Вірш 7: Позбавлення від відволікаючих факторів під час медитації
Нехай позбудуся всіх матеріальних тягарів і вберуся в коштовності ар'їв. Тож нехай я полишу всі метушливі справи й житиму в усамітненні.
Життя в усамітненні, щоб не засмучуватися через інших
Тут Атіша говорить дуже схоже на Шантідеву у восьмому розділі його "Сходження на шлях бодгісаттви" про сталість ума, або концентрацію, – він каже, що коли ми хочемо займатися медитацією, важливо вести дуже просте життя і бажано жити в усамітненні.
Життя в усамітненні важливе, коли наш ум дуже прив'язаний до людей, які нас оточують. Як каже Тоґме Занґпо в "37 практиках бодгісаттви":
(2) Практика бодгісаттви – це покинути батьківщину, де прихильність до друзів розгойдує нас, як вода; гнів до ворогів спалює нас, як вогонь; а наївність, через яку забуваємо, що слід прийняти, а що відкинути, огортає темрявою.
(3) Практика бодгісаттви – це покладатися на усамітнення, де через позбавлення від шкідливих об'єктів наші турбуючі емоції й ставлення поступово зникають; через відсутність відволікаючих факторів наші конструктивні практики природно посилюються; і через очищення усвідомлення зростає впевненість у Дгармі.
Відлюднення, навіть якщо лише на рік – наприклад, люди часто за цим їдуть до Індії тощо – допомагає нам трохи відсторонитися від цих причин, що турбують нас, нашу медитацію та нашу практику. Очевидно, що коли ми добре навчені, ми повертаємося до дуже жвавих місць, щоб кинути собі виклик. Великі бодгісаттви повертаються і, як то кажуть, "медитують на перехрестях". Вони вирушають у місця бурхливого руху та різних перешкод, щоб удосконалити свою концентрацію. Вони хочуть мати можливість практикувати навіть у дуже хаотичних або складних ситуаціях. Отже, все має відповідати нашим власним потребам і рівню.
Позбавлення від матеріальних тягарів, які вимагають надмірної турботи
Вірш починається так: "Нехай позбудуся всіх матеріальних тягарів". Матеріальний тягар визначається як об’єкт, який важко здобути, важко втримати й важко вберегти. Якби таку річ було загублено або вкрадено, ми були б вкрай засмутилися. Ми навіть могли б втратити життя через злодія, який намагається це вкрасти. Саме тому такі речі названі матеріальним тягарем: володіти ними – важкий тягар. Це не означає, що ми не повинні мати жодних матеріальних володінь. Однак найкращі володіння – це ті, які легко дістати, які не є рідкісними чи безцінними, і втрата яких не спричинить смутку, якщо, наприклад, вони загубляться, будуть вкрадені чи пошкоджені.
До прикладу, якщо ми подорожуємо поїздом в Індії, не слід одягати свій найкращий одяг. Ми вдягаємо те, що нам не шкода; байдуже, якщо воно забрудниться або порветься. Це найкращі матеріальні статки, особливо тому, що вони не змушують нас бути скупими та жадібними до своїх речей: "О, мій дорогоцінний комп'ютер, я не хочу, щоб хтось його торкався" – і все в такому дусі.
Я вважаю таке визначення матеріального тягаря дуже корисним. Це як ті люди, що тримають свої будинки настільки ошатними й гарними, що змушені накривати все пластиковою плівкою, бо бояться, що хтось щось забруднить. Якщо до них приходять із немовлям або дитиною, вони жахаються, бо дитина може влаштувати безлад і насмітити. Вони не хочуть тримати немовля, бо воно може зригнути на їхню гарну сорочку, тож тримають немовля на відстані витягнутої руки.
Матеріальним тягарем є також те, що вимагає надмірного догляду, наприклад, великий розкішний сад. Ми не можемо вийти навіть кудись поїхати, бо він вимагає постійного догляду. Нам доводиться когось наймати, хто б за ним доглядав. Це нас прив’язує і забирає весь наш час. Ми стаємо рабами саду. Або рабами своєї зачіски – якщо вона настільки складна, що потребує купи часу для правильної укладки.
