Сукупності інших впливаючих змінних і свідомості

Є п’ять ментальних факторів, які супроводжують кожну мить. Два з них ми вже обговорили: відчуття певного рівня щастя чи нещастя та розрізнення. Ці два фактори є настільки важливими, що утворюють окремі сукупності.

Спонукання

Третій постійно активний ментальний фактор я перекладаю як "спонукання" або "ментальний імпульс". Подібно до локомотива, він рухає всі інші ментальні фактори до взаємодії з об’єктом, а наше тіло, мовлення чи ум – до дії, спрямованої на цей об’єкт або пов’язаної з ним. Наприклад, ми повертаємо голову вбік і на щось дивимось.

За однією з буддійських систем, ці спонукання тотожні кармі, тому їх можна назвати "кармічними спонуканнями". Слово "карма" часто вживають дуже широко – для всього, що пов’язано з причиною й наслідком у нашій поведінці. Однак точніше карма означає нав’язливі, на вигляд компульсивні спонукання, які штовхають нас щось робити, говорити або думати разом із пізнанням відповідного об’єкта, а потім мають наслідки.

У нас виникають спонукання робити цілком невинні, нейтральні речі: почухати голову, подивитися на когось, зателефонувати комусь, випити води тощо. Спонукання спрямовує нашу ментальну активність до об’єкта, у напрямку певної дії. Наприклад, може виникнути спонукання поворухнути ногою або якось порухатися – скажімо, потанцювати.

Ми також переживаємо спонукання, які ведуть нас до деструктивних або конструктивних дій. Наприклад, може виникнути спонукання сказати щось неприємне або щось добре, допомогти комусь або завдати шкоди. Так само може виникнути дуже тонке й досить важке для розпізнавання спонукання, через яке ми починаємо про щось думати – про щось цілком нейтральне, конструктивне або дуже деструктивне. А оскільки спонукання виникають зі звички й відповідно до обставин, вони додають нашій поведінці компульсивності.

Якщо аналізувати глибше, стає зрозуміло: не буває так, що спершу виникає спонукання, або ментальний імпульс, а вже потім воно приводить решту ментальних факторів до об’єкта й до дії, спрямованої на цей об’єкт. Ментальний імпульс є частиною тієї самої миті, коли ми пізнаємо об’єкт. Тому, щойно ментальний імпульс виник, його вже не можна зупинити чи розвернути назад так, ніби він виник за мить до того, як пізнав свій об’єкт.

У випадку певної компульсивної поведінки – наприклад, коли під час перерви на каву ми беремо й з’їдаємо п’яте печиво – дія складається з багатьох кроків, і кожна мить виникає зі своїм спонуканням. На будь-якому з цих кроків ми можемо не довести дію до завершення. Коли рука вже тягнеться до п’ятого печива й потроху підносить його до рота, навіть тоді можемо розірвати компульсивну послідовність і покласти печиво назад.

Але ще до того, як потягнутися по печиво, нам хочеться його з’їсти. Це бажання є ментальним фактором "наміру", який ми невдовзі розглянемо. Саме між тим, як нам захотілося взяти печиво – тобто ми маємо намір його взяти, – і послідовністю спонукань, завдяки яким ми фактично простягаємо руку, хапаємо його й швидко запхаємо до рота, поки ніхто інший не забрав, – у нас є найкраща можливість не втілити це бажання в дію. На цьому прикладі видно, наскільки послідовним є процес зміни нашої поведінки.

Наші кармічні потенціали визрівають не лише як відчуття щастя чи нещастя, а й як те, які в нас виникають наміри або бажання. Наприклад, кармічні потенціали можуть визріти як бажання з’їсти ще одне печиво, а не фрукт; і, звісно, вони не визрівають у самі печива. Потім завдяки спонукальному імпульсу ми втілюємо те, що нам хочеться зробити, й таким чином накопичуємо нові кармічні потенціали. Намагаючись розірвати цю кармічну звичку, ми можемо подумати: "Під час кожної перерви на каву я дозволятиму собі зʼїсти лише п’ять печив". Але це досить дивно, бо так виникає дуалізм окремого "я", яке дає дозвіл цьому неслухняному "я", що хотіло б щоразу з’їдати по десять печив.

