Розвиток інших чотирьох видів буддової мудрості

Ви згадували, що всі ці сприйняття відбуваються одночасно. Чи це стосується лише ментального рівня? З погляду фізіології ми знаємо, наприклад, що бачення пов’язане з довжинами хвиль, різними кольорами й яскравістю, які потрапляють до наших очей; або що під час слухання потрібен певний час, щоб звук, який надходить, дістався мозку чи щось подібне. Фізіологічно кожному чуттєвому стимулу потрібен певний час, щоб дійти до мозку, і лише тоді ми його відчуваємо. Отже, все відбувається одночасно на фізіологічному рівні чи лише ментально?

Гадаю, ви маєте на увазі не лише різні чуття, а й усі різноманітні ментальні фактори та типи глибинного усвідомлення, які беруть участь у цьому процесі. Чи виникають вони одночасно?

Тут є проблема перекладу: важко знайти в іншій мові слова з таким самим визначенням і відтінками значення, як в оригіналі. Тибетською, коли ми кажемо "одночасно", це буквально означає "в одну мить". Тоді постає питання: як саме визначається цей "один момент"? У цьому контексті "один момент" визначається як одна фаза часу. Усі вони відбуваються у межах дуже короткого проміжку часу. Якби ми поділили цей крихітний проміжок на мікросекунди, то могли б побачити, що деякі аспекти виникають послідовно один за одним; водночас кілька інших відбуваються буквально одночасно, а ще деякі – ні. Проте разом вони утворюють одну дуже малу одиницю часу. Завжди треба уважно дивитися на визначення.

Ці пізнавальні аспекти не відбуваються в цілковито різних фазах – вони працюють разом. Інакше кажучи, ми говоримо про малу одиницю часу, найменшу, яку здатні сприйняти. Наприклад, якщо цю одиницю визначити як час клацання пальцями, то ми, можливо, не зможемо сприйняти крихітні мікросекунди, що складають послідовність, яка утворює саме клацання. Ми сказали б, що все відбувається одночасно, бо нам важко це розрізнити; хоча насправді, звісно, процес можна поділити на мікросекунди.

Проте слухання, бачення, відчуття запаху й дотик – усе це буквально відбувається водночас. Є буддійські теорії, за якими ці процеси дуже швидко чергуються, а є й такі, де стверджується, що вони відбуваються всі одночасно. Питання лише в тому, скільки уваги ми приділяємо кожному з них. Ми, безперечно, знаємо це з власного досвіду. Коли розмовляємо з кимось і маємо всі чуття, ми одночасно бачимо й чуємо людину.

Який вплив або наслідок, з погляду карми, можуть мати наші оцінки, судження й коментарі в умі для наших стосунків із Дгармою та нашого поступу в практиці Дгарми?

Коли ми розглядаємо судження, які робимо, або різні установки, які подумки проговорюємо, дивлячись на людей, читаючи щось тощо, вони, безумовно, можуть мати кармічний результат. Це ментальні дії. Наприклад, якщо ми слухаємо вчення або читаємо книгу про Дгарму з викривленою антагоністичною установкою – тобто думаємо: "Це справжня дурня", "Яка нісенітниця!" тощо, – така установка, безумовно, має кармічні наслідки.

Так само наші ментальні коментарі під час взаємодії з людиною, яку ми вважаємо жахливою, наприклад, суперником або ворогом, теж матимуть кармічний наслідок. Слухаючи її, ми можемо думати про те, що сказати або зробити, щоб по-справжньому її скривдити. Таке мислення є деструктивною ментальною дією зловмисного мислення і, безумовно, має негативні кармічні наслідки. Так само, якщо ми оцінюємо когось як дуже сексуально привабливого та під час взаємодії думаємо лише про те, як його спокусити, таке пожадливе мислення, очевидно, також має кармічні наслідки. Ще один приклад – коли ми думаємо тільки про те, як щось комусь продати. Таке жадібне мислення теж має кармічні наслідки, чи не так?

Чи є різниця між тим, коли ми коментуємо самих себе, і тим, коли коментуємо інших? І чи можуть коментарі про себе якимось чином нам допомагати?

