Мотивація для роботи з п’ятьма сукупностями
Ми почали нашу розмову з того, чому взагалі хочемо дізнатися про п’ять сукупностей, з яких складається кожна мить нашого досвіду. У чому полягає їхня важливість?
У буддизмі доволі стандартним є підхід, за якого ми спочатку розглядаємо користь від вивчення або розвитку чогось. Переконавшись у цій користі, ми зазвичай починаємо щиро цікавитися вивченням і розвитком цього. Цей принцип стосується як того, чому ми хочемо розвивати любов, співчуття й бажання допомагати іншим, так і того, чому хочемо розвинути ясне й правильне розуміння реальності. Якщо ми знаємо користь кожного з цих факторів, а також причини їх розвивати, то можемо вкластися всім серцем у ці зусилля й упевнено рухатися вперед. Саме інтерес, ентузіазм і переконаність у тому, що варто щось робити – наприклад, медитувати, – разом із розумінням, як і чому це корисно, підтримують нас упродовж усього процесу.
У традиційних буддійських текстах сказано, що такий орієнтир щодо мотивації корисний на початку, в середині й наприкінці будь-якого навчання чи практики. Інакше кажучи, він допомагає розпочати практику, продовжувати її й зрештою завершити. Часто ми втомлюємося практикувати, медитувати або ходити на заняття. Якщо тоді знову утвердимо свою мотивацію – а вона включає нашу мету, емоцію, що стоїть за нею, і розуміння користі від самої практики, медитації чи заняття, – то продовжуватимемо до самого кінця. Звісно, ми можемо втомитися, але через це не припинимо свою практику.
Так само вкрай важливо, щоб наша мотивація була щирою, тобто щоб ми справді це відчували й глибоко в це вірили. Наприклад, якщо ми прагнемо звільнення й просвітлення, але не маємо уявлення, що це означає, і навіть не переконані, що цього можна досягти, то як можемо щиро до цього прагнути? Якщо ми на такому рівні, натомість ми можемо прагнути одного дня справді поставити собі за мету звільнення й просвітлення, згодом зрозуміти, що вони означають, і зрештою переконатися, що цього можливо досягти. Загалом ми можемо намагатися зрозуміти не лише те, що це можливо, а й те, що кожен із нас на це здатен. Ми можемо прагнути мати це за мету й рухатися до цього, хоча прямо зараз наша ціль, можливо, – просто поліпшити якість свого життя. Можливо, саме це ми щиро відчуваємо й тому хочемо вивчати Дгарму.
Те саме стосується мотивації поліпшити майбутні перенародження й забезпечити собі дорогоцінні людські перенародження. Якщо ми насправді не впевнені, що перенародження існує, і не дуже розуміємо, що воно означає, то як можемо щиро прагнути покращити свої майбутні народження? Тоді це просто слова.
У практиці Дгарми завжди вкрай важливо бути цілковито чесними із собою. У такій ситуації чесною мотивацією буде справді докладати зусиль задля користі цього життя, бажання поліпшити його якість через численні проблеми й труднощі, з якими стикаємося. Ми розуміємо буддійський шлях та інші рівні мотивації – поліпшити майбутні перенародження, здобути звільнення й досягти просвітлення – і сприймаємо свою теперішню мотивацію як сходинку на цьому шляху. Ми маємо намір намагатися розвинути ці просунутіші рівні мотивації, але поки що до них не дійшли. Без такої чесності наша практика не буде щирою. Ми не вкладатимемо в неї серце.
Водночас важливо, щоб нашою кінцевою метою були звільнення й просвітлення. Саме коли ми маємо цю остаточну мету – звільнення й просвітлення в тому сенсі, як їх визначає буддизм, – наша практика справді стає буддійською. Якщо ж ми використовуємо буддійські методи й учення лише для поліпшення цього життя, не маючи вищезгаданої кінцевої мети, то насправді ми не можемо зватися буддійськими практиками. Ми використовуємо буддизм як різновид психології, і це цілком нормально, якщо чесно визнаємо, що застосовуємо його як форму психологічної терапії.
