Попередні практики та тренування бодгічітти

Пункти 1 і 2

"Лоджонґ" – це тибетське слово, яке зазвичай перекладають як "тренування ума", але я не вважаю цей переклад надто доречним, оскільки для більшості людей він, здається, стосується виключно інтелектуальної діяльності. "Ло" означає "ставлення", а "джонґ" означає як "очищати", так і "тренувати" в сенсі усунення негативних ставлень і формування більш позитивних. Основна мета практик лоджонґу – очистити ум і серце від негативних настроїв і навчитися позитивним, щоб замінити ними негативні.

Практики лоджонґу на початку 11 століття передав до Тибету з Індії Атіша, згодом вони були інтегровані в традицію Кадам, а потім включені до всіх чотирьох шкіл тибетського буддизму. Насправді ці вчення є одними з основних, що об'єднують усі традиції, а єдиною істотною відмінністю в різних коментарях є інтерпретація та пояснення порожнечі кожною школою.

Атіші передав традицію лоджонґ його вчитель Дгармаракшіта, автор "Колеса гострої зброї". Текст "Сім пунктів тренування ума" був написаний приблизно століттям пізніше кадампінським Ґеше Чекавою, а дві лінії передання вчень походять від його учня, Ґеше Лхадінґа. Одна з них перейшла до Тоґме Занґпо, автора "37 практик бодгісаттв", і її дотримуються школи Каґ'ю, Сак'я та Ньїнґма. Інша дійшла до Цонкапи майже через три століття, і її дотримується школа Ґелуґ.

Ці дві лінії відрізняються між собою розташуванням деяких рядків у віршах та включенням деяких рядків, яких немає в іншій лінії. Навіть у межах кожної лінії існує кілька версій текстів, і Його Святість Далай-лама пояснив, що ці відмінності не є суттєвими, оскільки в усіх них зміст є однаковим. Тут ми розглянемо версію Тоґме Занґпо, слідуючи поясненню, яке я отримав від Ценшапа Серконґа Рінпоче, доповненому деякими зауваженнями Ґеше Нґаванґа Дарґ'є.

Пункт 1: попередні практики

Пошана великому співчуттю. Спочатку тренуйся в попередніх   практиках.

Перший із семи пунктів охоплює попередні вчення, які є спільною основою для всіх вчень махаяни. Це: дорогоцінне людське життя, непостійність і смерть, а потім те, що зазвичай називають "прихистком", але я називаю "надійним напрямком". Ми не звертаємося до Будди, Дгарми й Санґхи зі словами: "О, врятуйте мене!" Натомість ми самі рухаємося у надійному та позитивному напрямку, вказаному Буддою, Дгармою та Сангхою. Після цього йдуть вчення про карму, або причинно-наслідковий звʼязок у поведінці. І нарешті, недоліки сансари, що стосуються неконтрольовано повторюваних ситуацій у житті, зокрема – перенародження. Під впливом турбуючих емоцій та настроїв ми діємо імпульсивно, створюючи проблеми для себе знову і знову в цьому житті та майбутніх життях.

Попередні практики важливі, тому що вони виховують особливе ставлення до життя, яке служить основою для всіх наступних вчень. Ми починаємо цінувати дорогоцінні можливості, які маємо в цьому житті, і усвідомлюємо, що вони не триватимуть вічно. Це мотивує нас скористатися нинішньою сприятливою ситуацією, і працювати над тим, щоб позбутися всіх наших проблем та їхніх причин, а також плутанини й страждань, які вони спричиняють. Для цього нам потрібно працювати з поведінковими причинами й наслідками, а не просто молитися про досягнення якоїсь мети, й при цьому нічого не робити. Більшість з нас, ймовірно, прагне зробити свою сансару трохи кращою, але тут йдеться про більш високу мету. Ми хочемо поліпшити майбутні життя як крок на шляху до повного звільнення від усіх наших недоліків, труднощів і плутанини – незалежно від того, скільки життів для цього знадобиться.

