Численні колісниці Будди

Хоча описати їх усі повною мірою неможливо, та я спробую коротко пояснити деякі з цих традицій, щоб указати на декілька відмінностей між ними.

Лев із роду Шак’їв, Майстер Усевідання, повернув колесо Дгарми тричі. Перший раз він промовив, щоб відвернути від недоброчесності (поведінки); наступний – щоб відвернути від погляду істинного існування сутностей; а останній – щоб відвернути від будь-якої основи для таких поглядів. 

Шак’ямуні, подібний до лева мудрець із роду Шак’їв, – це четвертий і нинішній Будда нашої світової епохи. Він жив в Індії у VI столітті до нашої ери й походив із царської родини. Усвідомивши, якими всепроникними й страшними є страждання від хвороб, старіння і смерті, він залишив розкішне життя принца, прагнучи назавжди покласти край усім стражданням. Він збагнув, що невідання породжує невпевненість, через яку ми діємо під впливом турбуючих емоцій, тим самим накопичуючи кармічний потенціал для примусових перенароджень, – і що саме це є корінною причиною всіх страждань. Крім того, він усвідомив: якщо усунути цю причину, можна звільнитися від її наслідків. Здійснивши це на власному досвіді, він досяг цілковитого припинення всіх страждань і явив повне просвітлення під деревом бодгі в Бодг-Ґаї у віці тридцяти п'яти років. Після цього він багато подорожував Індією, передаючи вчення, або "повертаючи колесо Дгарми", аж поки не пішов із життя на вісімдесят першому році, продемонструвавши непостійність. Згідно з пророцтвами, його вчення про шляхи до припинення страждань існуватимуть протягом 5000 років, після чого настане дуже довга темна доба, яка передуватиме приходу наступного всесвітнього Будди – Майтреї. 

Будда зробив три оберти колеса Дгарми, що означає три цикли передачі вчень сутри, які різняться за своєю тематикою, а не за хронологічною послідовністю. Пояснення, наведене в тексті, ґрунтується на "Трактаті у чотирьохстах віршах" Ар’ядеви (bZhi-brgya-pa’i bstan-bcos kyi tshig-le’ur byas-pa, санскр. Catuḥśataka-śastra-kārika) (VIII.15): 

Спочатку відвернися від недоброчесності (дій); посередині шляху – відвернися від (чіпляння за суцільне) "я"; і, зрештою, відвернися від усіх поглядів (на істинно встановлене існування). Кожен, хто знає (ці етапи ведення учня), є мудрим. 

Перший поворот колеса Дгарми Будда Шак’ямуні здійснив у Оленячому парку в Сарнатху, проголосивши "Сутру колеса Дгарми" (Chos-kyi ’khor-lo’i mdo, санскр. Dharmacakra Sūtra). У ній він виклав етичний шлях причини та наслідку. Якщо ми жорстокі й діємо деструктивно, створюючи страждання навколо себе, то в підсумку страждатимемо самі. З іншого боку, якщо ми добра людина й поводимося етично, накопичуючи завдяки своїй доброті позитивну силу (заслугу), то результатом для нас стане щастя. 

Під час другого повороту колеса, проголошуючи "Сутри про далекосяжне розпізнавання" (’Phags-pa shes-rab-kyi pha-rol-tu phyin-pa, санскр. Prajñāpāramitā Sūtra) на Піку Грифа поблизу Раджґіра, Будда спростував помилкове уявлення про те, що обмежені істоти мають істинно встановлену ідентичність, і таким чином розвіяв ілюзію чіпляння за неї. Саме це чіпляння змушує нас самостверджуватися, захищатися, діяти агресивно або прагнути задоволення – та усе це приносить лише більше незадоволення та болю. Якщо усвідомимо, що ніколи не мали істинно встановленої ідентичності, а отже, нам немає чого доводити й немає через що почуватися невпевнено, ми усунемо незнання, яке є рушійною силою  нашї примусової поведінки, і в такий спосіб покладемо край стражданням.

