Шаматха і віпашьяна: загальне пояснення

Ментальна стабільність (bsam-gtan, санскр. dhyāna) є однією з шести досконалостей або далекосяжних станів ума. Завдяки ній наш ум позбавляється від ментальної або емоційної колотнечі. Щоб досягти ментальної стабільності, нам потрібно покращувати вміння зосереджуватися. Санскритський термін, що означає зосередження, також може бути перекладений як "ментальна фіксація" або "ментальне фіксування". Зосередження або ментальна фіксація (ting-nge-’dzin, санскр. samādhi) – це утримання уваги на конкретному об’єкті або стані ума, як-от любов або гнів.

У праці "Скарбниця особливих тем знання" (санскр. Abhidharmakośa) індійський майстер Васубандгу зазначає, що певний рівень ментальної фіксації супроводжує кожну мить нашого досвіду. Таким чином, зосередження – це змінна, яка коливається в спектрі від повної концентрації до повної відсутності концентрації. Коли наше зосередження досягає досконалості, наша увага залишається сконцентрованою на об'єкті без відволікання, з повною ясністю й пильністю. Іншими словами, увага стає повністю вільною від летючості та млявості, і її неможливо нічим відволітки. Цей рівень ментальної фіксації називається поглиненим зосередженням.

Коли поглинене зосередження фокусується на чотирьох благородних істинах, а точніше на відсутності неможливої "душі" (безсамості) людей або явищ – концептуально чи неконцептуально – воно називається повним поглиненням (медитативною рівновагою) (mnyam-bzhag).

Етап медитації, що йде після періоду повного поглинення на відсутності неможливої "душі", коли поглинене зосередження фокусується на тому, що люди або явища подібні до ілюзії, називається подальшим усвідомленням або подальшим досягненням (rjes-thob, "після-медитація"). Подальше усвідомлення того, що все подібне до ілюзії, може іноді тривати під час медитації на інші теми й навіть між сеансами медитації, але воно завжди повинно бути спочатку викликане повним поглиненням у порожнечу або відсутність неможливої "душі".

Щоб розвинути зосередження, потрібно працювати над усуненням п'яти перешкод:

1. летючості ума й шкодування (rgod-’gyod);
2. ворожості (gnod-sems);
3. затуманення ума та сонливості (rmugs-gnyid);
4. наміру переживати бажані об'єкти (’dod-la ’dun-pa) (ум рухається в цьому напрямку);
5. нерішучості (the-tshoms).

Ці п'ять перешкод можна узагальнити як летючість ума (підпункт відволікання або блукання ума) та ментальну млявість.

• Летючість ума (rgod-pa) – виникає, коли "ментальний клей" пам’ятання втрачає утримання фокусу уваги на об'єкті через відволікання якимось бажаним об'єктом або думкою, або через шкодування про щось. Ми можемо повністю втратити це пам’ятання; можемо частково його втратити, так що одночасно з утриманням об'єкта, в нас виникатиме фоновий потік думок; або можемо просто відчувати "ментальний свербіж" – бажання полишити об'єкт.

• Ментальна млявість (bying-ba) – виникає, коли пам’ятання послаблює утримання об'єкту через затуманеність ума, сонливість або нерішучість. Ми можемо повністю втратити ментальне утримання або втратити чіткість фокусу, або наш стан ума просто перестає бути ясним та яскравим кожної миті.

Шаматха (zhi-gnas), непорушний і врівноважений стан ума (перебування в спокої), досягається виключно завдяки ментальній, а не чуттєвій, свідомості. Це не просто спокійний стан, коли ум безперешкодно й однонаправлено (rtse-gcig) зосереджений на об'єкті або на певному стані. Тож це більше, ніж просто поглинене зосередження. Цей стан супроводжується ще одним ментальним фактором: відчуттям фізичного й ментального тонусу (гнучкості, пластичності).

• Відчуття фізичного й ментального тонусу (shin-sbyangs) – це ментальний фактор відчуття повної готовності до чогось, у даному випадку – до повного зосередження на об’єкті. Цей стан є одночасно піднесеним і блаженним, але без турбуючого аспекту.

З двох основних типів медитації, розрізнювальної (аналітичної) (dpyad-sgom) та стабілізуючої (’jog-sgom), шаматха належить до стабілізуючої. Вона фокусується з поглиненою зосередженістю на об'єкті, як-от на диханні, з розумінням та пам’ятанням однієї з його основних характеристик, як-от непостійності.

