Перешкоди, що заважають встановленню позитивних зв'язків з іншими

Як сказано в одному з великих буддійських текстів, "Тренування ума в семи пунктах", всю провину за свої проблеми покладайте на одну річ – наше самозакохане ставлення, заклопотаність собою, турботу лише про себе. В іншому місці того ж тексту сказано, що якщо вся наша буддійська практика зводиться до цього єдиного пункту, – а саме, що все, що робимо, ми спрямовуємо на подолання самозакоханості, – то це ознака успішності нашої практики. Отже, ця презентація теми прихистку, яку ми пройдемо цими вихідними, побудована на підході "Тренування ума в семи пунктах" і показує, як його можна застосувати до найосновнішого, фундаментального вчення буддизму – прихистку. Я думаю, що такий підхід робить прихисток набагато більш значущим. Коли я кажу "значущим", я маю на увазі більш змістовним, таким, що дійсно має стосунок до нашого життя. По суті, ми бачимо, як прихисток становить увесь фундамент буддійського шляху.

Перший крок, який ми маємо зробити в контексті прихистку – не просто теоретично, а в контексті щоденного застосування – це починати день із визначення і підтвердження напрямку нашого життя. Першим кроком для цього є підтвердження важливості прихистку, чому ми хочемо це зробити. Вранці ми починаємо з наміру, потім виконуємо практику Дгарми, а потім присвяту. Отже, це підтвердження напрямку перед наміром – це те, що веде нас до наміру. Тож ми бачимо: якщо сьогодні безглуздий день, який іде намарне, або день дуже незадовільний – це геть не те, чого ми хочемо. Це не приносить вдоволення. 

Набагато краще було б надати нашому життю якийсь сенс – зробити сьогодні щось значуще. Як я вже згадував вчора, коли ми відчуваємо, що можемо принаймні трохи змінити світ, навіть і для однієї людини, зробивши її трохи щасливішою, це дає нам почуття власної цінності. Це почуття власної цінності має вирішальне значення з точки зору нашого базового рівня щастя. Це напрямок, який ми хочемо надати нашому життю – і тоді ми ставимо собі за мету йти в цьому напрямку, намагатися діяти відповідно до цього. Як ми вже говорили на першому занятті, це найпростіший рівень прихистку. Потім, якщо ми захочемо, ми можемо прояснити все більше і більше деталей про те, що означає йти в цьому напрямку, але спочатку ми підтверджуємо рух у цьому загальному напрямку. 

Якщо ми просто говоримо: "Напрямок – це Будда, Дгарма і Санґха", – і можемо просто перерахувати весь набір їхніх якостей і ознак, це не матиме ніякого значення для нашого повсякденного життя. Нам потрібно розуміти, що стоїть за прихистком, що лежить в основі найголовнішого напрямку. І як я вже казав, зображення фізичного тіла будди з усіма характеристиками – це інфографіка, де кожна характеристика вказує на причини досягнення цього стану. А причиною було плекання інших у тридцяти двох різних формах. Ось що означає інфографіка. Наприклад, одна з якостей мови будди – кожен може зрозуміти, що говорить будда, хай би якою мовою вони говорили. Очевидно, що якщо ми дбаємо про інших, ми дбаємо про спілкування з ними – спілкування з ними у спосіб, який вони здатні зрозуміти. У цьому вся мета, вся ідея, що стоїть за цими якостями мови. Ми можемо прагнути до цього. 

Крім того, якості ума: здатність розуміти кожного, розуміти їхні проблеми, потреби й те, як їм насправді допомогти – це те, до чого ми можемо прагнути й намагатися втілити. Навіть на найпростішому рівні, турбота про інших – це перший крок. Також це про вміння слухати, що вони хочуть сказати, бути чутливими до того, що з ними відбувається, а не просто думати: "Ох, як би я хотів, щоб вони просто замовкнули й дали мені спокій, щоб я міг повернутися до своєї сторінки у фейсбуці", – або щось у такому дусі. 

