Середній і просунутий рівні мотивації

В контексті середнього рівня мотивації наш аналіз сягає ще далі. Навіть якщо ми здобудемо так звані кращі перенародження, або навіть дорогоцінне людське перенародження, просто продовжувати все як є – незадовільно. Життя триває, і природа його така, що в ньому є злети і падіння та жодної впевненості в тому, як ми почуватимемося наступної миті. Зараз ми можемо бути щасливі, але наступної хвилини ми можемо раптово відчути себе менш задоволеними, сумними або пригніченими. Найменші дрібниці засмучують нас. Також ми маємо постійні проблеми пов’язані з тим, що в кожному житті ми повинні пройти через народження і дитинство, коли ми не маємо жодного контролю над своїми тілесними функціями. Нам потрібно навчитися ходити і розмовляти, а проходити через це знову і знову дуже нудно. Треба кожного разу йти до школи, а хто захоче проходити через це знову?! Нам потрібно буде знову знайти партнера і роботу, і знову зіткнутися з хворобами, старістю і смертю, не тільки нас самих, але й тих, кого ми любимо.

Навіть у цьому дорогоцінному людському житті є так багато незадовільних речей, і всі наші емоційні проблеми все одно залишаться. Ми гніваємося і засмучуємося, відчуваємо жадібність. Ми дуже прив'язані до людей і речей. Ми наївно ставимося до причинно-наслідкових зв'язків і реальності, а тому поводимося нерозумно, наприклад, думаємо, що те, як ми діємо і говоримо, ніяк не впливає на інших. Ми часто поводимося так, ніби інші люди просто не існують і не мають почуттів. Це абсолютно наївно, хіба ні?

Всі ці проблеми будуть продовжуватися, і ми будемо мати ці злети і падіння в будь-якому щасливому перенародженні. Також настане час, коли ми перейдемо від щасливого до нещасливого, від кращого до гіршого перенародження і ситуації. Це триває і триває, і триває... Це те, що ми маємо на увазі під "неконтрольовано повторюваним існуванням або перенародженням", санскритське слово для якого – "сансара".

У рамках середнього рівня наша мета – звільнення від усього цього. Наш ментальний континуум не має ні початку, ні кінця, і ми не хочемо продовжувати цей, здавалося б, нескінченний цикл безконтрольно повторюваних перенароджень. "Здавалося б, нескінченний " означає, що він дійсно триватиме вічно, якщо ми нічого з тим не зробимо. Ми повинні покласти цьому край і удійснити істинне припинення сансари. Чому? Бо ми хочемо припинити страждання. Навіть якщо проблеми, що виникають, не такі вже й жахливі, ми все одно хочемо зупинити проблеми на більш тонкому рівні. Це і є причина прагнення досягти звільнення.

На санскриті звільнення називається "нірвана", а емоція, яка спонукає нас до нього, зазвичай називається "зречення". Це не найкращий переклад, але по суті це означає дуже сильну рішучість звільнитися. Зі зреченням ми рішуче визнаємо, що з нас досить цих страждань. Ми ситі по горло, і на глибинному рівні нам все це остогидло. З нас досить: ми хочемо бути вільними.

Вочевидь, для того, щоб бути вільними, нам потрібно позбутися причин усіх наших проблем і страждань. Ми повністю готові відмовитися не лише від страждань, але й від їхніх причин. Ми не говоримо про відмову від морозива, шоколаду чи чогось подібного. Це дуже тривіальне розуміння зречення. Натомість ми вирішуємо звільнитися від гніву, жадібності та прив'язаності до всього цього. У випадку з шоколадом нам потрібно відмовитися від прив'язаності до нього, яка ґрунтується на перебільшенні його хороших якостей. Наприклад, ми думаємо: "Це найпрекрасніша і найсмачніша річ у світі, і вона зробить мене щасливим, зрештою щасливим!" Якби шоколад справді був здатен на це, то чим більше ми їли б його, тим щасливішими були б. Але якими б ми не були шокоголіками, нам скоро від нього стало б настільки зле, що ми б більше ніколи не захотіли той шоколад навіть бачити.

