Розвиток буддової мудрості подібної до дзеркала

Завдяки дзеркальному глибинному усвідомленню до нас надходить уся інформація. Однак ми не звертаємо уваги на значну її частину; фактично часто не помічаємо навіть того, що просто перед нами. Проте це дзеркальне глибинне усвідомлення можна розвивати дедалі сильніше, особливо коли ми поєднуємо його з глибинним усвідомленням реальності.

Наприклад, коли ми бачимо людину, нам стає доступним величезний об’єм інформації, який допомагає нам прирівнювати, виокремлювати й взаємодіяти з нею. Коли ми вперше бачимо людину, вже є інформація про те, як вона виглядає. Вона здається втомленою, щасливою чи знудьгованою? Завдяки глибинному усвідомленню реальності за виразом її обличчя ми можемо визначити, які грубі емоції вона переживає. Спостерігаючи за чолом, ділянками навколо рота й очей, ми також можемо розпізнати, напружені чи розслаблені її м’язи.

Мова тіла також дуже важлива. Наприклад, чи підняті в людини плечі від напруження, чи розслаблені? Її долоні стиснуті в кулаки чи відкриті? Насправді всі ці фактори багато про що говорять. Людина сидить спокійно чи постійно совається? Є люди, які, наприклад, не можуть спокійно сидіти за столом і весь час постукують пальцями. У мене є одна знайома, яка, коли говорить і наголошує на якомусь пункті, щоразу стукає по столу. Це може дуже дратувати, але водночас багато про неї говорить. Її рухи працюють наче розділові знаки в реченні.

Крім того, наприклад, про жінку можна багато сказати за тим, чи користується вона великою кількістю косметики, чи взагалі нею не користується. Чи приділяє вона особливу увагу волоссю, постійно робить зачіску в салоні, чи ставиться до цього трохи спокійніше? Чи фарбує волосся? Чи носить багато прикрас? Те, як людина одягається, також багато про неї говорить. Вона охайна чи не дуже? Якщо це чоловік, чи голиться він щодня? Усі ці фактори багато говорять про людину, чи не так?

Завдяки глибинному усвідомленню подібному до дзеркала ми сприймаємо всю цю інформацію. Ми можемо спостерігати за тим, як людина поводиться в групі. Чи сидить вона сама, чи спілкується з іншими? Уся інформація прямо перед нами. Дзеркальне усвідомлення сприймає її всю.

Цікаво, що Шантідева, великий індійський майстер і автор "Сходження на шлях Бодгісаттви", прямо згадує певні положення тіла. Він зазначав, що коли ми слухаємо Дгарму, недоречно сидіти зі складеними й схрещеними перед собою руками, адже це вказує на певну осудливість або закритість ума, ніби ми захищаємося від того, що чуємо. Руки мають бути розслаблені й опущені вздовж тіла, щоб відображати відкритий стан ума.

Розгляньмо це докладніше. Якщо ми розмовляємо з кимось, а ця людина схрестила руки на грудях, нам стає не дуже комфортно, чи не так? Ми не відчуваємо відкритості з її боку. Просто спостерігаючи за мовою тіла, можна побачити, підняті чи опущені її захисні бар’єри.

Так само, якщо ми по-справжньому слухаємо, то з манери мовлення можемо багато дізнатися про людину. Вона говорить дуже голосно чи так тихо, що ми її ледве чуємо? Дуже швидко чи дуже повільно? Говорить грамотно чи з помилками у вимові й граматиці? Висловлюється так, щоб її було легко зрозуміти, чи просто хизується складними словами? Очевидно, з того, як людина говорить, ми також можемо багато дізнатися про її емоційний стан. За тоном голосу можна визначити, чи вона дуже пригнічена й сумна, чи схвильована й щаслива. Усі ці аспекти можна почути просто у звучанні голосу.

На Заході ми сказали б, що тут треба розвивати більшу чутливість. Ми хочемо бути чутливішими до того, що бачимо й чуємо, особливо коли взаємодіємо з кимось. Ця чутливість стосується також нашої взаємодії з довкіллям і здатності помічати, що відбувається навколо.

Хоча ми маємо глибинне усвідомлення подібне до дзеркала, яке є базовим механізмом усвідомлення всього, проблема полягає в тому, що зараз воно обмежене, тому ми не можемо використовувати його повний потенціал. Поміркуйте над цим хвилинку.