Так само, якщо ми приймаємо буддійські методи лише для того, щоб поліпшити майбутні життя, але не маємо кінцевої мети й розуміння звільнення та просвітлення, то, знову ж таки, не можна сказати, що ми йдемо буддійським шляхом. Якби ми сповідували якусь західну релігію, то могли б хотіти дізнатися, як потрапити на небеса. Мотивація лише поліпшити майбутні життя не дуже відрізняється від бажання потрапити на небеса, але це не буддійська мета.. Щоб бути буддійською, ця мета має слугувати сходинкою на шляху до звільнення й просвітлення.
Що таке звільнення? Це свобода від неконтрольовано повторюваних перенароджень. Звісно, прагнути звільнення можна лише на основі розуміння й віри в перенародження. Але навіть якщо ми правильно розуміємо перенародження так, як його пояснює буддизм, і віримо, що воно істинне, проте хочемо знову й знову отримувати дорогоцінне людське життя й зовсім не хочемо припиняти перенародження, бо дуже прив’язані до цього життя й хочемо ще багато таких самих, – це теж не зовсім буддійський підхід.
Окрім щирої мотивації, нам треба бути чесними й щодо емоцій, які її супроводжують. Якщо ми прагнемо якоїсь із цих цілей лише тому, що "було б чудово й прекрасно" її досягти, це не ті емоції, на яких наголошує буддизм. Мотивувальні емоції, які ми намагаємося розвивати в буддизмі, зовсім інші. Це, наприклад, щира відраза до неконтрольовано повторюваних проблем і щире бажання справді вирватися з цієї ситуації. До того ж ми справді співчуваємо іншим і хочемо допомогти їм також припинити неконтрольовано повторювані перенародження. А ще ми хочемо здобути дорогоцінне людське перенародження, кращий тип перенародження, бо сама думка про гірші перенародження глибоко нас жахає. Ми зовсім цього не хочемо, адже прагнемо продовжувати духовний шлях і зрештою приносити більше користі всім.
Якщо розглянути три рівні буддійської мотивації, їх структура однакова. У кожній із них ми хочемо чогось позбутися. Хочемо позбутися жахливих перенароджень, потім перенародження як такого, а також страждань усіх інших і власної нездатності справді їм допомагати. Ми відкидаємо щось із супровідною думкою: "Як це жахливо – пережити гірші стани перенародження або назавжди застрягнути в повторюваній сансарі". Або, співпереживаючи іншим, відчуваємо, як жахливо, що всі вони страждають, а ми майже нічого не можемо з цим зробити.
Якщо ми більше схильні мати ставлення на кшталт: "як це чудово й прекрасно", то найкорисніше спрямувати цю природну емоцію й відданість на думку про те, як чудово було б уникнути гіршого перенародження, здобути звільнення від сансари й справді допомагати всім. Тоді ми використовуємо свою природну емоцію в належний буддійський спосіб. Зрештою, саме так ми практикуємо чотири безмежні ставлення в буддизмі махаяни: як було б чудово, якби всі були вільні від страждань й причин страждань; як було б чудово, якби всі мали щастя й причини щастя тощо. Саме в контексті такої мотивувальної мети й емоції треба підходити до вивчення п’яти сукупностей.
Огляд
Ми вже обговорили користь вивчення п’яти сукупностей: вони дають контекст для всієї нашої буддійської практики. П’ять сукупностей – це спосіб зрозуміти наш досвід кожної миті життя в кожному перенародженні. Щоб зрозуміти істинне страждання та його причини, треба подивитися на те, з чого складається наш досвід, і дослідити п’ять сукупностей, які утворюють кожну його мить. Якщо ми хочемо пережити істинне припинення страждання та його причин, де воно відбудеться? Так само в сукупних факторах нашого досвіду. Інакше кажучи, зі звільненням сукупності будуть вільні від страждання й причин страждання. Той тип ума, який ми хочемо розвинути, щоб усунути страждання та його причини, – це те, що ми хочемо додати до п’яти сукупностей свого досвіду й мати постійно.
Яка головна причина нашого страждання, проблем і, власне, нездатності допомагати всім на рівні будди? Це наше неусвідомлення реальності. Ми просто не знаємо або розуміємо неправильно. Протиотрутою, що усуває це неусвідомлення, є правильне розуміння реальності й того, як насправді існують речі. Ми хочемо позбутися незнання чи плутанини, які виникають кожної миті, й натомість кожної миті мати правильне знання. Навіщо? Знову ж таки, істинне розуміння реальності безперечно поліпшить якість нашого теперішнього життя. Розпізнавши страждання й проблеми, які переживаємо в цьому житті, коли через плутанину справді не знаємо або неправильно розуміємо, що відбувається, ми зрештою відчуваємо: "Досить", – і починаємо працювати, щоб позбутися страждання.