Це справді дуже глибинне і важке завдання – розвинути щире бажання відмовитися від прив'язаностей, гніву і всього іншого. Не варто цього тривіалізувати. Це як в анекдоті про людину, яка б'ється головою об стіну і боїться зупинитися, бо не знає, чи не стане гірше, коли вона перестане битися головою. Це те, до чого ми повністю звикли, і тому ми продовжуємо битися головою об стіну. Звичайно, це крайній приклад. Більш поширеною може бути ситуація, коли ми перебуваємо в нездорових стосунках з кимось, але не наважуємося їх розірвати, бо боїмося залишитися на самоті. Як наслідок, ми продовжуємо ці нездорові стосунки і почуваємося нещасними.

Це досить поширене явище, чи не так? Ми не хочемо говорити певні речі певним людям, щоб вони нас не покинули. Ми не говоримо про якийсь надзвичайний досвід, а лише про речі, які ми всі регулярно переживаємо.

Для того, щоб досягти мети звільнення і, зрештою, просвітлення, нам потрібно, перш за все, знати, що це можливо, а також як ми можемо її досягти. Це складна тема, і оскільки важко продемонструвати, що це реальні цілі, яких ми всі можемо досягти, багато людей оминають їх. Це велика помилка, тому що якщо ми насправді не переконані, що можемо досягти цих цілей, навіщо нам взагалі намагатися працювати над ними? Ми просто гратимемо в якусь гру доки врешті-решт не визнаємо, що це смішно, і здамося.

Ми повинні глибоко дослідити теми природи Будди (фактори, які дозволяють досягти звільнення і просвітлення), природної чистоти ума і так далі. Чи є наші турбуючі емоції та заплутаність фундаментальною частиною нашого ума? Якби це було так, то це означало б, що вони були б там щомиті. Якщо ні, то чи є вони тимчасовими і чи можна їх позбутися, щоб вони ніколи не повернулися?

Поставити це питання і подискутувати про це абсолютно необхідно. Це, безумовно, не те, що ми повинні просто прийняти на віру. Насправді чим більше ми ставимо все під сумнів, тим краще, тому що нам потрібно розвіяти всі наші сумніви і мати тверду впевненість у тому, що ми робимо. Чи потрібно чекати доки ми переконаємося на всі 100%? Це непросте питання. Як ми можемо впевнитися, що вже дійсно повністю переконані? Це може зайняти дуже багато часу.

Якщо ми думаємо, що це просто нісенітниці, то, очевидно, ми не можемо з ним працювати. Але якщо ми принаймні йдемо в напрямку припущення того, що це все можливо, тоді ми можемо продовжувати. Однак думка про те, що це правда, має ґрунтуватися на якихось підставах, а не просто на сліпій вірі, або тому, що "мій вчитель так сказав". Сам Будда сказав: "Не вірте всьому, що я сказав, просто з віри в мене, але перевіряйте (вчення) так, наче б ви купували золото". Нам потрібно досліджувати, щоб дізнатись, чи це дійсно правда.

Здобуття віри і впевненості, що перенародження – це реальний факт, може бути дуже довгим процесом. Я можу поділитися власним досвідом, бо працював з цим багато років. Я вивчаю буддизм понад 45 років, і в якийсь момент я, безумовно, дійшов до інтелектуального розуміння, чому перенародження має сенс. Але те, що дійсно все перевернуло і переконало мене на емоційному рівні, – це мої стосунки з моїм учителем протягом двох життів. Його звали Серконґ Рінпоче, і він був одним із вчителів Його Святості Далай-лами. Мені надзвичайно пощастило бути його близьким учнем. Я був з ним близько дев'яти років, протягом яких перекладав для нього і був його особистим секретарем. Я організовував і супроводжував його в усіх закордонних подорожах і дуже тісно співпрацював із ним. Він помер у 1983 році, перенародився і знову був знайдений через тибетську систему тулку.