Під час третього повороту колеса у Вайшалі, проголошуючи "Сутру, що розкриває намір_ задум" (dGongs-pa nges-’grel, санскр. Saṃdhinirmocana Sūtra), Будда дав подальші роз'яснення. Деякі майстри також відносять до цього повороту "Сутру про Лоно Того, що Пішов Так" (De-bzhin gshegs-pa’i snying-po mdo, санскр. Tathāgatagarbha Sūtra), на якій ґрунтується праця Майтреї "Найвища вічна безперервність" (rGyud bla-ma, санскр. Uttaratantra). У цьому вченні йдеться про незмінну природу будди в кожній обмеженій істоті – чисту основу їхніх думок, вільну від будь-яких ментальних викривлень про істинне незалежне існування. Ці вчення передбачають глибокі медитативні методи для усвідомлення того, що турбуючі ментальні чинники та спотворені погляди не мають під собою жодного сутнісного, істинно існуючого фундаменту, – і це усвідомлення досягається саме через розпізнавання чистої природи будди.

Проте Дже Цонкапа вважає цю сутру частиною другого повороту колеса. Відповідно, на його думку, власне третій поворот складається лише з сьомого розділу "Самдгінірмочана сутри", "Сутри, що розкриває намір", у якому Будда обґрунтував доктрини Чіттаматри про те, що деякі явища мають істинне існування, тоді як інші – ні. Саме на цій підставі він стверджує, що другий поворот колеса, який встановлює принципи прасанґіка-мадг’ямаки, є найвищим. Вчиняючи так, Дже Цонкапа не заперечує правомірність вчень про природу будди з "Татаґатаґарбга-сутри" (Сутри Лона Того, Хто Пішов Так) та "Уттаратантри". Він лише класифікує їх як частину другого, а не третього повороту. 

Зміст цих трьох циклів вчень – три вищі тренування, а слова цих вчень викладені у буддійських писаннях, що поділяються на дванадцять категорій.

Слова Будди Шак’ямуні не були записані за його життя. Проте через рік після того, як він пішов із життя, у Раджґірі було скликано собор із 500 старійшин, на якому три його найвидатніші учні відтворили з пам'яті всі його промови. Надалі один за одним змінювалися сім утримувачів вчення, і завдяки цьому точність і цілісність його слів залишалися незмінними. Через 110 років у Вайшалі відбувся Другий собор, метою якого було очистити монашу спільноту від тих, хто не повністю дотримувався настанов Будди. Ще через п'ятдесят років у Паталіпутрі (сучасна Патна) під заступництвом царя Ашоки зібрався Третій собор. Саме цей правитель значною мірою посприяв поширенню буддизму по всій Індії та на Цейлоні.  До того часу слова Будди передавалися чотирма різними мовами Північної Індії – як класичними, так і розмовними. На цьому останньому соборі було зачитано тексти всіма чотирма мовами. Хоча різні учні надавали перевагу якійсь одній мові порівняно з іншими, усі чотири варіанти точно передавали сказане Буддою, а вчення все ще залишалися повними й неушкодженими. Згодом ці чотири лінії усного передання розділилися на вісімнадцять.

Таким чином, минуло багато часу, перш ніж вчення Будди взагалі були записані. Спочатку вони передавалися лише усно від покоління до покоління учнів. Найпершими у письмовій формі з'явилися вчення хінаяни, або Скромної колісниці, які стосувалися методів досягнення звільнення. З-поміж вісімнадцяти ліній наступності, що виникли на той час, найвидатнішими течіями хінаяни були сарвастівада, яка поширилася з Північної Індії до Центральної Азії, та тхеравада, або Вчення Старійшин, яке збереглося й донині. Тексти першої з'явилися санскритом, а тексти другої – середньоіндійською мовою, відомою як палі. Колісниця хінаяни у чистому вигляді зберігає найперші записані слова Будди. 

Вчення махаяни, або Великої колісниці, про засоби досягнення повного просвітлення – стану будди – були передані вужчому колу учнів і спочатку поширювалися менш масштабно, ніж хінаяна. Коли за кілька століть після того, як Будда пішов із життя, їх нарешті записали, вони з'явилися санскритом, а також різними середньоіндійськими та гібридними мовами. 

Вчення тантраяни, або Колісниці тантри, які містять особливі методи махаяни для досягнення стану будди, зберігалися в найбільшій таємниці з-поміж усіх. Протягом століть вони передавалися виключно усно і стали широко відомими набагато пізніше в історії індійського буддизму. 

