Пункт п'ятий – це міра очищення та тренування наших настроїв:
Якщо вся моя практика Дгарми зводиться в один намір;
Цей намір полягає у викоріненні егоїзму. Різні аспекти текстів по семи пунктам, а також усі інші тексти лоджонґу, спрямовані на подолання егоїзму та зацикленості на собі. Ми можемо зрозуміти, чи рухаємося ми у правильному напрямку, і чи є наша практика успішною, завдяки цьому єдиному наміру: зменшенню егоїзму. Якщо егоїзм зменшується, значить ми прогресуємо.
Але що тут означає прогресувати? Ми маємо розуміти, що прогрес на шляху не є лінійним. Ми є органічними істотами, що живуть в органічному світі, де нічого не відбувається лінійно, тобто нічого не стає з кожним днем дедалі кращими. Ми вивчаємо систематичне викладення поетапного шляху, п'яти шляхів, десяти рівнів бодгісаттв тощо, тому може скластися враження, що наш прогрес буде таким самим. Звичайно, ми просуваємося від одного етапу до наступного, але це не означає, що ми будемо мати стабільний щоденний прогрес. Іноді наша практика буде йти добре, а іноді – ні. Добре знати, що це абсолютно нормально, тому ми повинні відкинути нереалістичні очікування й не зневірятися. На цьому наголошують в усіх настановах з медитації. Ми думаємо про довгострокові тенденції, а саме те, що з часом будь-яка практика, яку ми виконуємо, зменшить наш егоїзм, навіть якщо вона може коливатися день у день. Це ознака того, що ми виконуємо свою практику правильно.
Отже, головним прагненням під час регулярної практики має бути подолання егоїстичних турбот та егоїзму. Якщо ми практикуємо шаматху, щоб розвинути спокійний стан ума, то нашою метою має бути досягнення концентрації та пам’ятання, щоб не бути егоїстичними. Мета не в тому, щоб просто зосередитися на диханні і досягти досконалої концентрації. Небуддисти зазвичай практикують шаматху саме так, і хоча це має багато додаткових переваг, головна з них полягає в тому, що ми можемо зберігати пам’ятання щодо своєї уваги, і коли ми блукаємо в думках про "я, я, я", то можемо повернутися до зосередження на інших.
Це ясно випливає зі структури твору Шантідеви "Сходження на шлях бодгісаттви" (санскр. Bodhisattvacharya-avatara), де вчення про зміну ставлення до себе та інших включено до розділу про медитативне зосередження. Медитативне зосередження краще перекласти як "ум, який є стабільним у бодгічітті та турботі про інших", тому що саме для цього нам і потрібне зосередження. Ми зрозуміємо, чи правильно виконуємо практику шаматхи, коли застосовуємо її у повсякденному житті – іншими словами тобто, якщо все більше дбаємо про інших. Цей принцип можна застосовувати до всіх наших практик. Якщо самотрансформація в цих практиках полягає в тому, щоб стати менш егоцентричними і більше зосереджуватися на допомозі іншим, то ми робимо все правильно.
Далі по тексту:
Якщо з двох свідків я обираю головного;
Двоє свідків, про яких тут йдеться, – це інші люди і ми самі. Хтось із двох має зрозуміти, чи прогресуємо ми на шляху. Головним свідком, якого ми дослухаємось, є ми самі. Насправді нам не потрібно питати наших вчителів або людей навколо нас, чи правильно ми практикуємо. Ми знаємо себе, бо можемо судити з внутрішніх ознак, і тому коментарі говорять, що ми маємо бути свідком самі собі, щоб побачити, чи досягли п'яти ознак величі.
Перша ознака величі – це велике серце, що зазвичай перекладається як "великий ум", але стосується серця. Санскритське слово – махасаттва, яке знаходимо в "Сутрі серця". Чи є ми тими, хто думає в першу чергу про інших, а не про себе? Це і є людина з великим серцем. Інші люди не можуть насправді сказати, що відбувається всередині нас, тому ми повинні подивитися на себе і перевірити, чи думаємо ми в першу чергу про інших. Якщо на десерт нас чекає смачний торт, чи думаємо ми про те, як було б чудово, якби інші люди в кімнаті могли ним насолодитися, чи про те, як сильно ми любимо такі торти, сподіваючись, що ніхто інший їх не любить? Якщо в кінотеатрі довга черга, чи сподіваємося ми, що люди перед нами отримають хороші місця, чи хочемо бути попереду, щоб отримати їх самі? Досягти рівня такого великого серця зовсім нелегко! Не варто обманюватись – краще бути чесними щодо того, на якому ми рівні.