Для більшості з нас це дійсно складно. Зазвичай ми не думаємо про майбутні життя, а про звільнення від перенародження й поготів. Якщо ми не віримо в перенародження, то як можемо прагнути звільнення від нього? Як ми можемо хотіти досягти просвітлення, щоб допомогти всім іншим також вийти з неконтрольованого циклу перенароджень? Без глибокого переконання в перенародженні це буде дуже складно.

Першим кроком для нас, західних людей, є розуміння того, що означає перенародження в буддизмі. Навіть якщо наші мотивації стосуються насамперед поліпшення цього життя, ми все одно можемо бути відкритими до ідеї перенародження, звільнення від перенародження та допомоги іншим у подоланні перенародження. Буддійське пояснення перенародження є дуже складним, що робить його досить важким для розуміння. Але важливо, щоб ми мали бажання вивчати і медитувати, аж поки здобудемо правильне розуміння.

Я кажу це тому, що вчення лоджонґ насправді дуже просунуті. Вони зовсім не для початківців! Наприклад, є одне вчення, яке говорить, що в момент смерті ми повинні молитися про перенародження в одному з пекельних світів; це досить важко зрозуміти, чи не так? У будь-якому підході до вчень Дгарми ми повинні бути чесними й реалістичними щодо нашого рівня розвитку і мати чітке уявлення про те, що таке істинний шлях. Ніколи не варто вдавати, що ми більш просунуті, ніж є насправді. Цей текст вчить нас щирому бажанню привести до просвітлення кожного таргана. Скільки з нас можуть сказати, що ми на такому рівні?! Тож нам потрібно знати, що практики лоджонґ – дуже глибокі, дуже просунуті й довготривалі практики. Ми можемо отримати від них певну користь, якщо почнемо зараз, але оскільки ці практики складаються з послідовних етапів, ми повинні розуміти, що, просуваючись далі, ми будемо повертатися до певних тем знову і знову, щоб глибше в них зануритися.

У контексті цього тексту це означає, що ми не просто робимо базові попередні практики один раз. Це не щось таке, що потрібно завершити, перш ніж перейти до більш цікавих речей. Текст написаний для людей, які розвинули бодгічітту, тобто серце, націлене на ще-не-настале індивідуальне просвітлення, яке є досяжним завдяки наявності всіх необхідних якостей природи будди. Бодгічітта містить два наміри, перший з яких – досягти просвітлення, а другий – бути здатним завдяки цьому приносити користь усім істотам. Ці наміри представлені в такій послідовності в текстах усних вчень, але практикувати нам треба в протилежній послідовності. По-перше, нашим головним наміром є допомога іншим, тому що ми настільки сильно зворушені співчуттям і турботою про них, що відчуваємо, що просто мусимо допомогти їм подолати страждання. Ми бачимо, що хоча й можемо спробувати допомогти їм зараз, та щоб дійсно допомогти їм, нам потрібно усунути всі наші недоліки й реалізувати весь наш потенціал. Ми повинні стати буддами, щоб допомогти їм якомога повніше. Це прагнення стати буддою йде слідом за прагненням допомогти всім, що є першим.

Простіше кажучи, це фантастично, що ми маємо дорогоцінне людське життя й можливість допомагати іншим. Але воно таке недовговічне! Ми неодмінно помремо, проте і гадки не маємо, коли. Це так жахливо! Це мотивує нас допомагати людям якомога більше вже зараз, доки нас не спіткала хвороба Альцгеймера і ми не втратили здатність мислити, а потім померли. Щоб допомагати іншим, ми маємо прийняти істинний надійний напрямок або прихисток у Будді, Дгармі та Санґсі та уникати руйнівної поведінки. Ми також маємо уникати спокуси сансарного перенародження загалом, через недоліки, повʼязані з прив'язаністю до швидкоплинних задоволень і розчаруванням від нескінченних проблем. Це досить просто: нам треба намагатися допомагати людям і не зациклюватися на своїх власних турбуючих емоціях. Отже, попередні етапи слід розуміти в контексті бодгічітти.