Таким чином, усе це розмаїття трьох колісниць однаково ґрунтується на безпосередніх вченнях Будди, що належать до одного або кількох із трьох поворотів колеса Дгарми. Оскільки люди мають різні схильності та уподобання, Будда вправно викладав найрізноманітніші методи, щоб допомогти кожному досягти своєї мети відповідно до його особливостей. Зрештою, розпізнавання, необхідне будь-кому для подолання незнання та досягнення істинного припинення страждання, має бути однаковим. Тож і порожнеча (пустота), яку усвідомлюють найдосвідченіші практики кожної з цих колісниць, є тією самою. Різниця полягає лише в типі ума, який її реалізує. 

Для тих, хто бачить, що зрештою ми самі маємо визволити себе, і через це зосереджений переважно на власному духовному шляху, Будда викладав колісницю хінаяни. За наявності така мотивація допомагає нам завдяки усвідомленню порожнечі подолати перешкоди, що стоять на заваді звільненню, і ми досягаємо стану архата хінаяни. 

Існує два стилі здійснення цього. Шравака – той, хто слухає вчення – покладається на ґуру або духовного вчителя протягом усього свого шляху. Натомість пратьєкабудда – той, хто самостійно реалізує вчення, – проходить заключні етапи самотужки, без пильного керівництва ґуру. Крім того, архати-шраваки відкрито навчають інших, як досягти такого ж здобутку, як і у них, тоді як архати-пратьєкабудди навчають інших лише за допомогою жестів. 

Хоча кожна людина зрештою має сама усунути власне незнання, деякі люди попри це палко прагнуть мати можливість якнайбільше допомагати іншим у їхніх індивідуальних пошуках. Таких людей називають бодгісаттвами. Завдяки додатковій силі такої мотивації махаяни усвідомлення порожнечі долає як перешкоди, що стоять на заваді звільненню, так і ті, що заважають усевіданню. Таким чином, бодгісаттви досягають повного просвітлення – стану будди, – у якому вони здатні допомагати іншим найефективніше.

Для тих, хто має схильність до махаяни і кого настільки зворушує страждання інших, що вони бажають досягти свого просвітлення якомога швидше, Будда викладав методи тантраяни. Ці методи дозволяють швидше здобути тіло та ум будди завдяки одночасній практиці причин, що подібні як до тіла, так і до ума. Крім того, найглибші з цих вчень показують, як швидко накопичити колосальну кількість позитивної сили (заслуг) і досягти найтоншого рівня ума. Завдяки такій сильній мотивації, прямому методу та накопиченню позитивної сили, усвідомлення порожнечі за допомогою найтоншого рівня ума приносить бодгісаттвам просвітлений стан будди вже в цьому самому житті. 

У різні часи слова Будди, що стосувалися цих колісниць, були укладені на основі різних ліній усного передання, що бере свій початок від відтворення текстів на Першому буддійському соборі. Ці різноманітні збірки відомі як Трипітака, або Три кошики. Версія мовою палі – це та, що виникла в лінії тхеравади колісниці хінаяни, яка потрапила з Індії на Цейлон у IV столітті до н. е., а згодом поширилася далі до Бірми, Таїланду, Камбоджі та Лаосу.

Різні видання китайських канонів були перекладені набагато пізніше – між I століттям до н. е. та VI століттям н. е. Їх було укладено на основі санскритських та ґандгарських версій текстів сарвастівади хінаяни, а також махаяни та тантраяни, які на той час уже були записані в Індії та в регіонах індійського культурного впливу на території сучасних Кашміру, Пакистану, Афганістану, Росії та Китайського Туркестану. З Китаю використання цих канонів поширилося на Корею, Японію та В’єтнам. 

Тибетською Трипітаку почали перекладати в VII столітті н. е. переважно з текстів індомовних буддійських традицій, які існували на той час у Північній Індії, Непалі та Кашмірі. До того періоду найбільша кількість безпосередніх вчень Будди вже була записана в Індії, і тому тибетський канон є найрозлогішим за своїм обсягом. Деякі переклади також робилися з китайських текстів. З Тибету ці версії згодом поширилися назад до Китаю, а також до Монголії, Маньчжурії, Туркестану та Сибіру й до гімалайських регіонів Ладакху, Індії, Непалу, Сіккіму та Бутану. 

Вміст різних Трипітак можна розділити відповідно до трьох вищих практик. Кошик сутр (Сутра-пітака) присвячений переважно практиці вищого зосередження, Кошик вінаї (Віная-пітака) – практиці вищої дисципліни, а Кошик абгідгарми (Абгідгарма-пітака) – практиці вищого розпізнавання (мудрості). Для того, щоб подолати незнання, яке є коренем страждання, вам потрібні всі три складові: етична самодисципліна, зосередження та розпізнавання. 