Рухаючись далі, ми захочемо усунути цей тип плутанини ще й тому, що він веде до гірших станів перенародження. Чому? Бо що більше ми заплутані, то деструктивніше діємо, а як наслідок виникає більше страждань і гірші перенародження. Якщо ми прагнемо звільнення й просвітлення, що треба зробити? Позбутися плутанини, яка продовжує наші перенародження, і здобути розуміння реальності, яке приведе до звільнення та здатності якнайкраще допомагати іншим. Хай якою є наша мета, по суті ми хочемо очистити свої п’ять сукупностей і спосіб, у який переживаємо життя.
Для цього треба уважніше дослідити це неусвідомлення. Чого саме ми не знаємо? У чому плутаємося так, що це спричиняє наші проблеми? Ми плутаємося щодо власних п’яти сукупностей. Є кілька рівнів цієї плутанини, але загальна проблема полягає в тому, як ми розуміємо свій досвід, на що в ньому звертаємо увагу й як його сприймаємо. Проблема в тому, що ми сприймаємо його неправильно. Є чотири способи, у які це відбувається. Їх називають "чотирма хибними способами сприйняття" – ми сприймаємо речі так, що це не відповідає реальності. Іноді їх також називають "невідповідними способами сприйняття".
Чотири хибні способи сприйняття
Сприймати страждання як щастя
Перший із цих хибних способів сприйняття полягає в тому, що ми сприймаємо страждання як щастя. Раніше ми пояснювали, що кожна мить нашого досвіду має певний незадовільний аспект, однак ми не розпізнаємо його як проблемний. Нам здається, що це цілком нормально; ба більше, ми навіть вважаємо це щастям.
Наприклад, візьмімо нездорові стосунки. На жаль, майже кожен у певний період життя мав нездорові стосунки. Перебуваючи в такій ситуації, ми часто заперечуємо проблему й не хочемо визнати, що стосунки нездорові. Через власну невпевненість ми вважаємо їх щастям: "Я такий щасливий – можеш і далі мене вербально ганьбити".
Звісно, це дуже грубий приклад того, про що йдеться. Є всілякі проблемні ситуації, якими ми задоволені й які вважаємо джерелами щастя. Зазвичай ми боїмося, що якщо відмовимося від них, стане ще гірше. Наприклад, можемо боятися, що якщо вийдемо з нездорових стосунків, то залишимося самі, а це буде ще гірше. Думаємо, що нікого більше не знайдемо й краще вже бути в нездорових стосунках, ніж бути одиноким. Так ми сприймаємо страждання як щастя.
Ми робимо так із усім, чи не так? Наприклад, маємо хронічну проблему – скажімо, хронічний розлад сну – і замість визнати проблему кажемо: "Нічого страшного, я просто так сплю". Чому ми не хочемо щось із цим робити? Бо боїмося невідомого: раптом альтернатива буде ще гіршою? Тож миримося з тим, чого мали б намагатися позбутися. Саме так ми сприймаємо страждання як щастя.
Поміркуймо над цим і спробуймо розпізнати таку плутанину в собі.
[Пауза]
Сприймати нечисте як чисте
Другий тип плутанини буквально перекладається як "сприймати нечисте як чисте". Йдеться про те, що ми вважаємо нечисте чистим. На рівні тіла ми часто думаємо, що тіло таке чисте, красиве й чудове. Але, як зауважив великий індійський майстер Шантідева, якщо взяти смачну їжу, покласти до рота, пережувати й виплюнути, усі вважатимуть виплюнуте нечистим. Якщо ця їжа пройде через усю травну систему й вийде з іншого кінця, ми точно не назвемо результат чистим. Якщо тіло таке чисте й чудове, чому воно перетворює смачну їжу на щось брудне й огидне? Очевидно, якщо зазирнути всередину тіла, під шкіру, те, що ми побачимо, зовсім не здаватиметься нам чистим, привабливим і красивим.