Зараз йому 25 років, і я все ще маю з ним надзвичайно близькі стосунки, подібні до тих, що були з попереднім. Звичайно, тепер різниця у віці змінилася на протилежну!

Я вперше зустрів нового Серконґа Рінпоче, коли йому було лише чотири роки. Коли я вперше увійшов до кімнати, його помічники запитали його: "Ти знаєш, хто це?". Його відповідь була така: "Не питайте дурниць, звичайно, я знаю, хто це". З самого початку цей чотирирічний хлопчик був надзвичайно прихильним і ніжним зі мною, набагато більше, ніж з іншими людьми. Це лишилося таким і зараз, коли він виріс.

У різний час ми дивилися відео з його попереднього життя, і він казав мені – а він не просто говорить мені нісенітниці – "О, я пам'ятаю, що говорив це". На додаток до логіки та розмірковувань, саме цей досвід допоміг мені вийти за межі думок "та може, можливо, напевно...". Це дало мені впевненість.

Це непроста тема. Чи дійсно можливо досягти звільнення? Чи справді природа ума є чистою? Навіть якщо ми розуміємо це раціонально, щоб зрозуміти це емоційно, ми маємо йти набагато глибше. Але поступово ми можемо це владнувати.

На викладенні середнього рівня мотивації ламріма представлене дуже детальне пояснення механізму перенародження з 12 ланками взаємозалежного виникнення. Це назва дуже складного механізму, який стосується всього питання карми, кармічних наслідків і так далі. Нам потрібно на глибокому рівні зрозуміти різні типи турбуючих емоцій, таких як гнів і жадібність, як вони виникають, і що лежить в їх основі. Простими словами, я називаю цей основний фактор "заплутаністю": коли ми не розуміємо, як наша поведінка впливає на інших і на нас самих. Та більш фундаментально ми не розуміємо, як ми насправді існуємо, як існують інші, і як існує взагалі все.

Зазвичай ми схильні думати, що речі як такі існують незалежно, повністю самостворені, відокремлені від усього іншого, ніби загорнуті в пластикове пакування. Навіть якщо ми вважаємо, що все взаємопов'язане, ми все одно думаємо, що самі речі "запаковані" в окремі пакування, але з'єднані паличками-зубочистками. Існує багато рівнів тонкощів щодо неможливих способів існування, які ми маємо зрозуміти. Нам потрібно зрозуміти, що саме є неможливим, і що саме наша заплутаність проєктує на всіх і вся.

Вкрай важливо зрозуміти те, що називається "пустота" або "порожнеча". Порожнеча означає повну відсутність; чогось взагалі немає. Те, чого немає, є реальним референтом проєкцій, які є неможливими. Вони не є відповідниками нічого реального.

Можемо взяти до прикладу Санта Клауса. Скажімо, ми бачимо когось з довгою білою бородою, одягненого в червоний костюм, і він виглядає як той, кого ми називаємо "Санта Клаус". Ми думаємо, що це Санта Клаус, але чому? Що ж, тому що він виглядає як Санта Клаус. Однак зовнішній вигляд Санта Клауса не відповідає нічому реальному, бо самого Санта Клауса не існує. Це те, про що говорить порожнеча, відсутність справжнього Санти Клауса, який відповідає зовнішньому вигляду цієї людини. Це жодним чином не заперечує того, що це є людина, і вона виглядає як Санта Клаус. Ми просто пояснюємо, що те, як ця людина постає перед нами, є оманливим. Він виглядає як Санта Клаус, але насправді це не Санта Клаус, тому що його не існує.

Наш ум постійно працює в такий спосіб. Ми проєктуємо всілякі нісенітниці, наприклад, що ця людина найкрасивіша, або ця людина найжахливіша, або що ми є Божим даром для всесвіту, або, навпаки, що ми абсолютно нікому не потрібні. Ми проєктуємо ці речі так, ніби ми чи вони існуємо самі по собі, абсолютно незалежно від усього іншого, ніби це правда і незмінність.

