Другий і третій рівні етичної самодисципліни

Середній рівень мотивації ламріму – це робота над тим, щоб повністю подолати неконтрольовано повторювані перенародження. Пам'ятайте, що саме в цьому полягає значення слова "сансара" – неконтрольовано повторювані перенародження, сповнені неконтрольовано повторюваних проблем, які ми не можемо зупинити. Це стосується не лише проблем нещастя, але й двох інших аспектів істинних страждань, про які казав Будда: страждання змін і всепросякного страждання.

Звичайне щастя

Страждання від змін належить до нашого звичайного щастя; на жаль, з цим пов'язано багато проблем. По-перше, що воно не є тривалим, – саме тому воно називається "стражданням від змін". Також воно ніколи не приносить вдоволення, бо ми завжди хочемо більшого. Якщо ми маємо занадто багато такого щастя і занадто довго, нам стає нудно, або воно перетворюється на страждання. Наприклад, перебування на сонці: деякий час це дуже приємно, але нам не хочеться залишатися під палаючим сонцем вічно. Зрештою нам стає занадто спекотно, і ми змушені переміститися в тінь. Або згадайте, як кохана людина пестить і гладить нашу руку. Якби вона робила це безперервно протягом трьох годин, у нас би вже розболілася рука! Отже, звичайне щастя є проблемним.

Наше звичайне щастя – це результат конструктивних, позитивних дій, але воно все ще змішане з плутаниною, як-от у прикладі з невротичним перфекціоністом, який компульсивно прибирає свій дім, щоб переконатися, що скрізь порядок. Закінчивши прибирання, така людина стає щасливою на деякий час, але потім виникає незадоволення, і вона думає: "Недостатньо чисто. Можливо, я пропустив якусь пляму. Треба поприбирати ще". Щастя, яке відчувають такі люди, триває недовго. Їм здається, що їхній дім завжди може бути ще чистішим.

Всепросякна проблема

Третій тип страждання називається "всепросякною проблемою". У контексті безконтрольно повторюваних перенароджень, тут мається на увазі той факт, що з кожним народженням ми отримуємо такий тип тіла і ума, що автоматично породжує проблеми і труднощі. Подумайте про це. З нашим поточним тілом у нас немає можливості ходити так, щоб не наступати й не вбивати якихось комах. Неможливо харчуватися так, щоб при виробництві нашої їжі не постраждала жодна істота, навіть якщо ми дотримуємося вегетаріанства. Наше тіло хворіє. Як тіло, так і ум постійно втомлюються. Ми повинні відпочивати, їсти, заробляти на життя тощо. Усе це складно, чи не так?

А в наступному житті, якщо нам пощастить, знову народимося людиною, і спочатку ми будемо немовлям. Який жах! Ми не зможемо виражати свої думки ніяк, окрім як плачем, не зможемо нічого зробити для себе і муситимемо вчитися всьому наново. Як же це нудно! А найжахливіше те, що нам доводиться робити все це знову і знову, незліченну кількість разів. Уявіть собі, що вам доведеться знову йти до школи! Чи хотіли б ви ходити до школи ще мільйон разів, робити нескінченні домашні завдання й складати нескінченні іспити?

Отже, це всепросякна проблема, яку ми маємо як наслідок неконтрольовано повторюваних перенароджень. Навіть із вдалим дорогоцінним людським перенародженням ця проблема все одно присутня. Це те, від чого ми хочемо звільнитися, а для цього нам потрібно подолати всі форми компульсивної карми – не лише негативної, але й позитивної.

Розгляньмо ще раз наше звичайне щастя. Технічно в буддизмі воно називається "заплямованим щастям", бо воно "заплямоване" або змішане з плутаниною, в тому сенсі, що воно виникає з плутанини, супроводжується плутаниною і, якщо ми не змінимо свого ставлення до нього, породжує ще більшу плутанину. Натомість ми хочемо досягти щастя, яке не змішане з плутаниною. Це довготривале щастя, яке приносить справжнє вдоволення. Таке щастя суттєво відрізняється від звичайного. Воно виникає в результаті звільнення нашого ума від усіх турбуючих емоцій. У ньому більше немає нічого, що викликає плутанину.