Це як у переповненому метро, коли ми просто хочемо відключитись від світу навколо і сховатись за своїми телефонами чи навушниками. Чи дає нам поїздка в метро можливість відчути зв'язок з усіма людьми поруч? Хіба так ми це сприймаємо? Скільки людей дійсно отримують задоволення від поїздки в переповненому метро? Або від типового столичного затору? Чи багато ми думаємо про всіх інших людей, які застрягли у заторі? Зазвичай, якщо й думаємо про них, то дуже негативно. 

Саме в цьому і полягає практика тренування ума – трансформувати ці складні, важкі ситуації в позитивні, в яких ми дійсно можемо розвинути турботу про інших. Це розвиток розуміння того, що ніхто не хоче бути в заторі, і що ми всі в ньому разом. По суті, це визнання того, що ми не єдині, хто застряг. Затор або переповнене метро – це чудова можливість попрацювати над співчуттям – співчуттям до всіх, хто застряг у такій самій ситуації. Виконуючи практику тонґлен, беручи на себе все розчарування інших, ми, завдяки своєму терпінню, розумінню і відкритості, бажаємо, щоб кожен міг так само працювати над співчуттям, і уявляємо, що даруємо цю практику їм. Роблячи це, ми трансформуємо всю ситуацію; це й означає надати надійний напрямок нашому життю, це не просто благання: "О Буддо, витягни мене з цього затору!" Отже, прихисток надає сенс нашому життю.

Коли, наприклад, ми починаємо ранок з думкою: "Боже мій, я мушу дві години стояти в заторі, щоб дістатися до роботи – яка мука", – або з думкою: "Бідолашний я!" – ми робимо себе нещасними. Якщо ми починаємо день з думки: "Овва, у мене є цілі дві години, щоб попрактикувати співчуття, поки я їду на роботу, і попрацювати над собою, щоб зрозуміти, чи можу я дійсно впоратися з цим і не засмучуватися!" – це зовсім інший смак життя, чи не так? Ось що мається на увазі під встановленням наміру і прийняттям прихистку вранці, коли ми прокидаємося. Це не просто механічне виконання поклонів і повторення молитов. 

Розвиток зв'язку з іншими, основаного на турботі й допомозі, лежить в основі всього, про що я зараз говорив. Ми справді хочемо визначити, що нам потрібно подолати, щоб мати й відчувати цей зв'язок з іншими. Що мені в цьому заважає? Це наступний крок. 

Звичайно, в буддизмі є цілий список речей, які заважають цьому, але перш ніж ми пройдемося по цьому списку, думаю, корисно просто зазирнути всередину себе, щоб побачити, чи можемо ми визначити, що заважає нам відчувати цей зв’язок, цю відкритість до інших. Чи покладаємо ми провину на інших, думаючи: "Ну от, ніхто мене не любить, це все їхня провина!" Та насправді, що є джерелом цього почуття? Це думка: "Я такий чудовий, але ніхто цього не цінує", – чи не так?

Не дуже приємно досліджувати тип мислення на зразок "мене ніхто не розуміє". "Я такий самотній, ніхто мене не розуміє". Що це за тип мислення? Він робить нас щасливими чи нещасними? 

Я думав про один приклад, який мене розсмішив: коли ми з кимось зустрічаємося, до прикладу, з другом – ми просто хочемо розповісти йому про свої проблеми, чи нас цікавить те, що відбувається з ним? У мене є такі друзі, які ніколи не питають, як у мене справи, а одразу починають у подробицях розповідати про всі труднощі, з якими вони стикалися протягом тижня. Отже, ми можемо бути по обидва боки – або по той бік, де ми хочемо говорити тільки про себе і не дбаємо про іншу людину, або по інший бік, усвідомлюючи, що людина розповідає про всі свої проблеми, а єдина думка в нашій голові: "Замовкни вже, бо я хочу розповісти тобі про себе!" Отже, самозакоханість тут з обох сторін. Така взаємодія стає дуже неприємною. 

