Сукупність відчуття рівня щастя та нещастя

У буддизмі ми говоримо про обмежених (або свідомих) істот. Буквально свідома істота – це та, чий ум обмежений затьмареннями, а тому не є всезнаючим і сповненим всеохопної любові. Також мається на увазі істота з обмеженим тілом, яка не може одночасно проявлятися в незліченних формах, щоб допомагати всім іншим. Отже, виходить, що будда не є свідомою істотою в цьому технічному значенні; тому термін "обмежена істота" видається точнішим. "Обмежена" тут не означає фізичні чи психічні вади у звичайному розумінні, а лише те, що їхні тіла й уми обмежені у можливості допомагати всім істотам.

Є багато різних обмежених форм життя, в яких ми можемо переживати результати, або визрівання, своїх кармічних потенціалів. Ми можемо перенародитися в будь-якій із цих життєвих форм. Жоден ментальний континуум – наш чи будь-чиїй інший – не обмежується однією формою: у різних життях він може проявлятися в різних формах.

Сукупність відчуття рівня щастя чи нещастя – це, власне, те, як ми переживаємо визрівання своїх кармічних потенціалів. Коли ми щось бачимо, чуємо, куштуємо або відчуваємо фізично, який саме досвід ми маємо? Певного щастя чи певного нещастя? Наприклад, групі людей можуть подати дуже гострий перець чилі: одні їдять його із задоволенням, а інші – з невдоволенням. Те, як ми щось переживаємо, який маємо суб’єктивний досвід, насправді залежить не лише від самого об’єкта, а й від визрівання наших кармічних потенціалів.

Визрівання кармічного потенціалу може проявлятися й у типі тіла та ума, з якими ми народжуємося. Щодо рівнів щастя й нещастя, різні типи тіла й ума можуть переживати різні частини широкого спектра того, що можна бачити, чути, відчувати тощо. Наприклад, людське око здатне сприймати лише певні рівні інтенсивності світла. З віком ця здатність стає ще більш обмеженою. Ми не бачимо в темряві. Натомість очі деяких тварин дуже добре бачать у темряві й навіть сприймають інфрачервону або ультрафіолетову частину світлового спектра. Такі можливості різняться залежно від пізнавальних органів різних форм життя – наприклад, очей комахи, тварини чи людини.

Щодо звуків, людські вуха чують лише певний діапазон частот, тоді як собаки здатні чути набагато вищі звуки. Собачий ніс може вловити запах людини, яка пройшла певною дорогою тривалий час назад, а от ніс людини на таке точно не здатен.

Із цим ми можемо погодитись, чи не так? Варто на мить замислитися й перевірити, чи справді це так. Те, що органи чуття людини не здатні виявити всю сенсорну інформацію, не означає, що цю інформацію взагалі неможливо сприйняти. Перенесімо той самий принцип на спектр відчуття рівня щастя й нещастя. Найлегше зрозуміти це на прикладі фізичного задоволення й болю. Насправді задоволення й біль – це фізичні відчуття, тому вони належать до сукупності форм фізичних явищ. А відчуття щастя чи нещастя, з яким ми переживаємо задоволення й біль, – це ментальний фактор. Однак зазвичай, коли відчуваємо біль, ми нещасні й хочемо, щоб він припинився, а коли відчуваємо задоволення – щасливі й хочемо, щоб воно тривало. Тож цей приклад можна використати, щоб дослідити обмежені можливості "апаратного забезпечення" нашого тіла.

Чуттєвий апарат людського тіла має певний поріг, і коли наш досвід переходить його, система автоматично вимикається. Інакше кажучи, коли біль і супровідне нещастя стають настільки інтенсивними, що сягають певного порога, ми непритомніємо. Тіло більше не витримує й фактично "вимикається". Те саме відбувається із задоволенням і щастям, яке його супроводжує. Наприклад, коли задоволення наближається до оргазму, що інтенсивнішим стає відчуття, то швидше ми хочемо його пережити, але саме це фактично його руйнує й припиняє. Подібне відбувається і зі свербінням. Свербіння – насправді дуже інтенсивне задоволення, а не біль; однак воно таке сильне, що ми мусимо почухатися, щоб його зруйнувати.

Наступного разу, коли щось засвербить, спробуйте поспостерігати за цим. Чи це приємне відчуття? Такий підхід може здатися трохи збоченим, але спробуйте розглядати свербіння як задоволення й переживати його саме так. Насправді єдиний спосіб упоратися з хронічним свербінням – прийняти й навіть насолоджуватися приємністю цього відчуття, не чухаючись. Зверніть увагу, як компульсивно ми хочемо зруйнувати це задоволення. Натомість просто посидьте й спробуйте ним насолодитися. Це дуже цікава вправа. При хронічній висипці або укусі комара це фактично єдиний спосіб упоратися зі свербінням, не пошкоджуючи шкіру надмірним чесанням.

