Піклування про інших сповнює життя сенсом

Перше, що я хотів би, щоб ми розглянули: чи має наше життя сенс? Загляньмо всередину себе і запитаймо: "Чи має моє життя якийсь сенс? Куди воно рухається? Що я роблю зі своїм життям?" Якщо ми не можемо визначити якийсь сенс чи мету свого життя, тоді потрібно замислитися: "Чи можливо знайти якийсь сенс у житті?" Це найголовніше питання, на яке відповідає прихисток. Тому, будь ласка, приділіть кілька хвилин, щоб подумати про це – перевірте себе. "Чи має моє життя якийсь сенс? Що я роблю зі своїм життям,  чи воно мене задовольняє?"

[Медитація]

Подібне самодослідження дуже протвережує, як ми, можливо, щойно відчули. Це доволі незручне запитання, і не те, що ми зазвичай досліджуємо в собі. Та коли ми починаємо дивитися глибше, то виявляємо, що насправді це запитання дуже важливе. Зчаста ми можемо виявити базове незадоволення тим, як складається наше життя. Здається, що життя не має ані реального сенсу, ані чіткого напрямку. І звичайно, коли ми відчуваємо, що нашому життю бракує значущої мети, ми втрачаємо почуття власної гідності. Ми піддаємося настрою: "Яка різниця – нічого не має значення". І зрештою ми стаємо схильні йти в напрямку, який нам пропонують ЗМІ чи реклама, в якому йдуть маси; ми нібито йдемо слід за ними – заробляємо багато грошей, отримуємо високу посаду чи знаходимо чудового супутника життя. Але чомусь ніщо з цього не приносить нам справжнього вдоволення. 

У житті має бути щось більше, ніж, наприклад, просто заробляти багато грошей. Чимало заможних людей у світі абсолютно нещасні, попри всі їхні гроші. Його Святість Далай-лама завжди каже, що мета життя – здобути щастя. Отже, нам потрібно визначити, що принесе нам довготривале щастя. Ми повинні відрізняти щастя від задоволення чи розваг. Постійний пошук задоволення і розваг, коли ми шукаємо наступний хороший фільм, на який можна піти, наступну пісню, яку можна послухати, хіба це справді вдовільняє? Щастя насправді не означає задоволення, забави чи розваги, чи не так? 

Щастя – це стан ума, з яким ми прагнемо не розлучатися, коли його відчуваємо. Ми хочемо, щоб воно тривало і тривало. Воно не залежить від будь-яких чуттєвих об'єктів, з якими ми контактуємо. Ми можемо відвідати якусь розважальну подію і бути щасливими, а можемо бути й абсолютно нещасними; щастя не залежить від розваг, чи не так? Наприклад, інші можуть робити речі, які їм здаються веселими, а нам – абсолютно безглуздими. 

У своїх пошуках щастя ми шукаємо щось набагато базовіше, набагато стабільніше, що, як ми сподіваємося, буде нашим фоновим почуттям увесь час. На базовому рівні це щастя походить від почуття зв'язку – зв'язку з іншими; зрештою, ми всі є соціальними тваринами. Коли ми відчуваємо глибокий зв'язок з іншими, це дає нам почуття самоцінності й значущості. Будь ласка, подумайте про це і спробуйте відрізнити щастя від простого задоволення і веселощів. 

[Медитація]

Ось що ми намагаємося розрізнити: що ми відчуваємо, коли просто йдемо на вечірку, або дивимося гарний фільм, або слухаємо гарну пісню, і те почуття, яке виникає завдяки близькому зв'язку з кимось, з іншими людьми – порівняйте ці почуття. Що приносить більше вдоволення? Яке почуття триває довше? Яке почуття дає нам більше сил, щоби впоратися з викликами життя? Існує велика різниця між переглядом хорошого фільму чи прослуховуванням улюбленої пісні та почуттям зв'язку з коханою людиною, чи не так? 

Що є протилежним почуттю зв'язку з іншими? Заклопотаність лише собою, турбота лише про себе. До чого це призводить? Ми стаємо дуже обмеженими. Ми фактично відрізаємо себе від інших; і що ж в результаті? Ми відчуваємо себе самотніми й ізольованими. А це дуже нещасливий стан ума, чи не так? Що більше ми думаємо про себе, то більше опиняємося в пастці власних турбот. Коли ж наші серця відкриті для інших, ми щасливіші. 