[Час на роздуми]

Завдяки глибинному усвідомленню подібному до дзеркала інформація надходить через усі сенсорні канали. Обмежувальними факторами є ментальні фактори уваги й зацікавленості. Нас обмежує те, скільки уваги ми приділяємо інформації, що надходить. Щоб бути уважними, нам потрібна зацікавленість, чи не так? Без неї нам байдуже, і ми не звертаємо уваги. Як це поліпшити? Треба визначити, що заважає нам цікавитися й бути уважними. 

Один з обмежувальних чинників – блукання ума. Ми часто думаємо про щось інше. Можливо, ще й коментуємо все подумки, дуже осудливо: "Сьогодні ти так жахливо виглядаєш", "Ну і дурниці ти говориш" тощо. Ми згадуємо старі історії: "Ось, знову те саме; ти знову злишся". Ми губимося в забаганках і фантазіях, наприклад, хочемо, щоб людина приділяла нам більше уваги, любила нас або була з нами привітнішою. Можемо навіть прокручувати в умі цілі фільми, наприклад, уявляючи, як ця людина виглядала б без одягу. Усе це заважає нам по-справжньому проявляти цікавість і уважність. Крім того, ми часто думаємо про себе або про щось зовсім не пов’язане з цією взаємодією. Насправді ми не дуже зацікавлені. Нам цікавіше те, що відбувається у власних думках, ніж те, що відбувається з іншою людиною.

Усім нам знайоме таке блукання ума. Наприклад, коли ми розмовляємо з кимось, а людина говорить дуже швидко, ми часто думаємо про те, що хотіли б сказати їй у відповідь. Ми просто чекаємо, коли вона зробить вдих, щоб перебити її й сказати своє. Насправді ми зовсім не слухаємо, що вона говорить. Ми лише думаємо: "Та замовкни вже, щоб я міг сказати те, що хочу". Напевно, всі бували в таких ситуаціях. Це дуже непросто, чи не так? Проте нам слід працювати над увагою. Треба заспокоїти ум і просто слухати зі спокійним умом, не думаючи ні про що стороннє.

Окрім уваги й зацікавленості, нам потрібне так зване дбайливе ставлення. Цей термін важко перекласти, але він означає "вважати іншу людину важливою й значущою". Нам треба відчувати, що це людина, яка має почуття так само, як і ми. Інакше кажучи, ми ставимося до неї серйозно. Ми помічаємо, у якому вона настрої тощо. Це важливо для нашої здатності взаємодіяти з іншими. Те, як ми говоримо й взаємодіємо, ми також сприймаємо серйозно, бо наша поведінка впливає на інших людей.

Дбайливе ставлення – це ментальний фактор, який допомагає нам не діяти деструктивно й виявляти дисципліну, щоб діяти конструктивно. Він допомагає не відволікатися на сторонні думки й не говорити будь-які дурниці, що першими спадають на думку. По суті, розвиваючи дбайливе ставлення, ми можемо взаємодіяти якомога корисніше й доречніше. Без турботи нам було б байдуже, що відбувається з іншою людиною: ми просто говорили б і робили все, що хочемо, не зважаючи на наслідки.

Відсутність або наявність цього ментального фактора легко помітити під час телефонної розмови. Напевно, всі ми спілкувалися телефоном із людиною, яка говорить лише про себе й ніколи не питає, як наші справи. Ми відчуваємо, що їй настільки байдуже, що вона й не думає запитати. Так само, коли ми говоримо з іншими, чи говоримо ми лише про себе? Чи взагалі нас цікавить інша людина? Чи має для нас значення, зайнята вона зараз чи ні? Чи важливо нам, як минув її день? Чи ми просто хочемо розповісти їй те, що хочемо сказати про себе?

Один з аспектів цього ментального фактора дбайливого ставлення на Заході називають уважністю до іншої людини. Сюди входить і уважність до власної поведінки. Як ми взаємодіємо з цією людиною? Чи виставляємо себе на посміховисько? Поводимося як дикуни чи як люди? Завдяки дбайливому ставленню ми розуміємо, що перед нами людина, яка має почуття так само, як і ми. Іноді вона зайнята, як і ми; іноді в неї може бути хороший або поганий день, як і в нас. Тоді, спираючись на прирівняльне глибинне усвідомлення, яке прирівнює нас до неї, ми турбуємося про неї, цікавимося нею й приділяємо увагу тому, що з нею відбувається, на основі інформації, яка надходить через глибинне усвідомлення подібне до дзеркала.