Насправді ж ніхто так не існує. Це дійсно неможливо, тому що все існує відносно інших речей. Його Святість Далай-лама завжди використовує приклад наших пальців. Наш четвертий палець великий чи маленький? Що ж, він великий порівняно з п'ятим пальцем, але малий порівняно з середнім. Тож з власного боку, сам по собі, він великий чи маленький? Відповіді немає, тому що "великий" чи "маленький" може бути лише відносно інших речей. Це повністю залежить від інших речей, а також від нашого уявлення про те, що є великим, а що малим. Думаю, ви зрозуміли, про що я.

На цьому середньому рівні ми працюємо над тим, щоб позбутися фундаментального непорозуміння, здобуваючи розуміння порожнечі. Саме ця заплутаність є причиною неконтрольовано повторюваних перенароджень, оскільки вона активує карму і кармічні наслідки, як пояснюється в складному механізмі 12 ланок взаємозалежного виникнення.

Для того, щоб зрозуміти порожнечу, нам потрібна концентрація. Щоб розвинути концентрацію, ми повинні мати етичну дисципліну. Наведений приклад – це як зрубати дерево. Розуміння подібне до гострої сокири, але для того, щоб дійсно зрубати дерево, нам потрібно завжди бити в одне й те саме місце. Постійне попадання в одне і те саме місце – це концентрація. Щоб дійсно взяти сокиру, замахнутися нею і вдарити в одне й те саме місце, нам потрібна сила. Ця сила походить від етичної самодисципліни, коли ми утримуємося від деструктивних дій.

Середній рівень також представляє різні набори обітниць: повні або початкові обітниці монаха чи монахині, а також обітниці мирян, чоловіків і жінок. Мирянин – це той, хто не веде безшлюбного життя в монастирі, але це не обов'язково означає, що має сім'ю; це стосується і самотніх людей також. У стародавній Індії це було досить рідкісним явищем, оскільки миряни-домогосподарі майже завжди мали сім'ю. Ці обітниці монахів та мирян в сукупності називаються "обітницями індивідуального звільнення", тому що вони спрямовані на наше власне звільнення. Ці обітниці допомагають нам уникати різних типів поведінки, мотивованої турбуючими емоціями, що заважають медитації та іншим проявам доброчинності.

Давати обітниці насправді дуже важливо. Чому? Тому що коли ми даємо обітницю ніколи більше не робити чогось, це звільняє нас від нерішучості. Наприклад, уявімо, що ми намагаємося відмовитися від алкоголю чи сигарет. Кожного разу, коли ми в компанії людей, які п'ють або курять, ми відчуваємо нерішучість щодо того, чи варто нам також пити і курити, чи краще сказати "ні". Навіть якщо ми справді намагаємося відмовитися, щоразу, коли така ситуація виникає, нам доводиться приймати рішення, а це може бути складно, якщо не сказати більше.

Якщо ми даємо обітницю, то це остаточно. Ми виголошуємо рішення: "Я не буду пити. Я не буду курити" абощо. Тоді не має значення, що всі навколо п'ють, бо ми прийняли рішення. Обітниці не обов’язково мають бути обмеженням чи покаранням, натомість вони можуть дати нам багато сил і звільнити нас від нерішучості, особливо щодо речей, які могли б зашкодити нашому досягненню остаточного звільнення.

У буддизмі немає геть ніякого зобов'язання давати будь-які обітниці. Ми маємо це розуміти. Ніхто не може сказати, що ви повинні дати ту чи іншу обітницю, або що ви повинні стати монахом чи монахинею і жити в монастирі. Але якщо ви дійсно серйозно налаштовані на те, щоб звільнитися від сансари і назавжди позбутися гніву, прив'язаності, жадібності і так далі, то прийняття певних обітниць, безумовно, полегшить це завдання. Можливо, зараз ми не готові до цього, і це абсолютно нормально. Треба чесно оцінити себе і свою життєву ситуацію.

