Подолання перешкод за допомогою вчень ламріма початкового рівня

Я не заглиблюватимуся в історію цього свята. По суті, воно відзначає повернення Будди на Землю після того, як він піднявся до небесної обителі тридцяти трьох богів. Він вирушив туди, щоб дати вчення своїй матері, яка там перенародилася, та особливим істотам, що жили в тій обителі. Але люди на Землі дуже сумували за Буддою, тож Маудґальяяну, одного з його головних учнів, послали як представника з проханням повернутися на Землю й далі навчати Дгарми. Отже, певною мірою це особливе свято спонукає нас замислитися, наскільки нам бракувало б Будди та його вчень, якби вони стали недоступними.

Про Лхабаб Дючен можна поміркувати й інакше: чому Будда взагалі піднявся на Небеса Тридцяти трьох? Не тому, що втомився від стресу й потребував відпустки! Історія цього свята розповідає, як Будда згадав доброту матері, а потім наочно втілив перші три пункти семичленного методу причини й наслідку для розвитку бодгічітти. Ось ці три пункти:

• розпізнати, що всі істоти були нашими матерями;

• пам’ятати доброту наших матерів;

• прагнути віддячити їм за доброту.

Своїм учинком Будда продемонстрував ці три пункти. Якщо він діяв так, то й нам варто робити все можливе, щоб виявляти вдячність нашим ґуру й батькам за їхню доброту. Хоча в буддійській традиції немає "Дня вчителя", це свято можна вважати поєднанням Дня Будди, Дня вчителя й Дня матері.

Отже, Будда піднявся на Небеса Тридцяти трьох і, поєднавши сутричні вчення про чотири благородні істини з тантричними вченнями Богині Білої Парасолі Сітатапатри, привів матір до досягнення шляху бачення, а згодом – до звільнення від сансаричних перенароджень і всіх пов’язаних із ними страждань. Для Будди не було кращого способу віддячити матері за доброту. У цьому легко побачити пораду, яку він дає і нам.

Упродовж цих двох днів, коли я маю нагоду поспілкуватись із вами, хочу зосередитися на трьох послідовних рівнях мотивації ламріма й на тому, що саме заважає нам досягти кожного з них. Навіть якщо багато хто з нас уже має значний досвід у Дгармі, чи можемо ми, коли чесно поглянемо на себе, сказати, що досягли найвищого рівня? Або середнього? Чи навіть меншого, початкового? Кожен із цих рівнів розвинути нелегко. Тому я хочу розглянути, що заважає нам культивувати практики, притаманні людям із цими трьома рівнями мотивації.

Початковий рівень також називають "малим". Але нехай ця назва не вводить вас в оману! Не думайте, що малий рівень не такий важливий, що його можна просто оминути й рухатися далі. Це початковий етап, а тому він надзвичайно важливий: саме на ньому ґрунтуються всі наступні.

Поміркуймо, які особливі якості треба розвинути на малому рівні. Наприклад, коли йдеться про більший, просунутий рівень, ми кажемо, що насамперед він передбачає розвиток бодгічітти. Практики середнього рівня розвивають зречення. А як щодо малого рівня? Невже він полягає лише в страху перед стражданнями гірших станів перенародження? Ні, річ не в цьому.

Подолання захоплення з’явами цього життя

Звісно, щоб пройти всі етапи шляху до повного просвітлення, нам потрібні зречення і бодгічітта двох вищих рівнів. Але так само необхідна міцна основа з практик малого рівня. Особливо важливо подолати захоплення з’явами цього життя. Саме цього треба позбутися. Інакше ми ніколи по-справжньому не дійдемо до етапу, на якому зможемо думати про підготовку до майбутніх життів. Отже, треба знайти спосіб упоратися із захопленням з’явами цього життя та прив’язаністю до них.

