дбаючи ні про кого іншого".
Потім ми думаємо: "Я дбаю про інших і про те, як моя поведінка впливає на них. Я не хочу, щоб моя поведінка робила їх нещасними". Так ми розвиваємо співчуття.
Тепер уявімо, що впадаємо в стан депресії, ізоляції або самотності. Ми ще не на дні, але вже близько. Жахаючись цього, будучи впевненими, що можемо змінитися, і маючи співчуття до інших, ми приймаємо тверде рішення, мету: "Я обираю позитивний напрямок у житті й працюватиму над подоланням негативної поведінки". Наче ми зірвались і падаємо, аж раптом змінюємо напрямок і хочемо злетіти вверх.
Потім ми уявляємо подібну ситуацію, коли стоїмо на краю прірви й ось-ось впадемо. Знову ж таки, падіння нас жахає, й ми думаємо: "Який жах! Але я впевнений, що зможу зупинитися, бо я піклуюся про інших". І в такому режимі утримування себе від падіння ми рухаємось у позитивному напрямку.
І, по-третє, ми бачимо, що прямуємо до краю прірви. Ми ще не на краю, але бачимо, що якщо продовжуватимемо діяти так, як діяли, це наближатиме нас до краю. Ми думаємо: "Я дуже хочу уникнути цього, це жахливо. Отже, я закладу надійний напрямок у своєму житті, щоб цього уникнути. Я впевнений, що зможу йти в цьому позитивному напрямку, оскільки мене турбує вплив того, що я роблю, на всіх інших". І ми рухаємося в безпечному напрямку.
І тепер ми закінчуємо медитацію, знову зосереджуючись на диханні, щоб заспокоїтися і розслабитися.
По суті, це структура медитації на прихисток. Ми уявляємо різні пекельні ситуації, яких хочемо уникнути, а потім, з іншого боку, ми можемо заповнити більш чітке уявлення про те, що означає йти в позитивному напрямку, з точки зору довіри себе Будді, Дгармі та Санґсі та йти в надійному напрямку того, чого вони нас навчають. Однак структура медитації – це ті ж самі три кроки, які ми щойно розглянули. Спочатку нам потрібно зрозуміти структуру медитації, а вже потім ми можемо додати деталі.
Запитання
Чи існують настанови, які не включають страх? Я вже давно працюю над розвитком позитивних сторін у своєму житті, і вважаю, що страх усе блокує і не дозволяє відбуватися хорошим речам.
Саме цьому я вважаю, що важливо розрізняти два типи страху. Є страх змішаний із відчуттям безнадії: "Це безнадійно. Я безпорадний, я нічого не можу зробити". Це паралізує, позаяк це дуже негативний тип страху. Однак є й позитивний тип страху, який полягає в тому, що ми знаємо, що є спосіб уникнути того, чого ми хочемо уникнути, і таким чином усвідомлюємо, що ми не безпорадні. Цей тип страху спонукає нас уникати того, чого ми не хочемо переживати.
Наприклад, коли ми витягаємо скалку з пальця або щось з ока, ми можемо думати: "Я боюся зробити ще гірше! Але я знаю, що якщо буду обережним, то зможу цього уникнути". Чому ми хочемо бути обережними? Тому що не хочемо собі нашкодити. Присутнє сильне відчуття, що "я не хочу собі нашкодити". Як ми це називаємо? Це страх? Чи острах? Чи ми просто жахаємося від думки, що встромимо щось собі в око, чи щось подібне? Як це назвати? Дуже важко підібрати точне слово, щоб описати це сильне почуття.
Я використовував слово "острах". Я не знаю, чи точне це слово в українській мові, але приклад, який я часто використовував, був таким: "У мене призначена зустріч зі страшенно нудною людиною, і я дуже не хочу йти на цю зустріч, але я повинен піти на неї. Я не боюся зустрічі, але вона викликає в мене острах".
