Як присвятити життя практиці

Вибудовування стабільної щоденної практики

(Там) нехай завжди перебуватиму стабільно у своїй буддовій постаті.

Там – тобто у тихому, відлюдному місці на самоті – нехай завжди перебуватиму стабільно у своїй буддовій постаті. Тут Атіша дає ще один натяк на практику тантри.

Він пише: "Нехай завжди перебуватиму стабільно". Для того щоб віднайти стабільність, нам потрібна щоденна практика медитації – і не важливо, яка саме. Це особливо помічно, коли наше життя сповнене метушні та нескінченних справ: мати одну сталу практику, яку виконуємо щодня. Хай який безлад відбувається у житті, у нас залишається цей стабільний ментальний стан – стабільне місце, куди ми можемо повернутися. Це дає нам відчуття безперервності, що є надзвичайно важливим для стабільності.

Якщо працюємо з буддовою постаттю, їдамом, як ми це робимо в тантрі, ми фактично відмовляємося від свого старого образу "я", пов’язаного з повсякденною суєтою, і приймаємо новий образ – звісно, на основі бодгічітти, зречення і розуміння порожнечі. Цей новий образ "я" – це образ будди у формі певної постаті, наприклад, Авалокітешвари чи Тари, яка втілює різноманітні якості, яких ми прагнемо досягти.

Коли ми опиняємося в тихому місці, дуже важливо, за словами Шантідеви, "відсторонити" і наше тіло, і наш ум від усієї метушні.

(VIII.89) Обміркувавши ці та інші переваги відсторонення і таким чином повністю стишивши свої блукаючі думки, я медитуватиму на бодгічітту.

Та ми маємо переміститися у відлюдне місце має не лише тілом. Ми також маємо ізолювати свій ум від усіх старих зв’язків, прив’язаностей тощо. Ми відсторонюємо ум від того образу "я", який ми мали в місці, що його покинули. Саме тому робота з буддовою формою дуже корисна. Вона допомагає замінити наш сансаричний образ "я" на більш "нірванічний", якщо можна так висловитися – такий, що не несе в собі старих негативних асоціацій (негативних у сенсі турбуючих емоцій). Буддова форма уособлює наше майбутнє просвітлення, якого ми прагнемо досягти за допомогою бодгічитти.

Згадування про власні недоліки для подолання лінощів

Коли виникає відчуття лінощів або виснаження, нехай я перелічую свої недоліки.

Як я часто казав, поки ми не стали архатами, продовжуватимуться злети й падіння сансари. Така вже природа сансари. Іноді нам хочеться медитувати, а іноді – ні. Іноді усе йде добре, а іноді – шкереберть. Іноді ми почуваємося ледачими й виснаженими, а іноді – сповненими сил. Головне – продовжувати попри все. Як сказано в попередньому вірші, ми сприймаємо ці стани як ілюзію. Не робіть трагедії з цих злетів і падінь. Просто рухайтесь далі.

Аби допомогти собі подолати лінощі та виснаження, Атіша радить перелічувати власні недоліки. Інакше кажучи, ми нагадуємо собі, що лінь і виснаження – це недоліки. Це перешкоди, які ми прагнемо подолати. Ми згадуємо свою мотивацію до медитації: ми хочемо подолати такі стани, як лінощі, зневіра, втома й жалість до себе, і навчити свій ум не відволікатися на прив’язаність, гнів тощо.

Кажучи собі: "Але саме тому я тут і сиджу. Саме тому я й хочу медитувати – бо я почуваюся ледачим і не хочу робити нічого корисного", – ми підтверджуємо свою мотивацію, і це дає нам сили рухатися далі. Це частина наполегливості – ми приймаємо той факт, що в сансарі будуть злети й падіння; ми приймаємо ці труднощі. У нас немає ілюзій щодо цього. Ми просто рухаємось вперед; ми докладаємо зусиль.

Щойно ми нагадали собі про мотивацію подолати ці недоліки:

Самовиправлення за допомогою самодисципліни

І згадую сутнісні аспекти поведінки, що приборкує.

Тут ідеться про етичну дисципліну – здатність виправляти власні вади. Суть у тому, що ми маємо самі розпізнавати свої вади й недоліки в мить їх виникнення і пам'ятати про те, що їх треба виправляти. Це те, що часто називають "внутрішнім ґуру". Нам не потрібен зовнішній ґуру, аби він нас виправляв. Нам не потрібен поліціант, мама чи тато. Ми здатні самі усвідомити, коли діємо всупереч тому, чого прагнемо досягти, або коли наша поведінка перестає бути конструктивною.

