Вірш 11: Жити щасливо без занепокоєння та прив'язаностей
Як поводитися при зустрічі з людьми, навіть якщо живемо в усамітненні
Нехай позбудуся ворожості й неспокійних ментальних станів і буду щасливим усюди.
Тут Атіша продовжує обговорення того, як поводитися з іншими людьми. Навіть якщо живемо в усамітненні, ми все одно будемо з кимось зустрічатися. Тому, коли стикаємося з іншими, дуже важливо не відчувати ворожості – "Ти заважаєш моїй практиці! Навіщо ти тут мене турбуєш?" – або інших неспокійних ментальних станів. Якщо ми відчуваємо внутрішній дискомфорт у присутності інших, ми ніколи не будемо щасливими.
Часто цей дискомфорт виникає через те, що ми не сприймаємо всіх як рівних, про що йшлося в попередньому вірші. Ми прив'язані до одних, до інших відчуваємо відразу, а третіх ігноруємо. Тож, якщо приходить хтось, кого ми вважаємо привабливим або до кого прив'язані, ми відчуваємо щастя і хочемо, щоб ця людина залишилася. Якщо ми не вважаємо людину привабливою, то не хочемо її бачити, відштовхуємо і женемо. Якщо ми абсолютно байдужі до когось, то просто ігноруємо і, можливо, навіть обурюємося, що людина прийшла або попросила нашої допомоги.
Я не пам'ятаю точно, звідки походить ця фраза, але Шантідева або інший великий майстер сказав: "Бодгісаттва ніколи не відчуває більшої радості, ніж коли хтось просить його або її про допомогу". Як людина, що навчалась на медпрацівника: коли настає час дійсно застосувати свої навички, щоб допомогти іншим, відчуває велике щастя. Так само і ми: якщо вправляємося на шляху бодгісаттв, і до нас приходить хтось, кому ми здатні допомогти, й просить про допомогу, – це чудова нагода для радості, а не для роздратування. Тож нехай позбудуся ворожості й неспокійних ментальних станів...
...і буду щасливим усюди. Якщо ми позбудемося цих негативних станів ума, ми зможемо бути щасливими будь-де. Звісно, якщо занадто багато людей турбують нас і переривають, особливо через дрібниці, іноді нам потрібно знову усамітнитися. Сам Цонкапа постійно переїжджав, коли був молодим. Щойно він десь зупинявся, і до нього починали приходити забагато людей з підношеннями та іншим, він переїжджав в інше місце. У старшому віці він зупинявся в заснованих ним монастирях. На той момент він мав змогу допомагати іншим і засновувати навчальні заклади, що існуватимуть впродовж тривалого часу. Але поки він навчався в різних монастирях, звідусіль з’їжджалися люди, щоб побачити його, бо він був дуже відомим – найвидатнішим вченим свого часу.
Він був схожий на Ценшапа Серконґа Рінпоче. Хай би куди приїздив Серконґ Рінпоче, до нього днями приходили люди, підносили церемоніальні шарфи (ката) і робили поклони – вони обов'язково робили поклони прямо перед ним, щоб він бачив, як вони кланяються. Він мусив сидіти й благословляти їх, дарувати червоні нитки на шию тощо. Це може зайняти весь вільний час. До того ж це не приносило нікому глибокої користі – принаймні такої, як справжні вчення. Отже, коли таке ставалося з Цонкапою – коли люди безперервно йшли до нього з пожертвами в еквіваленті однієї рупії, з підношеннями, з 575-ю коробкою пахощів, які нікому не потрібні, – він розумів, що краще переїхати. Коли людина стає занадто відомою, занадто багато людей приходить за дрібницями й забирають весь час.
Як це стосується наших обставин тут, на Заході, трохи зрозуміти не так легко. З власного досвіду я знаю, що подорожувати як вчитель – це зовсім не те саме, що викладати в одному місці. Серконґ Рінпоче завжди казав: "Якщо подорожуєш як учитель, не затримуйся довше, ніж на час запрошення. Не залишайся довше, ніж на певну кількість днів. Якщо ти там лише кілька днів, то люди вважають це особливою подією і приходять на вчення. Якщо ти залишаєшся надто довго, то, з одного боку, стаєш тягарем для тих, хто про тебе дбає, а з іншого боку, люди починають сприймати твою присутність як належне, і перестають приходити". Я бачив таке неодноразово, особливо якщо живеш в одному місці: "Я завжди можу поїхати наступного тижня", "Ой, у мене день народження", або "Ой, я хочу подивитися фільм". У такій ситуації найкраще рушати далі – туди, де ви можете принести більше користі.