Це середній етап. Хоча концентрація і порожнеча є його частиною, вони ще не обговорюються в повному обсязі. Ці теми повністю розглядаються у вченнях просунутого рівня.

На просунутому рівні ми усвідомлюємо, що ми не єдині у Всесвіті. Є всі інші, і всі інші перебувають у такій самій ситуації, як і ми. Всі інші також страждають і проходять через неконтрольовано повторювані перенародження. Ми хочемо стабільного щастя і уникнення страждань, як і всі інші. У цьому сенсі ми всі абсолютно рівні. Не тільки я та кілька обраних, але й кожна окрема істота. Ми всі взаємопов'язані і взаємозалежні одне від одного. Ми не існуємо незалежно, кожен сам по собі. Насправді ми би не змогли так вижити.

Існують досить складні методи розкриття серця до всіх однаково. Ми вже торкалися цієї теми раніше, коли говорили про визнання того, що всі істоти були нашими матерями в попередніх життях і були неймовірно добрими до нас. Існує версія Дгарми-Лайт, де ми усвідомлюємо, як інші можуть бути подібними до матері, коли піклуються про нас. Однак це має свої обмеження, оскільки важко застосувати це до нашого друга комара.

Щоб почати розкривати своє серце, ми починаємо плекати "любов". Однак цей процес насамперед починається з розвитку неупередженості, завдяки якій ми не ставимося до одних людей із симпатією, до інших – з неприязню, а до решти – з байдужістю. Ми працюємо над тим, щоб стати відкритими до всіх, і на цій основі визнаємо наш взаємозв'язок з усіма. Цей стан можна розвинути через міркування про те, що кожна людина була нашою матір'ю і була дуже доброю до нас у попередніх життях, або просто визнаючи, що все, чим ми насолоджуємося і чим користуємося в цьому житті, є результатом праці інших людей. Подивіться на підлогу у своїй оселі, на будівлю, в якій ви живете, на воду, яку п'єте, чи замислюємося ми над тим, звідки все це взялося? Як вода і їжа потрапили до вас? Це все плоди праці інших, зусиль усіх, хто нас оточує. Ми всі рівні, і тому нелогічно працювати лише для власної вигоди, адже, щоб принести користь собі, ми повинні принести користь усім.

З огляду на це ми здатні розвивати любов, однакову для всіх. Ця любов визначається як прагнення, щоби всі істоти були щасливими і мали причини для щастя. Вона не має нічого спільного з романтичною любов'ю, яка зазвичай змішується з великою прив'язаністю. Коли ми говоримо: "Я тебе кохаю", це зазвичай означає: "Ти мені потрібен. Ніколи не покидай мене. Я не можу жити без тебе". Коли ми не отримуємо бажаної уваги від іншої людини, або вона каже нам щось неприємне, то це може незабаром змінитися на "я тебе більше не кохаю".

У буддизмі тип любові, про який ми говоримо, не має нічого спільного з тим, як інші поводяться, що роблять та як ставляться до нас. Це просто побажання: нехай ти будеш щасливий. Це так само як з частинами свого тіла: ми хотіли б, щоб усі наші пальці на ногах були щасливі, а не лише деякі з них. Не має значення, що наші пальці роблять для нас.

Від любови ми переходимо до розвитку "співчуття". Це прагнення, щоби всі були вільні від страждань і причин страждань. Це стосується не лише поверхневого рівня страждань, життєвих злетів і падінь, але й глибших видів страждань, як-от безконтрольно повторюваних перенароджень. Співчуття не означає, що ми дивимося на інших зверхньо і співчуваємо їм, мовляв, "йой, бідолаха". Буддійське співчуття ґрунтується на повазі та розумінні того, що всі можуть бути вільними від страждань та їхніх причин. Це не просто гарне побажання чи красиві слова. Зі співчуттям ми починаємо брати на себе відповідальність за те, щоб дійсно досягти стану, вільного від страждань. Тут потрібна велика відвага.