Можна згадати один приклад, який опосередковано пояснює, про що йдеться. Уявіть, що ви носите дуже тісне взуття цілий день. Наприкінці дня ви роззуваєтесь і відчуваєте полегшення: "Ах! Я вільний від тісноти й болю в ногах!" Це зовсім інший тип щастя, ніж щастя від того, що ми їмо смачну їжу, чи не так? Це відчуття схоже на полегшення від того, що ми звільнилися від невротичних думок, занепокоєння, невпевненості – від усіх цих речей. Хіба не було б чудово, якби ми назавжди позбулися емоційної неврівноваженості, невпевненості чи стурбованості? Яке б це було полегшення!

Це лише натяк на те, про що йдеться, коли ми говоримо про звільнення від безконтрольно повторюваних перенароджень: це звільнення від усіх істинних страждань, включно з самими перенародженнями. Для цього нам потрібно подолати усі форми кармічної компульсивності: як деструктивні, так і конструктивні її види. Нам потрібно подолати навіть нав’язливе бажання діяти позитивно. Немає нічого поганого в тому, щоб підтримувати чистоту й намагатися робити все добре. Це стає проблемою тоді, коли перетворюється на нав'язливий, невротичний синдром: коли ми втрачаємо спокій ума і самоконтроль. Ось чого нам треба позбутися.

Коли ми діємо позитивно, наші дії супроводжуються позитивними емоціями, як-от:

• неприв’язаність, тобто відсутність чіпляння за будь-що (протилежність прив'язаності);

• небажання заподіяти шкоду;

• відсутність наївності, тобто чутливість до того, як наша поведінка впливає на нас та на інших.

Є також інші конструктивні ментальні фактори, які супроводжують позитивну, конструктивну поведінку:

• повага до позитивних якостей і до тих, хто їх має;

• самоконтроль, завдяки якому ми утримуємося від деструктивних дій;

• почуття власної гідності, завдяки якому ми поважаємо себе і свої почуття;

• турбота про те, як наші дії позначаться на інших.

Жоден із цих факторів не викликає проблем. Усі вони супроводжують нашу позитивну, конструктивну поведінку, і нам не треба намагатися їх позбутися. Однак наша компульсивна позитивна поведінка також супроводжується турбуючим станом ума, що є проблемним фактором. Простими словами, йдеться про чіпляння за суцільне незмінне "я". Через нерозуміння того, як ми існуємо, нам здається, що ми існуємо як суцільний, монолітний суб’єкт, "я", що має незмінну істинну ідентичність, наприклад, як хтось, хто має бути завжди добрим, досконалим: "Я маю бути добрим. Я маю бути корисним. Я маю допомагати".

Поширеним прикладом цього є батьки, які мають дорослих дітей і дуже хочуть бути для них корисними, тому пропонують свої поради і допомогу, навіть коли діти цього не просять. Це компульсивна поведінка, тому що в батьків є відчуття суцільного "я", і вони думають: "Я існую, і від мене є користь лише тоді, коли я потрібен своїм дітям". Вони чіпляються за це як за істинну ідентичність цього суцільного "я" і намагаються таким чином убезпечити це "я". Їм здається, що "якщо я допомагаю своїм дітям, то я існую".

Водночас це супроводжується позитивною емоцією: батьки хочуть допомогти, бо люблять своїх дітей. Вони хочуть бути добрими і корисними. У цьому немає нічого поганого. Проблемним є лише їхнє ставлення до себе, до свого "я": "Я гідна людина, лише якщо допомагаю своїм дітям". Саме через це виникає невротична нав'язливість: батьки пропонують допомогу навіть тоді, коли вона абсолютно непотрібна і недоречна.

Ми можемо відчути, коли в нас виникає цей невротичний аспект: турбуюча емоція чи турбуюче ставлення. В обох випадках використовується однакове слово, з однаковим визначенням – "турбуючий". І ставлення, і емоція змушують нас втрачати спокій ума і самоконтроль. Якщо ми батьки, чиє ставлення до себе таке: "Я маю цінність як особистість лише тоді, коли можу зробити щось корисне для своїх дітей", – то що саме змушує нас втрачати спокій ума? Це невпевненість. Ми не впевнені в собі, і тому нам здається, що ми завжди повинні втручатися у справи своїх дітей, наприклад, у те, як вони виховують власних дітей. Попри позитивні емоції любові й піклування про дітей, ми втрачаємо спокій ума і, очевидно, втрачаємо самоконтроль. Нам потрібна самодисципліна, щоб впоратися із цим.