Звісно, завжди потрібно перевіряти власну ситуацію. З одного боку, якщо люди потребують нашої допомоги, то ми готові допомогти. З іншого боку, якщо ніхто насправді не потребує нашої допомоги або приходять тільки для того, щоб постійно нас турбувати і насправді не можуть отримати допомогу, то ми рушаємо далі. Подивіться на життя монахів. Монах – це людина, яка покинула свій дім, яка не має дому. Знову ж таки, все залежить від рівня нашої практики.
Позбавлення від речей, до яких ми прив'язані
Тож нехай я позбудуся всього, до чого прив'язаний, і житиму без прив'язаностей.
Тут ідеться, зокрема, про майно. Якщо є щось, до чого ми дуже прив'язані, порада така: віддати цю річ або покласти в коробку чи шафу, щоб не бачити її постійно і не зациклюватися на ній.
Кажуть, що дуже корисно облаштувати свій дім якомога простіше. Як у печері: ми не так прив'язуємося до її кам’яних стін. Якщо ми витрачаємо весь свій час на прикрашання будинку і маємо купу дорогоцінних речей, ми дуже прив'язуємося до них. Звісно, приємно мати гарне оточення, якщо воно допомагає нашому уму, але ми не варто занадто захоплюватися бажанням зробити все розкішним.
Будинки великих лам в Індії прикрашені зображеннями їхніх учителів або будд, їдамів, а не витворами мистецтва. Це допомагає їм постійно пам’ятати про практику. Але знову ж таки, якщо ми накопичуємо такі речі тільки для створення колекції мистецтва, вишукуючи тільки найкращі роботи тощо, – ми просто зациклюємося на об'єктах прив'язаності. Усе залежить від нашого ставлення.
Вірш 12: Поради для щасливого життя
Недоліки прив'язаності
Із прив'язаністю я не досягну навіть щасливого перенародження і навіть занапащу своє життя звільнення.
Прив'язаність до речей часто призводить до руйнівної поведінки. У найгіршому випадку нам доводиться красти, щоб отримати більше. Через сильну прив'язаність у нас виникають пожадливі думки: ми плануємо і вигадуємо, як отримати більше. "Як я можу отримати кращу колекцію мистецтва, ніж мій сусід?" або "Як я можу облаштувати більш вишуканий вівтар, ніж у неї?" Так ми не лише не зможемо досягти щасливого перенародження, але й фактично зруйнуємо свої шанси на звільнення. Така прив’язаність до сансари вкрай негативно впливає на наше майбутнє. Тому іноді Його Святість каже: якщо ми вже й маємо до чогось прив’язуватися, то нехай це будуть позитивні речі, а не негативні.
Цей рядок у тексті також стосується сексуальної жаги. Жага також породжує величезну прив'язаність. Через неї ми завжди в пошуках кращих і вродливіших партнерівЦе, безумовно, створює величезні труднощі для майбутніх життів і досягнення визволення. Як співається в старій пісні каліпсо: "Якщо хочеш бути щасливим до кінця своїх днів – ніколи не бери за дружину красуню".
Дотримання Дгарми як джерела щастя
Тож, хай би де бачив засоби Дгарми (що приносять) щастя, нехай я завжди докладаю зусиль до них.
Дгарма, що приносить щастя – це етика. Утримуючись від руйнівної поведінки – іншими словами, утримуючись від дій на основі наших турбуючих емоцій – і займаючись позитивними речами, ми здобудемо щастя. Етика є тут протилежністю похоті, прив'язаності та жадібності. Вона не дає нам красти, мати неналежні сексуальні зв’язки з партнерами інших людей тощо.
Отже, коли ми бачимо етичний засіб Дгарми, який принесе щастя, нехай завжди докладатиму зусиль до них – а саме, стримуватимемо себе від тих чи інших негативних вчинків. Це також стосується обітниці бодгісаттви не вихваляти себе і не принижувати інших. Зусилля, докладені до такого самообмеження, не лише принесуть щастя нам самим, а й дадуть змогу принести більше щастя іншим.
Вірш 13: Завершувати те, що почали
Хай би що взявся робити, нехай я спочатку досягну саме цього. Так все буде виконано добре; інакше не вийде нічого.
Ці рядки можуть здатися знайомими. Атіша склав їх, спираючись на 43-й вірш та першу половину 44-го вірша з п’ятого розділу праці Шантідеви "Сходження на шлях бодгісаттви".
(V.43) Обміркувавши все і розпочавши справу, я не буду думати ні про що інше. Тоді, спрямувавши на це весь свій намір, я завершу спершу саме це.
(V.44) Тільки так усе буде зроблено добре; інакше не вийде ні того, ні іншого.