Останнім часом я думаю інакше – мої думки постійно змінюються. Суть полягає в тому, що острах є недостатньо сильною емоцією. Наприклад, якби я сказав, що відчуваю острах від думки про будинок для літніх людей, де ніхто не приходить мене відвідати, і я почуваюсь жахливо, просто сиджу там самотній, — це слово недостатньо сильне. У певному сенсі, я дійсно боюся цього, але понад те, це мене жахає. Я дуже не хочу відчувати цей жах. Це не зовсім страх, і це сильніше, ніж острах. Зараз я схиляюся до слова "жахливий", оскільки це має бути сильна емоція, але не така, що паралізує.
Іншими словами, це має бути корисний стан ума, а не такий, що стане перешкодою. Ми намагаємося працювати з цим жахним почуттям страху і зробити його корисним станом ума, який відповідає загальній категорії жаху, страху або побоювання того, що щось станеться. Втім, це не такий стан, що паралізує, тому що він поєднаний із упевненістю, що існує спосіб уникнути того, чого ми боїмося. Страх не є єдиною мотивацією. Страх, плюс упевненість у тому, що є спосіб уникнути цього, плюс думка: "Я хочу уникнути цього не лише заради себе, але й тому, що хочу краще допомагати іншим, адже це шкодить не лише мені, але й усім іншим! Якщо я застряг у пеклі на еони, як я зможу комусь допомогти?"
Пам'ятайте, що є три типи віри або впевненості, які ми тут об'єднуємо. Перший ґрунтується на розумінні – що ми можемо змінитися і що логічно мати впевненість у цьому. Звичайно, є сенс у тому, що ми можемо змінитися, можемо уникнути негативної поведінки. Другий тип, упевненість із ясною головою – така, що очищає нас від будь-яких турбуючих емоцій. Тож попередній тип безпорадного страху – це негативний аспект страху; якщо ж ми впевнені, що можемо змінитися, і є надійний метод для цього, якому ми можемо слідувати, цей паралізуючий тип страху не виникає. Ми відчуваємо здоровий тип страху. А ще – впевненість, що базується на прагненні, коли ми відчуваємо: "Я впевнений, що здатен рухатися в цьому напрямку, і тому прагну цього".
Мені важко візуалізувати себе особисто в пекельних ситуаціях, адже це не так сильно стимулює страх. Чи можна в такому випадку уявляти, наприклад, серйозні проблеми нашого суспільства? До прикладу, можливість бути втягнутим у війну. Чи це буде просто спроба мого ума уникнути моїх особистих реальних проблем?
Його Святість Далай-лама завжди каже, що ми маємо думати про масштабніші соціальні проблеми, такі як війна тощо. Однак там, де ми можемо мати певний вплив, треба починати з себе. Ось чому основна увага на початку приділяється роботі над собою, яка потім все більше поширюється на тих, хто нас оточує. Це шлях до поступових соціальних змін, тому що більшість із нас не в змозі здійснити значні соціальні зміни.
Якщо замислитися над темою війни, що спричиняє війни? Гнів, прив'язаність до власної позиції і нездатність думати про позицію іншої сторони. Ми можемо застосувати це і до себе. "Коли у мене виникають проблеми з іншими людьми, може й не збройний конфлікт і не війна, але це та ж сама проблема – гнів, прив'язаність до власної позиції, ігнорування думки інших, їхніх почуттів і так далі."
Іншими словами, якщо ми боїмося війни – що ми можемо зробити, щоб уникнути її? Ми можемо вийти на вулицю і протестувати, але, хоча це, можливо, допоможе нам відчути себе краще, ми не дістанемося до кореня проблеми. Основним джерелом проблеми є злість і прив'язаність до власних поглядів. Це ті якості, над якими ми можемо працювати лише в собі. Отже, ми повинні бути впевнені, що те, що ми робимо – тобто, працюємо над собою – допоможе. Ми думаємо про дві причини, дві частини мотивації: "Я в жаху від свого гніву, і я впевнений, що те, що я роблю, дійсно матиме ефект, який я можу відчути особисто, просто зараз". Робота над собою може принести результати швидше, ніж робота над суспільством. Суспільні зміни займають надзвичайно багато часу.