Нам потрібна етична самодисципліна, щоб подолати компульсивність нашої конструктивної позитивної карми, яка приносить лише звичайне щастя – короткочасне щастя, яке невдовзі змінюється неприємними відчуттями. Коли через невпевненість у собі та бажання відчути свою значущість нам хочеться дати небажану пораду (з любові та небайдужості), ми усвідомлюємо, що хоча це може зробити нас щасливими на мить, але незабаром це зміниться на нещастя, коли наша донька почне обурюватися тим, що ми сказали. Тому ми проявляємо самодисципліну і нічого не говоримо. Тримати язик за зубами досить складно!

Хоча практика самоконтролю – першого рівня етичної самодисципліни – може допомогти уникнути страждань від змін, як описано вище, це не позбавляє нас від всепросякної проблеми неконтрольовано повторюваного перенародження. Простіше кажучи, цей синдром пропонування небажаних порад буде повторюватися знову і знову, і ми не можемо це контролювати. Ми не можемо перестати втручатися через невпевненість у собі, хоч і маємо добру мотивацію (любов).

Щоб по-справжньому подолати страждання від змін і всепросякну проблему, нам потрібно застосувати другий рівень етичної самодисципліни. Він полягає в тому, щоб позбутися заплутаного, турбуючого прагнення вхопитися за суцільне незмінне "я". Це не означає, що нам треба перестати допомагати і перестати любити своїх дітей, але ми прагнемо позбутися цієї невротичної невпевненості та намагання вхопитися за суцільне "я", що є причиною нашої повторюваної нав’язливої поведінки.

Розгляньмо це на прикладі. Скажімо, нам потрібно працювати над любов'ю. Буддійське визначення любові – це бажання, щоб інші були щасливі й мали причини щастя, незалежно від їхньої поведінки. Однак любов може бути змішана з заплутаністю, прив'язаністю та невпевненістю. "Ніколи не покидай мене!" "Чому ти мені не телефонуєш?" "Ти мене більше не любиш". "Ти мені потрібен". Завжди все крутиться навколо "я, я, я". Ми хочемо, щоб інша людина була щасливою, але водночас хочемо, щоб вона ніколи не залишала нас і щодня телефонувала. Проблема не в любові. Проблема в прив'язаності та у величезному "я", яке стоїть за всім цим. На середньому рівні ми використовуємо етичну самодисципліну, щоб подолати цей саморуйнівний турбуючий стан ума, коли ми закциклені на "я, я, я".

Перш ніж перейдемо до третього рівня, чому б нам знову не присвятити кілька хвилин засвоєнню того, що ми обговорили? Спробуйте побачити те, про що ми говорили, у вашому власному житті. Як сказано в буддійській приказці: "Не розвертайте дзеркало Дгарми назовні, щоб воно відображало проблеми інших (як-от наших батьків), а розверніть його всередину, на самих себе". Тож спробуйте розпізнати у власному житті, з власного досвіду, що навіть коли ми діємо конструктивно, але робимо це невротично, зациклюючись на собі, це все одно створює проблеми. Спробуйте розпізнати велике суцільне "я", що стоїть за думками: "Я повинен бути досконалим. Я маю бути хорошим. Я маю бути корисним". Усвідомте проблеми, які це приносить.

Спробуйте усвідомити, що нам не потрібно нічого доводити. Ми не повинні доводити, що ми хороша людина, завжди пропонуючи свою допомогу, навіть коли вона нікому не потрібна. Нам не потрібно доводити, що ми досконала людина, яка підтримує все в чистоті. Хіба ми думаємо: "Я чистий, отже я існую", "Я досконалий, отже я існую", – подібно до відомого вислову: "Я мислю, отже я існую"? Ми змушені доводити, що ми хороша чи гідна людина, лише через невпевненість у нашому "я". 

Але ми не повинні нічого доводити. Подумайте про це. Що ми намагаємося довести, намагаючись бути такими досконалими, такими хорошими, чистими, продуктивними? У цьому весь секрет: немає нічого, через що ми маємо почуватися невпевнено, і немає нічого, що нам потрібно доводити. Просто дійте! Просто будьте корисними для інших.