Отже, нам потрібен метод, який допоможе розв’язати цю проблему. Великі кадампінські лами завжди казали, що однією з головних тем медитації та роздумів має бути непостійність. Коли ми починаємо розуміти причинно-наслідковий звʼязок і непостійність, то бачимо, що наша практика призначена не лише для цього життя. Згодом нам треба знайти спосіб звільнитися від прив’язаності до принад сансари в будь-якому майбутньому житті й загалом. Однак на цьому конкретному рівні треба подолати прив’язаність до з’яв теперішнього життя. Хтось може практикувати багато років, хтось вчиться і практикує змалку, а хтось усамітнюється в горах і віддається серйозній практиці. Та, правду кажучи, якщо відмова від з’яв цього життя не стала нашою головною практикою, усі інші розвивати буде дуже важко.

Непостійність і смерть

Розуміння непостійності належить до початкового рівня мотивації, однак навіть настанови щодо роздумів над нею охоплюють чимало етапів. Спершу треба усвідомити, що смерть неодмінно прийде до кожного; далі – що час смерті невідомий. Дже Цонкапа казав, що з цих двох положень важливіше друге.

Та чи становлять ці два положення повну дгармічну практику? Не думаю. У мене є багато друзів – буддистів і небуддистів, – які це розуміють, але доходять висновку, що саме тому треба якомога більше насолоджуватися життям уже тепер. Отже, самих цих двох положень недостатньо. Саме тому вирішальне значення має третій аспект медитації на смерть і непостійність: нагадувати собі, що в мить смерті нам допоможе лише практика Дгарми.

Це надзвичайно важливо. Перед смертю нам не допоможуть ані друзі, ані родина, ані майно. Користь принесе лише практика Дгарми. Коли ми говоримо про малий рівень і відмову від чіпляння та прив’язаності до цього життя, може бути складно уявити, як після цього виконувати повсякденні справи, працювати, підтримувати стосунки з людьми тощо. Звісно, неможливо миттєво позбутися чіпкої прив’язаності до того, що ми вважаємо принадами цього життя; ми повністю позбудемося її лише на середньому рівні. Проте вже тепер можна послабити й зменшити прив’язаність до з’яв цього життя. Саме ця практика належить до малого рівня.

Страждання гірших станів перенародження

У "Великому викладенні поступового шляху до просвітлення" Дже Цонкапа надзвичайно докладно описує страждання гірших станів перенародження в розділі про малий рівень. Те, що там сказано, не завжди легко прийняти. Він також пояснює, як за допомогою медитації на смерть і непостійність послабити прив’язаність до цього життя, і подає методи, що дають змогу уникнути перенародження в гірших станах та здобути певну форму кращого перенародження.

Описуючи страждання гірших станів, він згадує істот безрадісних світів, привидів або голодних духів і тварин. Кажуть, що цих істот ми не бачимо – звичайно, крім тварин. Але мій учитель часто наголошував: хоча безпосередньо побачити самі ці світи, звісно, складно, певні прояви тамтешнього страждання можна спостерігати навіть у людському досвіді. Наприклад, людина може тяжко захворіти й через це мати змогу випивати лише по краплі води, постійно потерпаючи від спраги. Такі відчуття пов’язують із гіршими станами. Хоча людські переживання не цілком тотожні їм, вони можуть бути дещо подібними.

Існують кармічні потенціали, породжені цілком конкретними кармічними причинами. Активувавшись, вони виштовхують нас до перенародження в цих нещасливих станах. Тоді, народившись голодним духом або істотою безрадісного світу, ми тисячі й тисячі років залишаємося в пастці такого жахливого становища. Говорячи про схожі переживання в людському житті, я маю на увазі не повні кармічні причини, що стають поштовхом до перенародження в тих світах, а радше відчуття, пов’язані з перебуванням у такій пастці. Якщо добре замислитися, навіть це можна зрозуміти. Та коли ми справді повіримо, що страждання гірших станів існують, сама думка про народження куркою, рибою чи комахою жахатиме. Погляньте лише, як вони вбивають і пожирають одне одного та як їх експлуатують люди. У них немає жодних людських прав. Узагалі жодних – навіть прав істот безрадісних світів!