Ці кошики можна розбити детальніше, включивши до них дванадцять категорій писань. Кошик сутр містить п'ять класів текстів хінаяни та два класи махаяни. До цих п'яти належать:

• Сутри, які представляють сказане Буддою у стислому та ущільненому форматі;
• Ґеї – вірші, які Будда виголошував під час або наприкінці сутр;
• В’якарани – одкровення Будди про минуле та пророцтва про майбутнє;
• Ґатхи – вірші довжиною від двох до шести рядків;
• Удани – радісні вірші вихваляння, які Будда проголошував заради довголіття свого вчення.

Два класи махаяни з першого кошика – це:

• Вайпульї – виклади розлогих і глибоких аспектів таких тем, як шість досконалостей (параміт) і десять рівнів (бгумі) бодгісаттв;
• Адбгутадгарми – описи Буддою таких дивовижних речей, як розпізнавання, надприродні здібності та священні діяння будд, пратьєкабудд і шраваків.

Кошик вінаї містить три класи текстів хінаяни та один клас махаяни. Це відповідно:

• Нідани – сформульовані Буддою правила для висвячених осіб (монахів і монахинь) щодо того, які саме вчинки становлять порушення їхніх обітниць;
• Авадани – вчення, наведені з прикладами для полегшення розуміння;
• Ітівріттіки – історії з давніх часів, які розповідав Будда;
• Джатаки – розповіді про сувору аскетичну практику, яку Будда виконував у своїх минулих життях, здійснюючи діяння бодгісаттви.

Кошик абгідгарми містить останню категорію писань:

• Упадеші, які є спільними як для колісниці хінаяни, так і для махаяни. У них Будда точно вказує на значення праць із Кошика сутр, деталізуючи окремі та загальні визначення понять.

Щодо вчення таємних тантр махаяни, дехто каже, що вони належать до внутрішніх вчень абгідгарми (що стосуються тренування у вищому розпізнаванні). Втім, правильніше вважати Кошик тантри окремою категорією.

Коли сутри розмежовують із тантрами, термін "сутра" використовують для позначення всіх дванадцяти категорій писань загалом. Проте це слово також може означати п'ять категорій Кошика сутр на противагу іншим двом кошикам або, у своєму найвужчому значенні, лише першу з дванадцяти категорій.

Хоча Будда давав вчення тантри одночасно з викладанням сутр Праджняпараміти, тантри не входять до жодного з трьох поворотів колеса Дгарми.

Вчення Будди, перекладені тибетською, вміщаються приблизно в ста томах, але істинний обсяг Буддових слів – неосяжний. Крім того, існує величезна кількість коментарів до всіх цих текстів, як-от "Махавібгаша-шастра", що належить до традиції хінаяни, а серед махаянських коментарів – праці численних індійських пандитів, як-от "Шість окрас південного континенту" та " Два  дивовижних ґуру" . Стосовно вчень таємної тантри, існують коментарі до всіх чотирьох класів тантр, медитації високого рівня (садгани) та усні вчення, кількість яких неможливо навіть уявити. Завдяки великій доброті перекладачів і пандитів давнини було перекладено тибетською понад двісті томів таких коментарів. Саме ці тексти й становлять фундамент буддизму в Тибеті.

Збірка перекладених тибетською мовою безпосередніх усних вчень Будди, що складають Трипітаку, називається Канґ’юр (bKa’-’gyur), а індійські коментарі до них – Тенґ’юр (bsTan-’gyur). Ця остання збірка містить праці не лише з суто буддійської тематики, а й з таких дисциплін, як медицина, астрологія, логіка, мистецтво, а також санскритська граматика і поезія, які вивчаються спільно з небуддійськими традиціями Індії. Індійські майстри, які написали ці коментарі, жили в період приблизно з I століття до н. е. до XI століття н. е.

Тибетською мовою були перекладені не всі подібні праці, проте значна їх частина, а деякі з них більше не існують у своїх оригінальних версіях санскритом чи середньоіндійськими мовами. Це пов'язано з тим, що після цього періоду, з початком тюркських навал, буддизм в Індії серйозно послабшав і занепав, через що багато текстів було втрачено.