Коштовності ар’їв: стани ума, які можна взяти з собою куди завгодно
Замість володіти такими речами, ми можемо вбратися в коштовності ар’їв. Про них детальніше йдеться у двадцять шостому вірші, тож просто перелічімо їх тут. Ці коштовності – це (1) віра у факти, (2) етична самодисципліна, (3) щедрість, (4) слухання вчень, (5) зважання на те, як наші дії впливають на інших, (6) почуття моральної гідності та (7) розпізнавальне усвідомлення. Це ті речі, які ми можемо розвивати дедалі більше, відтак здобуваючи велике багатство дисципліни, вчень, сили слухання, щедрості, віри тощо.
Як пояснив Ґеше Нґаванґ Дарґ'є, ми не можемо вдягнути всі наші прикраси одночасно. Якщо у нас величезна колекція прикрас, ми можемо одягати лише кілька штук за раз. Якби ми начепили всі прикраси одночасно, ми мали б абсолютно безглуздий вигляд. Але дорогоцінності ар’їв ми можемо носити всі одночасно. Навіть якщо потрапимо до в'язниці або концентраційного табору, ми зможемо взяти їх із собою – і лишатися багатими. Ми матимемо велике багатство навіть там. А коли летітимемо літаком, нам не доведеться турбуватися про надмірну вагу багажу.
Отже, це найкращий вид багатства, який варто накопичувати. Набагато краще за матеріальні речі, про які так важко дбати і які є причиною безлічі турбот і проблем. Уявіть: ви їдете на ретрит з медитації і постійно турбуєтеся про "свої рослини" чи "свій будинок", безперервно думаючи про все, що може піти не так. Це було б дуже відволікало від практики.
Позбавлення від метушливої діяльності, через яку марнуємо час
Атіша пише: "нехай я полишу всі метушливі справи". Знову ж таки, це великі перешкоди для практики. Прикладами метушливої діяльності є постійні зустрічі з друзями або постійне спілкування з ними в чатах, по телефону, у фейсбуці тощо – все це неабияка втрата часу. Робити це час від часу нормально; але якщо ми витрачаємо на це весь свій час, то у нас не залишається часу на практику, медитацію, навчання та інше.
Як пише Шантідева:
(VIII.13) Якщо спілкуюся зі здитинілими людьми, то неминуче вдаюся до руйнівної поведінки: вихваляння себе і приниження інших, а також балачки про втіхи сансари.
Це не означає, що ми повинні ігнорувати таких людей. Це просто означає, що ми не витрачаємо весь свій час на зустрічі одна за одною й "балачки", тобто розмови про неважливі речі.
Або справи по дому – дуже легко згаяти цілий день на дрібні хатні справи, які насправді не мають значення. Врешті-решт виявиться, що ми так нічого й не зробили. Це також може бути гонитва за розвагами, постійна зміна телеканалів, нескінченне гортання стрічки новин – такого роду речі. Прикладів такої метушливої діяльності безліч.
Те саме може стосуватися і книг. Є люди, які мають залежність від купівлі книг, та ніколи не мають часу їх читати – а якщо і читають, то лише по кілька сторінок. Кількість книг зрештою просто стає для них тягарем. Вони не можуть переїхати чи поїхати кудись. Якщо доводиться переїжджати, то мусять тягти з собою – як в'язень, що несе на спині тяжкий вантаж каменів – цілу купу книг.
Я мав чудовий досвід щодо цього. До кінця навчання в університеті у мене було, мабуть, понад тисячу книг. Коли я поїхав до Індії, я залишив їх на горищі в домі моєї мами. Згодом, коли мама вийшла на пенсію і переїхала до Флориди, вона відправила їх усі в гараж моєї тітки, де вони просто лежали в картонних коробках на підлозі. Потім сталася повінь. Гараж затопило, і всі ці книги перетворилися на кашу. Це вилікувало мене від звички купувати книжки. Тож в Індії я мав дуже мало книг, а деякі з тих, що мав, я роздав, коли їхав звідти. Певної миті приходить усвідомлення, що для таких речей існують бібліотеки. Нам не обов’язково володіти абсолютно всім – а потім хвилюватися і засмучуватися, коли все перетворюється на кашу через повінь.
Як не впадати в зневіру через інших
Отже, я хочу позбутися всіх цих речей і – слідуючи пораді Шантідеви – Атіша пише: жити в усамітненні. Жити в усамітненні, як каже Шантідева, означає жити в "ізоляції". Ми хочемо відокремити або відсторонити як ум, так і тіло від речей, які відволікають нас або спрямовують нашу увагу на щось руйнівне або просто марнують наш час. Це не означає, що ми повинні закритись у відлюдній хижі – хоча для декого і це нормально. Навпаки, це означає жити серед людей, які підтримують те, що ми робимо, з вчителями й однодумцями. Життя в такому усамітненні може бути дуже корисним, але все залежить від нашої індивідуальної вдачі.