Чи може таке трапитися з нами в майбутньому? Ось у чому питання. Невже в це так важко повірити? Ця тема показує, наскільки необхідно розуміти закони кармічної причини й наслідку, а також минулі й майбутні життя. У "Коментарі до достовірного пізнання" (санскр. Pramanavarttika), "Праманаварттіці", Дгармакірті наводить доводи, що свідомість цього життя походить із попереднього, те – із ще давнішого, і так далі – з безпочаткового минулого. Для декого з вас це може бути новим і складним для прийняття. Але в другому розділі "Праманаварттіки" наведено логічні доводи на користь існування минулих і майбутніх життів. Якщо цей матеріал для вас новий, зверніть на нього особливу увагу. Ті ж, хто навчається багато років, імовірно, уже мають міцну впевненість у реальному існуванні таких життів.

Про що треба думати у зв’язку зі стражданнями гірших станів? Найкраще розмірковувати над причинами перенародження там – про що ми зазвичай не замислюємось. До прикладу, коли не утримуємося від деструктивних способів діяти, говорити й мислити, ми створюємо такі причини. А найважливіше – треба замислитися, що зробити, аби завдяки розумінню законів кармічної причинності усунути саму можливість переживати ці страждання.

Роздуми над методами подолання залежності від кармічної причини й наслідку зазвичай пов’язують із середнім рівнем, на якому ми прагнемо подолати перенародження в будь-якому з шести світів сансаричного існування. Однак цей пункт треба застосувати й до практики Дгарми початкового рівня: розглядаючи закони кармічної причини й наслідку, ми маємо зрозуміти, як уникнути народження в гірших станах. По суті, треба припинити деструктивні дії, що спричиняють таке перенародження. У другому розділі "Сходження на серединний шлях" Чандракірті каже, що для забезпечення перенародження в одному з вищих станів немає нічого кращого за практику етичної самодисципліни – самодисципліни, яка утримує нас від деструктивної поведінки.

Стосовно початкового рівня треба розглянути три фактори.

• Перший фактор – розмірковувати над стражданнями гірших станів. Якщо ми поки не можемо прийняти існування безрадісних світів або світу голодних духів, для початку можна думати про жахливі страждання світу тварин.

• Другий фактор – причина всіх страждань у гірших станах. Вона полягає в тому, що ми зовсім не усвідомлюємо законів кармічної причинності, а тому деструктивно мислимо, говоримо й діємо, не знаючи довгострокових наслідків такої поведінки, які переживатимемо в майбутньому.

• Третій фактор – усвідомлення, яке треба розвинути, щоб цьому протидіяти. У цьому разі треба розвинути розпізнавальне усвідомлення кармічної причинності, а потім практикувати етичну самодисципліну.

Саме на поєднанні цих трьох факторів треба зосередитися на початковому, малому рівні.

Багато хто з вас, мабуть, вивчає буддизм уже давно, тож, імовірно, має певну віру у спрямувальну карму – кармічний імпульс, який "виштовхує" нас у майбутні життя. Розгляньмо приклад брехні – коли ми поширюємо серйозну неправду. Щоб брехня призвела до переживання найповніших наслідків, мають бути наявні численні умови. Лише тоді дія буде цілковито завершеною. Це стосується всіх кармічних дій – і деструктивних, і конструктивних. Отже, щоб брехня мала "повний комплект" наслідків, вона має відповідати певним критеріям. Але навіть коли деякі умови виконані не цілком, це не означає, що брехня не матиме жодних негативних наслідків.

Визрілим результатом такого "повного комплекту брехні" стане перенародження в гірших станах. Але ми думаємо: "Гаразд, це стосується лише великої брехні. Я тільки зрідка кажу невинну неправду". Нам, мабуть, не здається, що через це ми справді потрапимо в гірші стани. Тут у нас виникає більше сумнівів. Ми думаємо: "Напевно, ні". Найімовірніше, нам здається, що такі дрібниці не вкинуть нас до гірших станів.

