Інтегрування п’яти видів буддової мудрості в життя

Під час вправи в умі ніби автоматично виник список різних аспектів моєї особистості – наче меню, від грубших до тонших. Я також виявив, що навіть коли зосереджувався на незручних або негативних аспектах своєї особистості, у них можна було знайти щось позитивне, що варто було б розвинути й використати конструктивно. Моє запитання таке: у повсякденному житті й у практиці Дгарми ви радите працювати з цими аспектами особистості по одному чи з усіма як із цілим?

Система, яку я тут використовую, походить із традиції Карма Каґ’ю. У ній особистість розглядають за допомогою того, що ця традиція називає "базовим усвідомленням", "загальним усвідомленням" і "конкретним усвідомленням". Ці три типи усвідомлення співвідносять відповідно з дзеркальним, прирівняльним та виокремлювальним глибинним усвідомленням. У кожну мить наша ментальна активність породжує когнітивне поле з’яв, яке ми усвідомлюємо базовим усвідомленням; загальну картину того, що постає в цьому полі, – загальним усвідомленням; а різні деталі, які є об’єктами нашого пізнання, – конкретним усвідомленням. По суті, усі три працюють разом, але в цій вправі ми розглядаємо їх поетапно. У полі свого життя ми охоплюємо весь спектр своєї особистості, а потім окремо працюємо над урівноваженням кожного її аспекту в контексті цілого.

У кожного з нас є багато різних граней або аспектів особистості. Це той базовий матеріал, з яким нам доводиться працювати в цьому конкретному житті. Наприклад, ми можемо мати гарне почуття гумору або дуже запальний характер; можемо бути повільними чи дуже швидкими. Можемо бути дуже серйозними або доволі невимушеними, спортивними чи інтелектуальними. Можемо бути товариськими або любити усамітнення. У нас є найрізноманітніші риси особистості, і в житті треба визнавати їх усі й працювати з ними. Як саме? Як нам урівноважити їх, мінімізувати негативні сторони й максимально розкрити позитивні? Саме для цього призначена ця вправа.

Звісно, тут постає запитання: чи справді ми можемо змінити свою особистість? Можливо, це дещо штучне розрізнення, але, гадаю, з одного боку існують риси особистості, а з іншого – турбуючі емоції. Турбуючі емоції не обов’язково є невіддільною частиною нашої особистості в цьому житті.

Наприклад, гарне почуття гумору чи серйозність – це зовсім не те саме, що сильна жадібність або гнівливість. Щодо турбуючих емоцій, ми, звісно, можемо застосовувати методи Дгарми, щоб позбуватися жадібності, егоїзму, гніву, ревнощів, зарозумілості тощо. Натомість у межах цього розрізнення між турбуючими емоціями й рисами особистості схильність перебувати серед багатьох людей або на самоті радше є рисою особистості. Жодна з цих двох схильностей сама по собі не обов’язково створює проблеми.

Деякі речі, наприклад, наш рівень інтелекту, змінити не так легко. Очевидно, за допомогою різних методів ми можемо розвивати інтелект, але все ж у цьому житті стартуємо з певного базового рівня. Ми можемо мати дуже сильну уяву або не мати її. І знову ж, уяву можна тренувати, однак існує певний початковий рівень. До інших рис особистості можуть належати, наприклад, більша чи менша креативність; сильна або слабка потреба в ніжності; сильний чи слабкий сексуальний потяг. Усе, що можливо, ми намагаємося врівноважити, використовуючи сильні сторони кожної грані й зменшуючи її слабкі сторони.

Утім, хай би яким робочим матеріалом ми володіли, важливо намагатися поєднати все це в гармонійне, добре інтегроване ціле – наче різні музичні інструменти в оркестрі. Ми хочемо, щоб вони разом виконували прекрасну симфонію, а не звучали неузгоджено й ворогували між собою. За такого підходу треба справді працювати з кожною гранню особистості: спочатку з кожною окремо, а потім гармонізувати дедалі більше аспектів разом.

Цю методику можна поширити й на інші сфери життя. Наприклад, розглянути всі наші стосунки. У нас є стосунки з членами сім’ї, друзями, вчителями, діловими партнерами, а також із працівниками магазинів, у яких ми робимо покупки. Ми можемо дослідити всі ці стосунки й застосувати ті самі кроки, щоб максимально розвивати позитивні аспекти кожних стосунків і мінімізувати негативні чи нездорові. Ми можемо намагатися привести в гармонію різні стосунки у своєму житті.