Тоді нам просто треба взяти й виправити це. Без зайвих вагань. Робимо це, як казала моя мама, "рішуче й одразу". Просто діємо. Як коли хочемо прийняти душ, але вода трохи прохолодна: "Ну, то просто зроби це; просто стань під воду. Або мийся, або ні. Якщо вже наважився – то не зволікай.

Якщо ж навіть побачу інших, нехай говоритиму спокійно, лагідно й щиро, позбудуся будь-якої похмурості або закритості у виразі обличчя й завжди посміхатимуся.

Це знову дуже нагадує текст Шантідеви:

(V.71) Тож я матиму самовладання і завжди усміхнене обличчя. Я перестану хмуритися і кривитися (з засудженням), а буду приязним до всіх істот-блукальців і буду чесним.

Навіть якщо живемо і практикуємо в усамітненні, ми неодмінно будемо зустрічати людей. У спілкуванні з ними важливо поводитися спокійно й лагідно. Якщо наша практика стабільна, ми будемо внутрішньо врівноваженими, і це заспокоюватиме інших.

Однак важливо, щоб цей спокій не перетворювався на зачерствілість. Наведу приклад: коли я повернувся до Америки після перших кількох років в Індії, я проводив якийсь час зі своєю сестрою. Вона зауважила: "Ти такий спокійний, що мене аж нудить". Я був схожий на зомбі: постійно зберігав незворушність і не виявляв жодних емоцій, а моя сестра – людина дуже емоційна. Тож бути спокійним і лагідним не означає ходити навколо як зомбі з кам'яним обличчям. Нам потрібна міміка, ми маємо відгукуватися та реагувати на співрозмовника.

Щодо виразу обличчя, у тексті сказано позбутися похмурості або закритості. Особливо якщо це виникає через пиху – коли ми думаємо, які ми чудові, бо "ведемо духовне життя". Ми дивимося на інших зверхньо з виразом осуду: "О, ти займаєшся бізнесом?" чи ще якимись сансарічними справами. "Ти досі п'єш пиво? П'єш вино?". І робимо такий вираз обличчя, щоб на ньому чітко читалися зверхність і зневага.

Тому нам потрібно завжди зберігати усмішку. Це не означає "голлівудську" усмішку з реклами, абсолютно фальшиву. Натомість ми маємо, як каже тут Атіша, бути щирими, говорити від серця, не бути пихатими, не задирати носа і нікого не засуджувати. Як завжди каже Його Святість, зустріч з іншою людиною – це просто радість, спілкування на рівні "людина з людиною".

У тренуванні із розвитку чутливості є частина, де ми вчимося спостерігати за своєю мімікою. Ми намагаємося помітити, чи не хмуримося ми, чи не зморщуємо чоло, чи не кривимо губи. Якщо ми відчуваємо, що м'язи обличчя напружені, ми намагаємося розслабити їх, пом'якшити вираз. Це дуже важливо, адже часто наше обличчя автоматично набуває похмурого або невдоволеного вигляду. Це невербальний сигнал: ми цього не помічаємо, але інша людина його зчитує.

З іншого боку, може виникнути інша мімічна крайність – бути занадто інтенсивна міміка. Ми помічаємо це в інших, коли, наприклад, ми щось кажемо, а людина реагує так бурхливо, що нам стає ніяково: "Ця людина переймається через мої слова більше, ніж я сам".

А якщо бачу інших постійно, нехай я не буду скупим, а радію можливості дарування й позбудуся заздрості.

Іноді ми живемо з іншими людьми – чи то в умовах ритріту з однодумцями, чи то в оточенні людей з абсолютно іншими інтересами. Коли ми бачимо інших постійно, важливо не бути скупими щодо своїх речей. "Це моє, тобі не можна цим користуватися", "це моя їжа в холодильнику", "це мій стілець" – це звучить як у казці про трьох ведмедів: "Хто сидів на моєму стільці? Хто спав у моєму ліжку?". Така поведінка створює величезну напругу і псує стосунки з тими, з ким ми ділимо побут.

Натомість ми радіємо можливості дарувати – отримувати задоволення від того, що ділимося з іншими. Також ми позбуваємося заздрості. Тут ідеться про заздрість до чужого майна: "Я хочу користуватися всіма твоїми речами, бо вони кращі за мої". Звісно, цю пораду не так просто втілити в життя, бо часто трапляються люди, які хочуть нами скористатися, завжди беруть наші речі замість своїх і так далі. Це вимагає неабиякого терпіння.