Та що ми насправді знаємо? Надзвичайно тонкі зв’язки між кармічними діями та їх результатами цілковито розуміє лише будда. Якщо ми вважаємо "невинну брехню" абсолютно прийнятною, це свідчить, що насправді не маємо впевненої віри й довіри до законів кармічної причинності й до негативних результатів таких дій, зокрема перенародження в гірших станах. Нам здається, що трохи невинної брехні, напевно, не зашкодить. Але міцної переконаності в тонких кармічних причинно-наслідкових зв’язках не здобути, просто сидячи й силоміць повторюючи: "Я вірю". Так це не працює.

Щоб правильно зрозуміти найтонші вчення Будди, як-от тонку дію кармічної причинності, та впевнено їм довіряти, корисно знову звернутися до "Праманаварттіки" Дгармакірті, де подано слушні поради. Припустімо, ми обговорюємо якості Будди. Уявіть, що хтось каже: завдяки надзвичайному екстрасенсорному баченню Будда здатен бачити на величезні відстані або, дивлячись в океан, бачити всіх істот, які там живуть, – і тому ми маємо в нього вірити. Ми, звісно ж, можемо подумати: "Чому я маю вірити в щось таке?" Дгармакірті прямо каже, що це не найкращий спосіб розвинути віру в Будду та його вчення.

Найкраще, за його словами, пояснювати так: Будда докладно виклав етапи шляху й показав, що кожен може ними пройти, щоб здобути звільнення та цілковито всевідаючий стан повної буддовості. Він говорив із власного досвіду, бо сам успішно пройшов ці шляхи, але застерігав не приймати його слова на віру, а перевіряти їх так само, як перевіряють золото перед купівлею. Коли ми за допомогою логіки й доводів досліджуємо та аналізуємо методи, викладені на цих етапах, практикуємо й на власному досвіді переконуємося, що вони достовірно приводять до заявлених цілей, то можемо зробити висновок, що й решта етапів достовірні.

Якщо Будда, наділений великим співчуттям до всіх істот, усевіданням і могутньою здатністю допомагати кожному, звершив свої досягнення завдяки великому співчуттю до нас, навіщо йому було б заплутувати нас або брехати? Усе, чого він навчав, наближає нас до звільнення від страждання й омани, тож Будда просто не міг мати жодного наміру нас обдурити. Отже, ми можемо з обґрунтованою впевненою вірою прийняти, що його слова про тонкі зв’язки між кармічними причинами й наслідками – навіть якщо вони наразі перевищують наше розуміння – також істинні. Навіщо Будді було про це брехати?

Саме так, за словами Дгармакірті, він розвинув упевнену віру в Будду. Дгармакірті був великим майстром Наланди, і без традиції Наланди ці вчення, ймовірно, не збереглися б донині. Тому Його Святість Далай-лама наголошує, що ми маємо відчувати величезну вдячність традиції Наланди за збереження цього неймовірного способу взаємодії з буддійськими вченнями.

Я часто вживаю слово "віра" й знаю, що для деяких людей на Заході ця тема може бути непростою. Тому поясню різницю між впевненою, або стійкою, вірою і сліпою вірою. Коли завдяки наведеному аналізу вибудовуємо довіру, що Будда жодним чином нас не обманює, ми розвиваємо стійку впевнену віру. Сліпа ж віра виникає, коли ми майже миттєво починаємо в щось вірити, майже нічого не перевіряючи. Така віра дуже хитка. Легко виникають хибні уявлення. У нас з’являються певні почуття, і ми майже відразу слідуємо за ними, не перевіривши їх.

Ми відповідальні за те, щоб усвідомлювати, чи справді наші думки достовірні. У контексті кармічної причинності треба ретельно перевіряти такі речі, як шлях до звільнення і повного просвітлення. Крім того, можна вивчати доводи, що підтверджують кармічну причинність. Існує логічний спосіб усе ретельно перевірити – на відміну від раптових спалахів натхнення, які ми часто відчуваємо. Відтак ми зможемо більш впевнено просуватися шляхом. 