Я вважаю, що дуже важливо справді бути уважними до інших, особливо в нашу епоху мобільних телефонів. Яке в нас ставлення до телефону? Чи сприймаємо ми його як засіб, що дає нам право телефонувати або писати кому завгодно, переривати людину будь-коли й очікувати миттєвої відповіді, бо те, що ми хочемо сказати, набагато важливіше за все, чим вона займається? Таке ставлення треба змінювати.

Поміркуймо трохи над власним ставленням. Чи справді нам небайдуже, зайнята інша людина чи ні, чи ми просто її перериваємо? Це чудовий приклад роздутого відчуття "я" – уявлення, що ми є центром всесвіту й найважливішими. Коли ми так думаємо, нам здається, що можемо будь-коли перервати кого завгодно дзвінком або повідомленням, бо те, що ми хочемо сказати чи отримати саме цієї миті, – найважливіше у світі, набагато важливіше за все, що інша людина може робити або хотіти. Звісно, це неправда; зрештою, ми лише ще один пінгвін у величезній зграї зі ста тисяч пінгвінів. У жодному з нас немає нічого настільки особливого.

Ще один важливий момент: якщо, телефонуючи комусь, ми не маємо достатньо інформації, краще запитати: "Зараз зручно? У тебе є хвилина?" Якщо людина зайнята, будьмо гнучкими, перетелефонуймо пізніше. Можна запитати: "Коли тобі буде зручно поговорити?" Також скористаймося прирівняльним усвідомленням, щоб нагадати собі: о цій годині ця людина зазвичай вечеряє або вкладає дитину спати, тому це не найкращий час для дзвінка чи повідомлення.

Отже, щоб розвинути глибинне усвідомлення подібне до дзеркала, яке сприймає всю інформацію, нам треба заспокоїти ум і розвинути дбайливе ставлення. Тоді ми будемо уважні й зацікавлені в інформації, що надходить. Однак, звісно, щоб навчитися так заспокоювати ум, потрібна чимала практика.

Коли ми сприймаємо інформацію й завдяки глибинному усвідомленню реальності знаємо, що це таке, чи обов’язково проговорювати це подумки? Якщо ми бачимо друга, який виглядає жахливо або втомлено, чи треба промовляти подумки: "Ти жахливо виглядаєш", чи ми просто це знаємо? Подумайте. Проговорювати це не обовʼязково, чи не так?

Є дві ситуації, коли ми можемо спостерігати за кимось зі спокійним умом. Перша – коли ум спокійний, але нічого не розуміє: ми ніби відсторонено дивимося на людину. Друга – коли ум спокійний і розуміє те, що бачить. Наприклад, наша машина працює неправильно, і ми відкриваємо капот. Є велика різниця між тим, як дивимося ми, не розуміючи нічого з побаченого, і як дивиться автомеханік, який одразу бачить, у чому проблема. Механік точно не читає подумки цілу лекцію про несправність. В обох випадках ум спокійний.

Саме спокійний ум, який розуміє, – це те, чого ми прагнемо досягти за допомогою глибинного усвідомлення подібного до дзеркала та глибинного усвідомлення реальності. Звісно, для розуміння потрібні також прирівняльне й виокремлювальне усвідомлення, а ще гнучкість, щоб коригуватися, якщо в якийсь момент ми неправильно витлумачили побачене. Для цього потрібна зацікавленість у перевірці достовірності нашого тлумачення. Наприклад, коли ми бачимо певний вираз обличчя, чи означає він, що людина емоційно засмучена, чи, можливо, в неї просто болить живіт?

Поміркуйте хвилину, а потім ми спробуємо виконати вправу.

[Час на роздуми]

Як ми вже говорили, наше глибинне усвідомлення подібне до дзеркала дуже обмежене через брак уваги, брак зацікавленості й навіть через обмеження "апаратного забезпечення" нашого тіла. Наприклад, коли тіло втомлюється, ми можемо відчувати сильне виснаження, і тоді стає важко дійсно сприймати всю інформацію. Крім того, ми не чуємо звуків вище або нижче певної частоти, хоча собака їх чує. Ми не здатні бачити на дуже велику відстань. На жаль, ми також не здатні бачити в усіх напрямках одночасно.