Можна задовольнитись поясненням на цьому рівні, але його варто розуміти й ширше. Ми можемо бути схильні дивитися на людей і ситуації лише з погляду їхніх добрих рис; часто не хочемо бачити негативного. Знову ж таки, ми досліджуємо власний досвід, свої п’ять сукупностей. Наприклад, ми закохані в когось і зовсім не хочемо визнавати жодних негативних рис цієї людини. Хочемо бачити лише хороше. Інший приклад: наша дитина їсть і вся вимазується їжею, а ми посміхаємося й кажемо: "Як мило". Якби це була чужа дитина, ми б, напевно, подумали: "Який жах".
Ми схильні так думати й на інших рівнях. Наприклад, не дуже хочемо згадувати, що кохана людина хропе або неприємно пахне, коли пітніє, тощо. Просто зосереджуємося на тому, яка вона чудова. Ми часто все перебільшуємо. Тут, у Мексиці, наприклад, коли нас запрошують на обід, багато хто хвалить господаря словами: "Неймовірно, це найкраща їжа, яку я будь-коли куштував". Або кажемо про якусь зустріч: "Це була найкраща вечірка в моєму житті". Насправді ж у тому, що ми пережили, напевно було чимало незадовільного.
Але ми не хочемо дивитися на погані сторони. Навіть неприємні речі вважаємо красивими й чудовими. Наприклад, обіймаємо цуценя, воно чхає нам в обличчя, а ми думаємо: "Ой, як мило", – хоча жива істота щойно чхнула нам просто в лице. Якби нам в обличчя чхнув п’яний чоловік, ми навряд чи назвали б це милим. У нашої малої дитини тече з носа, і ми витираємо їй носа рукою. Із п’яною людиною ми б такого точно не робили.
Так ми сприймаємо нечисте як чисте, або непривабливе як привабливе. Ми перебільшуємо. Нам хочеться, щоб усе було як у казці – не в тій, де чудовиська й відьми їдять дітей, а радше як у "Бембі", де все дуже миле й добре. Ми схильні дивитися на речі саме так, навіть коли вони зовсім не такі приємні.
Отже, це плутанина щодо того, що ми переживаємо. Ми не хочемо бачити негативний, неприємний бік речей. Нам більше подобається жити у фантазійному світі. Англійською кажуть "дивитися крізь рожеві окуляри". Саме це й означає сприймати нечисте як чисте. Поміркуймо над цим і спробуймо розпізнати таку тенденцію у власному досвіді.
[Пауза]
Сприймати непостійне як постійне
Третій хибний, або невідповідний, спосіб сприйняття – вважати непостійні речі постійними. Це зазвичай перекладають як "вважати непостійне постійним", але треба пам’ятати, що саме означають ці терміни. Йдеться про речі, які змінюються з миті в мить, тоді як ми помилково вважаємо їх незмінними. В інших контекстах ми помилково думаємо, що те, що триває лише недовго, триватиме вічно. Обидва значення постійного й непостійного стосуються цього хибного способу сприйняття.
Наприклад, серед того, що складає кожну мить нашого досвіду – у наших сукупностях – може бути депресія. Ми можемо думати, що цей стан депресії, смутку й низької енергії весь час однаковий, не змінюється. Або може здаватися, що він триватиме вічно. Часто саме так і відчувається, чи не так? Коли ми сидимо в кріслі стоматолога, а він свердлить зуб, нам здається, що це триватиме вічно й ніколи не закінчиться. У своєму сприйнятті ми не помічаємо, що в кожну мить рівень болю трохи інший. Або коли зустрічаємо когось і закохуємося, хіба не виникає відчуття, що це буде назавжди? Що ми будемо разом навік-віки й житимемо довго й щасливо. Це хибний спосіб сприймати ситуацію, бо, звісно, кожна мить кожного дня змінюватиметься. Усе буде інакше, і ніщо не триватиме вічно.
Таке відчуття постійності знайоме всім. Дитина може думати: "Я ніколи не виросту". Або їй здається, що день у школі триватиме вічно. Знову ж таки, це хибний спосіб сприйняття пʼяти сукупностей нашого досвіду. Нам здається, що те, що ми переживаємо, не змінюється, а те, що переживаємо прямо зараз ( найпростіший приклад – біль), триватиме вічно.