Однак це не означає, що всі наші друзі й родичі мають добре ладнати між собою або що ми повинні проводити з усіма однакову кількість часу. Питання в тому, яке місце кожні стосунки посідають у нашому житті. Чи не перебільшуємо ми значення одних, а іншими – нехтуємо? Чи не руйнують одні стосунки інші? Це цікава сфера для дослідження, і п’ять типів глибинного усвідомлення можуть нам у цьому допомогти.

Іноді ми не усвідомлюємо значення певних стосунків у своєму житті. Наприклад, можемо бути дуже залучені в сімейні стосунки й не розуміти, наскільки важливо мати незалежні дружні зв’язки поза сімейним колом, а не лише спільних друзів із партнером. Чи перебуває людина у стосунках або шлюбі чи ні, та жінкам дуже важливо мати подруг, а чоловікам – друзів-чоловіків. Якщо цим нехтувати, у житті можуть виникати труднощі й відчуття, ніби чогось бракує.

Ще один вимір застосування цього методу – розглянути різні етапи, “глави” свого життя й спробувати інтегрувати їх усі. Дуже часто ми схильні приділяти надмірну увагу певним аспектам власної історії. Наприклад, на якомусь етапі життя нас могли цькувати або кривдити, і це стає головною подією всього життя. Інші етапи, навпаки, ми можемо хотіти цілковито забути, наприклад, період нездорових стосунків. Можна також розглянути різні теми, які ми вивчали в освітніх закладах. Як інтегрувати всі ці елементи? Якщо були погані переживання, чого ми з них навчилися? Які позитивні наслідки можна винести з негативного досвіду? І знову ж, ми намагаємося знайти рівновагу в межах усього свого життя.

Пригадайте нашу попередню розмову про умовне "я" і про те, що як особа, умовне "я", є приписуваним – на певній основі – явищем на основі приписування. Раніше ми загалом говорили, що основою приписування "я" є п’ять сукупностей: тіло, ум тощо. Насправді ж основа приписування охоплює все, що нас стосується: усі грані нашої особистості, усі стосунки з іншими – теперішні й минулі – та все, що сталося з нами впродовж життя. Усе це є основою приписування "я". Що ширшу основу ми враховуємо, то здоровішим може бути наше відчуття умовного "я". Крім того, ми завжди маємо бути відкритими до розширення цієї основи – новими стосунками, новими знаннями й новими аспектами, які розвиваємо.

Хибне "я" виникає, коли ми ототожнюємо "я" лише з одним-двома аспектами як зі справжнім "я" і забуваємо про всі інші аспекти, які також належать до основи приписування. Тоді виникає багато проблем. Подумаймо про це хвилину.

[Час на роздуми]

Розмірковуючи над вправами з п’ятьма сукупностями й п’ятьма типами глибинного усвідомлення, я виявив, що в будь-яку конкретну мить присутні багато думок, емоцій і почуттів. Я можу спрямувати їх в позитивному або негативному напрямку. Я також помітив, що перед виникненням кожної думки чи почуття є короткий проміжок часу й що все, що я думаю або відчуваю, – це процес виникнення та зникнення. З усіма цими речами в мене є можливість працювати конструктивно або деструктивно. Чи допоможуть усі ці нові відкриття наблизитися до розуміння пустотності, перенародження й досвіду бардо?

Усі ці відкриття справді дуже корисні для розуміння пустотності. Як щойно було сказано, особа – умовне "я" – є явищем приписування на основі п’яти сукупностей. Фактори, з яких у кожну мить складаються наші п’ять сукупностей, постійно змінюються; немає нічого статичного, що залишалося б незмінним із миті в мить. П’ять типів глибинного усвідомлення, завдяки яким ми сприймаємо й пізнаємо речі, також постійно спрямовуються на різні об’єкти й змінюються з миті в мить. Умовне "я" – це лише приписуване явище на основі всього цього; з боку цієї основи неможливо знайти жодного статичного, незмінного, монолітного "я".