Щодо коментарів про самих себе: ми ще не дійшли до цього, але я планую розглянути цю тему, коли говоритимемо про застосування цих п’яти типів глибинного усвідомлення до себе. По суті, нам потрібно дбати й про себе. Зрештою, ми – люди, як і всі інші, і в нас теж є почуття. Ставлення до себе й те, як ми з собою поводимося, впливатиме на наше переживання життя так само, як це впливало б на іншу людину.

Якщо під час взаємодії з іншими ми робимо негативні коментарі й негативно оцінюємо себе та постійно переконуємо себе: "Ох, який я невдаха" або "Ця людина мене не полюбить" тощо, це, безумовно, впливатиме на нашу взаємодію. Наші негативні установки накопичуються й зміцнюють звичку до низької самооцінки та браку впевненості.

Дійсно, нам треба усвідомлювати, як ми говоримо й поводимося, щоб виправляти хибну поведінку. Але сварити себе після того, як ми сказали щось дурне, наприклад, думати: "Це було тупо. Я такий ідіот", – не найкраща стратегія. Треба розпізнати, що сказане було дурним, і, найкраще без самокритики, просто вирішити більше так не говорити. Іноді корисно сказати собі "стоп", особливо ще до того, як ми ось-ось скажемо щось дурне. Але після того, як дурниця вже сказана, сварити себе не дуже допомагає. Це лише погіршує наш стан.

Треба просто дозволити дурному вчинку минути. Якщо доречно, можемо вибачитися перед іншою людиною: "Перепрошую, це було недоречно". Але якщо ми робимо з цього велику драму й постійно про це думаємо, то не лише відчуваємо сильну провину, а й справді заважаємо собі надалі нормально взаємодіяти з іншими. Це дуже важливий момент. Якщо ми помилилися або хтось інший помилився, ми це визнаємо, перепрошуємо, намагаємося не повторювати – і рухаємося далі. Відпускаємо. Це як коли ми танцюємо з кимось і випадково наступаємо людині на ногу. Ми кажемо: "Перепрошую" – і продовжуємо танцювати. Якщо ж вибачатися п’ять чи десять хвилин, це стає просто безглуздим.

З іншого боку, якщо ми подумки вітаємо себе: "Ого, ти так добре це сказав. Я справді чудово впорався; який же я розумний", – це може породжувати велику зарозумілість і гордість. Немає нічого особливого ні в тому, щоб зробити щось добре, ні в тому, щоб помилитися. Таке життя: в ньому є злети й падіння. Але дуже наголошувати на тому, що щось іде добре, це подібно до ситуації, коли поруч із кимось ми кажемо: "Правда ж, ми так чудово проводимо час разом!" Це повністю псує момент, чи не так?

Є дещо інше, що називається "співрадіння". Ми можемо співрадіти позитивним речам, які зробили, але це не те саме, що зациклюватися на них, робити з них велику справу або безперервно проговорювати подумки.

А тепер перейдемо до наступного типу глибинного усвідомлення.

Як ми вже згадували, завдяки прирівняльному усвідомленню ми об’єднуємо явища в групи відповідно до того, що вони мають спільного. Наприклад, якщо ми перебуваємо з кількома людьми, то можемо об’єднати їх і себе за певним типом поведінки, який усім нам властивий. Однак ця здатність у нас часто дуже обмежена. З одного боку, ми обмежені тим, скільки людей включаємо до певної групи. Наприклад, якщо об’єднуємо людей у групу тих, кому хотіли б допомагати, то, можливо, не включимо туди всіх.

З іншого боку, сам спосіб, у який ми бачимо інших рівними, може бути обмеженим. Ми можемо вважати їх рівними лише в певних аспектах, але не в усіх. Звісно, тут також задіяне глибинне усвідомлення реальності. Наприклад, ми в магазині й мусимо чекати в довгій черзі до каси. Ми можемо вважати всіх у черзі рівними в тому сенсі, що всі вони стоять у черзі, але водночас можемо не усвідомлювати рівність усіх у тому, що вони поспішають, не хочуть чекати й прагнуть якнайшвидше дочекатися своєї черги. Через це обмеження ми стаємо нетерплячими й дратівливими щодо людей попереду.

Це обмеження стосується не лише того, як ми об’єднуємо інших у групи або (в теорії) маємо рівне ставлення до інших, включно з собою. Якщо ми з групою людей, чи приділяємо всім однакову увагу? Якщо викладаємо у школі, чи приділяємо однакову увагу кожному учневі в класі, чи лише улюбленцям? Якщо лише улюбленцям, це вада нашого прирівняльного глибинного усвідомлення.