Це справді цікаво: з людьми, які нам дуже подобаються і з якими ми відчуваємо близькість, ми готові ділитися всім, навіть зубною щіткою. Проте з тими, хто нам не настільки близький, ми ділитися не хочемо. Ми навіть не хочемо сидіти з ними за одним столом. Отже, наша здатність дійсно практикувати ці настанови багато в чому залежатиме від того, чи зможемо ми розвинути рівне ставлення до всіх людей.

Коли нам все ж доводиться встановлювати межі, ми намагаємося робити це на основі розуміння того, що є конструктивним, а що – руйнівним. Наприклад, ми не дамо свій комп’ютер маленькій дитині, бо вона його майже напевно зламає, і не ділимося ним з безвідповідальними людьми, які теж можуть його пошкодити. Однак у ситуаціях, де шкоди не буде, важливо ділитися. Та як я вже казав, практикувати це зовсім не просто.

Але саме відчуття радості від дарування є ключовим. Коли ми ділимося, це робить нас щасливими. Більшість із нас знає, як це, бо ми вже мали такий досвід. Коли ми справді когось любимо, ми щасливі щось цій людині подарувати. Нам так приємно, коли вона приймає наш дарунок і вважає його корисним. Ми намагаємося поширити це бажання ділитися і на тих, до кого не відчуваємо особливої близькості. Таким чином – не будучи скупими, не заздрячи чужому і радіючи можливості давати – ми стаємо дуже приязними.

З іншого боку, ми маємо бути непохитними і впертими, як бик, коли йдеться про дотримання режиму практики. Якщо хтось претендує на весь наш час, через що ми не можемо виконувати щоденну медитацію, ми мусимо встановлювати межі. Або якщо хтось хоче використовувати наші чаші для офір як попільницю – ми не дозволяємо цього; таки ми не "ділимося". Ми маємо бути непохитними щодо практики й не дозволяти іншим переступати певні межі.

Ґеше Нґаванґ Дарґ’є цитував тибетський вислів на цю тему: "Не віддавай мотузку від свого носового кільця в чужі руки. Тримай її сам". У бика чи буйвола в носі є кільце. Крізь нього проходить мотузка, і бик мусить іти туди, куди його ведуть. Тож вислів такий: "Не віддавай цю мотузку нікому. Тримай її у своїх руках". Інакше кажучи: "Будь сам господарем своїх дій". У зв'язку з цим Атіша каже:

Щоб оберігати уми інших, нехай я позбудуся всіх суперечок і завжди маю витривале терпіння.

Ми намагаємося догоджати іншим, робити їх щасливими й не суперечити їм. Саме це мається на увазі під "суперечками" – заперечувати комусь і сваритися. Цонкапа дуже влучно сказав: "Якщо погоджуєшся з іншою людиною – на цьому суперечка закінчується". Ми просто погоджуємося: "Я згоден із тобою. Я не збираюся з тобою сперечатися". І на цьому все. Звісно, це залежить від суті питання. Проте загалом, особливо якщо людина не хоче слухати або абсолютно зашорена – і навіть якщо вона говорить повні нісенітниці, – ми просто кажемо: "Так, так". Немає сенсу сперечатися.

Це повертає нас до рядка настанов, що походить із "Коштовної гірлянди" (санскр. Ratnavali) Наґарджуни: "прийми поразку на себе, а перемогу віддай іншим". Це одна з ключових думок у "Восьми віршах тренування ума":

(5) Коли інші через заздрість поводяться зі мною несправедливо, лають, ображають абощо, нехай я прийму поразку на себе, а перемогу віддам іншим.

Це надзвичайно важлива й корисна порада. Ми приймаємо поразку на себе: "Гаразд, я неправий. Твоя правда". Яка різниця? Нам не обов’язково завжди залишати за собою останнє слово. У цьому й полягає суть останнього рядка попереднього вірша.

Проте існують певні межі. Якщо людина збирається вчинити щось руйнівне, ми маємо встановити межу. Якщо хтось каже: "Ходімо стріляти кенгуру", ми ставимо межу. Ми кажемо "ні". На це ми не погоджуємося. Проте якщо хтось каже: "Небо зелене", а ми відповідаємо: "Ні, воно синє", то немає сенсу продовжувати суперечку. Кому яка різниця? Це особливо актуально в політичних чи релігійних дискусіях, де співрозмовник категорично не хоче нічого слухати. То який у цьому сенс? Подальша розмова перетворюється на пусті балачки. Тож ми просто кажемо: "Добре. Поговорімо про щось інше". І на цьому крапка.