Пункт 2: фактичне навчання бодгічітти

Другий пункт охоплює фактичне навчання бодгічітти, яке поділяється на дві частини: найглибша бодгічітта та відносна (або умовна) бодгічітта. Спочатку йде найглибша бодгічітта:

Розмірковуй над тим, що явища подібні до сну. Розпізнай фундаментальну природу ненародженого усвідомлення. Протиотрута сама вивільняється на своєму місці. Сутнісна природа шляху полягає в тому, щоб перебувати в стані всеосяжної основи. Поміж сесіями поводься як ілюзорна істота.

Найглибша бодгічітта – це ум, спрямований на порожнечу (пустотність) тобто на те, як все насправді існує. Щоб досягти просвітлення, нам спочатку потрібно зрозуміти реальність того, як існуємо ми, інші та все навколо, щоб мати змогу усунути проблеми та звички, спричинені нашою плутаниною щодо цього.

Що таке порожнеча? Простими словами, порожнеча, або пустотність, означає відсутність неможливих способів існування. Різні індійські буддійські теорії та різні школи тибетського буддизму по-різному визначають "неможливий спосіб існування", але в будь-якому випадку, нам потрібно припинити проєкціювати неможливі способи існування на спроби допомогти іншим. Ми маємо позбутися будь-яких думок про те, що десь тут сидить суцільне "я" і так чудово виконує цю практику, намагаючись допомогти бідному-нещасному суцільному "тобі" десь там. Ми також не повинні думати, що існує суцільне бідне маленьке "я", тож як воно може допомогти іншій людині з її стражданнями? Усі ці способи існування є неможливими. Хоча ми можемо уявляти, що ці способи відповідають реальності, і навіть відчувати це, ми повинні пам'ятати, що те, що ми вважаємо істиною, насправді є схожим на сон або ілюзію. Насправді ми всі взаємопов'язані; ми не існуємо як ізольовані істоти у вакуумі. Ми взаємодіємо одне з одним, і тому можемо допомагати одне одному.

Інший неможливий спосіб існування – це думати, що ми всесильні й можемо миттєво вирішити проблеми всіх істот. Очевидно, це неможливо. Щоб інші могли подолати свої проблеми, їм потрібно усунути їх причину, а саме – плутанину. Ми маємо розуміти реальність, і всі інші – теж. Ніхто не може зробити це за нас. Ми можемо показати шлях і спробувати трохи полегшити життя іншим, але зрештою вони повинні самі зрозуміти реальність.

Друга частина цього другого пункту розглядає відносну або умовну бодгічітту:

Тренуйся почергово віддавати й приймати, поєднуючи ці дві дії з диханням.

Цей рядок стосується сесії медитації, основною практикою якої є "тонґлен", "віддавання і прийняття". У цій практиці ми уявляємо, як із милосердям усуваємо страждання і проблеми всіх людей і беремо їх на себе, щоб подолати. Застосовуючи протиотрути, ми з любов'ю уявляємо, як віддаємо їм способи подолання проблем і все щастя.

Тонґлен – це надзвичайно просунута практика, яку дуже важко виконувати щиро. Легко робити вигляд, що робиш це, але щиро брати на себе страждання інших і насправді відчувати ці страждання – це дуже, дуже просунутий рівень. Це вимагає істинього розуміння природи болю. Якщо ми не розуміємо біль і страждання ума, то боятимемося дійсно взяти на себе чийсь рак або біль пов’язаний із ним. Ось чому так важливо розуміти природу реальності та природу ума. Коли ми маємо співчуття, бажаючи іншим звільнитися від їхніх проблем, і готові взяти їх на себе, це означає, що ми готові самі пережити страждання.