Крім того, ізолювати лише наше тіло замало. Якщо наш ум і досі прив'язаний – якщо ми постійно думаємо про людей, які залишилися вдома, постійно заходимо в інтернет, щоб зв'язатися з ними, – в цьому немає жодного сенсу.
У другорядних обітницях бодгісаттви сказано, що не слід проводити більше як сім днів і ночей у домі людини, яка сповідує хінаяну. Це не має нічого спільного з тим, чи хтось практикує тхераваду чи хінаяну. Це стосується життя з кимось, хто висміював би нашу практику і казав: "Те, що ти робиш, – дурня, ці твої махаянські спроби допомогти іншим", хтось, хто постійно намагатиметься нас знеохотити і відвести від нашого духовного шляху. Якщо наш ум, мотивація й наміри слабкі, такі люди можуть мати на нас дуже сильний вплив і дуже зашкодити нашій практиці.
Однак дотримуватися цієї поради може бути дуже складно. Уявіть, що вам доводиться піти в армію і бути в одній кімнаті з солдатами, які пиячать, бешкетують і чіпляються до вас, коли ви намагаєтеся практикувати. Або перебувати у в'язниці з іншими – дуже складна ситуація для практики. Ось чому важливо знати всі наші практики напам'ять, мати їх у своєму умі, як ті самі коштовності ар’їв. Тоді ми можемо взяти нашу практику з собою куди завгодно, і не матиме значення, хто нас оточує.
Багато років тому я подорожував Заходом зі своїм вчителем Ценшапом Серконґом Рінпоче, ми постійно переїжджали з місця на місце. Одного разу я забув свою валізу, в якій були всі мої тексти щоденних практик, і зміг її повернути лише наступного дня. Серконґ Рінпоче, який завжди сварив мене, хоча й дуже м'яко (або принаймні я сприймав це як м'якість) зазначив, що це смішно, так залежати від папірців, і що він, звісно, не залежить від такого. Потім він дуже люб'язно власноруч записав найважливіші практики, які мені потрібно було прочитати, щоб не порушити своїх зобов'язань – через що я страшенно зніяковів. Це було неймовірно люб'язно з його боку, і мені було дуже соромно, що такий великий лама сидить і від руки записує мої молитви, тому що я не мав їх із собою.
Вірш 8: Як поводитися під час практики з друзями та вчителями
Як поводитися, навіть практикуючи з однодумцями
Нехай полишу пусті слова і завжди стримуватиму свою мову.
Нам потрібно ізолювати не тільки своє тіло й ум, звільнивши їх від усіх прив'язаностей, але навіть у ретриті в оточенні однодумців, все одно слід уникати пустих слів. Постійні теревені ні про що марнують увесь наш час. Звичайно, це актуально завжди, в будь-якій ситуації, навіть коли практика не є нашим головним фокусом. Як кажуть вчителі: "Ми завжди охочі й бадьорі, коли є нагода побалакати, але варто почати медитувати чи слухати лекцію – ми вмить засинаємо".
Тріджанґ Рінпоче, покійний молодший наставник Його Святості, завжди казав: "Якщо ви не маєте бажання займатися практикою Дгарми чи чимось іще конструктивним, краще подрімати. Принаймні це краще, ніж плітки та балачки, бо ви прокинетеся бадьорими і не згаєте свій час даремно". Світським балачкам нема кінця-краю, тож позбудьмося пустослів'я.
Звісно ми не мусимо говорити виключно про щось глибоке, значуще і змістовне. Це теж може бути занадто. Однак ми хочемо, щоб наша мова була зосереджена насамперед навколо конструктивних речей. Тому ми стримуємо свою мову, коли вона перетворюється на безглузду балаканину, плітки, скарги тощо.
Як змістовно проводити час із духовним вчителем
Тож, коли побачу величного вчителя або вченого майстра, нехай я з повагою запропоную своє служіння.