Спробуйте розпізнати, що спонукання відбуваються щомиті. Розпізнати їх нелегко – вони досить тонкі. Ми розпізнаємо їх за тим, як вони проявляються. Наприклад, ми чухаємось або повертаємо голову; отже, логічно, мусить існувати спонукання, ментальний імпульс, який приводить нас до цієї дії. Є також спонукання продовжувати дивитися на щось, нічого не робити, далі спати, а ще спонукання, яке супроводжує сновидіння або приводить до пробудження. Кожне спонукання, або ментальний імпульс, вводить нас у пізнання й дію цієї миті. Є спонукання заплющити або розплющити очі.

Спонукання важко розпізнати. Вивчаючи Дгарму, спочатку ми здобуваємо приблизне розуміння, а потім ніби поступово підкручуємо регулятор, щоб воно ставало дедалі точнішим. Тут важливо пам’ятати, що спонукання – це спосіб усвідомлення об’єкта. Ми говоримо саме про способи усвідомлення об’єктів. Наприклад, коли зосереджуємося на зоровому образі своєї руки, саме спонукання, або ментальний імпульс, приводить наш ум – нашу ментальну активність – до руки й до того, щоб на неї дивитися. Отже, спонуканням є усвідомлення нашої руки.

[Пауза]

Контактне усвідомлення

Досі ми розглянули відчуття певного рівня щастя, розрізнення й спонукання, або ментальний імпульс. Наступний із п’яти постійно активних ментальних факторів – контактне усвідомлення. Це спосіб усвідомлення об’єкта, який розрізняє об’єкт і контакт із ним як приємні, неприємні або нейтральні. Воно слугує основою для переживання об’єкта з відчуттям щастя, нещастя або нейтральним відчуттям.

Наприклад, дивлячись на кольорові форми чийогось тіла, ми розрізняємо їх як форму тіла й людини, відокремлену від кольорових форм стіни. Контактне усвідомлення цього об’єкта розрізняє зоровий образ цього тіла й цієї людини як приємний. На цій основі ми відчуваємо щастя, тобто не хочемо переставати дивитися на цю людину. Кармічний імпульс приводить наш ум до цієї людини й до бачення її. Подальші кармічні імпульси приведуть ум до того, щоб далі на неї дивитися або відвести погляд.

Спробуймо розпізнати й визначити це контактне усвідомлення, дивлячись на різні об’єкти в кімнаті. Зверніть увагу, як усі ці ментальні фактори працюють у мережі. Якщо ми вважаємо об’єкт неприємним, то, дивлячись на нього, відчуватимемо нещастя, тобто хотітимемо від нього відвернутися. Унаслідок цього ми переведемо погляд на щось інше. Як і відчуття певного рівня щастя чи нещастя, контактне усвідомлення, завдяки якому ми усвідомлюємо об’єкт як приємний, неприємний або нейтральний, зовсім не обов’язково має бути дуже інтенсивним.

Уточнімо. Коли ми дивимося на щось, що розрізняємо як неприємне, і відчуваємо легке нещастя від цього бачення, виникає спонукання, яке від’єднує наш ум від цього об’єкта. Коли дивимося на те, що розрізняємо як приємне, і відчуваємо щастя, дивлячись на нього, ми не хочемо з ним розлучатися; тому спонукання утримує наш ум спрямованим на цей об’єкт. І, звісно, водночас ми розрізняємо цей об’єкт від стіни.

[Пауза]

Увага

П’ятий постійно активний ментальний фактор – це увага, що буквально означає "взяти до ума". Саме цей ментальний фактор фактично залучає ментальну активність до об’єкта. Спонукання, або ментальний імпульс, приводить до об’єкта увагу й усі інші ментальні фактори. Не буває такого, що спочатку виникає спонукання, приводить нас до об’єкта, а вже потім увага ним займається. Ментальний імпульс і увага виникають одночасно.

Увага може бути сильною або слабкою: існує цілий спектр того, скільки уваги ми приділяємо об’єкту. Наприклад, ми можемо дивитися на стіну й майже не звертати на неї уваги. Є спонукання, яке приводить нас до бачення стіни, але уваги може бути зовсім мало, і ми одразу переходимо до іншого. Звісно, далі все ускладнюється, бо різним об’єктам у полі зору ми приділяємо неоднакову увагу. Тут залучене щось іще – наприклад, наша зацікавленість.