Навіть коли хтось нас критикує або вказує на наші помилки чи недоліки, ми не сперечаємося. Ми кажемо: "Дякую. Дякую, що вказав на це", – і не важливо, правда це чи ні. Немає сенсу займати оборонну позицію. І тим паче часто те, що кажуть – правда. Особливо важливо не захищатися, якщо на щось вказують лише для того, щоб нас образити чи проявити агресію. Відповідь "Дякую, що вказав на це" повністю розчиняє будь-яку ворожість. Це кінець суперечки.

Однак, якщо нас у чомусь звинувачують, ми не говоримо "дякую", не розібравшись, чи це правда. Очевидно, потрібно все перевіряти з розпізнаванням. Якщо хтось каже: "Ти взяв мою ручку", а ми її не брали, ми не відповідаємо "дякую". Інакше нас попросять її повернути, а в нас її немає. Тут ідеться про ситуації, коли люди критикують наші недоліки чи помилки, називають нас жадібними тощо. Тоді ми кажемо: "Вибач. Дякую, що зауважив це. Я над цим працюватиму". Не потрібно ставати в оборону.

Як не бути мінливим у дружбі

Нехай я не буду ані підлесливим, ані мінливим у дружбі, а завжди залишатимуся вірним.

Це дуже важливо у дружбі. В англійській мові є вираз "fair-weather friends" – "друзі до першої негоди". Це люди, які приязні, поки все йде добре і ситуація вигідна, але щойно у нас виникають труднощі й ми стаємо не надто приємними у спілкуванні – вони нас кидають. Отже, навіть коли інші говорять про нас погане, помиляються чи якось ранять нас, важливо і далі бажати їм щастя.

Бути мінливим у дружбі означає постійно змінювати друзів: кидати одних і переходити до інших. Це нагадує завоювання чергового "трофея", особливо коли присутній сексуальний контекст.

Такі речі свідчать про нестабільність дружби. Або ми насправді не впевнені, що ця людина – наш друг, або ж ми нещирі. Тож у цьому сенсі нам потрібно залишатися вірними – не лише за "гарної погоди", а й у негоду; не лише тоді, коли друзі поводяться добре, а й коли вони роблять помилки.

Повага до друзів

Нехай ніколи не ображаю інших і зберігаю шанобливе ставлення.

Дехто дружить лише з багатими й впливовими – тими, від кого можна щось отримати. Щойно з’ясовується, що вигоди немає – рекомендацій, грошей, можливостей, сексу тощо – вони розривають зв’язок. Вони ображають і принижують тих, від кого не мають користі, і не хочуть мати з ними нічого спільного.

Тут Атіша має на увазі індійську кастову систему. Не діліть людей на касти: "Я можу дружити лише з людьми зі своєї касти" або "Я можу дружити лише з людьми зі свого соціального кола чи вікової групи" абощо. Натомість зберігайте шанобливе ставлення до кожного. Будь-хто може стати нам  близьким другом.

Що ж робити, коли люди приходять до нас лише щоб скористатися нами – хочуть щось отримати, а коли ми перестаємо бути корисними, зникають? По-перше, якщо ми практикуємо шлях бодгісаттви, ми раді, що вони приходять. Ми раді, якщо можемо їм допомогти. Якщо вони йдуть – це їхня втрата. Прикро, що вони більше не відкриті до нашої допомоги.

Це особливо актуально для вчителів. Це велика проблема, з якою стикаються багато західних вчителів Дгарми. Чимало людей приходять, стають учнями, вчаться певний час, а потім зникають. Вчителі засмучуються: "Чому вони більше не приходять? Що сталося? Я зробив щось не так?" У такій ситуації слід думати так: "Це їхня втрата. Учення доступне, і якщо вони йдуть – це їхня карма. Якщо вони хотіли мене лише використати – це їхній недолік. Я готовий допомагати незалежно від того, хочуть вони мене використати чи ні".

Щодо використання – ми даємо стільки, скільки доречно. Ми не даємо надміру, бо це може зашкодити і нам, і іншим. Не дозволяйте людям виснажувати себе. Встановлюйте межі. Рінґу Тулку дуже влучно сказав: прохань може бути безліч, але ми можемо виконати лише частину з них – ми ще не будди і не вміємо множитися на мільйон форм одночасно. Проте ми намагаємося дати бодай щось, навіть щось невелике, щоб не відмовляти людині цілком.