Якщо ми дедалі більше розвиватимемо прирівняльне глибинне усвідомлення, аж до рівня будди, то однаково ставитимемося до всіх. Ми об’єднуватимемо всіх за принципом прагнення завжди бути щасливими і ніколи не бути нещасними, та матимемо однакові любов і співчуття до всіх. Ми розумітимемо, що всі однаково позбавлені неможливих способів існування тощо. Ми нікого не виключатимемо, не ігноруватимемо й не забуватимемо – навіть маленьку комаху під каменем.

Саме до такого рівня глибинного усвідомлення ми прагнемо – це результуючий рівень прирівняльного глибинного усвідомлення. Завдяки тренуванню ми можемо зміцнювати його базовий рівень і зрештою розвинути до рівня будди. У компанії людей можна намагатися мати однакове ставлення, однакову увагу до кожного тощо. Нам не обов’язково уточнювати, в чому саме всі рівні – це вже наступний крок. Достатньо на базовому рівні ставитися до всіх однаково.

Попрактикуймо це тут, у нашій групі. До речі, прирівняльне усвідомлення – найважливіший фактор, завдяки якому людину можна вважати справді дуже розумною. Це здатність бачити існуючі закономірності й нові закономірності, об’єднувати дедалі більше речей і відкривати, в чому вони рівні. Якщо подумати, наприклад, про Ейнштейна, він зміг сформулювати математичну формулу, яка описала те, що до нього ніхто не міг так упорядкувати. Який саме фактор робив його таким розумним? Здатність до дуже сильного прирівняльного глибинного усвідомлення. Такі люди також створюють нові психологічні й соціальні теорії. Загалом це й є прирівняльне глибинне усвідомлення – здатність поєднувати явища й бачити спільний для них патерн.

У цій вправі для розвитку прирівняльного глибинного усвідомлення ми, звісно, починаємо з базової основи – спокійного ума й дбайливого ставлення. Потім дивимося навколо й сприймаємо усіх людей у полі зору як рівних. Не треба уточнювати, у чому саме вони рівні – наприклад, що всі вони жінки, всі люди, всі мексиканці або всі хочуть бути щасливими й не хочуть бути нещасними. Не треба заходити так далеко – просто сприймайте їх як рівних.

Це прирівняльне усвідомлення може ґрунтуватися на зоровій інформації, коли ми бачимо людей, але також може ґрунтуватися на звуковій інформації, якщо беремо участь у дискусії з кількома людьми. Ми однаково ставимося до кожного, хто говорить, і слухаємо не лише тих, хто нам подобається. Зрештою, ми просто чуємо звуки голосів, а всі звуки однаково є звуками. Так само люди, які видають звуки, коли говорять, – однаково є людьми, що говорять.

Почнімо вправу:

• Спочатку, дивлячись додолу, ми заспокоюємося, зосередившись на диханні. Очевидно, коли ми безпосередньо взаємодіємо з людьми, не можна взяти тайм-аут, як у футбольному матчі, щоб зосередитися на диханні; однак для вправи це корисно.
• Зі спокійним умом і дбайливим ставленням дивимося на людей у колі.

• Двох чи трьох людей у полі зору – або, якщо ми слухаємо групу, два чи три голоси, які чуємо, – намагаємося сприймати як рівних. Очевидно, ефективніше, коли група дуже різноманітна, але зараз працюватимемо з тим, що маємо.

• Можемо пригадати приклад із фільму "Марш пінгвінів": сто тисяч пінгвінів на льоду. Якби ми на них дивилися, усі вони здавалися б нам рівними, чи не так? Так само сприймаймо всіх людей, яких бачимо в колі, як рівних. Як і пінгвіни, для нашого ока всі вони виглядають цілком однаково, а для нашого вуха – однаково звучать. Жоден пінгвін не особливий, але якби ми могли взяти будь-якого з них додому, то могли б однаково любити його й піклуватися про нього, чи не так? Для пінгвінів, можливо, всі люди теж виглядають однаково.

• Так само ми можемо мати рівну любов і турботу до будь-кого. Ми можемо допомагати будь-кому. Яка різниця? Ми всі однакові.