Це означає, що потрібно дуже ретельно подумати, перш ніж братися за щось – чи то за освіту, чи то будь-яку діяльність. Слід подумати, які переваги це принесе – і не тільки в цьому житті, але й у майбутніх. Ми оцінюємо нашу здатність це зробити і те, скільки часу це займе – скільки років тощо. Таким чином, ми вирішуємо, що робити, чого не робити і що принесе найбільшу користь нам та іншим.
Важливо не поспішати. Особливо це стосується прийняття обітниць. Не поспішайте приймати обітницю. Треба дуже ретельно дослідити, чи зможемо ми її дотриматися. А якщо ми збираємося взяти обітницю, то дотримуймося її добре. Ґеше Нґаванґ Дарґ'є саркастично зазначав: "Добре, що є тільки три набори обітниць. Якби був четвертий, ми б і його прийняли, щоб і цих обітниць теж не дотримуватися!" З іншого боку, дотримуючись обітниць, слід уникати фанатизму. Фанатизм позбавляє нас будь-якої гнучкості. Навіть у вінаї є винятки, ситуації, які вимагають від нас гнучкості. Наприклад, монаху заборонено торкатися жінки, але якщо жінка тоне, він не скаже: "Вибачте, нічим не можу вам допомогти. Мені не дозволено торкатися жінок". Це абсурд.
Те саме стосується наміру взятися за якесь завдання або здобути вищу освіту. Спочатку ми повинні дуже ретельно обміркувати переваги такого кроку і не поспішати. А якщо ми вирішили це зробити, то робимо належним чином, робимо добре, але, знову ж таки, без фанатизму. Ми маємо вміти "відпускати", коли справу завершено, а не чіплятися за неї. Ґеше Нґаванґ Дарґ’є казав: "Життя надто коротке, щоб спробувати все на смак, тож не ставайте "професійним туристом сансари". Вам не обов'язково куштувати й бачити все, що є в сансарі. Це нікуди вас не приведе" – дуже корисна порада.
Обираючи, що робити, чому приділяти час і з ким спілкуватися, ми зважаємо на свої таланти, на те, що є найбільш нагальним, і що не роблять більшість інших людей, і що принесе користь найбільшій кількості істот. Це порада, яку дав мені Його Святість. І, знову ж таки, ми думаємо про користь не лише в межах цього життя.
Також, як нещодавно підтвердив Рінґу Тулку під час свого візиту до Берліна, обираючи, чому приділяти час і кому допомагати, слід враховувати ще один фактор: що ми особисто отримаємо від цього. Це тому, що поки ми не стали бодгісаттвами високих рівнів, у нашій мотивації завжди буде певна частка егоїзму. Тож, наприклад, є речі, які наповнюють нас енергією. Так само є люди, допомога яким або спілкування з якими дає нам натхнення і багато позитивної енергії, тоді спілкування з іншими просто виснажує нашу енергію і втомлює. Отже, ці фактори також слід враховувати при виборі того, як проводити свій час і кому допомагати.
Коли ж мова йде про вибір того, над чим працювати в собі, порада завжди одна – медитуйте на бодгічітту. Це найкраще, що можна зробити, і найпотужніше джерело енергії.
Вірш 14: Позбавлення себе почуття зверхності й зарозумілості
Поки все ще дію негативно і не маю радості, коли виникає почуття зверхності з будь-якого приводу, нехай я вгамую свою гордість і згадаю настанови мого найвищого вчителя.
Оскільки ми все ще перебуваємо в сансарі, ми все ще діємо негативно і не маємо радості звільнення та просвітлення. У такі часи, коли у нас виникає почуття зверхності з будь-якого приводу, наприклад, щодо нашої медитації бодгічітти чи нашої практики – "О, я такий святий" і "У мене все так добре виходить тощо – нам потрібно відкинути свою гордість і згадати настанови нашого вчителя про те, що ми подібні до припливів і відпливів океану, які то підіймаються, то опускаються. Іноді ми відчуваємо велику гордість за те, що у нас все так добре; інколи ми зневірюємося і думаємо, що ми просто жахливі.
Коли відчуваємо гордість, ключова настанова – це згадати про смерть і непостійність: "Так, зараз я такий чудовий, але я захворію, постарію і помру, і все те, чим я так пишаюся, не триватиме вічно". Також ми думаємо, що, хай би як хороші ми були, завжди є ті, хто набагато кращий за нас. Порівняння себе з ними допомагає вгамувати пиху. Коли ж ми впадаємо у зневіру, настанова полягає в тому, щоб подумати про наше дорогоцінне людське життя, про можливості, які ми маємо, і про те, наскільки гіршим є становище багатьох інших істот. Це допомагає нам не втрачати надії.