Це не означає, що ми візьмемо їхні страждання і просто позбудемося їх, ні – ми насправді матимемо пройти через них. Ми повинні пережити їх самі. На початковому рівні це означає, що ми не можемо боятися відчувати сум через страждання інших людей. Сумно, що хтось хворіє на рак або Альцгеймера. Це дуже сумно! Тому робити цю практику, але відгорожуватись від своїх почуттів, бо це занадто важко, – це зовсім не те, що треба. Ми повинні відчувати смуток і біль іншої людини і бачити, що на рівні основи природи ума смуток і біль – це лише хвилі. Рівень основи ума – це чистий досвід, і його природними якостями є радість і щастя. Саме на цій основі ми можемо проєкціювати щастя на інших істот. Однак без прямого  усвідомлення порожнечі та достатньої практики махамудри дуже важко щиро виконувати тонґлен. Я не маю на меті відрадити когось від практики, бо навіть на ранніх етапах розвитку вона є дуже корисною. Але фактично приймати, переживати та розчиняти страждання в природному щасті ума і посилати це щастя назовні є дуже просунутою практикою. В певному сенсі це практика махамудри для нашої власної користі, в певному сенсі. Це тому, що, практикуючи її, ми повинні знищити наше егоїстичне ставлення, яке не бажає втручатися в проблеми інших, – тобто наше небажання "забруднити руки", маючи справу з ними.

То як це насправді приносить користь іншим? Кожен має свою індивідуальну карму, тож як ми можемо взяти її на себе за допомогою тонґлену? Для визрівання карми потрібні певні обставини, тож ми можемо створити такі обставини, які допоможуть кармі інших дозріти швидше і в різних формах. Якщо хтось хворіє, то карма цієї хвороби вже дозріла як хвороба. Однак, якщо це хвороба, яку можна вилікувати, людина вилікується лише якщо матиме кармічну причину для цього вилікування. Ми можемо створити обставини, які дозволять дозріти позитивному потенціалу.

Наприклад, як працює практика Будди Медицини? Будда Медицини – не Бог; він не може вилікувати нас від хвороби лише своєю власною силою. Втім через офіри і практику ми створюємо умови для того, щоб негативна карма, яка підтримує нашу хворобу, дозріла в якомога меншій мірі. Натхнення від Будди Медицини насправді є натхненням від нашого власного індивідуального ума ясного світла, яке сприяє швидшому дозріванню глибших рівнів потенціалу. Це натхнення зазвичай перекладають як "благословення", як у фразі: "О, Буддо Медицини! Благослови мене, щоб я одужав!" Наша сильна мотивація одужати, щоб мати змогу допомагати всім, створює умови для того, щоб негативна карма в нас дозрівала в набагато меншій мірі, а позитивна карма зростала і дозрівала. Енергія натхнення від індивідуального ума ясного світла в нас самих, представлена у формі Будди Медицини, є тим, що дозволяє всьому цьому процесу відбуватися.

Те саме стосується і практики тонґлен, яка створює умови для того, щоб негативна карма іншої людини дозрівала в набагато меншій мірі, а позитивна – дозрівала набагато швидше. Отримувачі не мусять про це знати – насправді, краще, якщо вони не знають. Щоб прийняти й відчути страждання інших і дозволити їм розчинитися в чистій природі ума, потрібна потужна енергія бодгічітти і натхнення від наших власних вчителів, як і в будь-якій практиці махаяни. Отже, перш ніж практикувати тонґлен ми повинні пройти всі етапи розвитку бодгічітти. Звісно, нам потрібно мати певний рівень співчуття й любові, щоб навіть розглянути можливість взяти на себе проблеми інших людей. На глибшому рівні нам потрібне любляче співчуття не тільки для того, щоб бути готовими взяти на себе проблеми, але й для того, щоб досягти рівня ума ясного світла. Це дуже глибока практика!

Ще одна особливість тонґлену полягає в тому, що ця практика ґрунтується на розумінні найглибшої бодгічітти – порожнечі. Якщо ми мислимо в межах суцільного ", то будемо надто налякані, щоб взяти на себе чуже страждання. Ми маємо розчинити сильне відчуття "я", яке заважає нам щиро практикувати на рівні, де ми беремо на себе страждання інших і насправді переживаємо їх, але здатні з ними впоратися. Для цього нам потрібне розуміння порожнечі та базова здатність до практики природи ума махамудри, щоб мати змогу розчинити страждання в природній чистоті ума. Ми не просто тримаємося за страждання і утримуємо його всередині себе. Потім, здобувши істинне джерело щастя, що походить від тоншої природи ума, ми даруємо його іншим.