• Потім дивимося додолу, зосереджуємося на диханні й даємо пережитому влягтися.

Таке прирівняльне глибинне усвідомлення дуже легко практикувати в переповненому магазині, кінотеатрі, автобусі, потязі або літаку – у будь-якому місці, де багато людей. Наприклад, коли ми застрягли в заторі, подумаймо, що всі так само застрягли в заторі й усі однаково хотіли б там не бути.

Завдяки виокремлювальному глибинному усвідомленню ми усвідомлюємо одну людину або один об’єкт як відмінний від інших об’єктів у групі. На базовому рівні ця здатність часто дуже обмежена. Наприклад, ми приходимо до ресторану, і хтось підходить обслуговувати наш столик, а ми бачимо в цій людині просто ще одного офіціанта чи офіціантку. Ми сприймаємо її лише як представника групи й насправді не усвідомлюємо як окрему людину. Але це не просто ще один офіціант. Це людина, яка має сім’ю, власне життя й усе те саме, що маємо ми. Це індивідуальна людина, а не просто офіціант чи офіціантка.

Виокремлювальне глибинне усвідомлення є основою поваги до іншої людини. Без нього ми справді не поважаємо її як окрему особу, чи не так? Якщо ми працюємо в магазині, це не просто ще один покупець – це індивідуальна людина. Якщо працюємо в лікарні, це не просто ще один пацієнт – це індивідуальна людина. Якщо ми отримуємо від когось електронний лист, це не просто ще один лист, а лист від конкретної людини, і ми маємо ставитися до нього з повагою. На основі цього виокремлювального глибинного усвідомлення разом із прирівняльним і дзеркальним глибинним усвідомленням ми можемо реагувати адекватно.

На результуючому рівні, як будда, ми могли б бачити й поважати індивідуальність кожного. Будда має однакові любов, співчуття й турботу до всіх. Водночас будда навчає кожну людину індивідуально – відповідно до того, який рівень вона здатна зрозуміти, яке має походження тощо.

Повернімося до наших груп у колі й попрактикуймо це одне з одним.

• Знову починаємо з того, що дивимося на підлогу й заспокоюємося, зосередившись на диханні.

• Зі спокійним умом і дбайливим ставленням дивимося навколо на кожну людину й намагаємося бачити та поважати її як окрему особистість.

• Хоча ми однаково ставимося до всіх, ми індивідуалізуємо їх із повагою. Так само це працює зі слуханням. Це не просто ще один телефонний дзвінок, ще один голос або ще одне текстове повідомлення. Завдяки виокремлювальному усвідомленню ми ставимося з повагою до кожного повідомлення й телефонного дзвінка – до кожного голосу, який чуємо, – як до прояву конкретної людини. Нам не обов’язково знати, хто саме ця людина; однак ми маємо поважати кожного, незалежно від того, чи відповідаємо на дзвінок, чи бачимо людину.

• Потім дивимося додолу, зосереджуємося на диханні й даємо пережитому влягтися.

Чи вдалося вам це зробити? Чи вдалося вам загалом відчути, про що тут ідеться?

Чи потрібно використовувати якісь характерні риси людини, щоб індивідуалізувати її, чи це має відбуватись незалежно від будь-яких характеристик з боку самої людини?

Це запитання вводить нас у глибоку філософську дискусію про існування відмінних визначальних ознак із боку самої людини – ознак, які дають змогу відрізнити одну людину від іншої. Чи можна виявити їх із боку самої людини і чи мають вони силу встановлювати існування цієї людини як унікального індивіда? Відповідь ґелуґ-прасанґіки на обидва запитання – "ні".

Людина – ви чи я – є чимось нестатичним: як особи ми постійно зростаємо й змінюємося. Але як особа ми не є ані фізичним явищем, ані способом усвідомлення чогось. Особа – це те, що в буддійській технічній термінології називають "приписуваним явищем", тобто те, що не може існувати або бути пізнаним окремо від основи. Основою приписування у випадку особи є індивідуальний континуум набору п’яти факторів-сукупностей, які постійно змінюються. Це фактори, що становлять кожну мить нашого досвіду: тіло, ум, емоції тощо.