Наведу кумедний приклад. Я близько чотирьох місяців жив у домі свого друга в Уельсі. Через деякий час ми пішли купувати нову шторку для душу у ванну й намагалися вирішити, яка пасуватиме найкраще. Друг запитав: "Який колір шторки підійде до стіни у ванній?" Я зізнався, що не маю уявлення, якого кольору там стіна. Тоді він запитав: "А якого кольору стіни у твоїй спальні?" І знову я не знав, бо ніколи не звертав на це уваги. Колір стін мене зовсім не цікавив, тому я його не пам’ятав. Ми довго сміялися.

Ті з нас, хто дуже цікавиться одягом і модою, звернуть увагу на те, у що сьогодні вдягнені люди довкола, і запам’ятають це. Інші, кого ця тема анітрохи не цікавить, узагалі не звернуть уваги й нічого не запам’ятають. Увага – це те, наскільки сильно ум залучається до об’єкта. Вона може бути слабка чи сильна, напружена чи розслаблена тощо. І це стосується не лише чуттєвого сприйняття, а й мислення. Скільки уваги ми приділяємо всім випадковим думкам, що проносяться в голові?

Є ще один вимір: у який спосіб ми звертаємо увагу на щось. Як ми це розглядаємо? Чи звертаємо увагу правильно чи неправильно? Наприклад, чи розглядаємо непостійне як постійне, а нечисте як чисте?

Ще раз приділімо хвилину й спробуймо помітити цей ментальний фактор уваги. Скільки уваги ми приділяємо тому, що бачимо або чуємо? Пам’ятаймо, що одночасно бачимо, чуємо, відчуваємо запахи й смаки, переживаємо фізичні відчуття й, імовірно, думаємо. Очевидно, обсяг уваги, який супроводжує кожен із цих процесів, різний, чи не так?

[Пауза]

Неусвідомлення певних речей

Коли на Заході говорять, що ми усвідомлюємо або не усвідомлюємо те, що відбувається в нашому умі, фактично йдеться саме про фактор уваги. Наприклад, під час розмови з кимось у нас може виникнути гнів, якого ми зовсім не помічаємо. Такий неусвідомлений гнів або ворожість означає, що ми не приділяємо цьому гніву уваги. Навіть якщо увага є, як ми його розглядаємо – як щось чисте чи нечисте? Чи вважаємо його цілком доречним і тому прийнятним? Чи звертаємо увагу на цю ворожість як на щось нечисте, чого справді хотіли б позбутися?

Що більше ми аналізуємо, то цікавіше стає. Припустімо, ворожість супроводжує цю мить нашого досвіду – незалежно від того, говоримо ми з кимось, дивимося на стіну чи просто сидимо у своїй кімнаті. Ця ворожість не обов’язково означає, що ми вороже ставимося або гніваємося саме на людину, кімнату чи стіну. Вона може бути зовсім не пов’язана з ними – наприклад, вона могла виникнути через інцидент на роботі абощо. Але в цю мить ворожість присутня, хоча тут вона цілком недоречна. Якщо ми здатні аналізувати й деконструювати досвід, то побачимо, що ворожість недоречна й не має стосунку до ситуації. Однак спершу треба її усвідомити й звернути на неї увагу.

З таким новим рівнем уважності змінюється спосіб, у який ми усвідомлюємо інших під час розмови. Як ми зазвичай звертаємо увагу на інших? Часто – як на якийсь узагальнений об’єкт. Натомість можемо звернути увагу на іншу людину й усвідомити: це людина, яка має почуття, так само як ми. Потім додаємо ще один ментальний фактор – турботливе ставлення. Ми дбаємо про те, як наша поведінка й спосіб говорити впливають на іншу людину. Інакше кажучи, серйозніше ставимося до причини й наслідку.

Тоді ми розпізнаємо, що говорити з людиною вороже з причин, які не мають до неї жодного стосунку, недоречно – через це вона почуватиметься погано. Тому ми застосовуємо етичну самодисципліну самоконтролю й перестаємо поводитися так. На основі уваги й усвідомлення того, що відбувається, ми змінюємо спосіб взаємодії з іншою людиною. Просто робимо це.

Саме тому ми вивчаємо п’ять сукупностей і вчимося їх застосовувати – щоб поліпшити своє життя. У цій сукупності інших змінних, що впливають, ці та багато інших ментальних факторів утворюють кожну мить нашого досвіду – спосіб, у який ми взаємодіємо зі світом й з усіма довкола.