Ми можемо боятися, що нам на голову впаде атомна бомба, але що ми можемо зробити, щоб цього уникнути? Сховатися під стілець? Дійсно?
Яким чином прихисток може допомогти впоратися зі страхом атомної бомби? І як прихисток може допомогти впоратися з нашими власними емоційними станами?
Знову ж таки, якщо ми мислимо в контексті "на що ми можемо вплинути?" Іншими словами, будьте реалістами. "Я боюся, що мені на голову впаде атомна бомба. Що ж, я мало що можу зробити, щоб цьому запобігти". Страх цього не допоможе, оскільки він лише зробить нас нещасними. Шантідева радить: якщо є щось, що ми можемо змінити, навіщо засмучуватися і турбуватися про це? Просто змініть це. А якщо ми не можемо нічого змінити, тому що це нам не до снаги, навіщо хвилюватися і засмучуватися? Це теж не допоможе.
Отже, ми змінили фокус: замість працювати над тим, щоб врятувати себе від бомби, яка може впасти нам на голову, ми хочемо врятувати себе від страху, від нещастя, пов'язаного зі страхом. Страх – це те, над чим ми можемо працювати – тож, якщо ми можемо щось з ним зробити – зробімо це. Якщо ми нічого не здатні з цим зробити – що ж, тоді живімо життя на повну, поки бомба не впала нам на голову. Смерть все одно колись прийде – нас може збити вантажівка. Не обов'язково, що це буде саме бомба.
Ми змінюємо фокус уваги на роботу над тим, щоб позбутися страху, а не над тим, щоб позбутися атомної бомби. Робота над собою – це те, що нам до снаги. Наприклад, якщо виникає пожежа, ми боїмося, що вибіжимо з дому, рятуючи себе, і забудемо про власних дітей. Ми хочемо над цим попрацювати, щоб занепокоєння і думки лише про себе не переважали над турботою про решту членів нашої родини. Це хороший тип страху, над яким варто працювати – страх, що ми будемо занадто егоїстичними й думатимемо лише про власний порятунок.
Якщо ми боїмося за інших, і в той же час не знаємо, як їм зарадити, чи є такий тип страху перешкодою?
Усе залежить ось від чого: чи відчуваємо ми, що ніколи не зможемо навчитися, або ж ми прагнемо стати буддою, щоб знати всі можливі способи допомогти іншим? Нам потрібно робити кроки в цьому напрямку. Перший крок – це дійсно слухати те, що говорять інші. Не просто уявляти, що те, що найкраще для нас, найкраще і для інших. Вислухайте їх, спробуйте побачити ситуацію їхніми очима. Звісно, це нелегко.
Ми поступово використовуємо цей триступеневий метод медитації на тему прихистку, думаючи про кожну з жахливих ситуацій, яких ми хочемо уникнути. Деякі з них ми вже проходили на попередніх заняттях: наприклад, деструктивна поведінка щодо інших, турбуючі емоції, відштовхуюча поведінка через злість або таке сильне чіпляння, що людина відчуває клаустрофобію і хоче втекти. До прикладу, ми можемо навʼязувати свою допомогу іншим, що, знову таки, викликає у них відчуття клаустрофобії та обурення, і вони кажуть: "Припини постійно вказувати мені, що робити!"
Окрім того, це може бути наша заклопотаність собою – бажання завжди робити все по-своєму, як-от думати: "Я завжди правий". Безконтрольно повторюючи ці моделі поведінки й не знаючи, як найкраще допомогти іншим, ми приймаємо неправильні рішення і даємо непотрібні або погані поради. Працюючи над етапами ламріму, ми можемо застосовувати базову ідею прихистку на кожному з етапів. Потім ми можемо додати зречення, рішучість бути вільними, бодгічітту і так далі, що тільки посилить наше розуміння прихистку. Однак структура залишається незмінною. Прихисток – це кошик, в який уміщається все.
Ми також можемо застосувати це до турбуючих емоцій, просто щоб переконатися, що ми розуміємо метод. Наприклад, розгляньмо неприємні стани, як-от злість на інших, нетерпіння, роздратування, ворожість чи агресивність. Ці стани заважають не тільки нам, але й, безумовно, всім іншим.