Звичайно, недостатньо лише застосувати етичну самодисципліну й сказати: "Перестань відчувати себе невпевнено". Потрібно зрозуміти, що невпевненість ґрунтується на плутанині щодо того, як ми існуємо. Водночас сама ця плутанина ґрунтується на чомусь, що не відповідає дійсності. Що ж є причиною нашої невпевненості? Міф! Міф про те, що якщо я продуктивний чи корисний, то я існую. Хіба коли я не продуктивний, то я перестаю існувати? Це звучить дивно, чи не так? Що я намагаюся довести, коли фанатично працюю як трудоголік? Якщо ми хочемо допомагати іншим – це нормально. Допомагайте, але без нав'язливості. Саме в  нав'язливості полягає проблема, і саме її нам треба позбутися. Це другий рівень або середній рівень етичної самодисципліни. Ми використовуємо самодисципліну, щоб зрозуміти, що ми не мусимо нічого доводити, і завдяки цьому розумінню розвіюємо невпевненість, яка лежить в основі нашої нав'язливої кармічної поведінки.

На просунутому рівні мотивації ламріму ми працюємо над подоланням незнання карми інших. Ми хочемо допомагати іншим. Коли досягаємо звільнення, ми звільняємося від неконтрольовано повторюваних перенароджень й від нав'язливості. Також ми більше не діємо деструктивно і не маємо невротичного прагнення діяти конструктивно, якщо це недоречно. Однак проблема полягає в тому, що, хоча й маємо сильне бажання допомагати іншим, та ми не знаємо, як це зробити найкраще. Ми не знаємо кармічних причин і передумов того, чому всі є такими, якими вони є зараз. Крім того, ми не знаємо, який вплив матиме те, чого ми навчаємо інших – не лише на них самих, але й на всіх, з ким вони будуть взаємодіяти. Оскільки ми не знаємо, який вплив матиме те, що ми радимо і чого навчаємо, ми дуже обмежені в тому, як можемо допомогти іншим.

Робота на благо інших

Як у цій ситуації може допомогти самодисципліна? По-перше, нам потрібно практикувати дисципліну, щоб не бути байдужими й самовдоволеними. "Тепер, коли я вільний від страждань, я весь час просто сидітиму й медитуватиму в блаженному, щасливому стані". Нам потрібна етична самодисципліна, щоб далі працювати заради інших. Ми можемо отримати переживання цього стану раніше стадії звільнення, коли досягнемо значних успіхів у медитації. Коли наш ум вільний від блукань і млявості – це дуже блаженний стан, але без турбуючого аспекту. Ми справді почуваємося дуже добре і дуже задоволені цим. Якщо ми досягли високого рівня концентрації, то можемо перебувати в такому стані дуже довго, а якщо досягли звільнення, то можемо залишатися в ньому вічно.

Навіщо ми виходимо з цього самовдоволеного стану? Якщо ми дійсно досягли звільнення від безконтрольно повторюваних перенароджень, у нас навіть більше немає звичайного тіла, тож ми ніколи не відчуваємо голод і таке інше. Що спонукає нас до дій, так це турбота про інших: "Як я можу просто сидіти тут у повному блаженстві, коли всі інші страждають?" Нам потрібна етична самодисципліна, щоб подолати заклопотанність лише власним благобуттям і сфокусуватися на інших та працювати заради них.

Дуже важливо, що ми це робимо наступним кроком після того, як попрацювали задля себе. Якщо ми зосередимося на допомозі іншим, коли самі нещасні й невротичні, це призведе до проблем. Ми будемо злитися і дратуватися на інших, коли вони не прислухаються до наших порад або не досягають швидкого прогресу. Або ж ми будемо прив'язуватися до них і ревнувати, якщо вони підуть до іншого вчителя. Мабуть, ще гірший варіант, якщо ми відчуватимемо сексуальний потяг, – це дуже ускладнює допомогу іншій людині. Нам дійсно потрібно працювати насамперед над собою. Однак це не означає, що ми спочатку маємо повністю звільнитися, перш ніж намагатися допомагати іншим, – це займе дуже багато часу. Суть в тому, щоб не нехтувати роботою над собою, поки працюємо заради інших.