Як ми можемо насправді пережити те, що переживає хтось інший? По суті, сильне бажання взяти на себе страждання й пережити його, діє як обставина для дозрівання нашої власної негативної карми в страждання. Ми хочемо, щоб це сталося, щоб спалити свою негативну карму, – це ще один рівень, над яким нам потрібно працювати в практиці тонґлен. Це не означає, що ми беремо страждання, наче беремо чийсь бутерброд і з’їдаємо його самі. Це набагато тонше і працює в контексті обставин та умов.

Мій власний вчитель, Серконґ Рінпоче, завжди наводив приклад, який викликав у всіх дискомфорт: про великого ламу, який, практикуючи тонґлен, взяв на себе страшну хворобу іншої людини і помер від неї. Щоразу, коли навчав тонґлену, він розповідав про це в усіх подробицях. Суть у тому, що ми маємо бути настільки щирими у нашій готовності взяти на себе страждання, що готові померти. Ми запитували його: "Якщо хтось вашого рівня, Рінпоче, візьме на себе страждання собаки й помре від цього, чи це не буде дуже прикро?" Він відповідав: "Коли космонавт гине в космосі, він стає героєм, і уряд та всі інші дбають про його родину. Так само, якщо великий вчитель помирає від практики тонґлен, він досягне або майже досягне просвітлення завдяки силі свого співчуття і бодгічітти, і тим самим піклуватиметься про своїх учнів силою свого натхнення".

Але дійсно надзвичайним було те, що, давши ці вчення безліч разів, мій вчитель справді зробив це, померши під час практики тонґлен. Серконґ Рінпоче побачив, що існує серйозна перешкода для життя Його Святості Далай-лами, і було б добре, якби він сам взяв на себе цю перешкоду.

Я провів Серконґу Рінпоче медичне обстеження лише за кілька тижнів, і він був у чудовому здоров'ї. Одного дня Рінпоче закінчив вчення у віддаленій місцевості Спіті в індійських Гімалаях і пішов до будинку певної людини. По дорозі він зупинився в монастирі, щоб зробити офіру, де монахи сказали: "Будь ласка, залиштеся", – але він відповів: "Ні, якщо ви хочете знову мене побачити, вам доведеться прийти до того будинку, куди я йду". У будинку він виконував свою звичну інтенсивну вечірню практику. Він сказав своєму старшому учневі, що той може зайти до кімнати. Рінпоче сидів у певній позі, яка не була типовою для нього перед сном. Він почав виконувати практику, очевидно, тонґлен, і просто помер.

Це було надзвичайно, адже в той самий час Його Святість був у літаку, що летів до Женеви, і Ясір Арафат також летів до Женеви в той самий час. Влада була стурбована можливістю теракту і заявила, що не може гарантувати безпеку Його Святості. Коли Рінпоче виконував практику, Арафат, що був у літаку, змінив своє рішення, розвернув літак і не приземлився в Женеві. Завдяки тому, що зробив Серконґ Рінпоче, ця величезна перешкода для життя Його Святості дозріла, але лише у незначній мірі. Коли він приземлився, в аеропорту виникла деяка плутанина, і машина, в якій він їхав, загубилася, але на тому все. Негативна карма дозріла у щось дуже незначне для Його Святості, а те, що зробив Серконґ Рінпоче, стало обставиною для того, щоб його власна карма померти здійснилась, і тому він помер. Йому було лише 69 років – не дуже багато, – але він вважав, що найбільший внесок, який він може зробити, – це створити обставини, за яких Його Святість проживе довше. Своїм прикладом він надзвичайно надихнув своїх учнів. Я постійно запитую себе, чи насправді він знав, що це станеться, за багато років наперед, оскільки, спілкуючись з ним, я кілька разів був свідком його екстрасенсорних здібностей.