Отже, чуттєвий апарат нашого людського тіла обмежений тим, яку частину спектра задоволення й болю ми здатні переживати. Так само він обмежений щодо того, яку частину спектра щастя й нещастя ми можемо переживати. Якщо тіла й уми інших форм життя можуть сприймати у візуальному чи слуховому вимірі те, що лежить за межами порогів людського апарату, чому те саме не може бути справедливим для спектра задоволення й болю, щастя й нещастя? Хіба не логічно припустити, що можуть існувати форми життя з іншими порогами стерпності в цьому спектрі, ніж у людей?

Якщо міркувати так, стає трохи легше припустити існування форм життя, що є менш сприятливими за людське народження, наприклад, так званих "істот пекла". Санскритський і тибетський терміни для цих істот буквально означають "істоти, скуті в безрадісних світах". Такий переклад точніше описує цих нещасних істот, адже вони здатні переживати набагато сильніший біль і нещастя, ніж люди. Духи чіпляння – китайською їх називають "голодними привидами", маючи на увазі духів померлих предків, яким не приносять їжу, – також переживають значно більше нещастя, ніж люди. Небесні істоти, так звані боги, здатні мати переживання набагато далі на протилежному кінці цього спектра – значно інтенсивніше щастя – не руйнуючи це відчуття. Люди ж, навпаки, "відсікають", блокують будь-який досвід інтенсивного задоволення й щастя або інтенсивного болю й нещастя, який виходить за межі нашого порога чутливості.

Як бачимо, такий спосіб мислення допомагає зрештою прийняти існування інших форм життя. Залежно від того, який із накопичених нами кармічних потенціалів активується в момент смерті, ми перенародимося в життєвій формі з таким фізичним і ментальним апаратом, який здатен переживати лише певну ділянку спектра щастя й нещастя. Істоти, замкнені в безрадісних світах, можуть переживати надзвичайно сильний біль і нещастя; але щойно умовна стрілка наближається трохи більше до боку задоволення й щастя, їхній апарат автоматично "відсікає" це. Вони не можуть переживати такий рівень – тому й перебувають у так званих "безрадісних світах". На іншому боці небесні істоти здатні переживати значно більше задоволення й щастя, але коли умовна стрілка рухається трохи далі в бік незадоволення й нещастя, їхній апарат вимикається й вони не можуть цього переживати. Це має сенс, чи не так? Чому б ні? Немає жодних аргументів проти цього.

Нам не обов’язково перейматися тим, як саме виглядають тіла в цих світах або де ці істоти перебувають. Не в цьому суть. Питання в тому, чи здатен ментальний континуум – особливо наш власний – переживати весь спектр задоволення й болю, щастя й нещастя. Ось що важливо. Чи можемо ми переживати весь спектр залежно від того, з яким типом тіла народилися? Для мене це найпереконливіший аргумент і дієвий спосіб наблизитись до розуміння інших форм життя в шести світах для людини з західним світоглядом. Інакше ця тема може бути для нас надто незвичною, щоб із нею працювати.

Сукупність відчуття – спосіб, у який ми переживаємо визрівання свого кармічного потенціалу. Саме так ми переживаємо об’єкти й явища – фізичні чи ментальні. Щастя – це відчуття, з яким не хочемо розлучатися, коли його переживаємо. Нещастя – відчуття, з яким хочемо розлучитися, коли його переживаємо. У кожну мить ми переживаємо певний рівень щастя чи нещастя десь у межах спектра, який здатна переживати наша фізична форма. Цей рівень визріває з наших кармічних потенціалів.

Переживання щастя чи нещастя зовсім не обов’язково має бути дуже інтенсивним. Коли ми думаємо про те, як хочемо бути щасливими, часто уявляємо, що щастя має бути надзвичайно сильним і прекрасним. Ніби в якомусь голлівудському фільмі: ми танцюємо й співаємо прямо на вулиці, і все просто фантастично. Насправді щастя може бути набагато тоншим – і зазвичай саме таким і є.

Дуже цікаво почати аналізувати й намагатися розпізнавати, який рівень щастя ми переживаємо в конкретну мить. Ми можемо сказати, що нічого не відчуваємо, але насправді це неможливо. Теоретично можна переживати щось точно посередині між щастям і нещастям – це було б нейтральне відчуття, – однак таке трапляється дуже рідко. Варто зміститися бодай на міліметр в один чи інший бік – і ми вже в зоні щастя або нещастя. Коли в буддизмі говорять про нейтральні відчуття – ані щасливі, ані нещасливі, – мається на увазі досвід надзвичайно глибокого медитативного поглинення, де всі звичайні відчуття тимчасово блокуються.

Як розпізнати рівень щастя, з яким ми щось бачимо? Треба пов’язати це з попередньою сукупністю – формами фізичних явищ. Наприклад, ми бачимо зоровий образ, різні кольорові форми звичайних умовних об’єктів, і якщо продовжуємо на них дивитися, це означає, що переживаємо їх із певним щастям. Пам’ятаймо: щастя – це відчуття, з яким ми не хочемо розлучатися. Якщо ми відводимо погляд, заплющуємо очі або шукаємо щось інше, то переживаємо цей зоровий образ із нещастям: хочемо від нього відділитися. Інакше кажучи, якщо нам приємно щось бачити, ми продовжуємо дивитися. Якщо нам уже не подобається на це дивитися або не подобалося від початку, ми відводимо погляд. Цей рівень задоволення або незадоволення – тобто рівень щастя чи нещастя під час бачення візуального образу – і є сукупністю відчуття.