Наша кінцева мета, звичайно, полягає не в тому, щоб здобути щастя лише для себе, а в тому, щоб приносити щастя іншим. Це сповнює радістю й наші серця також, згодні? Щось на кшталт побічного ефекту. До прикладу, якщо у нас є маленька дитина і ми даємо їй щось, що їй дійсно подобається, ми також відчуваємо радість, хіба ні? Або коли ми робимо щось приємне для іншої людини, це також приносить радість і нам самим. 

Це почуття щастя походить від турботи про інших. Попіклуватися про інших, зробити добрий вчинок, приготувати їжу чи навіть комусь посміхнутись – все це приносить нам радість. Коли ми можемо подарувати комусь дещицю щастя, нехай навіть лише кілька монет жебракові, це дає нам почуття власної гідності, відчуття того, що ми можемо для когось щось змінити на краще, навіть якщо це й дуже незначні зміни. Ці маленькі добрі вчинки сприяють розвитку турботи про інших, дружби й зв'язку з іншими. 

Почуття зв'язку й самоцінності від того, що ми можемо зробити щось, навіть дуже маленьке, щоб допомогти, принести комусь трохи щастя, дає нам емоційну підтримку, допомагає почуватися краще. Це створює дуже ґрунтовний рівень щастя – не якогось надзвичайного щастя, але дуже стабільного. Я думаю, що "емоційна підтримка" – це гарний спосіб це описати. Про це варто подумати. Чи має це сенс, виходячи з нашого власного досвіду, а також точки зору логіки? Якщо має, то ми запитуємо себе, чи хочемо цього. Якщо так, то коли ми тренуємося – а це те, що ми робимо в медитації – ми будуємо і зміцнюємо новий спосіб мислення. А саме: що здобуття цього базового зв'язку з іншими через турботу про них і добрі вчинки, навіть невеликі, може дійсно принести користь, і тому ця справа того вартує.

Невеликі добрі вчинки сприяють зміцненню дружби, а дружба приносить емоційну підтримку. Егоїстичне ж ставлення до інших відрізає нас від них: вони втрачають бажання бути з нами, і ми залишаємося зовсім самотніми. Подумайте, будь ласка, про цей контраст – чи є ці зусилля чимось вартісним, і чи є це відчуття підтримки чимось, що ми хотіли б здобути. І якщо ми вже маємо це відчуття певною мірою, то чи хотіли б ми його розвивати більше?

Я думаю, дуже цікаво дослідити феномен фейсбуку. Я не знаю, скільки з вас ним користуються, але я впевнений, що кожен із нас знає чимало користувачів цієї платформи. Одне з найпоширеніших явищ на фейсбуці – це розміщення постів і очікування, скільки лайків ми отримаємо. Що за цим стоїть? Навіщо нам ці лайки? 

Думаю, надія на те, що це створить зв'язок з іншими. У цьому вся ідея соціальних мереж, чи не так? Але коли ми публікуємо фото котика абощо і бажаємо отримати лайки, хто, на нашу думку, отримає користь від цих лайків? Ми самі чи інші? Чому ми відчуваємо занепокоєння з цього приводу? Чому ми дійсно стурбовані тим, скільки лайків отримаємо? І якщо лайків небагато, ми дуже розчаровуємося, чи не так? Ми нещасні й постійно занепокоєні – кожні кілька хвилин нам доводиться знову перевіряти телефон, щоб побачити, чи з’явились нові лайки. Це не дуже поєднує нас з іншими людьми. Основна турбота – скільки людей лайкнули нас через це фото нашого кота. Чи справді ми турбуємося про те, щоб зробити щось таке, що зробить інших людей щасливими? 

[Медитація]

Цікаво проаналізувати, чому ми розміщуємо ці пости. На мою думку, це показує, що в основі такої поведінки лежить сильне прагнення мати зв’язок з іншими; саме тому ми користуємося соціальними мережами. Однак, якимось чином, це не приносить нам справжнього почуття вдоволення від єднання з іншими, тому що насправді, наша головна турбота – це те, скільком людям ми подобаємося. 