Поміркуймо трохи над цим типом хибного сприйняття.
[Пауза]
Сприймати те, що не є самістю, як самість
Нарешті, четвертий хибний, або невідповідний, спосіб сприйняття – вважати умовно існуюче "я", або самість, (що є частиною наших сукупних факторів) суцільним "я", суцільною "душею", що існує в якийсь неможливий спосіб. Насправді наша умовна самість – це не така неможлива "душа" чи неможливе "я", що нібито десь засіла як частина кожної миті нашого досвіду. Але ми думаємо, що так воно і є, і саме так це відчувається. Справді здається, ніби кожен із нас – душа або якась сутність, що існує сама по собі й, якщо ми віримо в перенародження, зараз ця душа увійшла в наше тіло й синхронізувалася з усіма аспектами ума та тіла – і от вона тут! Далі нам здається, що це "я" користується тілом і умом як якоюсь машиною, щоб ходити, думати й спілкуватися. А через певний час воно нібито від’єднається, піде й знайде інше тіло та ум.
Навіть якщо ми не віримо в перенародження, все одно відчуваємо, що є якесь суцільне "я" – справжнє "я", яке, звісно, не змінюється. Ми лягаємо спати ввечері, прокидаємося вранці – і вуаля, ми знову тут! Старіючи, ми безперечно думаємо, що це те саме "я", яким ми були в молодості. Просто тіло починає занепадати, але це все ще те саме суцільне "я" з тими самими бажаннями й звичками. "Чому люди так на мене дивляться й поводяться зі мною так, ніби я старий?" Проте насправді ми не існуємо в такий спосіб. Таке неможливе "я" – це міф.
На тоншому рівні ми думаємо, що є "я", яке можна пізнати саме по собі, безвідносно до тіла чи ума, і саме так це відчувається. Ми думаємо: "Я хочу, щоб ти любив мене – не лише за моє тіло, мій ум, мої гроші чи майно. Я хочу, щоб ти любив саме мене", – ніби існує "я", яке можна любити незалежно від тіла й ума, майна, особистості та всього іншого. Усі ми це відчували, але такого "я" не існує. Ми уявляємо, що така сутність присутня в кожній миті нашого досвіду, хоча насправді її немає. "Я" існує, але не в такий неможливий спосіб.
Це четвертий тип хибного сприйняття. Зауважте, що помилковість інших типів хибного сприйняття розпізнати не складно. А от зрозуміти, що цей останній тип є хибним, дуже складно. Саме його спростовує розуміння пустотності (порожнечі). Приділімо кілька хвилин, щоб спробувати його розпізнати.
[Пауза]
Відкидання хибних способів сприйняття
Нам потрібні реалістичне ставлення й розуміння п’яти сукупностей. Треба розпізнавати хибні способи сприйняття, через які ми розглядаємо сукупності у невірний спосіб, що не відповідає реальності. Ми маємо усвідомити, що ці переконання абсурдні й помилкові: вони не стосуються нічого реального. Розуміючи, що ці хибні способи сприймати наші сукупності абсурдні й не відповідають реальності, ми спростовуємо й відкидаємо ці неправильні погляди. Ми позбуваємося їх і замінюємо правильним розумінням.
Недостатньо лише поверхово замінити неправильне розуміння правильним, особливо щодо того, як ми існуємо. Треба відкинути неправильне розуміння, знаючи, що воно хибне, і чітко збагнути, як саме й чому воно помилкове. Лише тоді можемо замінити його правильним. Якщо ми не відкидаємо хибний погляд завдяки розумінню, а просто намагаємося накласти поверх нього правильний, то лише пригнічуємо його, і згодом він знову проявиться.
Однак саме розуміння того, що цей погляд неправильний, і його відкидання – лише початок процесу, в якому зможемо його позбутися. Треба справді глибоко переконатися в його хибності, а потім інтегрувати це розуміння у своє життя. Інтелектуально ми можемо знати, що наш неправильний погляд на "я" є хибним, але емоційно й далі реагувати відповідно до цього хибного погляду. Треба піти далі за рівень, на якому ми знаємо, що немає "я", яке можна любити незалежно від мого тіла, особистості, ума, майна тощо. Ми це знаємо, але в глибині все одно хочемо, щоб інші любили саме "мене". Тому потрібно дуже довго призвичаюватись до правильного розуміння, щоб справді позбутися хибного погляду й більше ніколи його не породжувати.