Коли ж є потреба відмовити, мені подобається одна з порад Міс Манерс. Міс Манерс (англ. Miss Manners, Міс Гарні Манери) – це американська "королева етикету", до якої звертаються за порадами на цю тему. Вона каже, що в таких ситуаціях варто просто сказати: "Мені дуже шкода". Не виправдовуйтеся. Не пояснюйте причини, чому ви не можете допомогти. Просто: "Ой, мені дуже шкода, я не зможу цього зробити". Якщо ви почнете пояснювати, з вами почнуть сперечатися, і вам доведеться захищатися. Просто: "Мені дуже шкода". Велика ґуру, ця Міс Манерс.

Давати вчення й настанови з єдиною мотивацією – допомогти

Тоді, передаючи настанови іншим, нехай я матиму співчуття і бажання допомогти.

Якщо ми даємо поради чи вчення (навіть у неформальній розмові), ми робимо це вільно, не заради грошей чи слави. І не тому, що хочемо сподобатися людині чи зробити її залежною від нас – це ще серйозніша помилка. Порада буде набагато щирішою, якщо ми уникнемо всього цього.

Далі, щодо того, як обирати, яку практику Дгарми виконувати, Атіша пише:

Нехай ніколи не заперечую Дгарму і, спрямувавши свій намір на те, чим палко захоплююся, нехай докладаю зусиль, щоб розділити свої дні й ночі (що минають) через брами десяти діянь Дгарми.

Нам важливо усвідомити, що Будда навчав багатьох різних методів і практик, тому ми не заперечуємо жодних із них. Ми не кажемо: "Це не вчення Будди", "це не приносить користі" або "це неправильна практика". Ми відкриті й приймаємо всі вчення Дгарми.

З усього спектру буддійських практик ми обираємо ту, що підходить саме нам, до чого відчуваємо щиру прихильність і зв'язок – чи то тибетська традиція, чи то тхеравада, чи дзен; а у межах тибетського буддизму – ту чи ту традицію, ту чи ту практику, хоч то Ґуру Рінпоче, хоч Цонкапи. Це не має значення. Усі вони однаково можуть привести нас до визволення й просвітлення.

Нам потрібно знайти те, що найбільше підходить, на що можемо рівнятися і чим можемо палко захоплюватися. Слово "захоплюватися" тут також означає "мати тверду переконаність". Ми маємо бути твердо впевнені, що саме цей шлях нам підходить. На нас не має впливати популярність методу чи те, чим займаються наші друзі. Ми дійсно впевнені у своєму виборі й вкладаємо в нього серце.

Десять діянь дгарми

Розділити свої дні й ночі практикуючи десять діянь Дгарми не означає, що ми мусимо робити всі десять щодня. "Дні й ночі" – це просто "наш час". Отже, ми намагаємося присвячувати свій час тому виду практики, який нам найбільше підходить. Які саме практики ми можемо робити? Ось десять діянь Дгарми:

1. Переписування текстів – означає просто зробити ксерокопію. У давнину це означало переписувати писання від руки, оскільки друку не було, і копії робили вчення доступними для інших. Навіть зараз, коли тексти легко знайти, переписування або набір тексту допомагає краще засвоїти зміст, особливо тих писань і настанов щодо практик, у яких ми зацікавлені. 
2. Офіри Трьом Дорогоцінностям – це завжди добра практика, особливо з мотивацією: "Нехай я зможу практикувати належним чином".
3. Допомога бідним і хворим – загальноприйнята практика махаяни, яку ми робимо в будь-якому разі.
4. Слухання вчень, до яких маємо глибоку пошану і тверду переконаність.
5. Читання текстів, що стосуються вчень, які ми особливо цінуємо.
6. Заглиблення у суть вчень через медитацію – тобто медитувати й виконувати ту практику, яка пов’язана з конкретним вченням або стилем, що нам підходить. 
7. Пояснення вчень – якщо ми здатні пояснити вчення або поділитися ними й обговорити з тими, хто так само ними цікавиться – ми робимо це.
8. Проголошення сутр – це також дуже надихає. Читання вголос текстів, пов’язаних із темою, яка нас цікавить – чи то пуджі, хвали, сутри абощо, – особливо надихає, коли ми робимо це разом з іншими.
9. Розмірковування над змістом текстів, що стосуються теми нашого зацікавлення, – думати про них протягом дня, коли з’являється нагода.
10. Односпрямована медитація на зміст вчень, намагаючись по-справжньому зосередитися на їхній суті.

Так ми проводимо час, вивчаючи та практикуючи той напрям буддизму, до якого відчуваємо схильність. І робимо це, не заперечуючи й не принижуючи інші вчення, які дав Будда.