Вчення Будди щодо етичної самодисципліни, зосередження та розпізнавального усвідомлення охоплюють широке коло тем, чимало з яких важко одразу осягнути й зрозуміти. безпосередньо. Враховуючи відмінності у здібностях та рівнях підготовки різних людей, Будда використовував майстерні методи, щоб викладати предмети у спосіб, близький і зрозумілий іншим. Якби він пояснював усе лише з найтоншою та найдокладнішою глибиною, навряд чи хтось зміг би збагнути його думку. З цієї причини Будда викладав теорії та пояснення за рівнями – від простіших до складніших, – щоб поступово підводити своїх учнів до найглибших прозрінь. Будда розумів, що людина вчиться через процес виключення помилок або завдяки поступовому наближенню до істини. Тож, пропонуючи послідовні рівні пояснень, він спочатку давав дуже загальні описи, а потім деталізував їх і робив більш точними.

Наприклад, щодо видимої щільної матерії Будда спочатку вказав своїм учням поміркувати над тим, як усі фізичні об'єкти складаються з частинок. Коли вони звикли бачити речі таким чином і їхнє чіпляння дещо послабшало, Будда перейшов до вчення про природу частинок, їхній зв'язок із умом, його упередженнями (попередніми уявленнями) тощо. У такий спосіб він привів їх до найглибшого усвідомлення порожнечі.

Ці пояснення, які викладав Будда, у порядку зростання складності відомі як системи вайбгашики, саутрантіки, чіттаматри (яку також називають йоґачарою або віджнянавадою), мадг’ямаки-сватантріки та мадг’ямаки-прасанґіки, хоча вони не обов'язково викладалися чи були записані саме в такій послідовності. Перші дві класифікуються як догмати (філософські системи) хінаяни, а три останні – як махаяни.

Різні індійські майстри та коментатори спеціалізувалися на поясненні певних їхніх аспектів. Найвидатніші з них були відомі як Шість прикрас Південного континенту, а саме: Наґарджуна, Ар’ядева, Асанґа, Васубандгу, Діґнаґа та Дгармакірті, а також Два дивовижних ґуру – Шантідева і Чандраґомін. Таким чином, широке коло індійських коментарів, перекладених у Тенґ'юрі, охоплює весь спектр теорій, яких навчав Будда. Вивчаючи кожен із цих рівнів у належному порядку, ми зможемо прийти до найвищих усвідомлень, що долають перешкоди, які стоять на заваді звільненню та всевіданню.

В Індії не було поділу буддійських текстів на старі й нові.

Так само не було цього й у Тибеті щодо текстів колісниць сутри.

Проте, оскільки деякі (тантричні) писання були перекладені тибетською пізніше за інші, виникло розрізнення, де точкою відліку вважається діяльність перекладача Рінчена Занґпо. Усі переклади, виконані до його часів, називають старими текстами (Н’їнґма). Ті ж переклади, що були виконані самим Рінченом Занґпо та всіма його наступниками, називають новими текстами (Сарма).

Хоча першого буддійського впливу Тибет зазнав з боку Китаю та Західного Китаю, офіційно буддизм був принесений до Тибету в VII столітті за правління царя Сонґцена Ґампо (Srong-btsan sgam-po). Цей знаменитий цар мав двох дружин: принцесу з Китаю та принцесу з Непалу. За його правління в Лхасі було побудовано величезний храм Цуґлакханґ (Tsug-lag khang). Він відправив свого міністра Тонмі Самбготу (Thon-mi Sambhota) до Індії, щоб розробити писемність для тибетської мови, і невдовзі після цього розпочалися перші переклади.

Після короткого занепаду буддизм відродився у VIII столітті завдяки зусиллям царя Трі Сонґдецена (Khri Srong-lde-btsan), який запросив до Тибету Шантаракшиту з монастиря Наланда, що в Північній Індії. Той порадив покликати Падмасамбгаву, також відомого як Ґуру Рінпоче, щоб усунути перешкоди. Так і було зроблено, і в результаті в Сам’є (bSam-yas) заснували перший тибетський монастир, настоятелем якого став Шантаракшита.

Невдовзі після цього там відбулися знамениті дебати між індійським учнем Шантаракшити – Камалашилою – та китайським монахом, відомим як Хешан Махаяна, який проповідував нігілістичні погляди. Переможцем оголосили індійського майстра, і хоча Хешан Махаяна, можливо, не представляв жодну з офіційних китайських буддійських традицій, із того часу тибетці зверталися за вченнями переважно до Індії, а не до Китаю. Це рішення також могло бути зумовлене й політичними міркуваннями. 