Інакше кажучи, замість витрачати час на нескінченні балачки з незрілими людьми, що неминуче призведе до якоїсь руйнівної поведінки, ми намагаємося надати допомогу нашому вчителю, або, якщо поруч є великий майстер чи вчений, ми намагаємося бути їм корисними. Тобто, якщо ми вже проводимо час з іншими, слід використовувати цей час на щось конструктивне, а не витрачати на марно. А найконструктивніше, що ми можемо зробити, – це допомагати нашим вчителям якнайкраще допомагати іншим.
В одному з чудових віршів Шантідеви є молитва (III.14): "Нехай ніщо, пов’язане зі мною, ніколи не виявляється безглуздим", нехай це не буде марною тратою часу. Це прекрасна думка.
А щодо стосунків з вчителями:
Вірш 9: як у своїй практиці надихатися від інших
Щодо осіб, що мають око Дгарми та обмежених істот-початківців, нехай я розвину сприйняття їх як своїх учителів.
Ми можемо вчитися у багатьох людей, не тільки у тих, хто має око Дгарми (тобто великих майстрів). Ми також можемо вчитися у обмежених істот, які є початківцями на духовному шляху. Ми можемо радіти їхньому інтересу й отримувати від них неабияке заохочення. Коли хтось отримує щось корисне від практики, слухання вчення тощо, ми можемо за них радіти. Ми можемо більше дізнаватися про причину і наслідок, спостерігаючи за їхнею практикою і результатами, яких вони досягають.
Якщо ми самі вже на шляху, ми можемо черпати величезне натхнення від початківців. Ми отримуємо натхнення не лише від наших вчителів, але й від тих новачків, які дійсно зацікавлені й щирі. І ми можемо вчитися на їхніх помилках. Ми також вчимося терпіння – а це чи не найкраще, що ми можемо дати як тим, хто вище нас (великим вчителям), так і тим, хто менш досвідчений або молодший за нас у Дгармі. Це ті люди, з якими варто проводити час.
Початківці в Дгармі можуть не бути нашими вчителями в тому ж сенсі, що і великі майстри, хоча, як сказано тут, вони можуть навчити нас багато чому. Проте в майбутніх життях ми будемо молодшими, а вони – старшими. Це ще один вияв того, як діє закон причини й наслідку. Тому передача знань від покоління до покоління є дуже важливою.
Кадампінський Ґеше Потова радив: якщо учень, який приходить до вас, зарозумілий і вважає, що знає все, слід уникати його, навіть якщо він дуже розумний. Якщо учень дуже впертий і не хоче слухати ваших порад тощо – це неналежний учень. Але якщо учень справді хоче вчитися, є відкритим і бере поради до серця, то навіть якщо він не розумний, він буде хорошим учнем, адже має такий хороший характер. Це найкращий тип учнів. А чи багато вони навчаться, залежить від наших навичок і терпіння як учителів.
Отже, головна якість, яку слід шукати в учнях, – це не інтелект, а щирість і відкритість. Бути відкритим означає мати бажання вчитися, бажання працювати й виправляти свої помилки, не захищаючись і не сперечаючись. Це найкращий учень.
Вірш 10: Як ставитися до інших і уникати поганого впливу
Розвиток рівного почуття близькості до всіх
Коли бачу обмежених істот, нехай я розвину сприйняття їх як моїх батька, матері, дитини чи онука.
Це частина вчення про розвиток бодгічітти: щоб бути здатними приносити користь іншим, нам спочатку треба навчитися бачити всіх рівними й думати про них із теплим почуттям любові. Така тепла любов – це те, що ми відчуваємо, коли бачимо нашого найдорожчого друга або улюбленого члена сім'ї. Сама лише зустріч із ними зігріває наші серця. Ми щиро відчуваємо: "Як чудово бачити цю людину!"
Можемо побачити це на прикладі Його Святості Далай-лами. Хай би з ким він зустрівся, він поводиться так, ніби побачив свого найкращого друга, якого не бачив цілу вічність. Він просто абсолютно щасливий від зустрічі з іншою людиною, твариною абощо. Це дивовижна риса.