Але що робить мене "мною"? Це дуже важливе запитання. Якщо основою для "я" є все, що ми переживаємо, а також різні фактори нашої особистості, стосунків та історії, і якщо все це постійно змінюється, то що саме робить мене "мною"? З погляду Ґелуґ Прасанґіки, як ми вже обговорювали, так само, як умовне "я" неможливо знайти на боці сукупностей, на боці самого умовного "я" теж неможливо знайти якусь індивідуальну визначальну характеристику, що власною силою робила б мене "мною". Оскільки ані особу, ані її індивідуальну визначальну характеристику неможливо знайти на боці основи приписування, то існування і особи, і визначальної характеристики можна встановити лише як те, на що вказують слово "особа", вислів "визначальна характеристика особи", або ж поняття особи чи поняття визначальної характеристики особи, коли їх позначають чи ментально приписують на основі певного набору сукупностей.

Крім того, якщо на боці особи немає жодної виявної характеристики, яка мала б силу робити мене "мною", то й на боці основи немає жодного гачка, за який можна було б почепити слово "я" або наше ім’я, як ми чіпляємо гачок за петлю на одязі. З боку основи немає петлі, за яку можна зачепити гачок слова "я".

Якщо ми не можемо знайти "я", це не означає, що мене не існує або що я не особа. Але що доводить чи встановлює моє існування як достовірно пізнаваної особи, умовного "я"? Саме на це запитання відповідають різні буддійські доктринальні системи. Можна сказати, що існування "мене" доводить те, що я щось роблю й щось переживаю. Це один підхід до цього питання. Прасанґіка ж підходить до нього з іншого боку.

Усі ми маємо концепцію "я" і слова "я". Ґелуґ Прасанґіка стверджує, що самість – умовне "я" як особа – є лише й виключно тим, на що вказують це поняття й слово на основі постійно змінюваних п’яти сукупностей. На боці самості або сукупностей неможливо знайти нічого, що встановлювало б існування "я", навіть разом із ментальним приписуванням сукупностям поняття "я" чи позначенням їх словом "я". Немає жодної виявної визначальної характеристики на боці сукупностей або на боці якогось виявного "я", яка мала б силу робити мене "мною" й створювала б петлю, за яку можна було б зачепити поняття та слово "я".

Ми всі визнаємо умовні позначення і слово "я". Кожен, хто бачить моє тіло, що йде вулицею, бачить мене. Ніхто з неушкодженим зором із цим не сперечатиметься. Але це "я" і щось, що робило б мене "мною", неможливо знайти з боку тіла, бо нічого такого немає; і ніхто, хто правильно розуміє пустотність, із цим не сперечатиметься. Ці три пункти встановлюють, що умовне "я" існує лише як те, на що вказують умовність, або концепція й слово "я" на основі сукупностей.

Зауважте: ментальне приписування сукупностям поняття "я" та позначення їх словом "я" не створюють "я"; і це не означає, що якби ми ментально не приписували й не позначали його, то "я" не існувало б. Умовне "я", особа, є приписуваним явищем на основі сукупностей – це факт. Але це "я" подібне до ілюзії, бо здається суцільним; ми відчуваємо його так, наче воно суцільне й може бути пізнане саме по собі, але це не так. Воно змінюється з миті в мить, бо наш досвід змінюється з миті в мить. І це не означає, що "я" як особа є якоюсь суцільною річчю, яка щомиті перетворюється на іншу, трохи відмінну суцільну річ, потім на ще одну – але в основі завжди лишається тією самою. Це теж не так.

Найважче зрозуміти, що ані з боку "я", ані з боку основи для "я" немає нічого, що робило б мене "мною". Немає жодної виявної визначальної характеристики; проте кожен із нас усе одно є індивідуальною особою, і ми можемо правильно відрізнити одну особу від іншої – так само як пінгвіни правильно розрізняють одне одного в отій зграї в Антарктиді.

Отже, є визначальні характеристики, завдяки яким наша сукупність розрізнення правильно відрізняє одну річ від іншої. Але якби таку характеристику можна було знайти на боці об’єкта і вона мала силу встановлювати цей об’єкт як достовірно пізнавану річ, це було б так, наче вона сидить усередині об’єкта, утворює навколо нього пластикову оболонку й тим самим робить його окремою річчю, відділеною від усього іншого.