Тонґлен працює таким чином лише тоді, коли ми маємо дуже сильний кармічний зв'язок, як, наприклад, з членами нашої родини та найближчими друзями. Серконґ Рінпоче мав такий зв'язок з Його Святістю, оскільки був одним з його вчителів з дитинства. Важливо мати сміливість, коли ми відчуваємо: "Навіть якщо я мушу переживати хворобу близької людини, нехай це буде обставиною, яка полегшить її хворобу".

Ми часто практикуємо тонґлен, коли хворіємо самі, уявляючи, що беремо на себе хворобу всіх, хто страждає на те ж, що й ми самі. Поки ми все ще переживаємо хворобу і страждання, які вона спричиняє, хвороба інших може не зникнути. Але ми можемо працювати з власним болем і ментальними муками за допомогою базових методів махамудри, уявляючи й відчуваючи, що ми наче океан, а біль і страждання – лише хвилі на поверхні океану, які не турбують його глибин.

Якщо ми практикуємо тонґлен з метою взяти на себе застуду всіх, щоб вилікувати свою власну застуду, – це не спрацює. Навіть якщо ми несвідомо так думаємо, це буде серйозною перешкодою для того, щоб практика спрацювала, тому що вона має ґрунтуватися на чистому співчутті. У більшості випадків практика не працює, тому що ми не маємо достатньо сильного зв'язку з людьми, тому існує молитва: "Нехай я зможу усунути страждання всіх істот у всіх життях". Ця молитва важлива, адже вона встановлює зв'язок, необхідний для того, щоб така практика працювала.

Яка мета цієї практики? На одному рівні це, безперечно, допомога іншим. Але в більшості випадків це насправді так не працює. Тож другорядна мета в тому, що це допоможе нам досягти просвітлення. Як? Ця практика пов'язана з бодгічіттою, тож вона має бути методом досягнення просвітлення. Досягненню просвітлення сприяє розвиток відваги, необхідної для подолання егоїзму, та готовності вирішувати проблеми всіх істот. Як бодгісаттви та будди, ми маємо бути готовими займатися найжахливішими, найстрашнішими проблемами всіх істот. Це допомагає нам подолати егоїстичне ставлення: "Я не хочу втручатися. Я не хочу бруднити руки. Я не хочу йти до будинку для літніх людей і мати справу з пацієнтами з Альцгеймером, бо це надто пригнічує і засмучує. Я цього не витримаю". Ми маємо подолати відчуття великого, сильного, суцільного "я", яке лежить в основі егоїстичного ставлення.

Багато візуалізацій тонґлену, яких навчав Серконґ Рінпоче і навчає Його Святість Далай-лама, є абсолютно жахливими, але дуже, дуже потужними. Усі традиції цієї практики пояснюють, що її слід виконувати у поєднанні з диханням. Зі співчуттям – бажаючи іншим звільнення від страждань та їх причин – ми уявляємо, що коли вдихаємо, усі їхні страждання приходять до нас у певній візуальній формі. З любов'ю – бажаючи іншим щастя і причин щастя – ми посилаємо це їм, візуалізуючи це в будь-якій формі, яка їм потрібна. За допомогою більш просунутих методів, які викладають Рінпоче і Його Святість, ми не просто візуалізуємо чорне світло, що входить в нас; ми уявляємо брудні речовини, такі як густе автомобільне масло, жир і бруд, щоб ми могли працювати над подоланням небажання забруднитися. Це перший крок. Потім ми візуалізуємо, що істинне страждання входить у вигляді сечі, діареї, блювоти, крові та кишок. Це допомагає нам подолати почуття байдужості, такі як: "О, когось щойно збила машина, і він лежить на дорозі; я не хочу на це дивитися, бо це так жахливо і огидно".