[Медитація]

У будь-якому випадку, корисно дослідити різні фактори, які заважають нам бути пов'язаними з іншими – бути щасливими, по суті, як це представлено в поступових стадіях ламріму. Ламрім у цьому сенсі просто чудовий текст. Розгляньмо ці причини одну за одною.

Причина відсутності зв'язку з іншими полягає в тому, що нам бракує першого емоційного стану – першого компонента емоційного стану, – який потрібно розвинути, щоб дійсно ввести цей напрямок у своє життя. І цей стан називається страх! Страх означає, що нас жахає наша самозакоханість, через яку ми створюємо собі ще більше нещастя, дбаючи лише про себе. Ми жахаємося цього. Ми не боїмося цього, але думаємо, що те, що ми робимо, жахливо. Ми дуже хочемо це припинити.

Перша перешкода – це деструктивна поведінка. Що це означає? Бути нечесним з іншими. Обманювати їх. Знущатися з них. Завдавати шкоди в той чи інший спосіб. Чіплятися за них, як-от: "Ніколи не покидай мене! Чому ти не дзвонив? Чому ти мене не любиш?" Або ігнорувати й бути абсолютно нечутливими до них. Це все деструктивні типи поведінки, і вони точно не сприяють зміцненню дружби, чи не так? Якщо ми нечесні, обманюємо, знущаємося й так далі, ми не подобаємося людям. 

Це також про використання людей задля власних цілей, експлуатацію – "Що я можу отримати від них?". Це ми можемо спостерігати в наших особистих стосунках. Щоб у стосунках з різними людьми розпізнавати свою поведінку, ми досліджуємо такі питання: "Як я дію, як поводжуся? Чи я використовую цю людину лише для власної вигоди, для власного задоволення?" Якщо ми думаємо: "Яку користь я можу отримати від них, що можу змусити зробити для мене?" Чи справді це заважає нам відчувати позитивний зв'язок з іншими? Чи справді ми їм допомагаємо? Чи робить нас щасливими такий тип стосунків? 

Таку деструктивну поведінку варто дослідити. Якщо ми помічаємо, що саме так поводимося з багатьма людьми, що це призводить до ще більшої ізоляції, ще гірших стосунків, ми відчуваємо жах від своєї поведінки. "Я не хочу цього робити! Це саморуйнування. Мало того, що це неприємно іншим, так це ще й саморуйнівно для мене!" Особливо в ситуації, коли люди працюють на нас – чи ми просто використовуємо їх? Чи бачимо в них живих людей або лише функцію, яку вони виконують? Отже, перевірмо, чи не діємо ми деструктивно. Нам не обов'язково доводити дослідження до крайнощів, які описані в ламрімі, де нам необхідно пересвідчитись, чи не вбиваємо ми людей. Ми досліджуємо загальну категорію. За цим принципом ми розглядаємо всі варіанти заподіяння шкоди в той чи той спосіб, а не лише вбивство комарів. 

[Медитація]

Наступне, що ми розглядаємо, – це наші турбуючі емоції, такі як пристрасне бажання, чіпляння чи злість щодо інших людей або наївність щодо їхніх почуттів. Чи наївні ми щодо впливу нашої поведінки на них? Чи відчуваємо тривогу, що не сподобаємося їм, або, можливо, нас відштовхнуть? Погляньмо, чи ці турбуючі емоції проявляються у наших стосунках з іншими, чи вони заважають нам по-справжньому допомагати й бути позитивно пов'язаними з ними? Чи ми постійно сердимося на них, втрачаємо терпіння? Чи з прив'язаністю думаємо лише про те, що вони можуть зробити для нас? Чи такий турбуючий емоційний стан щодо людей в нашому житті робить нас щасливими? Чи це дійсно псує наші стосунки з іншими людьми? Перевірмо себе, і, якщо це так, ми відчуваємо жах від того, що це продовжується. Над цим ми хотіли б працювати й подолати це, чи не так? "Це ізолює мене від інших. Це руйнує мої дружні стосунки". 