Такий підхід не передбачає провини чи осуду. Ми не думаємо: "Я поводжуся егоїстично, тому я погана людина", – або: "Я роблю це неправильно, я такий дурний". Тут немає моральних суджень, ніхто не каже, що ми повинні думати про інших, а не про себе. У буддизмі немає поняття "повинен". Просто думати про інших корисніше; це спричиняє менше проблем і страждань, ось і все.
На етапах, які ми проходимо перед тим, як перейти до практики тонґлен, ми розмірковуємо над недоліками турботи про себе та перевагами турботи про інших. Це ґрунтується на усвідомленні того, що егоїстична поведінка лише спричинить більше проблем. Коли ми пригнічені та надмірно жаліємо себе, це лише посилює наше страждання. З іншого боку, якщо ми зателефонуємо комусь або спробуємо допомогти іншим, це, безперечно, поліпшить наше самопочуття. Це проста справа – побачити переваги та недоліки й вирішити, який варіант обрати. Коли ми тренуємо своє ставлення, одна річ, якої нам потрібно позбутися, – це почуття провини та моральне осудження, інакше весь процес може стати спотвореним. Це перша ознака величі.
Друга ознака величі – це натренованість у конструктивній поведінці. Знову ж таки, ми можемо самі розрізнити, чи діємо ми в якийсь руйнівний спосіб. Наше розуміння десяти руйнівних дій має бути ширшим. Мова йде не тільки про вбивство людей; навіть думки про фізичне або вербальне насильство над іншими людьми є руйнівними. Якщо ми занадто швидко йдемо з літньою людиною, яка не може за нами встигнути, це є руйнівною дією, основаною на думці тільки про себе, а не про іншу людину. Якщо ми діємо конструктивно й утримуємося від заподіяння шкоди іншим, це є ознакою прогресу.
Третя ознака величі – це здатність витерпіти труднощі, особливо ті, що виникають, коли ми намагаємося подолати свої турбуючі емоції. Ми самі найкраще знаємо, як у нас це виходить. Чи справді ми наполегливо працюємо, долаючи всі труднощі, і не діємо під впливом гніву та жадібності? Коли діємо під впливом цих отруйних станів ума, ми думаємо про себе, а не про інших. Якщо ми справді хочемо думати про інших, то нам дійсно потрібно наполегливо працювати, щоб подолати турбуючі емоції та стани ума.
Четвертий тип величі – це велике дотримання дисципліни, тобто дотримання обітниць. Існують різні обітниці індивідуального звільнення, або пратімокші, які приймають як монахи, так і миряни. Йдеться про утримання від вбивства, крадіжок, брехні, неналежної сексуальної поведінки, вживання алкоголю та інших одурманюючих речовин. Також є обітниці бодгісаттви, які вимагають від нас утримання від різних видів поведінки, що заважають допомагати іншим. Нарешті, існують тантричні обітниці утримання від поведінки, яка створює перешкоди для досягнення просвітлення тантричним шляхом. Важливо розуміти цей намір, тому що немає Бога, який каже: "Не роби цього", – а ми просто маємо підкорятися без зайвих питань. Це не буддизм. Ніхто не зобов'язує нас приймати будь-які обітниці. Але якщо ми хочемо досягти просвітлення, щоб приносити користь іншим, то ці конструктивні дії можуть нам у цьому допомогти. Це означає, що нам потрібно думати про руйнівні дії як про такі, що заважають нам допомагати іншим. Тоді, якщо ми приймаємо обітниці, нам потрібно бути свідками самим собі, щоб бачити, чи дотримуємося ми їх.
П'ятий тип величі – це великий йоґін, або той, хто повністю поєднаний з бодгічіттою. Це той, чий ум, серце і поведінка повністю поєднані з бодгічіттою. Тільки ми можемо знати, чи є ми такими. Ми повинні бути особливо обережними, щоб не стати гордими у своєму тренуванні, думаючи: "Я допомагаю іншим. Я проводжу так багато часу в лікарні. Я такий бодгісаттва!" Думати, що ми допомагаємо іншим завдяки тому, що ми такі великі, є явною ознакою того, що ми робимо щось не так. Насправді це завдяки натхненню наших вчителів і великих постатей лінії передання, але це не означає, що слід думати: "Я ніщо, просто черв'як". Потрібно зберігати баланс. Прагнення до збалансованого ставлення, без гордості, є ознакою прогресу.