Щоб подолати це, ми починаємо з менш жахливих речей, таких як діарея та блювота, а потім переходимо до візуалізації страждань у вигляді того, що дійсно нас жахає: павуків, скорпіонів, тарганів, змій, щурів абощо. Ця практика є дійсно дуже сильною та потужною. Ми уявляємо, що вдихаємо всі ці огидні речі, що вони спускаються до нашого серця, борючись із суцільним его всередині, яке каже: "Я нізащо не хочу мати з цим справу!" Ось чому практика тонґлен є надзвичайно просунутою і глибокою. Щоб дійсно дійти до рівня ясного світла, ми маємо бути здатні розчинити свої страхи і всі захисні механізми свого его, а також біль і страждання інших, які ми не хочемо відчувати.

Навіть на початкових рівнях ця практика може бути дуже корисною, оскільки допомагає нам серйозно ставитися до проблем інших людей. Це насправді перший крок у цьому напрямку. Приймаючи проблему, ми починаємо ставитися до неї так, ніби це наша власна проблема. Уявіть собі безхатька взимку, голодного і змерзлого, що не має роботи чи дому, хворіє і страждає від болю. Ми уявляємо собі, як це може бути, і відчуваємо ці страждання. Ми намагаємося знайти спосіб із цим впоратися. Просто практикувати на цьому рівні дуже корисно, але це не єдиний спосіб. Існує багато глибших рівнів.

Беручи на себе страждання інших, слід бути дуже обережними, щоб не впасти в крайність мучеництва, думаючи: "Я візьму на себе страждання всіх во славу Будди". Це зовсім не те, що тут треба робити. Також важливо не вважати, що прийняття страждань є шляхом до просвітлення. Окрім того, ми також повинні бути обережними, щоб не брати на себе страждання інших через низьку самооцінку. "Я така жахлива людина, тому я мушу страждати, бо я цього заслуговую".

Ця практика може нагадати нам образ Ісуса, який взяв на себе страждання людства. Ісус, безперечно, був готовий пережити страждання і страх перед цими стражданнями. Однак з буддійського погляду ніхто не може запобігти всім стражданням у всесвіті. Хоча ми культивуємо прагнення, щоб через наше переживання страждань інші могли звільнитися від них, ми не повинні задирати носа, думаючи, що можемо творити чудеса і позбавити всіх від проблем. Найкраще, що ми можемо зробити, – це створити умови для того, щоб їхній негативний потенціал дозрів у невеликій мірі, а позитивний – дозрів швидше. Мета практики зовсім не в тому, щоб карати себе, приймаючи на себе страждання. Головне –– розвинути в собі відважність допомагати іншим навіть у найскладніших ситуаціях: у Косово, Боснії, Руанді тощо.

Далі описується те, що маємо робити між сесіями, у нашому повсякденному житті:

Щодо трьох об'єктів, прийми три отруйні стани й віддай три корені всього, що є конструктивним, тренуючись за допомогою слів на всіх шляхах поведінки.

Три об'єкти – це ті, кого ми вважаємо привабливими, непривабливими або нейтральними, а три отруйні настрої – це жагуче бажання, відраза і наївність.

Коли ми відчуваємо жагуче бажання до когось, кого вважаємо привабливим, відразу до когось, кого вважаємо непривабливим, і наївність щодо когось нейтрального, кого ігноруємо, ми уявляємо, що беремо на себе ці три отруйні ставлення від усіх, кому вони приносять страждання. Потім ми віддаємо три корені того, що є конструктивним, а саме: неприв’язаність, неупередженість і відсутність наївності. Роблячи це, ми позбавляємося власної проблеми з цими трьома об'єктами. Ми також можемо доповнити свою практику такими словами: "Нехай все страждання інших дозріє для мене, а все моє щастя дозріє для них".

Щодо порядку практики приймання, почни з себе.

Якщо ми страждаємо від певної проблеми, нам спочатку потрібно прийняти її і впоратися з нею, перш ніж зможемо застосувати метод прийняття тієї ж проблеми усіх інших. З цієї причини порядок практики полягає в тому, щоб почати з себе. Інакше, якщо не можемо подивитись у вічі власним проблемам, зосередження на вирішенні проблем інших може стати способом втечі від реальності.

Top