[Медитація]

Наступна перешкода – це нав'язливе прагнення діяти конструктивно. Це включає в себе надмірну турботу про інших, постійне намагання допомогти, навіть коли вони не хочуть або не потребують нашої допомоги. Наприклад, давати небажані поради, постійно виправляти, навіть коли це недоречно. Просто тому, що інші роблять щось не так, як нам подобається або як ми зазвичай робимо. Ми постійно виправляємо їх, думаючи, що це буде корисно, але насправді люди просто обурюються. По суті, ми просто весь час за них хвилюємося. Це нав'язливі конструктивні способи взаємодії з іншими.

Знову ж таки, ми досліджуємо відповіді на такі питання: "Чи це заважає нам по-справжньому спілкуватися з іншими в позитивний спосіб і допомагати їм? Чи це робить нас щасливими?" Проблема не в тому, що ми не піклуємося про інших, а в тому, що ми в цьому занадто наполегливі. Якщо у нас є діти-підлітки, я думаю, цей синдром нам дуже знайомий. Або якщо ми керуємо компанією або працюємо з іншими людьми в офісі, завжди намагаючись підштовхнути їх до того, щоб вони все робили по-нашому, замість дозволити робити по-своєму, що може бути так само ефективно і доречно – в офісах таке трапляється часто. 

Знову ж таки, якщо ми виявляємо, що поводимося так з іншими – можливо, не з усіма, але зі значною кількістю людей – це те, що відгороджує нас від інших. Це заважає налагодити добрий зв'язок з іншими. І ми думаємо: "Це жахливо. Я дуже хочу подолати цю поведінку. Я хотів би слідувати напрямку, який позбавить мене цієї поведінки". 

[Медитація]

Ламрім – це чудова річ; у ньому містяться настанови, як поетапно, крок за кроком працювати з саморуйнівними шаблонами. Наступним кроком ми досліджуємо наші турбуючі стани ума, зосереджені навколо нашої зацикленості на "я, я, я". Деякі з цих етапів лежать в основі нашої руйнівної поведінки, а деякі – в основі нашої компульсивної конструктивної поведінки. Деструктивний синдром – це егоїстичне ставлення, мислення в такому дусі: "Я повинен домогтися свого, отримати те, що хочу, я найважливіший, я повинен бути першим у черзі, я завжди правий". Або прояв його може бути протилежним: "Я нікчемний, а що, як я нікому не подобаюся?" Усе це зосереджено на "я, я, я", чи не так? А компульсивний конструктивний синдром – це такі речі, як перфекціонізм: "Я повинен бути ідеальним". І мислення на кшталт: "Те, що є найкращим для мене і подобається мені, є найкращим і для тебе". Усе це приклади турбуючої зацикленості на собі – думки "я найважливіший, як і все, що мені подобається, все, що я думаю, все, що я хочу".

Коли ми починаємо аналізувати свій спосіб мислення, то виявляємо, наскільки часто виникають такі думки, і голос у нашій голові каже: "Мені не подобається те, що ти зробив, я хочу, щоб було так", – тощо. "Чому ти не такий, як я хочу?" Було навіть проведено дослідження – Його Святість Далай-лама посилається на нього досить часто – люди, які найчастіше вживають слова "я" або "мені" подумки або при спілкуванні, мають найбільше проблем із серцем: високий кров'яний тиск тощо. Тож знову ми досліджуємо себе: "Чи заважає мені ця турбуюча поведінка позитивно спілкуватися з іншими та дійсно допомагати їм? Чи робить вона мене щасливим?" І знову ми відчуваємо жах від цього. Чим більше ми зосереджуємося на думках про себе, тим нещаснішими стаємо.

[Медитація.]