Крім того, людину можна пізнати лише тоді, коли одночасно з нею проявляється й пізнається її основа або якась частина цієї основи. Щоб побачити людину, ми маємо також бачити якусь частину її тіла. Ми не можемо просто бачити людину без основи. Але, досліджуючи, ми не можемо знайти "людину" десь з боку тіла. Водночас людина існує, і ми можемо її бачити.

Так само виокремлювальні визначальні ознаки є приписуваними явищами, які можна пізнати лише одночасно з їх основою – людиною, що також проявляється й пізнається. Але визначальну ознаку людини, яка дає нам змогу відрізнити одну особу від іншої, не можна знайти ані з боку самої людини, ані з боку її тіла, яке ми бачимо, коли бачимо людину.

Визнаю, це нелегко зрозуміти. Проте цей погляд прасанґіки – не просто хитромудре метафізичне розрізнення; він передбачає зовсім інший спосіб ставлення до людей. Якби з боку самої людини існувала якась конкретна, виявна ознака, що робить її індивідуальною, ми постійно шукали б, що саме робить цю людину такою унікальною чи особливою. Натомість, якщо ми розуміємо визначальну ознаку лише як приписуване явище, яке неможливо знайти з боку самої людини, то немає нічого виявного, що робило б когось особливим. Неважливо, кого ми бачимо чи з ким взаємодіємо, – ми можемо мати однакове ставлення до всіх.

Ваше запитання ілюструє дуже важливий момент. Ми часто вивчаємо всі ці надзвичайно тонкі розрізнення в метафізичних системах буддизму, у різних філософських системах. Ми можемо замислитися, яке це взагалі має практичне значення. Можливо, це лише тренує інтелект? Насправді наслідки кожного погляду стосовно нашого ставлення до інших і способу взаємодії з ними дуже суттєві. Треба лише зробити наступний крок у навчанні – застосувати це на практиці. Ключове питання таке: якби ми справді мислили відповідно до цього конкретного метафізичного погляду, як це вплинуло б на наші стосунки з іншими?

У цьому й полягає дуже цікавий і захопливий виклик у вивченні різних систем положень. Мета – не просто скласти іспит і вміти відповідати на запитання. Коли ми розуміємо значну частину певної буддійської системи положень, можна перейти до наступного кроку й дослідити, як це – справді дивитися на світ у такий спосіб і як це впливає на нашу взаємодію з іншими та ставлення до себе. Саме цей вид дослідження – справді захоплива частина навчання. Важливо не ігнорувати її й не залишати все лише на інтелектуальному рівні.

Наступне – глибинне усвідомлення звершення. Це усвідомлення, завдяки якому ми взаємодіємо з кимось. Це глибинне усвідомлення, що дає змогу щось робити з людиною або щодо неї у відповідь на те, що ми сприйняли за допомогою дзеркального, прирівняльного та виокремлювального глибинного усвідомлення.

Як ми взаємодіємо з людиною? Це відбувається на основі сприйняття інформації (завдяки дзеркальному глибинному усвідомленню), поєднання її з іншою інформацією (завдяки прирівняльному глибинному усвідомленню) в групу за спільною рисою або закономірністю і поваги до окремої людини (завдяки виокремлювальному глибинному усвідомленню). На основі цих трьох типів глибинного усвідомлення завдяки глибинному усвідомленню звершення ми усвідомлюємо, що треба зреагувати. Глибинне усвідомлення реальності, додане до них, підказує, як саме відповісти.

Усі ми маємо здатність реагувати й принаймні певною мірою знати, як реагувати. Наприклад, коли зустрічаємо немовля, ми знаємо, що з ним треба взаємодіяти певним чином. Якщо це дорослий, ми не говоримо з ним так само, як із немовлям, і тим паче не так, як із собакою. Якщо це поліцейський або держслужбовець, ми теж говоримо інакше. Ми здатні взаємодіяти з кожною людиною відповідно до ситуації.

Тут дуже важливе виокремлювальне глибинне усвідомлення. Завдяки прирівняльному усвідомленню, спираючись на попереднє спілкування з дітьми, ми відносимо співрозмовника до категорії дітей; однак водночас розпізнаємо, що кожна дитина відрізняється. Ми не говоримо з кожною дитиною за одним шаблоном. Так само, коли хтось засмучений, ми не можемо відкрити на комп’ютері "рішення № 233" для засмучених людей і щоразу застосовувати саме його. Так це не працює.

