Огляд
П’ять сукупностей – це групи, за допомогою яких ми можемо класифікувати різні аспекти свого досвіду, щоб краще розуміти, що відбувається кожної миті. Зрештою, у центрі буддійського навчання й практики – наш власний досвід і те, як ми переживаємо життя.
Усі різні види страждання й труднощів, які ми маємо, виникають у межах нашого досвіду. Ми переживаємо життя з певним рівнем щастя чи нещастя, що визріває з кармічних потенціалів, накопичених через нашу попередню компульсивну поведінку. Іноді ми переживаємо життєві події з нещастям – це зазвичай і називаємо стражданням. Також ми переживаємо речі зі звичайним щастям; однак насправді це теж проблема. Наше звичайне щастя не триває й не задовольняє повністю; його ніколи не буває досить. Ми ніколи не буваємо ним цілком задоволені й не знаємо, що станеться далі. Завжди лишається певна невизначеність.
Наше життя сповнене постійних злетів і падінь. То ми щасливі, то нещасні; то маємо багато енергії, то зовсім не маємо; іноді нам хочеться медитувати чи працювати, а іноді – ні. Ми ніколи не можемо передбачити, що відчуватимемо наступної миті, і це породжує нескінченну невпевненість. Власне, так і виглядає життя, і часом воно не дуже задовольняє, чи не так?
Глибша проблема полягає в тому, що цей цикл щастя й нещастя безперервно відтворюється. Чому він продовжується знову й знову? Насправді це пов’язано із самою природою наших тіла й ума. На жаль, наші тіла й уми, дуже обмежені: люди втомлюються, хворіють тощо. Зрештою ми ще й помираємо. Ба більше, якщо подивитися глибше, наше тіло щомиті розпадається й відтак наближається до смерті. На Заході є чудовий жарт про визначення життя: життя – це хвороба, що передається статевим шляхом і має стовідсоткову смертність! Що ми можемо з усім цим зробити?
Плутанина як причина страждання
Якщо уважніше дослідити причину незадовільної мінливості нашого життя, то в кожній миті досвіду ми знайдемо приховану плутанину. Вона походить із незнання або неправильного знання реальності того, як існуємо ми, інші та все довкола. Однак якщо подивитися глибше – за межі наших звичайних тіла й ума – на істинну природу ума, то побачимо, що вона природно чиста. Вона не заплямована плутаниною.
Коли ми переживаємо повне неконцептуальне зосередження на пустотності – повній відсутності будь-чого реального, що відповідало б нашому хибному розумінню, – плутанини немає. Отже, це показує, що плутанина не може бути невід’ємною частиною ума, адже бувають стани, коли вона відсутня. Насправді можна досягти істинного припинення цієї плутанини, постійно підтримуючи стан неконцептуального зосередження на пустотності. Якщо ми досягнемо такого припинення, наш досвід стане незаплямованим, і ми більше не переживатимемо злетів і падінь сансари.
Пустотність чотирьох благородних істин
Нам треба здобути стан ума, який слугуватиме істинним шляховказом до звільнення. Це стан ума з неконцептуальним пізнанням пустотності страждання, причини страждання, припинення страждання й самого цього розуміння теж. Інакше кажучи, нам потрібне неконцептуальне розуміння пустотності чотирьох благородних істин.
Звісно, пустотність зовсім не легко осягнути. Але поки що можемо сказати, що пустотність означає повну відсутність неможливих способів існування. Зазвичай наш ум сприймає все в такий спосіб, який не відповідає тому, як все насправді існує. Якщо говорити дуже просто, наш ум створює видимість, ніби все існує як монолітні, суцільні сутності. Наче кожна річ, як м’ячик для пінг-понгу, окрема й запаяна в пластик. Нам здається, що кожна річ суцільна, монолітна й існує сама по собі, а потім ми ще й наділяємо все це великою важливістю. Але це зовсім не відповідає реальності. Речі не існують як ізольовані одиниці; усе взаємопов’язане.