Простий приклад того, що визначальні характеристики не працюють у такий спосіб, – спектр світла й діапазон кольорів. Чи є щось на боці спектра світла, що ділить його на окремі кольори – наприклад, тут червоний, тут помаранчевий, тут жовтий тощо? Чи є навколо кожного кольору пластикова оболонка, яка окреслює його діапазон, і за межами якої світло вже іншого кольору? Чи існує там щось, що ніби ламінує пластиковою оболонкою певний діапазон світла в спектрі, робить його конкретним кольором, а вже потім люди дають йому назву? Це неможливо. На боці спектра світла немає розділових ліній. Різні кольори – лише концептуальні умовності. Люди домовилися, що діапазон між однією і другою довжиною хвилі світла називатимуть червоним або помаранчевим; ми просто вигадали слова. Якщо уявити печерних людей, вони просто поєднали якісь вигуки й звуки та домовилися, що певна беззмістовна комбінація звуків буде словом – звуком, який передає значення.

Що ж тоді встановлює, що існує така умовна річ, як "червоний" колір? Ми можемо лише сказати, що існування червоного встановлюється тим, що поняття й слово "червоний" просто вказують на певний попередньо визначений діапазон довжин світлових хвиль, а група людей погоджується з цією умовністю. Саме концептуальний ум ділить спектр світла на окремі кольори, а не щось виявне з боку самого світла.

Попри це, червоний – не синій. Кольори залишаються окремими кольорами. Це не одна велика каша. Як же ми відрізняємо кольори один від одного? З боку ума – за допомогою ментального фактора розрізнення й сукупності розрізнення. Ми розрізняємо їх за умовними визначальними характеристиками, що є цілком вигаданими.

А як щодо об’єкта, який наш концептуальний ум ментально позначає певним поняттям і називає словом? Чи є цей об’єкт лише твердою порожньою поверхнею, на яку можна спроєкціювати що завгодно? Ні. Якби це було так, будь-що можна було б назвати будь-яким словом. Слова й назви є достовірними лише завдяки силі умовностей, прийнятих групою людей. Якби не існувало мовних умовностей, ми не могли б спілкуватися. Нам треба погоджувати між собою, як ми називаємо все навколо.

Хоча з боку жодної речі неможливо виявити щось, що мало б силу встановлювати її існування як достовірно пізнаваного об’єкта, відмінного від інших об’єктів, речі все одно функціонують. Вони породжують наслідки, якось працюють. Стіл виконує функцію опори для склянки, що стоїть на ньому. Неважливо, як ми називаємо цей об’єкт. У різних мовах є безліч слів, які означають те, що англійською називають "table", але цей об’єкт переді мною все одно виконує певну функцію.

Виходячи з того, що об’єкти здатні щось робити, деякі буддійські доктринальні системи далі стверджують: те, що істинно встановлює щось як стіл, – це виконання функції стола. Проте те, на що вказує слово "стіл", може виконувати не одну функцію, до того ж багато різних типів об’єктів можуть виконувати те, що можна назвати "функцією стола".

Чи існує виявна здатність виконувати функцію з боку самого об’єкта? І знову Прасанґіка відповідає – "ні". Навіть існування функції стола можна встановити лише й виключно як те, на що за умовністю вказують поняття й вислів "функція стола", коли їх ментально приписують і позначають на цьому об’єкті.

Повернімося до прикладу стола: він робить дуже багато чого. Він підтримує склянку, глечик із водою, диктофон і скатертину. Він прикрашає кімнату й робить її приємнішою. Він слугує тлом для квітів перед ним. Він також відкидає тінь. Очевидно, цей об’єкт виконує багато різних функцій. Чи кожна з них замкнена в пластиковій оболонці як окрема річ, яку можна знайти десь із боку цього об’єкта – подібно до окремих кольорів, нібито замкнених в оболонку у пластику з боку спектра світла? Ні. З іншого боку, чи є він просто порожнім об’єктом, якому ми можемо ментально приписати будь-яку функцію, після чого він зможе її виконувати? Теж ні. Наприклад, цей об’єкт не відлякує злодіїв від нашого будинку й не запобігає падінню неба. Ми не можемо просто ментально приписати йому будь-яку функцію.

Що встановлює, що цей об’єкт справді виконує певну функцію? Для цього потрібне достовірне пізнання, що встановлюється з боку ума. Об’єкт функціонує в межах причинно-наслідкових зв’язків відповідно до наслідків, які можна перевірити. Кожен із достовірним і неушкодженим умом може побачити, що цей об’єкт підтримує склянку, але не утримує небо від падіння. Це очевидно. Якщо ми приберемо цей об’єкт, чи впаде небо? Ні. Небо не впало. Отже, він не виконував такої функції.