Підсумок
Підсумовуючи, треба відкинути перший хибний спосіб сприйняття – думку, що те, що ми переживаємо, є щастям. Інакше кажучи, потрібно розпізнати, що означає твердження, що кожна мить нашого досвіду містить страждання. Або ми переживаємо щось, що нам не подобається й чого хочемо позбутися, або переживаємо щось, що нам подобається й що хочемо продовжити, але воно не триватиме – і справді не триває. Це не справжнє щастя, бо якби воно ним було, то було б чудовим увесь час, але так не є. Наші почуття весь час ідуть то вгору, то вниз: іноді ми щасливі, іноді нещасні. Вони постійно коливаються, і в кожну мить досвіду ми відтворюємо ці американські гірки. Саме це називається всепроникним стражданням.
Так само треба відкинути й замінити погляд, що те, що ми переживаємо, чисте й бездоганне, хоча насправді це не так. Нам здається, що наше тіло таке красиве, але воно хворіє, воно виділяє дуже неприємні речі. Ми купуємо новий комп’ютер і думаємо, що він чудовий і працюватиме вічно, але рано чи пізно він зламається. Нам здається, що життя стане набагато кращим, якщо придбати комп’ютер, а потім мобільний телефон; але насправді вони приносять величезну кількість страждань. Ми страждаємо, коли вони не працюють або ламаються, коли нас безперервно засипають рекламою, електронними листами й спамом. Не забуваймо й про те, що мобільні телефони постійно нас переривають. У цих прикладах щастя справді досить проблематичне, чи не так? Кумедно, що тепер іноді ідеальною відпусткою здається відпочинок без інтернету, електронної пошти й мобільного телефона.
Ми також хочемо позбутися погляду, ніби те, що ми переживаємо, не змінюватиметься й триватиме вічно. І нарешті, хочемо відкинути й замінити відчуття, ніби існує якесь суцільне "я", розумінням того, що такого "я" немає. Хоча існує те, що ми називаємо умовним "я", немає якоїсь істоти – немов прибульця з космосу, – яка сидить усередині нас, говорить у голові, натискає перемикачі й смикає за мотузочки, змушуючи тіло рухатися, а ум – думати те чи те.
Запитання
Моя плутанина стосується того, хто переживає карму. Я схильний сприймати "я", яке переживатиме результати карми, чимось суцільним.
Це цілком природно. Так автоматично відбувається з усіма. Існує безперервність "я", але це не схоже на валізу, яка їде конвеєром в аеропорту як суцільна сутність, що рухається крізь час.
Коли ми заперечуємо суцільне "я" і суцільне "ти", то спростовуємо існування такої сутності – неможливої "душі", що існує як "я" або "ти", ніби вона запаяна в пластик і існує сама по собі. Буддизм стверджує, що такого не існує. Ми не запаяні в пластик, як м’ячик для пінг-понгу, і це не є наше "я". Ми не настільки статично постійні, що мусимо "зберігати свою цілісність і бути вірними самим собі" чи щось подібне. Навпаки, відсутність такої монолітності й дає змогу мати стосунки з іншими. Якби "я" було запаяне в пластик, ми справді були б ізольовані й ніяк не могли б взаємодіяти з кимось іншим. "Я" визначається у взаємозв’язках з іншими.
Наша віра в уявне, неможливе "я" виникає в контексті кожної миті нашого досвіду, тобто в контексті п’яти сукупностей. Однак і справжнє "я", яке дійсно існує, – умовне "я" – також виникає в контексті п’яти сукупностей. Тож перший крок до усунення цього неправильного розуміння самих себе – зрозуміти п’ять сукупностей. Взявши їх за основу, ми вже можемо говорити про те, що в них немає неможливого "я". Ми можемо дослідити, як неможливе "я" не існує, а справжнє умовне "я" – існує. Але оскільки питання про те, як існуємо ви і я, настільки життєво важливе для подолання страждання, до цієї дуже делікатної й тонкої теми треба підходити поступово й послідовно. Спершу треба вибудувати необхідну основу знань, щоб потім рухатися до стабільного й правильного розуміння. А найперше, що нам треба знати, – це п’ять сукупностей.