Є й багато інших ознак прогресу. Одна з них походить від роздумів про наше дорогоцінне людське життя й відчуття, що було б катастрофою змарнувати таку можливість допомагати іншим. Так само, коли ми не дуже приваблюємося гонитвою за багатством і матеріальними благами в цьому житті, а радше шукаємо обставини, які сприятимуть тому, щоб наше майбутнє життя було сприятливим для допомоги іншим, – це хороша ознака. Звичайно, нам потрібен певний рівень матеріального добробуту та сприятливі обставини в цьому житті, щоб мати змогу допомагати іншим, але ми ніколи не повинні розглядати це як самоціль. Нам потрібно мати довгострокову перспективу, дивлячись на всі життя, що ведуть до просвітлення. Протягом усіх них нам будуть потрібні відповідні обставини, якщо ми хочемо мати можливість допомагати іншим. Наша мета повинна бути пов'язана з думкою про допомогу іншим, наприклад, мати достатньо грошей, щоб допомагати бідним, або мати будинок, достатньо великий, щоб надати прихисток людям, які цього потребують.
Якщо нас насправді не цікавлять матеріальні прагнення і нашою головною метою є звільнення від турбуючих емоцій, це, безперечно, добра ознака. Це означає, що ми не прив'язані до життя в певному місці чи до певних людей, бо бачимо, що хай би де і з ким ми були, все одно є свої переваги і недоліки. Не має значення, де ми і з ким, тому що завжди існує небезпека потрапити в пастку прив'язаності та відрази, які заважають нам справді допомагати іншим. Це не означає, що ми не маємо зв'язку з людьми або нашим оточенням, це просто означає, що наш зв'язок базується на тому, як ми можемо їм допомогти, а не на тому, що ми можемо від них отримати.
Коли ми бачимо, що ніхто не є особливим, ми то бачимо також, що насправді всі є особливими – ніхто не кращий за інших. Це допомагає нам мати рівне ставлення, неупередженість: хай би де і з ким ми були, ми можемо присвятити всю свою енергію допомозі цій людині. Ми можемо побачити, як деякі великі лами ставляться до тих, з ким вони поруч, як до своїх найкращих друзів у цей момент; вони ставляться до всіх із відкритим серцем, і при цьому ніхто не є особливим. Це ще одна ознака того, що вчення вкорінюється в нас.
Якщо ми відчуваємо, що нам немає чого соромитися перед нашими ламами, коли вони нас бачать, це хороший знак. Це означає, що ми щирі та спокійні всередині. Загалом, якщо у нас хороший настрій без сильних коливань, це дуже хороший знак. Це не означає, що ми не маємо реагувати на інших. Якщо нам потрібно реагувати певним емоційним чином, то, звичайно, ми не мусимо сидіти з кам'яним обличчям і мовчати. Я завжди згадую випадок із моєю сестрою, яка завжди мені дуже допомагала. Я провів кілька років в Індії, а потім повернувся до США і деякий час провів з нею. Згодом вона сказала: "Ти такий спокійний, що мене нудить". Бути просто спокійним і не реагувати на інших – це не правильний спосіб практики. Ми повинні бути піднесеними й живими з іншими, а не просто стояти як вкопані. Спокій – всередині.
Текст продовжується:
Якщо я можу постійно покладатися на те, що мій ум є виключно щасливим;
Цей рядок означає, що навіть якщо стикаємося з важкими ситуаціями, замість впадати у відчай, ми можемо змінити своє ставлення на таке, при якому матимемо спокійний ум і щасливий стан ума. Якщо ми можемо це зробити – стати самі собі свідком, щоб знати, чи дійсно ми можемо це зробити, – тоді ми практикуємо правильно.
Тибетці люблять практичні приклади, тому вони кажуть, що коли не вийшло випити чаю ввечері, замість засмучуватися, просто радійте, що вам не доведеться вставати в туалет посеред ночі! Ми можемо використовувати ці хитрощі, щоб бачити речі з кращого боку, а не з гіршого. Тоді ми не будемо так засмучуватися, коли справи йдуть не так, як ми хочемо. Коли у нас це виходить природно, це хороший знак.
Отже, останній пункт у цьому розділі такий:
І якщо навіть відволікаюсь, я все одно на це здатний, то досягнув успіху в тренуванні.
Можна навести такий приклад: легко керувати автомобілем, коли ми зосереджені, але якщо ми можемо керувати навіть дуже відволікаючись, то ми добре натреновані водії. Так само, може бути легко відмовитися від егоїзму і думати про інших, коли ми зосереджені, в спокійній невимушеній ситуації. Допомагати комусь зайти в поїзд, коли немає натовпу і є достатньо часу, – це одне, але якщо лунає свисток і поїзд ось-ось відправиться, а на пероні досі купа людей, які хочуть сісти? Чи все ще ми зацікавлені в тому, щоб усі сіли в поїзд, чи відштовхуємо всіх, щоб пошвидше сісти самим? Чи здатні ми все ще турбуватися про інших, а не тільки про себе, навіть у таких напружених ситуаціях? Якщо так, то ми дійсно змінили своє ставлення. Це п'ятий пункт.