Найпростіший спосіб викликати це почуття – думати про іншу людину як про когось, хто нам дуже близький. Текст подає це в контексті традиційних індійських та тибетських родин, в яких стосунки зазвичай дуже добрі. Наприклад, якщо ми з літньою людиною, ми сприймаємо її як про свого батька чи матір. Ми не говоримо тут про перенесення у фройдівському, психоаналітичному контексті, коли ми проєкціюємо на них усілякі батьківські комплекси. Ми просто зосереджуємося на почутті близькості. Якщо ми з молодшою людиною, ми сприймаємо її як свою дитину чи онука. Якщо це хтось нашого віку, ми сприймаємо цю людину як брата чи сестру. Суть у тому, щоб відчувати цю близькість без чіпляння, відторгнення чи ігнорування. Усе це, як я вже казав, ґрунтується на ідеальному образі здорової, люблячої сім'ї.
Очевидно, якщо можемо так ставитися до мухи чи комара, що залетіли до нашої кімнати, ми досягли неабиякого успіху в практиці. Якщо ми вітаємо їх і радіємо їхній появі: "Ласкаво прошу! Дякую, що завітали до мене". Тоді ми на просунутому рівні. Є історія про в'язня в одиночній камері. Він був повністю ізольований від інших, за винятком павука, який заповзав до його камери. Цей павук став його найкращим товаришем, бо більше нікого не було. Але не думайте: "Павуки – це ще не так погано, але мухи – це неприйнятні форми життя, інопланетні загарбники".
Хоча я пожартував про "інопланетних загарбників", це піднімає цікаве питання про те, що саме здається нам красивим. Пам'ятаю, коли я вперше потрапив до Індії. Я не був великим шанувальником комах, а Індія – це країна комах. Там, де я жив, водилися великі павуки-вовки, завбільшки з вашу долоню. Якось я нерозумно зауважив своєму вчителю – на той час це був Ґеше Нґаванґ Дарґ'є – як жахливо вони виглядають. Він висварив мене, сказавши: "З їхнього погляду, ти виглядаєш як монстр. То хто ж із вас правий?"
Позбавляємося від оманливих друзів
Тож нехай позбудуся облудливих друзів і довірюся духовним друзям.
Це нагадує про чудові буддійські визначення щодо облудливих друзів та духовних друзів, або добрих друзів. Облудливий друг – це той, хто спонукає нас до руйнівної поведінки. Дії, до яких вони нас спонукають, не обов'язково мають бути геть жахливими, як-от пограбування магазину, полювання чи риболовля. Це може бути просто бажання, щоб ми постійно ходили на вечірки, вживали наркотики чи алкоголь, або просто сиділи й розмовляли про футбол, політику чи кінозірок. Це і є облудливі друзі – ті, хто відвертає нас від позитивної практики.
Слово, яке зазвичай перекладають як "духовний друг", в санскриті звучить як кальяна-мітра, а в тибетській мові перекладається як "ґеше". Перша частина слова, кальяна, означає не "духовний", а "конструктивний" або "доброчесний". Це друг, який своїм впливом спонукає нас робити конструктивні речі. Замість казати: "Ходімо вип'ємо разом", він каже: "Давай разом помедитуємо", "Давай разом зробимо щось доброчинне", "Давай разом повчимося" – щось таке. Це духовний друг, конструктивний друг – той, хто заохочує нас і допомагає просуватися у нашій практиці.
Це може бути навіть щось на кшталт: "Давай займемося спортом, щоб у тебе було більше сил для практики" – це не стане нашою основною діяльністю; радше, це підтримка. Це не мусить бути надто серйозно: "О, ми тільки й робитимемо, що сидітимемо й молитимемося разом". Отже, те, до чого нас спонукають, може бути чимось безпосередньо конструктивним, саме по собі, або це може бути просто щось, що допомагає підтримувати нашу конструктивну поведінку.
Коли ми ще слабкі у своїй практиці і дуже легко піддаємося впливу, уникати облудливих друзів особливо важливо. Якщо проводимо більшу частину часу з такими друзями, ми почнемо наслідувати їх і поводитися як вони. Якщо ж ми проводимо більшу частину часу з духовними друзями, позитивними друзями, то ми почнемо наслідувати їх і переймати позитивний вплив. Тож це дуже важливо.
Поступово ми вчимося ставати дедалі сильнішими, щоб не бути – використовуючи тибетський приклад – як той собака, який, коли всі інші собаки в околиці починають гавкати, починає гавкати теж. Приклад такої поведінки – ситуація, коли хтось із наших знайомих починає нарікати на уряд та інші речі, а ми підхоплюємо і теж починаємо скаржитися з цього приводу. "Якщо можеш щось змінити, зроби це; як ні – не треба скаржитися" – це тільки погіршить ваше самопочуття.