До цього списку можна додати багато іншого: транскрибування лекцій, записування отриманих настанов, поширення їх серед інших тощо. Це також діяння Дгарми. Найкращий спосіб засвоїти вчення – це записати його зміст одразу після заняття.

Нехай присвячую великому неперевершеному просвітленню всі конструктивні вчинки, накопичені протягом трьох часів, і поширюю свою позитивну силу на всіх обмежених істот.

Якщо не присвячуємо свої позитивні вчинки досягненню просвітлення, ми лише накопичуємо позитивну карму для покращення умов сансари. Тому важливо присвячувати ці дії – те, що ми зробили в минулому, робимо зараз і зробимо в майбутньому, – просвітленню і поширювати цю позитивну силу на всіх інших. Тобто ми присвячуємо не тільки власному просвітленню, але й просвітленню всіх істот.

Також, хай би скільки позитивної сили ми накопичили, ми ділимося з іншими. Якщо ми чогось навчилися і завдяки цьому здобули якусь позитивну силу, ми ділимося нею. Скажімо, якщо у нас є зв’язки в Індії, і ми знаємо, за яких умов можна поїхати туди навчатись, і як отримати таку можливість, ми ділимося цією інформацією та контактами. Це означає ділитися своєю позитивною силою, ділитися своїми успіхами, щоб інші також могли отримати від цього користь.

Щоб накопичувати позитивну силу, як каже Атіша:

Офірування молитви в семи частинах для накопичення позитивної сили

Тож нехай я завжди промовляю велику молитву практики в семи частинах.

На цьому також наголошує Шантідева. Практика в семи частинах складається з: (1) поклонів, (2) підношень, (3) відкритого визнання своїх негативних вчинків і застосування протидій, (4) співрадіння позитивним якостям, (5) прохання дарувати вчення, (6) прохання до вчителів не йти зі світу, і (7) присвячення заслуг.

Діючи таким чином, нехай я довершу дві мережі позитивної сили та глибокого усвідомлення, а також вичерпаю свої два затьмарення.

Виконуючи таку практику – практику в семи частинах, подальшу медитацію, десять діянь Дгарми тощо – ми розбудовуємо і зміцнюємо дві мережі позитивної сили та глибокого усвідомлення, так звані "накопичення заслуг і мудрості". У цьому процесі ми також вичерпуємо, тобто позбуваємося, двох затьмарень: емоційних, що перешкоджають звільненню, та когнітивних (пізнавальних), що перешкоджають просвітленню.

Відтак, надаючи сенсу надбанню людського тіла, нехай досягну неперевершеного просвітлення.

У 26-му вірші Атіша описує сім коштовностей ар’їв – сім коштовностей, які приводять нас до стану ар’ї, тобто до стану прямого пізнання порожнечі. Це ті самі коштовності, які він згадував раніше:

Перелік семи коштовностей

Коштовність віри у факти, коштовність етичної самодисципліни, коштовність щедрості, коштовність слухання, коштовність турботи про те, як мої дії позначаються на інших, і моральної гідності, а також коштовність розпізнавального усвідомлення – разом їх сім.

Ці священні коштовності – це сім коштовностей, які ніколи не вичерпаються.

Вони ніколи не закінчаться. Коли ми говоримо про "коштовність", нам слід уявляти не просто якусь одну дорогоцінність, а радше скарб, який ми накопичуємо дедалі більше.

Що більше зростає наше розуміння Дгарми й дгармічних вчень, то міцнішою стає наша переконаність у фактах, викладених у вченнях – (1) коштовність віри у факти, – і тим більшим скарбом вона стає.

Далі, (2) етична самодисципліна – дедалі більше утримуватися від негативних вчинків і дедалі більше залучатися до позитивних, конструктивних дій, таких як медитація чи допомога іншим, – також накопичується, мов скарб.

(3) Коштовність щедрості – змога дарувати іншим матеріальні речі, свій час і енергію, вчення й поради, а також захист від страху. Захист від страху означає не лише врятувати когось у небезпеці; це також означає дати людям відчуття, що їм нічого боятися з нашого боку. Вони не мають остерігатися, що ми щось хочемо від них отримати, що відштовхнемо або проігноруємо їх. Ми маємо неупереджене ставлення до всіх – тож даруємо їм свою неупередженість. Ми також даруємо їм свою любов, бажаючи їм щастя. Таку щедрість можна розвивати нескінченно, поширюючи її на дедалі ширше коло людей.