Це загальне пояснення постійно активних ментальних факторів. Часу в нас залишилося небагато, тому коротко розберемо деякі інші елементи, що входять до цієї четвертої сукупності.

Крім п’яти постійно активних ментальних факторів, є ще п’ять підтверджувальних ментальних факторів. Деякі тексти стверджують, що всі вони також присутні кожної миті; однак це залежить від того, як їх визначати. П’ять визначальних ментальних факторів дають уму змогу пізнавати об’єкт із певністю щодо нього.

Намір

Перший – намір: бажання отримати бажаний об’єкт, щось зробити з ним або щодо нього чи досягти бажаної мети. Саме це ми раніше називали "хочеться щось зробити". Наприклад, коли ми дивимося на когось, який у нас намір? Хочемо продовжувати дивитися на людину, поцілувати її чи вдарити в обличчя? Який намір? Якийсь намір присутній завжди, навіть якщо це намір нічого не робити.

У певному сенсі цей фактор також передбачає інтерес. Ми не виділяємо інтерес як окремий ментальний фактор, хоча, очевидно, він існує. Намір продовжувати дивитися на когось або щось із цією людиною робити явно ґрунтується на тому, цікава вона нам чи ні. Це дуже важливий фактор, бо ми можемо його коригувати. Наприклад, коли хтось підходить і ставить нам запитання, спочатку нам може здаватися, що ми страшенно зайняті й не хочемо цим перейматися. Але замість відмовити, ми можемо посилити інтерес: зрештою, перед нами людина, і в неї є запитання. Так ми розвиваємо більше інтересу й унаслідок цього приділяємо більше уваги.

Оцінювання

Існує також фактор оцінювання – те, як ми розглядаємо об’єкт з погляду певних добрих якостей: від повної їх відсутності до повного набору найкращих якостей в усьому світі; або з погляду важливості – від цілковито незначущого до найважливішого. Тут знову ж таки залучений інтерес.

Звісно, таке оцінювання може бути точним або неточним, і це, очевидно, присутнє кожної миті, чи не так? По суті, це те, наскільки ми цінуємо те, що чуємо, бачимо тощо. Наприклад, чуємо шум транспорту й вважаємо, що в ньому немає жодної доброї якості; він просто дратує – через нього ми навіть можемо злитися.

Пам’ятання

Наступний фактор – пам’ятання. Ми часто чуємо про медитацію "майндфулнес", усвідомлення, але в нашому теперішньому контексті треба дуже точно розуміти визначення цього терміна. Слово "пам’ятання" (англ. mindfulness) – те саме слово, що означає пригадування або пам’ять. Воно подібне до ментального клею: не дає втратити ментальне утримання об’єкта. Коли ми щось пригадуємо чи пам’ятаємо, саме цей фактор не дозволяє втратити утримання об’єкта. Ми пам’ятаємо його, тримаємося за нього й не відпускаємо.

Отже, пам’ятання – це не просто увага до того, що виникає кожної миті. Коли ми слухаємо, як хтось говорить, чи присутнє пам’ятання? Чи маємо ментальний клей, який утримує увагу на словах людини так, щоб ми могли їх запам’ятати? Чи пам’ятання немає зовсім і ментальне утримання геть розсіяне, тому ми ніяк не можемо запам’ятати сказане?

Пам’ятання – це клей, який утримує нашу увагу на тому, що говорять. Сама увага може бути сильною або слабкою, але це визначається клеєм – силою або слабкістю пам’ятання, яке утримує увагу на розмові.

Такі визначальні ментальні фактори, як пам’ятання, стають надзвичайно важливими, коли ми практикуємо медитацію й намагаємося розвинути зосередження. Вивчаючи й визначаючи їх, ми вчимося розрізняти ці різні фактори й знаємо, що саме виправляти, коли виникають хиби.

Ментальна фіксація

Наступний фактор – ментальна фіксація, або зосередження. Це ментальний фактор фактичного залучення до об’єкта. Наскільки ми залишаємося зосередженими на об’єкті свого фокусу? Зовсім ні або маємо сильну стійкість уваги?

Ментальна фіксація відрізняється від клею, тобто пам’ятання, хоча вони дуже подібні. Клей не дає нам втратити увагу до об’єкта, тоді як ментальна фіксація – це ментальний фактор, який утримує увагу на об’єкті. Розрізнити їх не дуже легко.