Наш егоцентризм, коли ми думаємо лише про себе, ставить під загрозу нашу здатність по-справжньому спілкуватися з іншими, чи не так? Подумайте про це на хвилинку, особливо якщо у вас є досвід спілкування у фейсбуці чи інших соціальних мережах. Яким є ваш мотив для їх використання? Наскільки успішно вони задовольняють бажання зв'язку з іншими? Якщо це не працює, то чому? Чому ми відчуваємо занепокоєння з приводу того, скільки лайків отримали? Чому перевіряємо свій телефон кожні п'ять хвилин?

Якщо ми справді хочемо відчувати зв'язок з іншими – справжній зв'язок, який дійсно буде приносити нам вдоволення, а не просто щось незадовільне, а також отримувати певну емоційну підтримку і щастя, виникає питання: як цього досягти. Нам потрібно відкрити свій ум і серце, щоб думати про інших, і насправді дбати про їхнє щастя і добробут, а не тільки про те, щоб їм подобатися. Для цього нам потрібно працювати над собою. Ми повинні подолати свою зацикленість на собі. Найскладніше – знайти спосіб не поринути в самозаклопотаність, щоб подолати свою самозаклопотаність, якщо ви розумієте, про що я. 

Ми можемо відчувати сильну замкненість, коли думаємо: "Ох, я такий поганий, мені потрібно працювати над собою", – і так далі, "тому що я такий егоїст". Але, з усім тим, ми зовсім не відкриваємося. Над розвитком базової відкритості до інших потрібно працювати. Якщо говорити на найфундаментальнішому рівні, то саме такий напрямок був би найкориснішим у житті. Це надало б нашому життю певного сенсу. Робота над тим, щоб бути більш відкритими до інших, і подолання ізоляції, яку ми самі собі нав'язуємо – через нашу самозаклопотаність – надало б нашому життю певного сенсу; це забезпечило б певну емоційну підтримку і елементарне щастя. Загалом, це те, для чого потрібен прихисток – надати нашому життю надійний і позитивний напрямок, зробити його щасливішим і більш осмисленим завдяки тому, що ми даруємо більше користі іншим і працюємо над собою у спробах цього досягти. 

Будди й великі майстри виконали цю роботу і показали нам нас, як її виконувати – вони вказали нам шлях, оснований на розумінні того, що цей зв'язок – це те, чого ми можемо досягти самі, те, на що ми дійсно здатні. Досягнення цього вимагає лише потужної мотивації, яка дає нам енергію для роботи над собою, і, власне, для того, щоб слідувати правильним методам. Подумайте про це. 

[Медитація]

По суті, прихисток означає рух у напрямку, який допоможе нам уникнути труднощів. Ось чому він відіграє таку фундаментальну роль у буддизмі. Замість того, щоб наше життя рухалось у нікуди або ж у негативному напрямку, ми працюємо над тим, щоби скерувати його в позитивному напрямку. І це надає нашому життю сенс, надає йому мету. Що більше ми працюватимемо над тим, щоб рухатися в цьому напрямку, то більше відчуватимемо себе пов'язаними з іншими. Прихисток дає нам емоційну підтримку, яку ми отримуємо від тих, хто пройшов цей шлях до нас, і від міцнішого зв'язку з іншими. Без цієї підтримки нам повсякчас буде чогось бракувати в будь-якій просунутій практиці. Прихисток дає нам силу, основу і стабільність упродовж усього буддійського шляху. Подумайте про це.

[Медитація]

Коли ми вивчаємо тему прихистку, ми, звичайно, можемо розглянути 32 основні ознаки тіла, 64 якості мови й величезний список якостей ума будди. Ми могли б вивчити всі характеристики Дгарми, всі якості Санґхи, і ми могли б вічно повторювати "я приймаю прихисток у Будді, Дгармі та Санґсі", і робити мільйони поклонів одночасно. Та зрештою, це жодним чином суттєво не змінить наше життя. Певний ефект це, звичайно, матиме – посилить дисципліну, принаймні. Однак без розуміння наріжної ідеї прихистку і того, що він приносить у наше життя, важко зрозуміти його значення. Зрештою, це здається неважливим. 

Як тільки ми зрозуміємо, що таке прихисток – його призначення, функції та переваги – ми зможемо зовсім іншими очима поглянути на якості будди. Наприклад, що означають 32 головних й 80 другорядних рис будди? Чи справді ми прагнемо мати мочки вух, які звисають аж до плечей? Чи справді це надасть сенсу і значення нашому життю? Звісно ж, ні. Звичайно, ми можемо вставити диск у вухо і розтягнути його до плечей, але що з того? Ми починаємо усвідомлювати, що образ будди – це насправді інфографіка. І це дивовижно.