Я читав в інтернеті дещо дуже цікаве про нову технологію, яку розробляють за зразком ока комахи. Воно складається з безлічі крихітних призм, завдяки яким комаха може бачити значно більше, ніж людина. Комаха бачить у багатьох напрямках. У технології, яку розробляють, використовують крихітні камери, які можна проковтнути й за їх допомогою побачити, що відбувається всередині кишківника. Така камера, створена за принципом будови ока комахи, зможе одночасно робити знімки в усіх напрямках. Цікаво, чи не так?

Наше власне "апаратне забезпечення" – ця машина, це тіло – доволі обмежене, і це також обмежує діапазон нашого глибинного усвідомлення подібного до дзеркала. Однак, якби ми були буддою й не мали такого обмеженого тіла й ума, то на результуючому рівні глибинне усвідомлення подібне до дзеркала могло б сприймати всю інформацію про все – з однаковою увагою, турботою й зацікавленістю.

Я бачив приклади такої здатності. Мій учитель, попередній Серконґ Рінпоче, під час учень Його Святості Далай-лами сидів поруч із Ним і завжди шанобливо дивився вниз. Час від часу він на мить підводив очі на аудиторію. Після цього він міг сказати – як одного разу сказав мені, – що ось той спав, а цей не слухав тощо. За якусь коротку мить він сприймав усю цю інформацію й опрацьовував її.

Пам’ятаю, як під час подорожі з ним на Заході ми одного разу піднялися на Ейфелеву вежу в Парижі. Люди, що нас запросили, хотіли нас туди завести. Ми піднялися нагору, і Рінпоче подивився на краєвид приблизно одну-дві секунди – і все. Потім він запитав: "Чому ви просто стоїте тут із роззявленим ротом і дивитеся на краєвид? Ви ж його вже побачили". А ще запитав: "Який сенс було підніматися на верхівку цієї вежі? Тепер усе одно доведеться спускатися". У тому, щоб дивитися на краєвид з вершини вежі, немає нічого особливого. Нічого надзвичайного.

Саме до такої здатності ми прагнемо, розвиваючи глибинне усвідомлення подібне до дзеркала. Ми хочемо вміти сприймати всю інформацію, а не просто витріщатися з роззявленим ротом, і водночас миттєво розуміти те, що спостерігаємо, та відповідно реагувати. Ми здатні на це, коли керуємо автомобілем у швидкому потоці, тож варто прагнути робити це постійно.

Коли я вперше приїхав до Індії, то жив із тибетським монахом. Будинок стояв на схилі гори, звідки відкривався неймовірний краєвид на захід сонця, і я завжди виходив надвір дивитися на нього. Мій друг-монах зовсім не міг зрозуміти, навіщо я сиджу надворі й просто дивлюся на захід сонця. Для нього в цьому не було нічого особливого.

Ще один дуже цікавий момент для дослідження – насолода. Що означає насолоджуватися чимось? Щоб по-справжньому чимось насолодитися, чи має це тривати довго? Чи треба дивитися на щось красиве лише одну мить, чи, може, десять хвилин? Невже тільки тоді, коли ми дивимося довше, можемо по-справжньому цим насолодитися? Ось іще наочніший приклад: ми куштуємо один шматочок смачної страви й насолоджуємося ним. Щоб справді насолодитися, невже треба з’їсти стільки, щоб нам стало зле? Якщо ми лише скуштували, чи справді ми насолодилися? Подумайте про це.

Гадаю, на цьому прикладі можна розпізнати ментальний фактор чіпляння. Саме це чіпляння активує кармічні потенціали. Коли ми насолоджуємося чимось, то чіпляємося за те, щоб не розлучатися з цим щастям; а коли нещасливі, чіпляємося за те, щоб позбутися цього нещастя. Нам здається, що насолоджуватися чимось лише одну хвилину недостатньо. Ми не хочемо з цим розлучатися; здається, що треба насолоджуватися цілу годину, щоб це було "по-справжньому". Наприклад, ми можемо насолоджуватися п’ятнадцятьма хвилинами з добрим другом. Але якщо після цього йому треба одразу піти, ми чіпляємося: "Не йди, посидь ще. Я хочу, щоб ти залишився довше".

Шантідева дуже влучно сказав: чи сниться нам сон одну годину, чи сто років, коли прокидаємося – сон закінчується. Чи насолоджувалися ми чимось одну хвилину, чи годину, коли це закінчилося – це закінчилося. Тут усе так само. Хоча чіпляння не є безпосередньою темою нашої розмови, воно дуже на нас впливає і є важливим аспектом, пов’язаним із тим, чому ми приділяємо увагу й чим насолоджуємося – або не насолоджуємося.