(4) Коштовність слухання. Чим більше вчень ми чуємо і вивчаємо (адже нам потрібно роздумувати над ними та медитувати), і чим більше ми їх реально пам’ятаємо, тим більшим скарбом стає слухання.

Далі йдуть (5) коштовність турботи про те, як наші дії позначаться на інших, та (6) коштовність моральної гідності. Ці два фактори – дві коштовності – є основою етичної самодисципліни. Вони завжди присутні в конструктивному стані ума.

Перша з коштовностей – моральна гідність. Ми поважаємо себе, поважаємо свою природу будда, і тому нам небайдуже, як наша поведінка відбивається на нас самих: "Я маю стільки поваги до себе і до своєї природи будди, що не поводитимуся як ідіот; я не діятиму руйнівно". Часто, коли люди не мають гідності, коли її в них відібрали (що часто трапляється під час регіональних конфліктів у світі), їм стає байдуже, що робити. Вони стають терористами-смертниками тощо. У них немає почуття самоповаги, власної гідності, власної цінності, через що вони думають: то чому б не стати терористом-смертником? Та коли ми маємо почуття власної цінності, моральну гідність, ми стримуємо себе від негативних вчинків. Ми думаємо: "Я не опускатимуся до такої поведінки".

Другий фактор – турбота про те, як наші вчинки позначаться на інших. Ми настільки поважаємо своїх батьків, учителів, друзів, свою духовну традицію, свою спільноту чи країну, що замислюємося: "Якщо я чинитиму негативно, що подумають про мою родину?" "Що подумають про буддизм – адже я практикуючий буддист?" "Що подумають про людей з мого краю?" і так далі.

Ці два фактори є основою етичної дисципліни, і вони можуть ставати дедалі сильнішими.

Нарешті, (7) коштовність розпізнавального усвідомлення – це здатність розпізнавати не лише те, як речі існують і як вони не існують, а й те, що є корисним, а що – шкідливим, що благотворним, а що – руйнівним, що є слушним використанням часу, а що – марнуванням часу.

Це сім коштовностей, які ніколи не вичерпаються. Вони ніколи не закінчаться. Їх неможливо вкрасти.

Зберігання своєї практики в таємниці

Про них не можна згадувати перед напівлюдьми.

Під "напівлюдьми" маються на увазі привиди, духи-шкідники, які можуть створювати перешкоди. По суті, тут ідеться про те, що нам не варто ходити й вихвалятися: "Я так багато вивчив", або "У мене така сильна дисципліна", чи "У мене така глибока віра", адже це лише притягує перешкоди. Ми з повагою бережемо ці коштовності всередині себе. Ми не хизуємося і не хвалимося. Нам не потрібно носити їх напоказ, як прикраси, щоб справити на когось враження. Вони просто є в нас – як внутрішній скарб.

Останній вірш, без сумніву, є найвідомішим із цього тексту, і його цитують найчастіше:

Коли я серед багатьох, нехай пильную свою мову; коли залишаюся наодинці, нехай пильную свій ум.

Це надзвичайна порада. За чим саме нам слід спостерігати і що виправляти, якщо щось починає розвиватися в руйнівному напрямку?

Коли ми з іншими – це наша мова. Чи не кажемо ми якусь дурницю? Чи не ранимо почуття іншої людини своїми словами? Чи не говоримо неправду? Чи не вихваляємося? Можливо, нав’язливо скаржимося? Що саме ми робимо? Отже, ми пильнуємо свою мову. Якщо відчуваємо, що ось-ось бовкнемо щось безглузде, ми або виправляємо себе, або просто тримаємо язика за зубами.

Коли ми наодинці – це наш ум. Ми стежимо за тим, що думаємо і що відчуваємо. Тобто фокус нашої пильності не обмежений лише дискурсивними думками; ми також спостерігаємо за своїм настроєм та емоціями, що виникають. І коли ми помічаємо щось руйнівне або турбуюче, ми намагаємося застосувати протидію.

Це найкраща порада. Вона підсумовує весь шлях. Як я вже казав, це дуже відомий вірш, і ним завершується весь текст.

Щодо того, з чого почати застосування цих настанов у повсякденному житті, на мою думку, – особливо з огляду на те, що текст не дуже довгий – корисно буде читати його щодня, через день абощо, аби призвичаїтися до цих ідей. Якщо ми так робитимемо, то щоразу, коли в житті виникатиме ситуація, подібна до описаних у віршах, ми згадаємо потрібну настанову, адже ми перечитували її знов і знов, і вона стала нам звичною.