Інфографіка – це зображення, різні частини якого дають нам інформацію. Коли ми вивчаємо різні ознаки будди, як-от фізичні знаки, кожен з них має свою причину. Вони навіть називаються так: індикативні ознаки, які вказують на їхню причину – це дослівний переклад. Замість зосереджуватися на тому, якої довжини вуха у будди, ми зосереджуємося на тому, на що це вказує; це дає нам уявлення про причину цього. Що мав зробити Будда, щоб стати буддою? Довга мочка вуха – просто інфографіка, яка це відображає. 

Тантричні божества – це теж інфографіка. Шість рук – це шість параміт, чотири руки Ченрезіґа – це чотири безмірні. Усе це – інфографічні зображення. Ми зосереджуємося на інфографіці як на способі утримувати в голові всі речі, які вона представляє. У випадку з Буддою, головне, на чому слід зосередитися, – це на причинах, які призвели до того, що він став таким. Ці 32 і 80 ознак представляють величезний, неймовірний перелік вчинків Будди, які робить практик, щоб відчути зв'язок з іншими аби подолати самозакоханість і принести щастя іншим. Це неймовірний перелік усіх способів зробити це, що в результаті призводить до того, що людина стає буддою. По суті, він вказує напрямок, в якому ми хочемо рухатися.

Тоді ми починаємо розуміти, наскільки неймовірно просунутою системою є буддизм, якщо дві з половиною тисячі років тому в ній з’явилася така інфорграфіка. 

Ми можемо вивчити всі ці деталі про прихисток; ми можемо вивчати й запам'ятовувати списки й так далі. Однак вони набувають сенсу лише тоді, коли ми розуміємо відповіді на запитання "що таке прихисток?", "яка його мета, як він функціонує, як змінює моє життя?"

Подумайте над цим, а потім ми зможемо поставити кілька запитань. Завтра ми почнемо дивитися на те, що заважає нам рухатися в цьому напрямку, і над чим ми маємо працювати. Адже коли ми зрозуміємо, що заважає нам впровадити цей напрямок у наше життя, тоді ми зможемо отримати мотивацію, щоб захотіти це подолати, і врешті-решт досягти тих переваг, які цей напрямок пропонує. 

Існує двонаправлена мотивація: "це заважає мені відчути зв'язок з іншими й бути щасливим" і "це те, чого я хочу досягти". Ми хочемо уникнути цього і отримати те. Далі йде перелік емоцій, які ми маємо відчувати, щоб скерувати своє життя в потрібному напрямку: страх, впевненість і співчуття. Прихисток повинен мати певний сенс, а не просто "ну, я боюся потрапити в пекло, тому врятуй мене, Буддо". Це дуже складна і неймовірно практична річ. Чи віримо ми в інші життя, в майбутні перенародження, – це не має значення. Прихисток дуже допомагає. Щоразу, коли ми вивчаємо якусь буддійську тему, треба дивитися глибше. "Як це може бути застосовано в житті, в моєму  повсякденному житті?" Коли ми відкриваємо для себе цей сенс, цю актуальність, ми вкладаємося у це своїм серцем. Інакше це просто хобі, просто розвага чи спосіб відволіктися. Ми думаємо: "Як цікаво", – але не більше. Або, можливо: "Як нудно", – і тоді ми кидаємо це. Подумайте про це. По суті, це був попередній огляд того, як ми рухатимемось на семінарі цих вихідних. Однак, я не збираюся давати вам списки. Ви можете прочитати списки на моєму сайті або в інших місцях. 

[Медитація]

Ви пояснюєте причину прийняття прихистку з точки зору людини з найвищими здібностями, або потенціалом. У першому томі ламріму для людини з найнижчим або середнім рівнем мотивації ця причина позначена як страх. У першому випадку – як страх не мати кращих перенароджень, а в другому – як страх перед сансарою. Чи означає це, що ці два страхи менш важливі й менш значущі, ніж останній?

Ні – всі рівні мотивації важливі. На вихідних ми розглянемо, що насправді означає страх, але всі ці рівні необхідні. Співчуття лежить в основі всього буддійського шляху, всіх рівнів мотивації, – співчуття і бажання бути щасливим. Якщо коротко, на початковому рівні ми хочемо уникати деструктивної поведінки, тому що це призведе до гірших перенароджень, а це означає, що ми повинні утримуватися від заподіяння шкоди іншим, а отже, ми турбуємося про них. 