Коли ми виплекаємо те, що зветься "великим співчуттям", наше співчуття стане спрямованим однаково на всіх істот, дбаючи про кожного, як турботлива, любляча мати про своє єдине дитя. Велике співчуття також містить у собі бажання захистити кожну істоту від подальших страждань.

Наступний крок – розвинути стан ума, який називається "виняткова рішучість". Це тверде рішення взяти на себе відповідальність за допомогу іншим, але не на поверхневому рівні і навіть не на відносно більш глибокому рівні. Ми здобуваємо рішучість взяти на себе відповідальність допомогти іншим досягти повністю просвітленого стану будди. Ми не просто маємо намір це зробити, а й прийняли таке рішення: ми однозначно це зробимо.

Завершальним етапом у цій послідовності є розвиток того, що зветься "бодгічітта", основою якої є любов, співчуття та виняткова рішучість. Ми усвідомлюємо, що єдиний спосіб бути корисними для всіх – досягти стану будди. Але для того, щоб це прагнення було реалістичним, ми повинні розуміти, що означає стати буддою, і яким чином будда може і не може допомогти іншим. Пам'ятайте, що будда – це не всемогутній Бог, що може клацнути пальцями і припинити всі страждання. Будда, безумовно, може вказати іншим шлях і наділити натхненням, але всю роботу ми повинні виконати самі. Ніхто не може осягнути реальність за нас – ми самі маємо це зробити.

Таким чином, рухома любов'ю і співчуттям, бодгічітта скерована на майбутнє просвітлення. Це наше власне просвітлення, а не просвітлення Будди Шак'ямуні чи безвідносне просвітлення як таке. Наше просвітлення ще не відбулося, але воно може статися і станеться на основі факторів природи будди в нашому ментальному континуумі. Ці фактори містять його базову незаплямовану природу, а також всі його потенціали і можливості. Ми зосереджуємося на просвітленні, що воно ще не відбулося, з наміром досягти його, аби принести максимальну користь іншим. Також і на шляху до просвітлення ми підтримуємо намір приносити якомога більше користі всім істотам.

Це і є бодгічітта. Це неймовірно величний, обширний стан ума, тож не варто плутати його з медитацією на любов і співчуття. Це не просто медитація на них. Любов і співчуття – це основа, але бодгічітта – щось значно більше.

Як ми побачили, мета просунутого рівня – досягти стану будди, щоби допомагати всім живим істотам якомога більше. Нами рухають любов, співчуття та виняткова рішучість. Але як ми насправді досягти просвітлення? Це підводить нас до представлення так званих "шести досконалостей", на санскриті – шість параміт. В моєму перекладі це "шість далекосяжних установок". Я віддаю перевагу цьому терміну, тому що ці стани сягають дуже далеко, ведуть нас аж до просвітленого стану будди. Для деяких людей використання терміну "досконалості" звучить так, ніби вони повинні бути досконалими. Але ж вони не є такими, тому це призводить до відчуття себе неповноцінними. Це зовсім не те почуття, яке мав би викликати цей термін.

Щедрість

Перше ставлення, яке нам потрібно плекати, – це щедрість. Ми даруємо іншим не лише матеріальні речі, але й поради, вчення та свободу від страху. Навіть якщо ми не можемо запропонувати нічого матеріального, ми виховуємо в собі готовність запропонувати все, що потрібно. Ще один дар, який ми можемо запропонувати іншим, – це наше до них ставлення. Оскільки ми розвинемо в собі неупередженість, іншим не буде чого непокоїтися поруч із нами. Ми не будемо злитися на інших, чіплятися до них або хотіти щось від них отримати. Ми не будемо ігнорувати інших або відкидати їх, коли вони роблять те, що нам не подобається. Крім того, ми будемо щиро намагатися допомогти їм. Це насправді неймовірний дар, яким ми можемо ділитися, надзвичайний дар, що ми його розвиваємо через практику щедрості.