Нам потрібно підлаштовувати свою реакцію відповідно до виокремлювального глибинного усвідомлення, і для цього потрібне глибинне усвідомлення звершення – усвідомлення, завдяки якому ми взаємодіємо. Тут особливо важливо наголосити на готовності взаємодіяти з кожною людиною так, як доречно саме для неї. Знову ж таки, для цього потрібні зацікавленість, дбайливе ставлення й спокійний ум, чи не так? Коли є звершувальне глибинне усвідомлення, ми відчуваємо, ніби наша енергія спрямовується до кожної людини відповідним чином.

Коли це глибинне усвідомлення досягає рівня будди, воно дає будді змогу навчати всіх і взаємодіяти з кожним відповідно до його потреб. Саме так будда навчає за допомогою так званих майстерних засобів. Коли ми говоримо "майстерні засоби", цей переклад не найвдаліший, бо він переносить наголос на самі методи, а не на ментальний фактор майстерності у використанні відповідних методів – а саме це насправді мається на увазі.

Попрактикуймо звершувальне глибинне усвідомлення:

• Знову розставте стільці по колу. Спочатку дивимося на підлогу, зосереджуємося на диханні й заспокоюємо ум.

• Коли ум заспокоївся, дивимося на людей у колі з дбайливим ставленням і готовністю взаємодіяти з кожним відповідним чином. Ми можемо ще не знати, який саме спосіб буде доречним – це ми дізнаємося завдяки глибинному усвідомленню реальності, яке розглянемо далі. Але найважливіша саме готовність взаємодіяти, чи не так? Далі вже в процесі взаємодії ми з’ясовуємо, як саме.

• Потім дивимося додолу, зосереджуємося на диханні й даємо всьому влягтися.

Ми бачимо, що великі лами поводяться по-різному з кожною людиною, яку зустрічають. З деякими учнями вони мають бути дуже м’якими, з іншими – дуже суворими; з кимось – дуже дружніми, а з кимось – дуже формальними. З кожним вони взаємодіють у відповідний спосіб. І особливо вражає, як легко вони миттєво переходять від одного способу взаємодії до іншого.

Ми теж на це здатні. Наприклад, коли керуємо автомобілем, ситуація постійно змінюється, і ми відповідно реагуємо на дорожній рух. Але має бути готовність реагувати на все, що відбувається, відповідним чином. Якщо на все відповідати лише гучним сигналом клаксона й намаганням їхати якомога швидше, це не працює.

Останній тип – глибинне усвідомлення реальності. Працюючи з ним, найкорисніше зосередитися на тому факті, що явища постійно змінюються. Що з цього випливає? Певний рівень відкритості.

Звісно, така відкритість присутня під час водіння. Треба бути відкритими до різних поворотів дороги й умов руху, а тоді відповідно реагувати та змінюватися. Проте часто цей тип глибинного усвідомлення в нас дуже обмежений. Наприклад, багато хто продовжує поводитися зі своїми дітьми, навіть коли вони подорослішали, наче їм усе ще дванадцять. Навіть коли їм двадцять чотири, ми поводимося з ними як із дванадцятирічними. Це спричиняє чимало проблем, чи не так? Завдяки глибинному усвідомленню реальності нам треба усвідомлювати зміни в дитині, бачити, що вона відкрита до змін, і самим бути відкритими до зміни своєї реакції на ці зміни.

Під час взаємодії з будь-ким важливо помічати, як змінюється настрій людини. Треба усвідомлювати, що її настрій може змінюватися залежно від самої взаємодії та багатьох інших факторів. Крім того, нам потрібно бути відкритими до того, щоб змінювати власну реакцію відповідно до мінливої ситуації. Цей рівень відкритості дуже важливий.

Наприклад, у мене є друг, який консультує мене з різних питань щодо мого сайту. Він висловлює пропозицію й наводить причини, щоб переконати мене, що це слушна ідея. Я кажу, що приймаю його пораду й зроблю так, як він пропонує, але він продовжує ще п’ятнадцять хвилин переконувати мене. Неважливо, скільки разів я кажу: "Я приймаю твою пропозицію". Він не змінюється. Він не відкритий до факту, що я вже прийняв пораду, і далі намагається мене переконати.