Важливо розвивати й посилювати наше глибинне усвідомлення подібне до дзеркала. Це можна практикувати на рівні шляху, і зараз ми спробуємо відчути це у короткій вправі. Таку практику можна виконувати будь-де й із будь-ким. Інакше кажучи, коли ми бачимо й слухаємо когось, у міру надходження інформації можна намагатися сприймати її зі спокійним умом – без внутрішніх коментарів і думок про щось інше. Спробуймо просто бути уважними, із зацікавленістю й турботою. Ми турбуємося про іншу людину, бо нам цікаво, як вона почувається і що хоче сказати. Це не відсторонена цікавість на кшталт спостереження в бінокль за шлюбними звичками птахів на деревах; перед нами жива людина з почуттями. Ми хочемо взаємодіяти з нею змістовно й дбайливо.

Спробуймо вправу з тренінгу чутливості, який я розробив і про який писав. Більше про цей тренінг можна дізнатися з моєї книжки "Розвиток збалансованої чутливості" або на моєму сайті, де також опубліковано текст книги. Для цієї вправи нам треба дивитися одне на одного. Будь ласка, пересядьте так, щоб утворити кілька кіл зі зручною кількістю людей у кожному. Розставте стільці один навпроти одного, щоб бачити кількох інших людей.

На початку ми передусім намагаємося заспокоїти ум. Якщо в голові багато вербальних думок, робимо все можливе, щоб відпустити їх на видиху. Для цього треба не цікавитися думками, які крутяться в голові. Вважайте їх справді нудними. Ми тримаємося за них лише тому, що вони нам цікаві. Це важлива настанова, про яку варто пам’ятати, коли намагаємося заснути, а голос у голові все говорить і говорить. Спробуйте розпізнати цей голос як щось нудне – нісенітниця, що крутиться в голові, – і просто дайте йому стихнути.

Також не треба витріщатися одне на одного, ніби ми тварини в зоопарку. Якщо наші погляди зустрілися, просто рухайтеся далі; не застрягайте, дивлячись іншій людині в очі. Коли учасники цієї вправи починають дивитися одне на одного, іноді вони сміються. Це лише нервова реакція на незвичну ситуацію. Якщо хтось один у колі засміявся, спробуймо не бути як зграя собак: одна гавкнула – і всі інші теж починають гавкати. Спробуйте зосередитися на диханні: це допоможе заспокоїти сміх.

Відпустіть увесь словесний шум і фільми, які можуть прокручуватися в голові. Усвідомте, що всі навколо – живі люди й мають почуття так само, як і ми. Ми не просто дивимося на людей на екрані телевізора. Це реальні люди. Будьте як камера: просто оглядайтеся навколо, не витріщаючись, і сприймайте інформацію без коментарів. Наприклад, звертайте увагу на поставу тіла, на те, як людина дбає про себе та на інші такі ознаки. Вона виглядає напруженою, втомленою чи енергійною? Гаразд, тепер виконаймо вправу.

• Спершу опускаємо погляд до підлоги й просто дихаємо через ніс, щоб заспокоїтися. Якщо в голові крутяться всілякі сторонні думки, просто відпускаємо їх. Вони не дуже цікаві. На видиху уявляємо, як вони залишають нас.

• Потім, зберігаючи цей спокійний стан ума, підводимо погляд і дивимося на людей навколо. Ми приділяємо їм увагу з думкою, що кожна з них – людина з почуттями так само, як і ми.

• Коли ми вже налаштувалися приділяти іншим увагу зі спокійним умом і дбайливим ставленням, просто будьте камерою. Подивіться на кожну людину навколо й просто сприймайте інформацію без коментарів і без осуду. Не будьте як людина, яка нічого не знає про двигуни й заглядає під капот авта. Коли ум починає вигадувати якусь історію про когось, просто відпустіть її й видихніть.

• Потім, завершуючи вправу, знову опускаємо погляд, зосереджуємося на диханні й просто даємо пережитому влягтися.

Це перша вправа на глибинне усвідомлення подібне до дзеркала. Доволі цікаво, чи не так? До наступної сесії, будь ласка, ще раз поміркуйте над тим, про що ми говорили, й попрактикуйтесь у цій вправі.