Приділіть кілька хвилин і справді спробуйте розпізнати переживання певного рівня щастя чи нещастя, яке виникає, коли ми бачимо різні візуальні об’єкти. Озираючись довкола, ми бачимо зорові образи різних предметів, і якщо нам приємно їх бачити, вони нам подобаються, – ми продовжуємо дивитися. Наш погляд затримується на них. На інших об’єктах очі одразу не затримуються: нам не подобається їх бачити, вони не приносять задоволення. Це не означає, що вони змушують нас почуватися жахливо. Усе не має бути таким драматичним. Саме тому, коли говорять про страждання й відсутність страждання, іноді користуються поняттями задовільного й незадовільного, вдоволення й невдоволення. Це той самий вимір, що й щастя та нещастя. Роззирніться й спробуйте розпізнати це стосовно зорових образів.

[Пауза]

Також досить легко помітити, як спочатку ми можемо переживати зоровий образ певного об’єкта зі щастям. Нам подобається на нього дивитися; однак нерідко з часом це набридає, і тоді ми вже не переживаємо його зі щастям. У цей момент ми вже переживаємо його з нещастям і переводимо погляд на щось інше. Коли дивимось різні програми по телевізору, це точно трапляється, чи не так?

Певний рівень щастя ми переживаємо й у всіх інших чуттєвих полях. Візьмімо звуки. Уявімо, що чуємо поліцейську сирену або сирену пожежної машини. Якби сталася надзвичайна ситуація, ми могли б пережити цей звук зі щастям, але чи хотілося б нам слухати його весь день, чи все-таки воліли б, щоб він припинився? Можливо, ми не можемо його вимкнути, як радіо чи телевізор, – хіба що затулити вуха пальцями, щоб чути не так голосно, – але безперечно переживали б його з нещастям. А є звуки, які нам хотілося б слухати далі: наприклад, улюблену музику або голос коханої людини. Голос деяких людей справді дуже приємно слухати – він приносить задоволення. А є й люди, голос яких ми просто не можемо терпіти.

Знову ж таки, усі різні звуки ми переживаємо зі щастям або нещастям залежно від того, чи хочемо продовжувати їх слухати чи ні. Нам або приємно, або ні. Це стосується й тиші. Деякі люди переживають тишу з великим щастям. Інші відчувають у тиші сильну тривогу й незадоволення – настільки, що їм необхідно слухати музику весь день. Їм навіть неприємно йти вулицею без навушників.

Зупинімося на мить і почнімо помічати рівень щастя, який відчуваємо, слухаючи різні звуки довкола: чи хочемо ми, щоб вони тривали, або щоб припинилися.

[Пауза]

Розмова про рівні щастя й нещастя може стати дуже детальною й багатошаровою. Коли ми одночасно чуємо шум транспорту й спів птахів, то можемо переживати звук машин із нещастям, а спів птахів – зі щастям. Можливо, водночас ми ще й дивимося довкола й переживаємо вигляд пальта однієї людини зі щастям, бо, наприклад, воно здається нам гарним. А на іншу людину в полі зору майже не звертаємо уваги, бо її вигляд не приносить задоволення; на когось нам може не подобатися дивитись. Насправді в кожну мить ми одночасно переживаємо багато різних відчуттів щастя й нещастя, що сплітаються в цілу мережу.

Однак щодо одного й того самого об’єкта ми не можемо одночасно переживати і щастя, і нещастя. Натомість можемо одночасно переживати різні рівні щастя чи нещастя щодо різних об’єктів. Так само наші відчуття щодо одного об’єкта можуть коливатися туди-сюди: однієї миті він нам подобається, наступної – ні. Так само однієї миті ми щасливі з ним, а іншої – нещасливі. Знову ж таки, два суперечливі відчуття не виникають одночасно.

Точніше кажучи, те, що ми відчуваємо, – це мережа багатьох різних відчуттів щастя й нещастя щодо всіх різних типів чуттєвих об’єктів, включно з усіма нашими думками, які присутні в певну мить. Саме тому це називається сукупністю відчуттів. Це мережа багатьох відчуттів щодо всіх різних об’єктів, які ми одночасно переживаємо в кожну мить.

Аналізувати мережу наших відчуттів може бути дуже корисно, особливо коли ми робимо з неї щось суцільне, хоча очевидно, що вона такою не є. Наприклад, у хороших ресторанах створюють такі умови, щоб ми одночасно переживали щастя від того, що бачимо в інтер’єрі та подачі страв, від спокійної  фонової музики й від смаку їжі. Але на практиці ми можемо з величезним задоволенням їсти певну страву й водночас слухати жахливу гучну музику. Іноді нещастя від музики буває таким сильним, що ми вже не можемо насолоджуватися їжею. Аналізуючи щастя й нещастя у власному досвіді в такий спосіб, ми можемо зробити чимало цікавих відкриттів.