У межах нашого досвіду здається, ніби різні його складові подібні до таких м’ячиків для пінг-понгу – суцільні, конкретні й відокремлені одна від одної. Оскільки саме так усе з’являється й відчувається, у своїй плутанині ми віримо, що це правда. Проте те, що нам здається істинно встановленим, ніби ці м’ячики для пінг-понгу, насправді зовсім не відповідає істині. Саме це мається на увазі, коли кажуть, що немає істинно встановленого існування. Те, що ми вважаємо правдою, правдою не є. Воно не відповідає тому, як речі насправді існують.
Наприклад, коли ми переживаємо депресивний стан, він видається й відчувається чимось суцільним і непов’язаним з усім іншим. Ми ототожнюємося з ним і віримо, що він триватиме вічно. Ми робимо з нього величезну проблему. Те саме стосується хвороби, життєвого розчарування або навіть ситуації, коли в нашому житті все складається добре: ми робимо з речей велику справу, хоча насправді життя просто коливається від миті до миті. Іноді все йде добре, іноді – ні. Нічого особливого.
Отже, ми хочемо позбутися плутанини, через яку все в нашому житті здається таким суцільним, а також віри в те, що таке існування є істинним – правдиве й відповідає реальності. Коли ми віримо й відчуваємо, що все існує так суцільно й непорушно, ми страждаємо, чи не так? Наприклад, стаємо дуже нещасними й сумними, коли нас критикують, коли справи йдуть погано або коли чуємо погані новини. І навпаки, дуже радіємо, коли нас хвалять, усе складається добре або коли отримуємо хороші новини. Однак ніщо не триває. Злети змінюються падіннями й так далі.
Як усунути плутанину
Якби ми змогли позбутися цієї плутанини, то перестали б створювати причини, які підтримують цей жахливий цикл. Як саме позбутися цих американських гірок щастя й нещастя? Як усунути плутанину з кожної миті нашого досвіду й мати натомість правильне розуміння?
Ключ – деконструювати те, що ми насправді переживаємо. Як ми вже обговорювали, коли почуваємося пригніченими, то схильні перебільшувати важливість цього, ототожнюватися з цим і переживати це як щось велике, суцільне й незмінне. Допомогти може аналіз: що саме ми насправді переживаємо в цю мить? Якщо хочемо піти глибше й розібратися, що породжує наш досвід у кожну мить, можна дослідити й усі його причини. Щоб так аналізувати й деконструювати, нам потрібен певний інструмент, аналітичний метод. Саме тут корисні п’ять сукупностей. У кожну мить присутня ціла мережа багатьох елементів із кожної сукупності, які функціонують разом і утворюють цю мить. Усе взаємозалежне й пов’язане з усім іншим.
У цю окрему мить ми почуваємося не лише пригніченими, чи не так? Зрештою, ми й далі бачимо ціле поле кольорових форм, чуємо безліч звуків, відчуваємо запахи й принаймні смак слини в роті. Так само переживаємо фізичні відчуття – температуру, дотик одягу до тіла, відчуття стільця під собою. Відчуваємо власне тіло, а також різні форми фізичних явищ, які можна пізнати лише умом, наприклад, ментальний звук голосу в голові, що скаржиться. Усі ці фактори входять до сукупності форм фізичних явищ. Очевидно, відбувається далеко не сам лише депресивний стан.
Щодо кожного з цих різних об’єктів ми відчуваємо певний рівень щастя чи нещастя: нам щось подобається або не подобається, хочеться, щоб воно тривало або припинилося. Ці різні відчуття теж взаємодіють у мережі. Одне може переважати, але насправді одночасно відбувається багато різних відчуттів щастя й нещастя. Ми можемо бути настільки нещасними через свій пригнічений настрій чи щось інше, що нам не приносить задоволення ні те, що бачимо, ні музика, ні навіть їжа. Таке, безперечно, буває. Однак і тут варто запитати: який саме рівень нещастя ми відчуваємо щодо цих інших об’єктів? Навіть у пригніченому стані ми можемо трохи насолоджуватися улюбленою музикою. Усе це належить до сукупності відчуттів – різних рівнів щастя й нещастя.