Наприклад, ми дивимося на кольорові форми чийогось тіла. У цю мить спонукання спрямовує нашу увагу й усі інші супровідні ментальні фактори до цієї форми. Увага залучається до об’єкта. Фіксація, або зосередження, робить так, щоб увага залишалася на ньому. Клей – пам’ятання – не дозволяє їй зрушитись. Звісно, весь цей процес взаємодіє в мережі з нашим інтересом до об’єкта, наміром на нього дивитися й, можливо, щось сказати цій людині. Крім того, ми відрізняємо форму цієї людини від стіни й від форм інших людей. Завдяки контактному усвідомленню цей об’єкт здається нам приємним, і ми відчуваємо щастя – тобто не хочемо розлучатися з цим об’єктом. Ми оцінюємо цю людину як таку, що має хороші якості: це приємна людина. Усе це функціонує разом як мережа.

Розпізнавальне усвідомлення

П’ятий фактор у цій групі називається розпізнавальним усвідомленням; його також перекладають як "мудрість". Однак слово "мудрість" з одного боку нечітке, а з іншого – оманливе, бо наше розпізнавання може бути правильним або неправильним.

Розпізнавальне усвідомлення – це визначеність, яка допомагає нам упевнено охопити об’єкт, розрізняючи його сильні й слабкі сторони. Далі воно відрізняє добрі якості від вад і визначає, чи щось правильне чи неправильне, конструктивне чи деструктивне. Розпізнавальне усвідомлення додає певності нашому розрізненню й утриманню об’єкта. Наприклад, дивлячись на людину, ми розпізнаємо, що це наш друг, а не ворог. Можемо також з тим чи іншим рівнем переконаності й упевненості розрізнити одне ім’я від іншого.

У четвертій сукупності є ще кілька груп ментальних факторів, пов’язаних із тим, що на Заході ми назвали б "емоціями". Однак до цієї групи належать і речі, які ми, ймовірно, емоціями не назвали б. Насправді знайти спільний термін для всіх них важко. Хай там як, спочатку йде група конструктивних факторів; коротко представимо лише кілька найважливіших.

Віра в факти

Перший із цих конструктивних ментальних факторів – переконаність у тому, що факт є істинним; це часто перекладають словом "віра". Такий переклад вводить в оману, бо вірити можна як у правдиве, так і в неправдиве. Тут ідеться лише про віру в істинність фактів, які насправді істинні, а не про віру в те, що неправда є правдою. Наприклад, я переконаний, що ця людина – Ґабі, і це правильно. Якби я вважав її Марією, це було б хибне розпізнавання, а не цей перший конструктивний ментальний фактор.

Моральна гідність і турбота про те, як наші вчинки відбиваються на інших

Ще два конструктивні ментальні фактори – моральна гідність і турбота про те, як наші вчинки відбиваються на інших. Завдяки почуттю моральної гідності ми не поводимося жахливо. У нас є почуття власної гідності. Без нього ми можемо поводитися як грубіяни й робити всілякі погані речі.

Є також турбота про те, як наші вчинки впливають на інших. Ми не поводимося жахливо, бо думаємо про те, що люди скажуть про нашу сім’ю, національність або релігію. Наприклад, можемо подумати: як певна наша поведінка впливатиме на сприйняття буддистів? Скажімо, люди можуть погано подумати про всіх буддистів, якщо ми нап’ємося до нестями й почнемо бешкетувати.

Ці два ментальні фактори – моральна гідність і турбота про те, як наші вчинки відбиваються на інших, – є основою етики в буддизмі. На Заході ми часто вважаємо основою етики уважність до того, як наші дії вплинуть на інших людей. Однак із буддійського погляду цей критерій не завжди надійний, бо насправді ми не знаємо, як саме наші дії вплинуть на інших.

До прикладу, в Індії люди часто мають гучномовці й вмикають музику на все село. Намір – зробити всіх щасливими, і вони припускають, що така гучна музика всіх підбадьорить. Вони очікують, що вона всім сподобається; але людині із західним світоглядом така музика може зовсім не подобатися. Це кумедний приклад того, що ми ніколи не можемо бути певні, як щось вплине на інших; тому сама лише уважність до інших не є надійною основою етики. Знову ж таки, причина в тому, що наслідки або вплив нашої поведінки на інших непевні. А от увага до того, як наша власна поведінка фактично вплине на нас самих, – це зовсім інша справа.