Не можна сказати, що якийсь один пункт у тексті важливіший за інші. Усі спрямовані на те, щоб навчити нас розвивати бодгічітту – розуміння того, що є корисним, і, особливо, того, що не є корисним. Коли ми навчаємося розпізнавати те, що не є корисним, ми намагаємося застосувати поради, наведені в тексті. Наприклад, коли ми відчуваємо дуже сильну самотність і прив’язаність до інших людей, ми замислюємося над тим, як надмірне проведення часу з ними відволікає нас від практики й заважає їй. З іншого боку, коли навколо нас багато людей, ми думаємо про те, як можемо їм допомогти. Кожен аспект цього вчення стосується певної життєвої ситуації. Тож щойно така ситуація виникає — ми застосовуємо відповідну настанову.

Корисно читати щось подібне щодня. Це не обов'язково має бути саме цей текст, але якщо він здається нам особливо корисним, тоді можна читати його. Залежно від того, як минає наш день, той чи той вірш здаватиметься більш актуальним – тоді варто зупинитися і поміркувати над ним. Це і є правильний підхід. Це ніби начитування мантр на вервиці. Ми перебираємо вервицю, проходячи через усі вірші та пункти. Таким чином ми постійно нагадуємо собі про ці пункти. Я вважаю, що саме так можна найкраще їх засвоїти.

А далі ми починаємо над ними працювати. Є багато способів це робити. Мій особистий підхід – це переклад. Коли ми перекладаємо або записуємо вчення, ми змушені розмірковувати над ними. Якщо ми робимо нотатки під час занять, то вдома можемо переписати їх охайніше. Це дає більше можливостей поміркувати над почутим, особливо якщо думати про те, як ці знання можуть допомогти іншим. Неважливо, чи допоможуть вони насправді; головне – мати таку мотивацію. Доволі важко просто сидіти в медитації, роздумувати й при цьому утримувати інтерес та увагу. Проте записування або переклад вчень дають змогу замислитися над ними набагато глибше.

Я вважаю переклад надзвичайно корисним у цьому сенсі. Зараз я працюю над новим перекладом тексту Шантідеви, спираючись і на санскрит, і на тибетську мову. Хоча я викладав його кілька років тому, причому дуже повільно й ретельно, зараз я переглядаю його наново. Я розглядаю буквально кожне слово в санскриті й тибетській, намагаючись знайти найкращий варіант перекладу і зрозуміти, як це тлумачать тибетці, у чому різниця між двома мовними версіями тощо. Текст став мені настільки близьким, що тепер я пам'ятаю багато віршів напам’ять. Тож читати текст або його частину щодня, перечитуючи його знов і знов, – дуже корисно. Він стає справді знайомим.

Є багато подібних хитрощів. Уґ’єн Цетен Рінпоче навів один дуже гарний приклад. Він розповідав, що коли читає молитви й тексти практик, як роблять усі тибетці, він промовляє кожен рядок чи фразу тричі поспіль. Якщо ми робимо так, то справді замислюємося над кожним пунктом. Ми можемо прочитати практику дуже швидко, особливо якщо робимо це щодня роками. Але є небезпека пролетіти крізь текст на надшвидкості, взагалі ні про що не думаючи. Але якщо взяти кожну фразу і повторити її тричі перш ніж перейти далі, ми дійсно знаходимо час, щоб поміркувати над нею або візуалізувати те, про що йдеться. Це дуже цінна порада від великого лами, Уґ’єна Цетена Рінпоче, якому зараз близько 90 років, і який ділиться власним життєвим досвідом.

Тож, читаючи такий текст, можна скористатися цією ж порадою. Якщо є час, можемо повторювати кожен рядок тричі, щоб дійсно в нього вдуматися. Не обов'язково читати все за раз, якщо це важко; можна прочитати лише кілька віршів. Як каже Шантідева у перших рядках свого твору: "Я пишу це, щоб привчити свій ум, а якщо ж це буде корисним для когось – тим краще". Отже, у нашій практиці головне не кількість, а якість.

Я справді дуже радий, що мав нагоду поділитися цими вченнями та цим поясненням, отриманим від Ґеше Нґаванга Дарґ’є. Я отримав ці вчення багато років тому, у 1973 році. На щастя, я робив нотатки. І якщо ви також робите нотатки, то через тридцять років зможете так само передати це іншим людям, наступним поколінням. Це надзвичайно цінні й дуже, дуже корисні вчення.

Прочитайте й прослухайте оригінальний текст Атіши "Намисто коштовностей бодгісаттви".