Етична самодисципліна

Наступне далекосяжне ставлення, яке ми плекаємо, – це етична самодисципліна. Ми працюємо над тим, щоб діяти не деструктивно, а якомога більш доброчинно. Завдяки дисципліні ми можемо вчитися, медитувати і реально допомагати іншим. Ми не втомлюємося, коли допомагаємо комусь, і не нехтуємо іншими тільки тому, що нам не хочеться допомагати.

Терпіння

Терпіння – це здатність переносити страждання і труднощі без злости і засмучення. Працювати над собою і намагатися допомогти іншим нелегко – а багатьом людям допомогти аж ніяк не легко. З деякими людьми досить складно владнати, і щоб на них не злитися нам потрібне терпіння. Існує багато методів для розвитку терпіння, як і для всіх інших далекосяжних установок.

Наполегливість

Наступне ставлення – це наполегливість. Ми не здаємося, незалежно від того, наскільки нам важко. У цьому сенсі це далекосяжне ставлення більше схоже на героїчну відвагу. Ми не тільки не здаємося, але й радіємо, допомагаючи іншим, ми тішимося, що маємо можливість допомогти. Існує багато настанов стосовно того, як це ставлення розвинути. Важливо знати, коли потрібно розслабитися і зробити перерву. Якщо ми надто напружуватимемося, то не зможемо нікому допомогти. У зв'язку з цим існує багато методів подолання різних видів ліні, які заважають нам продовжувати працювати над собою і допомагати іншим.

Ментальна стабільність

Далі йдуть практики для розвитку ментальної стійкості. Це включає не лише концентрацію, але й емоційну стабільність. Ми хочемо мати стабільний стан ума, що не блукає, не відволікається на об'єкти бажання, не стає тьмяним і сонливим. Такий ум лишається зосередженим на тому об’єкті, на якому ми хочемо. Наприклад, коли хтось розмовляє з нами, наш ум не блукає і не думає про щось інше. Ми також стабільні в тому сенсі, що у нас немає засмучуючих емоцій, які порушують стабільність; ми не впадаємо в пригнічені стани. Ми не стаємо надчутливими чи нечутливими взагалі, – ми врівноважені та стабільні.

Розпізнаюче усвідомлення

Часто це перекладають як "мудрість", а на санскриті це праджняпараміта. Це останнє ставлення стосується здатності розрізняти, як речі існують і що є неможливим. Це дуже специфічний тип усвідомлення, і тому слово "мудрість" трохи розпливчасте. Ми говоримо саме про усвідомлення того, що є неможливим, що містить розуміння пустоти (порожнечі). Ми розрізняємо, що певні речі є смішними, неможливими і ні до чого не відносяться.

Ми працюємо з цими практиками і методами, щоб розвинути шість далекосяжних установок, нашу мету, мотивацію, рішучість і бодгічітту. Все це складає мотивацію просунутого рівня.

На основі початкового рівня ми розвиваємо середній рівень мотивації і усвідомлюємо, що навіть здобувши краще перенародження, ми все одно будемо страждати. Ми все одно зіткнемося з проблемами, хворобами і смертю, а потім все це повториться знову і знову. І так без кінця-краю. Коли нам це набридне, ми зрозуміємо, що в усіх цих безконтрольно повторюваних перенародженнях немає нічого принадного, й тому забажаємо звільнитися від цього.

Коли ми переходимо на просунутий рівень, ми перестаємо думати про себе як про єдину важливу особу – центр всесвіту. Ми усвідомлюємо, що всі такі ж самі, як і ми: прагнуть здобути щастя і уникнути страждань. До того ж ми бачимо, що всі істоти, як у попередніх життях, так і в цьому, були неймовірно добрими до нас. Без їхнього вкладу ми не мали б можливості їсти і пити, читати і писати, ходити в магазин, насолоджуватися фільмами, та й взагалі нічого не могли б робити. Оскільки було б дуже прикро ігнорувати цю доброту, нас охоплює співчуття і любов до них. Так ми розвиваємо в собі бодгічітту, через яку прагнемо досягти власного просвітлення, щоби достоту приносити користь іншим.