Працюючи над собою, нам все ще потрібно зосередитися на подоланні наших турбуючих емоцій і установок, а також кармічної компульсивності. Нам все ще потрібна самодисципліна, щоб подолати свій егоцентризм; але на цьому етапі нам також потрібна дисципліна, щоб подолати обмеження нашого ума, які заважають досягти всевідання. Оскільки ми не всезнаючі, ми не бачимо повної картини: не бачимо, як все взаємопов'язано. Усе, що відбувається, є результатом взаємодії величезної кількості причин та умов, і всі ці причини та умови мають свої власні причини та умови.

На теперішньому етапі наш ум має обмеження: ми не бачимо всіх факторів, які впливають на те, що відбувається з іншими. Ба більше, ми можемо думати, що певні події є наслідком лише однієї причини. Особливо погано, коли ми думаємо, що ми самі є цією причиною. Наприклад, якщо людина, з якою ми спілкуємося, засмучується, нам може здаватися, що винні у цьому саме ми, бо ми щось не так сказали або зробили. Це не відповідає дійсності. Усе, що відбувається з людьми, є результатом величезної кількості причин, а не лише наших дій. Цілком можливо, що наші дії мали певний ефект – ми цього не заперечуємо, – але це не означає, що щось може бути наслідком лише однієї причини. Або, наприклад, коли ми намагаємося допомогти комусь і кажемо: "Причина твоєї проблеми в тому, що ти не отримав хорошу освіту", – ми помилково зводимо все, що відбувається, до результату лише однієї причини. Або коли кажемо: "Твоя проблема в тому, що твої батьки зробили те чи інше, коли ти був дитиною", – ми просто не бачимо всієї картини. А вона набагато ширша.

Наше мислення не відповідає реальності

Ми потребуємо набагато більшого розуміння, ніж маємо зараз. Проблема в тому, що наш ум проєкціює категорії:  ми наче розкладаємо все по окремих скринях. Ми відокремлюємо одну річ від іншої, ніби кожна з них існує в окремій скрині, незалежно від усього іншого, – і вважаємо, що це відповідає дійсності. Ми не бачимо взаємозв'язку і взаємозалежності всього. "Це єдина причина. Це погано. Це добре", – ми розкладаємо всі явища по категоріях.

Але явища не існують у такий спосіб. Жодна річ не існує відокремлено від усього іншого. Нам потрібна дисципліна, щоб розуміти, що хоча нам так здається, це не відповідає дійсності. Ось простий приклад. Ми цілими днями сидимо вдома з дітьми. Наш партнер приходить з роботи і не розмовляє з нами. Він просто йде у спальню, зачиняє двері й лягає відпочивати. Наш ум вкладає його в скриню під назвою "люди, які мене не люблять". Насправді ми також жбурляємо його в скрині "жахливих людей" і "недобрих людей". В основі цього лежить наша заклопотаність роздутим "я": "Я поміщаю його в скриню "жахливих людей", тому що "я" – я, я, я – хочу з ним розмовляти. Хочу, хочу, хочу! Я хочу чогось від нього". Через те, що поміщаємо партнера в скриню, ми не бачимо взаємозв'язку між усім, що він пережив до того, як прийшов додому, і тим, як він поводиться вдома. У нього міг бути важкий день на роботі, а по дорозі додому з ним могло статися те чи інше – і так далі.

Як часто ми сприймаємо речі саме так: наче хтось приходить додому, з'являючись нізвідки? Наче з людиною нічого не відбувалося до того, як вона прийшла, і все починається з того моменту, як вона переступила поріг. Подивімося на це з іншого боку. Якщо інша людина сидить вдома з дітьми, а ми приходимо з роботи, то що нам здається? Наче вона тільки-но тут з’явилася, і з нею нічого не відбувалося протягом дня до того, як ми прийшли.

Якщо подумати, то, звичайно, це нісенітниця! Ми говоримо про те, які видимості створює наш ум. Нам здається, ніби наша взаємодія з партнером починається безпосередньо в той момент, коли ми входимо в двері, а до цього нічого не відбувалося. Здається, що всі речі існують в скринях відповідно до того, ми їх класифікуємо. Саме для подолання цієї глибоко вкоріненої звички розкладати людей, речі й ситуації по скринях нам і необхідна дисципліна. Нам потрібно усвідомити, що такий погляд на світ не відповідає дійсності.