Індійські майстри Асанґа і Камалашіла надають довгий список об'єктів, на яких можна розвивати шаматху, і вказують характерну особливість кожного з них, на якій слід утримувати пам’ятання. До цих об'єктів належать не тільки дихання й візуалізовані образи будд, але й об'єкти, які допоможуть очистити нашу поведінку або стан ума від проблемних аспектів. Наприклад, ми можемо розвивати шаматху, зосереджуючись на своєму тілі з розумінням і пам’ятанням його нечистоти, щоб подолати прив'язаність до тіла.

Побічним ефектом шаматхи є екстрасенсорне усвідомлення (просунуте усвідомлення) (mngon-shes), як-от здатність бачити й чути речі на великій відстані або знати думки інших. У праці "Світильник на шляху до просвітлення" (санскр. Bodhipathapradipa) індійський майстер Атіша підкреслює важливість отримання цих здібностей, щоб краще допомагати іншим.

Після досягнення шаматхи, зберігаючи той самий рівень зосередження, ми практикуємо віпашьяну (надзвичайно сприйнятливий стан ума, особливе прозріння), яка додає ментальні фактори грубого виявлення (поверхневого аналізу) та тонкого розрізнення (ретельного вивчення).

• Грубе виявлення (rtog-pa) поверхнево досліджує об'єкт і виявляє його головну характерну рису.

• Тонке розрізнення (dpyod-pa) ретельно вивчає об'єкт і розрізняє його дрібні деталі. 

Жоден з цих факторів не передбачає вербального мислення, хоча вони можуть бути викликані вербальним мисленням. Таким чином, з двох основних типів медитації, розрізнювальної та стабілізуючої, у практиці віпашьяни робиться акцент на розрізненні.

На додаток до фізичного й ментального тонусу шаматхи, що дозволяє підтримувати поглинене зосередження на об'єкті стільки, скільки ми бажаємо, віпашьяна супроводжується ще одним видом фізичного та ментального тонусу. Він полягає у цілковитій готовності розрізнити й повністю розуміти найдрібніші деталі об'єкта. З віпашьяною ми не обов'язково зосереджуємося на порожнечі (пустотності) або на чотирьох благородних істинах, хоча в контексті сутри зазвичай саме так і є. Віпашьяна може бути зосереджена на будь-якому з об'єктів, на яких ми концентрувалися для досягнення шаматхи.

Тож, якщо ми досягли стану віпашьяни, то це неодмінно є станом об'єднаної пари: шаматхи й віпашьяни. В об'єднаній парі (zhi-lhag zung-’brel) спочатку досягається один з елементів – в даному випадку шаматха, – а потім до нього доєднується другий елемент – в даному випадку віпашьяна. Тож, хоча ми можемо працювати над віпашьяною до досягнення шаматхи, ми не можемо повністю досягти віпашьяни, не досягнувши спочатку шаматхи.

Ментальна стабільність, зосередження, поглинене зосередження, повне поглинення, подальше усвідомлення, шаматха і віпашьяна – кожен із цих станів є особливим типом зосередженого ума. Коли ми розуміємо їхні відмінності, то можемо завдяки практиці медитації досягти кожного стану окремо, не змішуючи їх через незнання або плутанину.

Чи можливо досягти певного рівня у просунутих медитаціях – наприклад, перейти від шаматхи до віпашьяни, тантри і дзоґчену – не розвинувши зосередження за допомогою шаматхи?

Я так не думаю. Наскільки мені відомо, у всіх настановах та посібниках з медитації, які я чув або читав, вказується, що спочатку ми маємо розвинути зосередження. Щодо того, чи потрібно розвинути шаматху повністю, відповідно до визначення, це вже інше питання. У тантрі, наприклад, існують спеціальні методи, що дозволяють розвивати шаматху і віпашьяну одночасно. Тож у кожній системі можуть бути різні способи досягнення шаматхи і віпашьяни.