Є й такі конструктивні фактори, як неприв’язаність – відсутність чіпляння за когось або щось. Є незворушність, коли ніщо не змушує нас гніватися. Є також відсутність наївності й наполегливість. Завдяки наполегливості ми продовжуємо докладати зусиль до чогось позитивного й отримуємо від цього радість.

Є багато конструктивних емоцій, яких немає в стандартному списку, але в буддизмі, звісно, ми розглядаємо їх також. Те, що чогось немає в списку, не означає, що його не існує. Наприклад, такі базові речі, як любов, співчуття й терпіння, не входять до цього списку конструктивних емоцій.

Щодо деструктивного боку, є група із шести ментальних факторів, які називають "корінними турбуючими емоціями та умонастроями". Вони є коренями в тому сенсі, що з них виростають додаткові фактори. Наприклад, гнів є коренем для таких додаткових турбуючих емоцій, як ненависть і образа.

Перша з них – пристрасне бажання – ґрунтується на перебільшенні добрих якостей чогось. Можливі кілька варіантів. Наприклад, якщо ми чогось не маємо, то через пристрасне бажання прагнемо це отримати. Якщо вже щось маємо – не хочемо відпускати. Це прив’язаність. А якщо маємо певну кількість чогось, але хочемо більше – це жадібність.

Пристрасне бажання – це турбуюча емоція, тобто переживаючи її, ми втрачаємо спокій ума й самоконтроль. Ми говоримо й робимо те, чого зазвичай не робили б. Через пристрасне бажання перебільшуємо добрі якості й думаємо, що річ, яку ми неодмінно мусимо отримати, зробить нас щасливими. У нас немає ні спокою ума, ні задоволеності.

Наступна корінна турбуюча емоція – гнів. Із ним ми перебільшуємо негативні якості чогось і тому відчуваємо необхідність цього позбутися. В обох випадках ми можемо навіть вигадувати добрі якості або додавати негативні, погані якості, яких насправді немає.

Є також неусвідомлення. Це дійсно дуже проблемний фактор, справжній бешкетник; це постійно присутня плутанина. Ми не усвідомлюємо або не знаємо поведінкової причини й наслідку чи природи реальності. Точніше, це визначається як затьмареність ума – важкість тіла й ума; ум ніби затягнутий важкими хмарами. На Заході ми назвали б це почуттям ментальної затуманеності, коли просто не знаємо, що відбувається. Ми не усвідомлюємо, як наша поведінка впливає на нас самих та інших і як узагалі існують речі. Йдеться не про те, що ми не знаємо чиєсь ім’я або номер телефону – це може бути просто звичайною прогалиною в знаннях. У стані ментальної затуманеності ми справді дуже заплутані. У нашому умі немає ані легкості, ані ясності. Є важка затуманеність: ми фактично не знаємо, яким буде наслідок того, що говоримо чи робимо. Не знаємо насправді, як існуємо ми самі й як існує все та всі довкола. По суті, ми не знаємо, що взагалі відбувається в житті.

Ментальну затуманеність можна порівняти з тим, ніби ми ходимо з паперовим пакетом на голові. Ми взагалі нічого не бачимо ясно. І всі люди, з якими взаємодіємо, теж ходять із паперовими пакетами на головах. Звучить цілком безнадійно, чи не так? Із цього вийшов би хороший мультфільм. Але ми так наполегливо намагаємося здобути ясність і побачити, що відбувається, саме тому, що природа ума не така, ніби на неї начепили паперовий пакет.

Наївність – підкатегорія цього неусвідомлення. Це неусвідомлення, яке супроводжує деструктивну поведінку. Ми справді наївні щодо того, чи завдасть комусь болю те, що ми скажемо.

Далі маємо зарозумілість. Ми роздуваємо своє "я" або якусь свою якість – гроші, багатство, гарну зовнішність, молодість тощо.

Ще одна турбуюча емоція – нерішуче вагання. Одягнути синю сорочку чи жовту? Що їсти? Звучить доволі невинно, але такі нерішучість і вагання можуть неабияк турбувати. Ми можемо вагатися, що робити далі, як упоратися з величезною проблемою, сказати це чи сказати те. Це сковує нас, чи не так?