Ми можемо помітити, що й нас самих інколи охоплює такий самий синдром: пояснюємо щось людині, вона вже зрозуміла, а ми все одно продовжуємо пояснювати знову й знову. Інший приклад: ми кажемо господині, що вже наїлися, а вона й далі наполягає, щоб ми їли ще.

Завдяки глибинному усвідомленню реальності ми відкриті до змін у ситуаціях, до змін в інших під час взаємодії, а також гнучкі й відкриті до змін у собі. Якби ми довели це до досконалості, то, як будда, щомиті були б готовими й відкритими до змін і завдяки цьому могли б відповідати належним чином.

Хтось може заперечити й запитати, чи не перетворює це нас на своєрідне дзеркало. "Невже я – лише дзеркало, яке відбиває всіх і реагує на них? А як же бути собою? Хіба мені не треба бути вірним собі й завжди залишатися собою з усіма?" Звісно, це веде до великої дискусії про умовне "я", про те, як ми існуємо і що означає "бути собою".

Чи існує якесь реальне "я" як окрема від усього, що ми робимо, – особа, якій ми можемо бути невірними? Чи стаємо ми іншим "я", коли поводимося з кимось доброзичливо, а з кимось суворо? Чи умовне "я" – тобто просто приписуване явище на основі того, як ми реагуємо в кожній миті досвіду, – це і є "я"? Так. Насправді немає окремого "я", якому ми мусимо бути вірними, відмінного від цього "я", що є приписуваним явищем на основі факторів-сукупностей кожної миті нашого досвіду. Нам треба пов’язувати між собою всі різні теми Дгарми. Частини пазла складаються у багатьох різних комбінаціях.

Ще раз утворімо коло й подивімося одне на одного з цим глибинним усвідомленням реальності, цією відкритістю. Це установка, з якою ми відкриті до реальності інших людей, коли вони змінюються, і відкриті до гнучкості у власній реакції.

• Як завжди, починаємо з того, що дивимося додолу й зосереджуємося на диханні.

• Потім дивимося по колу з цією установкою відкритості – цим глибинним усвідомленням реальності – щодо кожної людини, зберігаючи спокійний ум і дбайливе ставлення.

• Якщо нам вдається це робити, ми стаємо дуже розслабленими. Якщо ж ми напружені й думаємо: "О, я не знаю, що робити", то тримаємося за якусь фіксовану ідею. Якщо ми справді відкриті, то повністю розслаблені.

• Потім знову дивимося вниз, зосереджуємося на диханні й даємо пережитому влягтися.

Коли ми говоримо про ці п’ять типів глибинного усвідомлення, усі вони мають працювати разом. Усі п’ять функціонують разом, наче єдиний спосіб взаємодії з іншими. У наступній сесії ми докладніше дослідимо, як спрямовувати їх і на себе також. Але коли маємо стан ума, де всі п’ять типів глибинного усвідомлення працюють разом, хоча це важко описати словами, він сам по собі стає умонастроєм і способом усвідомлення інших. З таким багатогранним і цілісним підходом ми взаємодіємо зі світом: сприймаємо всю інформацію, маємо однакову зацікавленість і однакове ставлення до всіх. Крім того, поважаємо кожну окрему людину й готові реагувати відповідно до цієї поваги. Також ми відкриті до інших і до всієї ситуації.

Отже, коли ми зустрічаємо когось, нам, звісно, потрібні спокійний, неосудливий ум і дбайливе ставлення. Ми відкриті до того, щоб сприймати всю інформацію в міру її змін. Ми однаково зацікавлені в людині й турбуємося про неї так само, як про будь-кого іншого, – тобто щиро зацікавлені й небайдужі. Ми визнаємо й поважаємо її індивідуальність і відповідно реагуємо. Усе це насправді складається в один стан ума. Саме до такого рівня глибинного усвідомлення ми прагнемо у своїй практиці.

Пам’ятайте, у нас уже є робоча основа для всього цього, адже кожен із нас має базовий рівень усіх п’яти типів глибинного усвідомлення. Що більше ми тренуємося й практикуємо, то більше розвиваємо їх на духовному шляху до стану будди. Як будда, ми здатні досконало поєднати всі п’ять у єдину мережу.