За правління наступного царя, Трі Ралпачена (Khri Ral-pa-can), було укладено перший словник для стандартизації термінів перекладу з індійських мов. Однак наприкінці IX століття, під час короткого правління наступного царя, Ланґдарми (gLang-dar-ma), відбулися серйозні гоніння та переслідування буддизму. Багато вчень та ліній спадкоємності пішли "у підпілля" або були приховані. 

Протягом наступних півтора століття буддизм поступово відродився, і процес перекладу писань та індійських коментарів тибетською продовжився. Усі переклади, від найдавніших і до тих, що здійснив Пандіт Смріті, відносять до категорії "старих текстів". "Нові тексти" – це ті, що були виконані згодом за новою системою, розробленою Рінченом Занґпо (Rin-chen bzang-po) (958–1055). Відповідно до його нововведень потрібно було аналізувати корені, префікси та різні закінчення кожного санскритського терміна, і кожен такий компонент мав бути точно представлений тибетським еквівалентом. Крім того, слід було дотримуватися порядку слів санскриту, а не більш розмовної тибетської мови. Завдяки чіткості його правил "нові переклади" є настільки вірними та точними, що багато втрачених санскритських оригіналів тепер можна реконструювати. 

За часів раннього розквіту буддизму тибетською були перекладені майже всі зібрання текстів сутри, вінаї та абгідгарми, а також тексти трьох зовнішніх тантр.

Це стосується періоду до переслідувань царя Ланґдарми, коли було перекладено більшу частину Кошиків сутр, вінаї та абгідгарми, а також частину Кошика тантри. Цей останній "кошик" має чотири підрозділи. Тексти крія, чар’я та йоґа тантри відомі як три зовнішні класи, і саме вони були здебільшого перекладені до того часу. Четвертим класом була ануттарайоґа-тантра. 

На думку багатьох майстрів, порожнеча, яка зрештою має бути усвідомлена в усіх практиках сутри й тантри, є абсолютно однаковою; різниться лише тип ума, який її усвідомлює. У тантричних колісницях це усвідомлення характеризується як блаженне, причому блаженство та енергія, що залучаються, стають прогресивно більшими на шляхах чотирьох її підрозділів. У практиках крії наголошується на очищенні за допомогою зовнішніх ритуалів. Чар’я-тантра приділяє однакову увагу як зовнішнім фізичним і словесним діям, так і внутрішнім йоґічним методам. У йоґатантрі більший акцент припадає на внутрішні процедури йоґи. Усі ці практики махаяни можуть принести просвітлення швидше, ніж ті, що викладені в колісницях сутри. Завдяки продовженню тривалості життя вони можуть привести нас до просвітлення навіть у межах цього самого життя. Проте найшвидшими методами є неперевершені внутрішні йоґічні техніки четвертої, або найвищої, класифікації тантри – ануттарайоґи. 

Хоча більшість текстів анутарайоґа тантри (таких як Херука, Хеваджра, Калачакра та Ямантака) були перекладені пізніше, багато з них також були опрацьовані в ранній період. Саме деякі з цих останніх критикувалися кількома найкращими вченими нового періоду як недостовірні. Але ті, хто зберігають неупередженість, вихваляють ці тексти як справді достовірні, і я з цим повністю згоден. Я теж щиро вірю, що ті (ранні переклади) є бездоганними. Це тому, що вони передають точний зміст глибоких і розлогих вчень Канґ’юру й Тенґ’юру, а отже, цілком доречно виявляти до них шанобливу повагу.

Існує багато видань Канґ’юру та Тенґ’юру, причому одну з найперших повних версій уклав у чотирнадцятому столітті Бутон Рінчен Друб. В усіх них матеріал, що стосується сутр, трьох зовнішніх тантр і дисциплін, які є спільними з небуддистами, здебільшого однаковий. Загалом, "старі переклади" стосувалися всього, що було завершено до Рінчена Занґпо, і "нові переклади" – всього, що залишалося зробити. Коли створювали більше ніж один переклад тексту – і це не обов'язково означало, що один був у старому стилі, а інший у новому, – дуже часто до канону включали обидва варіанти. Таким чином, фундаментальні канони, якими керуються всі буддійські традиції в Тибеті, містять переклади як старого, так і нового періоду. 