Усі ці фактори – турбуючі емоції, через які ми втрачаємо спокій ума й самоконтроль. Пам’ятаймо, що ці конструктивні й деструктивні фактори супроводжують, наприклад, наше бачення людини, увагу до неї й усі інші ментальні фактори, про які вже йшлося.

Є також оманливі, тобто неправильні, умонастрої. Їх п’ять. Наприклад, хоча всі сукупності й елементи, з яких вони складаються, постійно змінюються, ми чіпляємося за один із цих елементів і ототожнюємо його з "я" або "моє". Думаємо: "Це я". Наприклад, якщо йдеться про нашу молодість, то, старіючи, навіть у шістдесят років ми все одно думаємо про себе як про людину, яку інші вважатимуть молодою, сексуальною й привабливою. Це цілковито абсурдно, чи не так? Але ми маємо таку оманливу установку щодо самих себе: "Моя молодість триватиме вічно".

Існує також довгий список додаткових турбуючих емоцій, що походять із цих корінних: ненависть, образа, заздрість, скупість тощо. Є також удавання – коли ми вдаємо, ніби маємо якості, яких насправді не маємо, – і приховування недоліків, коли ховаємо свої вади. Є лінощі й блукання ума; насправді список дуже довгий і доволі невтішний. Але що більше таких факторів ми знаємо, то більше можемо розпізнати в кожній миті свого досвіду і визначити складові під час деконструкції. Наприклад, нам геть не хочеться говорити з певною людиною або навіть бачити її. Це бажання не бачити людину, по суті, означає відсутність інтересу. Але що його супроводжує? Лінощі чи ворожість? Що саме? Ми намагаємося розпізнати ментальні фактори, які супроводжують цю мить.

Звісно, в основі всього цього лежить і плутанина щодо того, як ми існуємо, та щодо впливу нашої поведінки на цю людину, якщо ми не бачимося з нею чи не розмовляємо. Можливо, інша людина буде дуже рада, що ми з нею не говоримо, а можливо – ні. Як уже згадувалося, ми насправді не знаємо, як наша поведінка вплине на інших; тому наше неусвідомлення стосується зокрема впливу власної поведінки на нас самих. Насправді лише щодо цього є певність. Якщо ми уникаємо розмови з цією людиною, це безперечно зміцнює звичку не мати справи зі складними ситуаціями. Наша плутанина стосується того, як наш спосіб дій впливає на майбутній досвід.

До прикладу, кімнатою літає комар, і ми його вбиваємо. Як це вплине на нашу майбутню поведінку? Ми підсилюємо звичку вбивати все, що нам не подобається або дратує. Це насильницька реакція, а не мирне розв’язання проблеми. Те, як ми поводимося, зміцнює в нас певні звички. Саме тому ми хочемо вибудовувати нові, кращі звички.

Останній набір ментальних факторів, що входять до сукупності інших змінних, що впливають, – це група змінних факторів. Залежно від ситуації вони можуть бути конструктивними або деструктивними. Наприклад, жаль: якщо ми шкодуємо про негативний учинок, це конструктивний аспект. Якщо ж шкодуємо про позитивний учинок – наприклад, про пожертву на добру справу, – це деструктивно.

Нарешті, до цієї сукупності входять нестатичні фактори, які не є ані формами фізичних явищ, ані способами усвідомлення чогось. Сюди належать, наприклад, вік і сукупності складів, з яких утворюються слова. Але найважливіше – сюди належить умовне "я", самість, яка на умовному рівні справді існує. Ці елементи є так званими "приписуваними явищами" – явищами, що можуть існувати й бути пізнаними лише на основі інших елементів сукупностей. Вік існує лише стосовно нашого тіла й може бути пізнаний лише через тіло. Так само наша самість, "я", може існувати й бути пізнаною лише на основі п’яти сукупностей, з яких складається кожна мить нашого існування.

Саме в цій четвертій сукупності – сукупності інших змінних, що впливають, своєрідній сукупності всього іншого – ми хочемо усунути справжнього винуватця: неусвідомлення. Ми хочемо посилити розпізнавальне усвідомлення, щоб уміти відрізняти правильне від неправильного, особливо щодо самості. Ми прагнемо точно розпізнавати пустотність і те, що явища не існують так, як вони постають перед нашим заплутаним умом.