Знову ж таки, спочатку ми заспокоюємося, зосередившись на диханні. Потім думаємо про ситуацію. Однак нам потрібно не візуалізувати, а просто уявити або подумати про ситуацію, коли ми страшенно злимося на інших і через наші турбуючі емоції виникає багато суперечок. Оскільки ми такі агресивні, наша поведінка просто відштовхує інших.
Ми думаємо: "Цей мій поведінковий шаблон дійсно мене жахає. Я не хочу так продовжувати. Я в жаху від того, як це впливає на мене і на інших людей, з якими я взаємодію – це жахливо! Але я впевнений, що можу змінитися. Це можливо змінити. Я можу працювати над собою. Існує безліч доступних методів; їх просто потрібно застосувати. Будда навчав багатьом методам подолання гніву, і вони працюють. Я дуже хочу перестати шкодити іншим через свій поганий настрій і брак терпіння".
Тепер використаймо перший образ падіння зі скелі: ми вже падаємо. На яку реальну життєву ситуацію це схоже? Коли ми взаємодіємо з кимось, і починаємо все більше злитися і дратуватися. Отже, ми вже впадаємо в цей шаблон поведінки, і ось-ось дійдемо дна прірви, де вибухне велика суперечка. Ми думаємо, що дуже хочемо цього уникнути, що така реакція буде жахливою.
Тоді ми зупиняємося. Ми встановлюємо свій позитивний напрямок і застосовуємо всі методи, щоб не злитися. Ми зупиняємося, тому що вся наша розмова йде в абсолютно неправильному напрямку. Ми не хочемо, щоб вона так продовжувалась. Ми усвідомлюємо, що це лише заважає і нам, й іншій людині, й всім присутнім. Ми вирішуємо, що це зовсім не те, чого ми хочемо. Таким чином, ми обираємо безпечний напрямок, щоб уникнути подальшого розвитку цієї суперечки.
Тепер, другим кроком, ми уявляємо себе на краю скелі: ми ось-ось зірвемося з неї. Що це означає? Це означає, що співрозмовник сказав нам щось дуже агресивне, і тепер ми на межі того, щоб втратити самовладання і розсердитися. Цієї миті ми обираємо надійний напрямок життя, думаючи, що ми дійсно не хочемо зриватися й розпочинати велику суперечку — наче зриватися зі скелі.
Потім ми уявляємо третю ситуацію, коли ми прямуємо до краю прірви. Це наче ми тільки збираємося зустрітися з цією людиною, а вже займаємо позицію оборони. Ми очікуємо, що буде суперечка. Ми ще не вступили в суперечку, але вже перебуваємо в стані готовності до бою; ми захищаємося, агресивно налаштовані й готові відстоювати свої погляди. Поки ми ще не дійшли до краю й не почали суперечку, ми вирішуємо, що ми обираємо надійний напрямок у житті. Ми не будемо зустрічатись із людиною в такому стані ума й вступати в суперечку, позаяк не хочемо їй докучати, поки рухаємося до прірви гніву.
Отже, це надійний напрямок, в якому ми хочемо рухатися – працювати над собою, щоб уникнути гніву. Ми думаємо: "Я в жаху від того, що робить гнів, я впевнений, що зможу його подолати, і стурбований тим, який вплив мій гнів має на інших. А я нікому не хочу завдавати болю".
Насамкінець, ми повертаємося до зосередження на диханні.
Присвята
Наприкінці медитації завжди корисно зробити присвяту: "Нехай це стане причиною подолання мого гніву; нехай це стане причиною надійного напрямку в моєму житті, щоб мені було до снаги якнайкраще допомагати іншим".
Якщо ми хочемо, щоб наша практика була справді довершеною, слід починати з наміру. Ми закладаємо намір одразу після того, як заспокоїмося, зосередившись на диханні. Ми думаємо: "Я хочу попрацювати над своєю негативною поведінкою і турбуючими емоціями, щоб бути більш корисним для інших і позбутися проблем із гнівом". Наприкінці медитації зробімо присвяту.