Головна розбіжність між різними виданнями стосується матеріалу ануттарайоґа тантри. Різні видання містять різні тексти та коментарі, оскільки багато укладачів розходилися в думках щодо того, які саме переклади є чинними. Проте весь корпус тантр "старого перекладу" є доступним, він опублікований окремо як Збірка тантр Н’їнґми (rNying ma’i rgyud ’bum). 

Традиція Н’їнґма, яка слідує старим перекладам (анутарайоґа) тантр, визнає дев'ять послідовних колісниць. Узагальнюючи, ці дев’ять можна поділити на дві категорії: колісниці причини та колісниці результату.

Обидва ці етапи практики передбачають розбудову мереж (накопичень) позитивної сили та глибокого усвідомлення. Ці дві мережі є причинами для досягнення звільнення і просвітлення, і тому колісниці хінаяни та махаяни, які пропонують методи такого накопичення, називають "причинними". Вони також відомі як колісниці сутри або досконалостей (параміт). Тантричні ж колісниці є колісницями результату, і всі вони належать до махаяни. 

Слідуючи колісниці тантри, ми отримуємо повне право візуалізувати себе – усе ще непросвітленого – так, ніби вже маємо ті форми й тіла, яких набудемо після досягнення просвітлення, і ніби вже здійснюємо діяння, притаманні цьому стану. Оскільки тут ми зосереджуємося на результаті або кінцевому стані шляху, ніби репетируючи те, чого насправді досягнемо в майбутньому, тантрична практика називається колісницею результату. 

Існують три колісниці причини: колісниці шраваків, пратьєкабудд і бодгісаттв.

Вони відомі як спільні колісниці. Перші дві належать до хінаяни, остання – до махаяни. Вони є "спільними" в тому сенсі, що їхні базові вчення спільно вивчають і практикують послідовники як традицій сутри, так і тантри.

Загальною основою для всієї буддійської практики є осягнення таких тем:

• Дорогоцінність і рідкісність людського народження, повністю наділеного можливостями для духовного навчання;
• Непостійність такого перенародження та неминучість смерті;
• Можливість менш сприятливого перенародження без свободи для самовдосконалення, якщо в поточному житті не було докладено зусиль;
• Захист і прихисток (надійний напрямок) від такої жахливої долі, який забезпечує повна довіра до будд, їхніх вчень та спільноти тих, хто досяг майстерності у цих вченнях;
• Закон карми, або поведінкової причини й наслідку, який пояснює, що ми самі несемо відповідальність за власне щастя чи біль;
• Незадовільний стан життя загалом, коли нами керує незнання;
• Необхідність опанувати три вищі практики – етичну самодисципліну, зосередження та розпізнавання, – щоб усунути незнання та страждання, які воно змушує нас накликати на себе.

Спільне вчення хінаяни, детально викладене в колісницях шраваків і пратьєкабудд, – це розвиток зречення, тобто рішучості стати вільним. Це стан ума, за якого людина відчуває повну відразу до власного стану страждання і цілковито зобов'язується усунути незнання, карму та турбуючі ментальні фактори у своєму ментальному континуумі, які компульсивно змушують її завдавати собі ще більше страждань. Шраваки та пратьєкабудди поділяють таку спільну мотивацію, і хоча їхні стилі практики дещо відрізняються, вони досягають однієї мети – звільнення від непідконтрольно повторюваних перенароджень. 

Бодгісаттви також мають намір зречення, але додатково розвивають намір просвітлення, відомий як бодгічітта. За такого стану ума ми стаємо неспроможними терпіти не лише своє власне страждання, а й страждання усіх інших істот. Відчуваючи відповідальність допомогти їм якнайбільше і усвідомлюючи, що зможемо зробити це лише тоді, коли самі станемо повністю просвітленими буддами, ми всіма силами прагнемо досягти цієї мети. Саме ці вчення махаяни про колісницю бодгісаттв, а також повне пояснення порожнечі, що міститься в цій традиції, разом із вченнями хінаяни про зречення формують спільну основу для всієї тантричної практики. Без принаймні інтелектуального розуміння зречення, бодгічітти та порожнечі ми не можемо стати на жоден із тантричних шляхів. Цей базовий матеріал ламріму, або "поступового шляху", детальніше розглянуто далі в тексті. 