У порядку цих сукупностей п’ята – сукупність первинної свідомості – є найтоншою й найважчою для розпізнавання. Слово "свідомість" не є абсолютно точним перекладом, але саме його зазвичай уживають. На Заході часто говорять лише про один тип свідомості, що пронизує все, а в буддизмі, залежно від системи, розрізняють шість типів первинної свідомості: ока, вуха, носа, язика, тіла і ментальну свідомість.

Їх називають первинними свідомостями. Це означає, що, усвідомлюючи об’єкт, вони усвідомлюють лише його сутнісну природу – і нічого більше. Сутнісна природа об’єкта – це, по суті, найзагальніше розуміння того, до якої категорії він належить. Це зоровий образ, звук, запах, смак, фізичне відчуття чи об’єкт ума? Лише це й усвідомлює первинна свідомість. Як радіо чи телевізор, наш ум може працювати на зоровому каналі, звуковому каналі, каналі запахів тощо. Насправді ум може одночасно працювати на кількох каналах, і на кожному з них проявляється щось інше.

Тут не йдеться про ментальне визначення зорового образу або звуку. Наприклад, коли ми на щось дивимося, то бачимо кольорові форми. Зорова свідомість лише усвідомлює зоровий образ як зоровий образ – як візуальну інформацію. Це все, що робить первинна свідомість. Усі ментальні фактори, які усвідомлюють добрі й погані якості, додають інтерес, увагу, розпізнавання того, чим явища є або не є, відчуття щастя чи нещастя тощо, – усі вони супроводжують первинну свідомість зорового образу.

Якщо подивитися на це з західного погляду, до нас надходить інформація, але як ми її сортуємо й опрацьовуємо? Чи опрацьовуємо її як візуальну, слухову чи нюхову інформацію? Саме первинна свідомість усвідомлює її як той чи інший тип інформації. Це дуже тонкий рівень – найтонший із сукупностей.

Спадає на думку образ комп’ютера. Коли ми оцифровуємо звуки й зображення, треба якось відрізняти одні оцифровані нулі та одиниці в коді як візуальну інформацію, а інші – як аудіальну інформацію. Як саме це робить комп’ютер – зовсім інша тема; але з західного погляду вся інформація, що надходить до нашого ума, – це електричні імпульси. Як ми здатні відрізняти електричні імпульси, які називаємо зоровим образом, від тих, які називаємо звуком? За буддійським аналізом, це робить найбазовіший тип усвідомлення цієї інформації – первинна свідомість. Це спосіб усвідомлювати щось як візуальну інформацію, аудіальну інформацію тощо.

Усі інші ментальні фактори супроводжують цей рівень усвідомлення. Наприклад, ми усвідомлюємо щось як візуальну інформацію – зоровий образ, – а ментальними факторами, що його супроводжують, можуть бути інтерес, увага, відчуття щастя тощо.

Це був базовий вступ до теми п’яти факторів-сукупностей – класифікаційної схеми всіх складових нашого повсякденного досвіду, які змінюються щомиті. Якщо ми хочемо усунути проблеми й страждання у своєму досвіді, треба вміти деконструювати кожну мить, а особливо – важкі моменти, й розуміти, що насправді відбувається, щоб у певному сенсі виправляти те, що потребує виправлення.

Що більше ми вивчаємо всі складові й дізнаємося про них, то точніше можемо деконструювати досвід, що переживаємо. Це дуже корисний метод. Особливо ми хочемо позбутися плутанини щодо "я" й того, як це "я" насправді існує.

"Я" існує – те, що називають умовним "я". Воно входить до четвертої сукупності, сукупності інших змінних, що впливають. Це "я" не є ані формою фізичного явища, ані способом усвідомлення чогось; воно весь час змінюється й не може ані існувати, ані бути пізнаним незалежно від сукупностей як своєї основи. Але ми плутаємося щодо того, як воно існує. Через цю плутанину наш ум сприймає "я" так, ніби це якась суцільна річ, відокремлена від тіла й ума, яка сидить усередині й ними керує. Проте це неправильно й не відповідає реальності.

По суті, через неусвідомлення ми або не знаємо, як існує "я", або розуміємо це неправильно, у хибний спосіб. Це неусвідомлення  спричиняє наше страждання й нещастя, які входять до сукупності відчуття певного рівня щастя.

Однак у четвертій сукупності є й розпізнавальне усвідомлення. Саме завдяки розпізнавальному усвідомленню, зосередженому на пустотності, ми можемо усунути неусвідомлення й таким чином назавжди позбутися страждання.