У кожну мить ми також щось розрізняємо. Розрізняємо кожен із цих об’єктів, які нам подобаються або не подобаються. Наш досвід – не абстрактна картина. Ми об’єднуємо різні елементи сенсорної інформації в пізнавані об’єкти й відрізняємо їх від інших речей і від тла. Це базовий механізм розрізнення. Дати цьому назву – визначити як те чи інше – це вже інший ментальний фактор. Іноді ми розрізняємо правильно, а іноді – неправильно. Ми маємо пригнічений настрій і неправильно поєднуємо його з якимись дивними, турбуючими думками; наприклад, розрізняємо свій пригнічений стан як щось надзвичайно серйозне, монолітне, жахливе й незмінне. Це стає основою для думки: "Я хочу померти. Я більше цього не витримаю". Таке розрізнення може бути дуже неправильним. Усі ці приклади належать до сукупності розрізнення.
Завдяки аналізу й деконструкції кожної миті досвіду на всі її складові ми можемо протягом низки моментів спостерігати, що все безперервно змінюється. Маючи таке усвідомлення, починаємо розпізнавати деякі помилкові аспекти нашого досвіду. Саме ці помилки спричиняють проблеми – наприклад, коли через неправильне розрізнення ми об’єднуємо речі, які насправді не поєднуються, а потім відчуваємо, що це найгірше у світі, що ми не зможемо цього пережити, змінити або подолати.
Аналіз п’яти сукупностей – це, по суті, пошук і усунення несправностей. Ми намагаємося виявити помилкові аспекти й компоненти свого досвіду, щоб, немов хороший майстер, прибрати деталь, яка спричиняє проблему, або замінити її. Однак у цьому процесі треба бути дуже обережними й не вірити тому, як усе здається на перший погляд. Нам здається, ніби є окреме "я" – майстер, який приходить, спостерігає, виконує ремонт, а потім ще й виставляє нам рахунок. Це просто фантазія. Що ми насправді переживаємо, коли так відбувається? На Заході це називають відчуженням. Ми відчужені від власних тіла, почуттів і ума; і в такому стані відчуження намагаємося щось виправити, ніби існує окреме незалежне "я", яке приходить і робить певні речі. Насправді треба просто усунути те, що треба усунути, замінити те, що треба замінити, і додати те, що треба додати. Просто зробити це. Не як окреме "я", що все це виконує, а просто робити те, що необхідно.
Коли ми випиваємо склянку води, то не думаємо, що всередині тіла є якесь "я", а в обличчі – отвір. Не думаємо: "Зараз я підніму цей предмет і виллю рідину в цей отвір у своєму обличчі – рот". Ми ж так не робимо, правда? Просто беремо склянку й п’ємо. Ми не замислюємося про себе, не думаємо про якесь "я", окреме від усього процесу.
Так само треба підходити до аналізу й деконструкції моментів свого досвіду: просто робити те, що потрібно, без надмірних розмірковувань. Не треба перебільшувати важливість усього. Ми ж не вітаємо себе з тим, що знайшли рот і не налили воду в ніс. Ми вже не немовлята; нам не треба казати собі: "Молодець", – бо ми розрізнили, як самостійно пити зі склянки. Те саме стосується зміни нашого ставлення до того, що переживаємо. Щоб виправляти спосіб, у який ми все переживаємо, ми просто це робимо як частину роботи над собою.
Один із найкорисніших уроків, коли ми ближче знайомимося з пустотністю, – якщо сказати розмовною мовою, – нічого не перебільшувати. Немає нічого, що було б надважливим. Немає нічого особливого. Це може трохи розчаровувати, бо нам хотілося б, щоб усе було іскрометним – із неоновими вивісками тощо, – але все насправді не так. Це не означає, що життя нудне; просто все є таким, яким є. Уявімо, наприклад, що посеред ночі ми встаємо й у темряві вдаряємо ногу. Переживаємо фізичне відчуття болю. І що тут нового? Нічого особливого. Нога болить – і це мине. Звісно ж, нам болітиме. А чого ми очікували?