Колісниці результату – це три зовнішні тантричні колісниці та три внутрішні колісниці обширних методів.

Перші три класи тантри називаються зовнішніми (крія, чар’я та йоґа), а три останні є підрозділами найвищого класу – ануттарайоґи. У системі класифікації Н’їнґми для текстів старого перекладу цього найвищого класу три внутрішні колісниці називаються махайоґа, ануйоґа та атійоґа. Бутон Рінчен Друб (Bu-ston Rin-chen grub) у чотирнадцятому столітті та більш ранні вчені періоду нового перекладу також розділяли ануттарайоґу на три категорії, проте вони називали їх батьківською, материнською та недвоїстою. Хоча матеріал, який підлягає поділу, дещо відрізняється, загальні критерії для обох трирівневих класифікацій приблизно однакові. Махайоґа відповідає батьківським тантрам у тому, що в обох випадках наголошується на аспекті методу у вченнях ануттарайоґи, а також на трансформації та усуненні енергії гніву; ануйоґа відповідає материнській класифікації за її аспект розпізнавання (мудрості) та трансформацію бажання; а атійоґа відповідає недвоїстій категорії за об’єднану пару (zung-’jug, санскр. yuganaddha) методу й мудрості та усунення обмеженого незнання. 

Ці дві схеми поділу, однак, не є абсолютно еквівалентними. Згідно з системою Н’їнґми, практика ануттарайоґи складається з трьох частин: стадії зародження, довершеної стадії та дзоґчену, або великої повноти. Вони утворюють послідовну систему. На першій стадії ви практикуєте деталізовані візуалізації того, який вигляд матимуть речі, коли ви досягнете просвітлення, щоб подолати бачення звичайного вигляду речей та чіпляння за нього. На другій стадії ви візуалізуєте енергетичні системи свого тіла та виконуєте різні дихальні вправи, щоб досягти найтоншого рівня усвідомлення та енергії, відомого як ілюзорне тіло, задля блаженного усвідомлення ясного світла порожнечі. На найвищому рівні, або рівні дзоґчену, ви повністю усвідомлюєте блаженну споконвічну єдину пару порожнечі та прояву – тобто мудрості й методу – і таким чином, на основі природи будди, відчуваєте все в його первозданній чистоті поза будь-якою двоїстістю. 

Хоча всі тантри ануттарайоґи містять усі три практики, тантри махайоґи приділяють більше уваги методам стадії зародження, ануйоґи – розпізнавальному усвідомленню, досягнутому завдяки неперевершеним йоґічним технікам стадії звершення, а атійоґа дзоґчену – об’єднаній парі недвоїстих методу й мудрості. 

Вчені періоду нових перекладів розділяють практику ануттарайоґи лише на два рівні замість трьох: стадію зародження та довершену стадію. Досягнення об’єднаної пари методу й мудрості включається як фінальний крок стадії звершення, яку іноді називають "стадією звершення без знаків", і не розглядається як окрема категорія. Як і в текстах старих перекладів, усі ануттарайоґа-тантри містять обидві стадії. Однак тут поділ на батьківські, материнські та недвоїсті здійснюється відповідно до того, на якому саме аспекті стадії звершення робиться найбільший акцент. Батьківські тантри містять більше деталей про методи досягнення ілюзорного тіла, тоді як материнські тантри розлого описують глибоке усвідомлення ясного світла, в якому немає двоїстості порожнечі та блаженного усвідомлення, що її осягає. Недвоїсті тантри однаковою мірою наголошують як на аспекті методу, так і на аспекті мудрості стадії звершення. 

На думку Дже Цонкапи (rJe Tsong-kha-pa bLo-bzang grags-pa) (XIV століття), існує лише два підрозділи тантр ануттарайоґи нового перекладу: батьківські та материнські, причому розрізнення проводиться за тими самими критеріями, які використовував Бутон Рінпоче. Крім того, він вважає обидва ці класи недвоїстими, оскільки будь-яка тантра ануттарайоґи викладає вчення про стан об’єднаної пари поза двоїстістю порожнечі й блаженства. 

Відтак, незалежно від того, як саме поділяються та класифікуються тантри ануттарайоґи, їхня практика може швидко принести просвітлення в межах цього самого життя. 

Хоча щодо теорій, медитацій, практик та результатів цих різноманітних тантричних колісниць можна надати величезну кількість роз’яснень, тут немає місця, щоб детально їх розглянути.