Погляд Ґелуґ Прасанґіки стверджував би, що ми не можемо навіть знайти щось з боку об’єкта, що встановлювало б його існування як достовірно пізнаваного об’єкта. Якщо ми думаємо, що навколо нього є якась пластикова оболонка, якась уявна лінія, що робить його окремою річчю, самостійним об’єктом, то, дослідивши це, чи зможемо ми її знайти? Де суцільна межа між атомами стола й атомами повітря? Такої лінії розмежування не існує, чи не так?

Застосуймо це до тем, про які ми говорили, – до спектра всіх емоцій і почуттів, що входять до наших сукупностей. Чи можна десь усередині тіла або ума знайти відокремлені речі під назвою почуття гумору, інтелект або будь-які інші риси особистості чи емоції, про які ми говорили? Тут так само, як у прикладі з кольорами. Їх існування як тієї чи іншої риси особистості або емоції можна встановити лише як те, на що вказують відповідні поняття й слова на основі моментів досвіду.

Навіть визначення кожної риси й емоції встановлюється виключно умовністю та самим ментальним приписуванням. Наприклад, різні культури по-різному визначають те, для чого в англійській є слово loyalty – "вірність". Японія, Америка й середньовічна Франція мають доволі різні уявлення про це, чи не так?

Навіть у межах однієї культури різні емоції все одно зберігають свою індивідуальність: гнів – не жадібність. Те, що немає суцільних розділових ліній, які робили б речі окремими контейнерами, наче кульки для пінг-понгу, не означає, що все перетворюється на одну велику нерозрізнену кашу. Є окремі речі; однак на боці самих речей немає нічого, що, мов пластикова оболонка, робило б їх тим чи іншим.

Те саме стосується наших стосунків з іншими людьми. Чи є навколо якихось стосунків з іншою людиною пластикова оболонка, що ізолює й відокремлює їх від усього іншого в нашому житті та від усіх інших людей, з якими взаємодіємо ми й ця людина? Звісно, ні. Так само і з основою приписуваного явища "я": на боці основи немає суцільних розділових ліній і нічого, що замикало б у окремі оболонки ті чи інші наші стосунки, риси особистості або емоції. І навіть "я" як особа – приписуване явище на основі цих рис та емоцій – не є чимось виявним і вкритим пластиковою оболонкою.

Образ кульок для пінг-понгу тут може бути дуже корисним. Якби наші риси особистості, емоції та інші ментальні фактори, що складають наші сукупності, були наче кульки для пінг-понгу, а "я" як особа – наче велика банка, що їх містить, тоді ніщо з цього ніколи не могло б змінитися, а ми не могли б рости й розвиватися. На них ніщо не впливало б, бо вони були б просто набором кульок у великій банці. Вони не могли б по-справжньому взаємодіяти; кульки могли б лише лежати поруч. Вони не могли б інтегруватися одна з одною й назавжди залишалися б зібранням кульок у великій банці.

Але вони не існують як кульки для пінг-понгу. З боку жодної з цих речей немає нічого, що робило б її суцільною кулькою. Саме тому вони можуть взаємодіяти й змінюватися. І саме тому "я", яке є приписуваним явищем на їх основі, не схоже на банку, що їх містить, а теж може змінюватися й розвиватися.

Отже, відповідаючи на ваше запитання: так, у такий спосіб вивчення п’яти сукупностей і п’яти типів глибинного усвідомлення може дедалі глибше приводити нас до розуміння багатьох аспектів Дгарми, а особливо аспекту, що стосується пустотності. 

Щоб зробити нашу присвяту змістовнішою, приділімо кілька хвилин тому, щоб осмислити останню частину обговорення й усе, чого ми навчилися або що пережили в цій серії бесід. Інакше кажучи, розгляньмо позитивну силу й розуміння, що виникли завдяки цьому обговоренню. Ще раз утвердьмося в тому, що ця позитивна сила й розуміння – не кульки для пінг-понгу, які ми назбирали, а наша присвята їх просвітленню – не те саме, що кинути ці кульки в кошик просвітлення. Це зовсім не так.

Тож нехай усе розуміння, якого ми набули, і вся позитивна сила, що виникла завдяки проведеному разом часу, стануть причиною того, щоб усі досягли просвітлення на благо всіх нас. Не лише задля мого просвітлення, а заради просвітлення всіх істот. Дякую.