Наведу приклад. Припустімо, у нас болить голова, тож виникає потреба підібрати ліки. Насправді ті самі препарати діють на людей по-різному. Тому можна розсудливо випробувати кілька різних видів знеболювальних і перевірити, чи вони допомагають. Знайшовши те, що добре нам підходить, ми надалі купуватимемо саме його. І це не обмежиться головним болем. Ми почнемо довіряти виробникові й у разі іншого нездужання – наприклад, болю в шлунку чи нудоти – також купуватимемо його препарати.

Ми автоматично розвиваємо "віру" в продукцію цього виробника, бо вона діє й допомагає. Так само, повіривши у вчення Будди – у те, що він указав правильний шлях до звільнення та пояснив, як подолати наші проблеми й їх причину (невідання ума), ми природно набуваємо віри й упевненості в інших його вченнях, які можуть бути складнішими для розуміння. Уже на досить ранньому етапі шляху ми бачимо, що його методи діють і допомагають подолати деякі життєві проблеми. Тому, коли згодом чуємо про тонкі кармічні наслідки, то природно відчуваємо віру й довіру до Будди.

Дехто стверджує, що буддизм відрізняється від індуїзму тим, що буддійський шлях ґрунтується на логіці й доводах, а індуїстський шлях Шиви – на вірі. Буддійський шлях має чітко визначені логічні етапи та завершення, якого досягають після багатьох життів. Індуїстський шлях Шиви не має таких етапів і не завершується. Він спирається на саму лише віру.

Інколи використовують аналогію з падінням із високої скелі в яму. Деякі сучасні індуїстські вчителі кажуть, що буддизм схожий на падіння в яму з дном. Ударившись об нього, розіб’єшся, мов кавун, тож сама думка про кінець викликає великий страх. Натомість індуїстський шлях Шиви не має кінця й нагадує падіння в бездонну яму. Для них безкінечне падіння і є шляхом, у якому немає страху.

Також кажуть, що Шива навчав 114 шляхів, а шлях усвідомлення, оснований на логіці й доводах, якого навчав Будда, – лише один із них. У цьому сенсі буддизм також начебто обмежений. На цій підставі критики називають опору на логіку й доводи пасткою, і я люблю дискутувати з ними про це. Відкинувши хибне уявлення, нібито кінцевою точкою буддизму є повне знищення, якого треба боятися, я заперечив би так: буддійський шлях доводів не є лише частиною шляху віри; навпаки, віра є частиною буддійського шляху – але віра, основану на розмірковування, а не сліпа.

Сліпа віра діє так: почувши будь-яке вчення – сутри чи тантри – ми відразу захоплюємося й прагнемо якнайглибше в нього зануритися. Часто ми домішуємо власні бажання й прагнення й швидко проголошуємо: "О, це мій ґуру!" Та через кілька місяців ґуру, можливо, починає поводитися незвично, не так, як ми очікували. Ми починаємо помічати його вади, розчаровуємося й відсторонюємося. Якби наша залученість до Дгарми ґрунтувалася на сприйнятті її як шляху до звільнення, а не на простому захопленні й поспішному слідуванні за ґуру, це привело б до значно стійкішої віри, про яку говорив Дгармакірті.

Наша віра в Будду, а відтак і у його вчення про кармічну причинність, постає з процесу, що розвивається на основі безпомилкового розуміння чотирьох благородних істин. Побачивши достовірність чотирьох благородних істин і викладеного в них шляху до звільнення, ми розуміємо, що й учитель – Будда – безпомилковий і достовірний. Тому, коли ми кажемо, що тонкощі всіх подробиць кармічної причинності здатен зрозуміти лише Будда, то віримо в правильність його слів. Але ця віра спирається на доводи – саме тому ми маємо віру й упевненість у Будді. Отже, віра є частиною шляху логіки й доводів, а не навпаки.

Я спробував стисло розглянути малий рівень, а далі говоритиму про середній і найвищий. Як я вже казав, головне в Лхабаб Дючен – подивитися на діяння Будди й зрозуміти, навіщо він зійшов аж на Небеса Тридцяти трьох. Найважливіший висновок такий: навіть бувши буддою, він хотів віддячити матері за доброту, тому вирушив туди, аби передати вчення. Він не купував їй дорогих речей. Ось це справжня подяка – а не якась там індичка!