На середньому рівні ми хочемо подолати безконтрольно повторювані перенародження – сансару. На заваді цьому стають наші турбуючі емоції – гнів, прив'язаність тощо. Щоб не завдавати болю іншим через свій гнів чи прив'язаність, ми працюємо над подоланням цих емоцій. Іноді ми відчуваємо гнів або жагуче бажання до інших. Якщо подивимось на шлях тхеравади, який, по суті, є цим проміжним етапом, там величезний акцент робиться на чотирьох безмірних – любові, співчутті, радості та неупередженості. Це потрібно для того, щоб подолати наші турбуючі емоції. Просунутий рівень – це, очевидно, любов і співчуття до інших, щоб мати можливість приносити їм користь. Перші два рівні полягають у тому, щоб не завдавати болю іншим своїми гнівними діями, а третій рівень – у тому, щоб реально допомагати іншим. Отже, співчуття присутнє на всьому шляху. Думаю, дуже важливо на цьому наголосити.

Коли ви говорили про встановлення зв'язку з іншими, ви сказали, що коли проходимо цей шлях, ми переживаємо такі почуття, як страх і співчуття. Чи можливо відчувати співчуття і страх одночасно?

В принципі, так. Про це ми поговоримо на вихідних. А поки скажу, що у нас є три основні причини для того, щоби встановити цей напрямок у своєму житті. Ми хочемо чогось уникнути – це основано на страху, але в позитивному сенсі: ми хочемо уникнути заподіяння болю іншим і більшого нещастя для себе, яке ми створюємо, завдаючи болю іншим своїм гнівом або ігноруванням. Співчуття – це бажання, щоб інші були вільні від страждань. Отже, ми хочемо, щоб вони були вільні від страждань, і не хочемо завдавати болю іншим – це те, чого ми боїмося. Це дуже добре поєднується. Ми дуже обережні, тому що не хочемо завдати болю іншим, тому що не хочемо, щоб вони страждали. Нарешті, є впевненість у тому, що є спосіб уникнути створення проблем для себе, які можуть виникнути в результаті заподіяння шкоди іншим. Ці три мотиви йдуть разом: страх, впевненість і співчуття. 

Розумієте, якщо ми дійсно приймаємо прихисток у Дгармі, ми впевнені, що буддійське вчення має сенс. Але це лише припущення – ми припускаємо, що вчення має сенс. Якщо почнемо з припущення, що деякі вчення є нісенітницею й не мають сенсу, тоді ми ніколи не зможемо їх зрозуміти. Отже, ми припускаємо, що вони мають сенс, а потім намагаємося зрозуміти вчення. Це важливий наслідок того, що ми приймаємо прихисток у Дгармі.

У цьому житті ми приймаємо прихисток, і цей прихисток є чимось у нашому плині свідомості. Чи будемо ми пам'ятати про цей прихисток у наступному житті, чи матимемо відчуття цього прихистку або якийсь імпульс, який ми зможемо розвинути в наступному житті?

Що ж, більшість з нас не пам’ятає, що робили вчора, а у наших попередніх життях і поготів. Але те, про що ми говоримо – це, по суті, те, що сучасна наука називає нейропластичністю. Мозок має певні нейронні шляхи, засновані на певних звичках. Скажімо, щось трапляється, наприклад, нас паралізує на праву сторону. Наш мозок може в певному сенсі перепрограмувати себе так, що ми зможемо використовувати ліву руку для того, що раніше робили правою. У цьому сенсі мозок пластичний, його можна змінювати. Те ж саме з умом, нашою ментальною діяльністю. Нейропластичність стосується фізичного рівня мозку, але ми також можемо говорити й про емпіричний рівень ума. 

Так само ми можемо формувати нові звички. Це питання тренування. У буддизмі ми говоримо про це з погляду формування схильностей, потенціалів та звичок. У наступних життях, залежно від сили цієї тенденції та всіх інших тенденцій і кармічних потенціалів, які ми маємо, ця тенденція все ще може існувати. Технічно, в текстах це описано як явища, що виникають на основі нашого ментального континууму – речі, які не є ні формами фізичних явищ, ні способами усвідомлення чогось, які "прив'язані", в певному сенсі, до основи й не можуть ні існувати, ні бути пізнаними окремо від цієї основи. Ми б сказали, що вони є несвідомими, і для того, щоб тенденція могла породити щось проявлене, усвідомлене, мають існувати певні обставини. Наприклад, ми можемо мати схильність любити морозиво, але якщо ми не голодні, або морозива немає, вона не проявляється. Вона проявляється лише тоді, коли ми голодні. 