Ці синдроми повторюються, в тій чи тій формі, з кожним, кого ми зустрічаємо, і в кожних стосунках, в які ми вступаємо. Ці синдроми турбуючих емоцій, деструктивної поведінки, нав'язливої конструктивної поведінки, постійної заклопотаності своїм "я, я, я" безконтрольно повторюються. Це і є сансара. Ми не спроможні це контролювати. Кожні стосунки, в які ми вступаємо, кожна ситуація – все це повторюється знову і знову. Це справді жахливо. По суті, ці синдроми псують усе: кожні нові стосунки, в які я вступаю, кожен новий зв'язок з кимось. Ми не хочемо псувати, але все одно псуємо. Ми не здатні нічого контролювати. Чи хочемо ми так і продовжувати? Чи визнаємо, що це жахливо, і дійсно хочемо це подолати? 

Знову ж таки, ми досліджуємо себе. "Чи сприяють ці неконтрольовано повторювані емоції та поведінка кращому почуттю зв'язку з іншими, чи навпаки? Чи робить це мене щасливим? Чи це шаблон, який я хотів би здолати?" 

[Медитація]

Остання перешкода полягає в тому, що ми насправді не знаємо, як допомогти іншим. Нам не до снаги зрозуміти всіх причин і умов, які вплинули на те, якими інші люди є зараз, і не уявляємо, який довгостроковий ефект матиме все, що ми скажемо чи зробимо, намагаючись їм допомогти. Найнаочніший приклад – це виховування дітей, адже ми не знаємо, що для них буде найкращим. Можливо, у нас є власні думки з цього приводу, але ми достеменно не знаємо. Хай би що робили, та ми не знаємо, який буде ефект, – це дійсно жах, правда? Окрім того, ми не знаємо, як допомогти нашим друзям або літнім батькам. Що для них буде найкраще? Ми насправді цього не знаємо, чи не так? Але хотіли б знати. Тож подумайте про все це.

[Медитація]

Підсумовуючи, можна сказати, що ці перешкоди – те, що заважає нам по-справжньому встановити з іншими позитивний, значущий і конструктивний зв’язок. Ми діємо деструктивно щодо інших. Ми відчуваємо турбуючі емоції, наприклад, злимося. Ми нав'язливо намагаємося допомогти, навіть якщо нашої допомоги не хочуть, та ми настирливо продовжуємо. Ми намагаємося бути ідеальними. Ми заклопотані собою: "Те, що подобається мені, має подобатися й тобі; те, що добре для мене, має бути добре і для тебе". Або: "Усі завжди повинні робити все по-моєму". Усі ці синдроми повторюються знову і знову, і здається, ми не спроможні їх контролювати. І навіть коли ми намагаємося допомогти іншим, ми не знаємо, як буде краще. Як добре описано в ламрімі, роздуми про все це викликають жах – ми справді хочемо цього уникнути. Коли ми говоримо про прихисток, мається на увазі необхідність перевіряти себе не лише на початковому рівні ламріму: ми маємо робити це впродовж усього шляху.

Позаяк прихисток лежить в основі всього шляху, не обмежуйтеся лише думкою: "Я боюся потрапити в пекло, тож врятуй мене, Буддо". Це дуже обмежене сприйняття прихистку. Ми досліджуємо всі ці патерни в собі, і саме до цього ми розвиваємо "острах" – ми жахаємося цього. Ми дуже не хочемо, щоб ці турбуючі емоції та поведінка продовжувалися. Натомість ми хочемо задати своєму життю певний керунок, який допоможе нам запобігти продовженню цього. Це і є значення прихистку. Він рятує нас від страждань. 

Пам'ятайте: щоб тема прихистку, як і будь-яка інша тема Дгарми, мала для нас значення, вона повинна мати безпосередній стосунок до нашого особистого життя. Якщо це не так – якщо ми не бачимо в цьому сенсу, – то це просто цікава інформація, в кращому випадку, або ж нудна інформація, в гіршому. 

Невеличка присвята: хоч яке розуміння виникло завдяки цьому обговоренню, нехай воно стає дедалі глибшим, і стане причиною істинного прийняття прихистку і досягнення просвітлення на благо всіх істот.