Шаматха – це спокійний і врівноважений стан ума. Це стан, повністю позбавлений від ментального блукання й млявості, і він несхитно зосереджений на певному об'єкті чи способі сприйняття. Таким має бути стан шаматхи – стовідсоткова концентрація. Також у цьому стані ми маємо піднесене відчуття тонусу (але без турбуючого аспекту): фізичної та ментальної здатності просто залишатися зосередженим на чому завгодно, скільки завгодно. Це відчуття подібне до того, як дуже добре фізично натренована людина відчуває такий тонус, що готова зробити майже що завгодно. Це дуже бадьорий, піднесений стан.

Справжня віпашьяна, відповідно до визначення, – це винятково сприйнятливий стан ума, здатний пізнавати будь-що. Цей стан розвивається на основі шаматхи і супроводжується додатковим відчуттям тонусу.

Тож як для дзоґчен-медитації, так і для звичайної тантра-медитації, нам необхідно мати ці компоненти.

Останнім часом до України та Росії дуже часто приїжджають вчителі, які дають настанови на глибокі теми, такі як тантра або атійоґа, а також зараз широко доступний десятиденний курс віпашьяни. Тож моє питання: по-перше, чи має сенс відвідувати ці вчення, якщо я не розвинув шаматху до достатньо високого рівня? І по-друге: чому вчителі взагалі викладають це, якщо учні не мають міцної основи у вигляді шаматхи?

По-перше, досягти шаматхи дуже важко (хоча в текстах сказано, що якщо дуже старанно працювати, її можна досягти за три місяці). Щоб відвідувати будь-які вчення, необхідне зосередження. Якщо ви просто прийдете і проспите всю лекцію, або будете розсіяні й постійно відволікатиметеся протягом лекції, це не матиме жодного сенсу. Тому нам потрібно мати хоча б певний рівень зосередження, щоб отримати користь від будь-якої лекції. Це не обов'язково має бути повна реалізація шаматхи. Насправді, якщо будемо чекати, поки досягнемо повної реалізації шаматхи, ми можемо ніколи не дійти на жодну лекцію!

Тибетці абсолютно твердо вірять у майбутні життя. Коли вчителі викладають ці складні теми, вони дуже часто кажуть, що роблять це, щоб посіяти насіння для наших майбутніх життів; вони не очікують, що ви зрозумієте або практикуватимете ці складні пракити в цьому житті. Так само і багато тибетців-мирян (і навіть монахів та монахинь) відвідують вчення, щоб засіяти насіння для майбутніх життів. Тож за тибетською традицією вчителі зовсім інакше сприймають викладання складних тем, ніж ми, західні люди.

А ще потрібно враховувати, як діють керівники Дгарма-центрів. Вони можуть пропонувати курси з тантри, дзоґчену чи якихось езотеричних тем, бо ці теми приваблюють більше людей, ніж вчення прихистку чи інших тем, які здаються більш буденними. Керівники Дгарма-центрів зазвичай відчувають тиск, пов'язаний з оплатою оренди центру, приїзду вчителя тощо. Тож є й сансаричні, економічні причини. Також це трохи стосується і самих тибетців, хоча не так сильно, бо хоч вони й не наполягають на тому, чого навчатимуть (хоча деякі наполягають), все ж вони мають величезний тиск, повʼязаний з необхідністю приносити кошти в свій монастир, щоб годувати монахів. На них це дійсно дуже тисне, тож вони зацікавлені в тому, щоб проводити вчення для великої аудиторії. На жаль, ми живемо не в ідеальному світі.

Тож коли тибетські вчителі приїжджають і викладають дуже просунуті теми, якщо ми розглядаємо це з точку зору "йти чи не йти", то в багатьох сенсах краще йти. Але не слід бути зарозумілими й думати: "Мій рівень настільки високий, що я можу практикувати все це просто зараз, у цьому житті". Правильно також і зворотнє; ми не повинні зневірятися, думаючи: "Це занадто просунутий рівень, я ніколи не зможу це практикувати". Чим довше ми практикуємо (йдеться про не одне десятиліття), тим більше усвідомлюємо, що нам потрібно повертатися до початку і працювати над вкрай важливими початковими кроками. Без початкових кроків все, що йде за ними, не має сенсу і є лише порожніми словами. Ми повинні думати: "Що я роблю, щоб підготуватися до продовження шляху в майбутніх життях? Наскільки серйозно я ставлюся до цього? Які конкретні кроки я роблю в цьому напрямку?" Якщо чесно, досягти такого рівня – це вже щось неймовірне.