Якщо ми перенароджуємося тарганом чи куркою, можливо, тенденція йти в позитивному напрямку є, але обставини не сприяють її виникненню. Але ця тенденція присутня. Обставини мають скластися, наприклад, коли ми знову отримаємо  дорогоцінне людське народження, і тоді вона проявиться. Це залежить від того, наскільки сильна ця тенденція. Це схоже на те, як якщо ми лише кілька разів спробуємо писати незвичною для нас рукою, то тенденція писати цією рукою не буде дуже сильною; нам потрібно багато практикуватись. Так само і з нашим способом мислення. Ми розвиваємо цю корисну звичку не просто сидячи в кімнаті й медитуючи. Дуже важливо усвідомлювати, що ми також розвиваємо її, застосовуючи її безпосередньо в житті, а не просто пасивно повторюючи певні дії в медитації. 

Чи завжди відчуття щастя є побічним ефектом допомоги іншим? Чи ми можемо досягти щастя, коли помірно допомагаємо іншим? 

Щастя, звичайно, має багато рівнів. Роблячи щось для інших, щоб їм подобатися, ми отримуємо певний рівень щастя, але не довготривалого, бо ніколи не відчуваємо себе в безпеці – "а може, я їм вже не дуже подобаюсь". Існує багато джерел щастя, багато різних типів щастя. Існує різновид щасливого, піднесеного стану ума, який ми отримуємо від практики шаматхи, наприклад. Тож це не обов'язково допомога комусь іншому (якщо ми не застосовуємо цей стан для допомоги іншим). Отже, є багато різних видів щастя, але те, про що я говорив, і про що говорить Далай-лама, – це дуже базовий фундаментальний рівень, який може бути в кожного. Незалежно від того, чи ми практикуємо медитацію, чи сповідуємо буддизм – кожен має доступ до цього через практику засадничих людських цінностей світської етики. 

Варто дослідити ситуації, коли ми робимо щось, щоб допомогти іншим. Наприклад, якщо допомога надмірна, інша людина може не хотіти нашої поради або не потребувати її, але ми все одно втручаємося, тому що хочемо бути корисними. Нам можуть сказати: "Дай мені спокій, я тебе не питав!" Так само, якщо у нас є заміжня дочка, і ми розказуємо їй, як вести господарство і виховувати дітей – де ж тут джерело щастя? 

Наша мотивація робить нас щасливими, але коли ми втілюємо її в життя, іноді вона змішується з бажанням відчувати себе потрібними. Ми хочемо відчувати себе корисними, і не обов'язково прагнемо виявити й виконати те, чого хочуть інші. Однак спочатку ми відчуваємо себе щасливими від того, що хочемо щось робити, тому рівень щастя є, але він дуже низький, і він не є джерелом емоційної підтримки. Мушу сказати, що це одна з найбільших небезпек на шляху бодгісаттви – ми хочемо бути корисними, часто в ситуаціях, коли люди не хочуть нашої допомоги. Нам потрібні розпізнавальне усвідомлення і мудрість – знати, коли запропонувати свою допомогу, а коли просто мати мотивацію допомогти, проте розуміти, що нам не потрібно нічого казати. Однак це надзвичайно складно. Ми пропонуємо свою небажану допомогу через самозакоханість: "Я, я, я! Я хочу бути корисним". 

Що ж, закінчімо на цій ноті. Я й сам такий, тому й сміюся. Закінчимо присвятою. Яка б позитивна сила, яке б розуміння не прийшло з цієї дискусії, нехай воно стає дедалі глибше і служить причиною, щоб кожен подолав самозакоханість. У "Тренуванні ума по семи пунктах" сказано, що вся провина лежить на одному – на самозакоханому ставленні. Тож нехай кожен зможе подолати свою самозакоханість, відкритися іншим і завдяки цьому знайти надійний напрямок у житті, щоб врешті-решт досягти просвітлення на благо всіх істот.