Щоб впевнитися, що суть теми зрозуміла, розгляньмо ще один поширений приклад. Ми поміщаємо людину в скриню "мій партнер" і не враховуємо той факт, що вона може мати стосунки й дружити з багатьма іншими людьми, окрім нас. Оскільки ми поміщаємо людину в цю ментальну скриню, ми думаємо: "Вона тільки моя. Вона повинна бути доступна для мене в будь-який час, коли я захочу, тому що це єдине, чим вона є, – моїм партнером. В її житті більше нічого не відбувається". Ми не думаємо над тим, що людина має зобов'язання перед батьками, хоче проводити час із друзями або займатися чимось іншим. Ні – вона має бути лише в цій єдиній скрині. Найгірше те, що ми відчуваємо, що саме так і має бути, і віримо, що це відповідає дійсності. Звичайно, через це в нас виникає прив'язаність до людини, і ми сердимося, якщо їй треба зустрітися з кимось іншим.

На просунутому рівні мотивації ламріму ми працюємо над досягненням всевідаючого стану повністю просвітленого будди, щоб бути максимально корисними для інших. Щоб мати змогу приносити найбільшу користь, ми повинні повністю розуміти карму кожної істоти. Ми маємо розуміти всю історію нав'язливої поведінки цієї істоти, а також всі інші залучені змінні: тобто всі причини та умови, які призвели до її теперішнього стану. Також ми повинні знати, які будуть наслідки всього того, чого ми її навчаємо. Щоб побачити усі причинно-наслідкові зв'язки – особливо ті, що пов'язані з кармою, – нам потрібно перестати ізолювати явища одне від одного і розкладати все по ментальних скринях-категоріях, уявляючи, що саме так все існує.

Таким чином, нам потрібно розвивати етичну самодисципліну не лише для того, щоб подолати самозаклопотанність і натомість розвинути щиру турботу про інших. Нам також потрібна дисципліна, щоб усвідомити, що те, як наш ум розкладає речі по скринях, не відповідає дійсності. Нам потрібно спробувати побачити ширшу картину.

Відповідно до структури поетапного шляху, ламріму, існує три рівні етичної самодисципліни у зв'язку з кармою:

• Дисципліна утримання від компульсивної деструктивної поведінки.

• Дисципліна подолання турбуючих емоцій і станів ума, які є причиною компульсивної поведінки, – як негативної, так і позитивної.

• Дисципліна, за допомогою якої ми долаємо обмеження оманливого способу сприйняття речей нашим умом. Ми намагаємося перестати мислити в такий обмежений спосіб і розкладати речі по ментальних скринях. Також нам потрібна дисципліна, щоб не залишатися самовдоволеними власними досягненнями, не бути байдужими, а намагатися зрозуміти карму інших людей і допомогти їм подолати її.

Спробуймо дослідити, як наш ум сприймає речі, наче вони існують в скриньках, окремо одна від іншої, за допомогою медитації розрізнення. Подумайте про людей у цій кімнаті або, якщо ви читаєте це вдома, подумайте про людей, яких ви зустрічаєте в автобусі чи метро. Ви бачите їх, і здається, що вони з'явилися нізвідки. Вони просто з'явилися поряд з нами, і ми не бачимо, що відбувалося у них вдома сьогодні вранці, чи є у них діти, чи важко їм було дістатися сюди – нічого з цього ми не бачимо. Тому ми не знаємо, в якому вони настрої, і не знаємо, який ефект матиме те, що ми їм скажемо. Вони можуть бути дуже втомлені, або роздратовані, або засмучені тим, що сталося вранці, або, можливо, вони не виспалися. Звідки нам це знати? Коли ми сприймаємо все так, ніби люди з'явилися нізвідки, без жодної передісторії, як ми можемо знати, як їм допомогти?

Якимось чином ми повинні перестати вірити в ці видимості та врешті-решт досягти того, щоб наш ум перестав сприймати речі у такий спосіб. Тоді, навіть якщо не знаємо, що відбувалося з людиною сьогодні вранці, принаймні ми можемо зважати на той факт, що з нею щось відбувалося, перш ніж ми її побачили. Якщо нам дійсно цікаво, ми можемо про це запитати. Я маю на увазі не провести опитування, як у науковому дослідженні, а запитати зі справжньою турботою, любов'ю та співчуттям: "Я хочу, щоб ти був щасливим, а не нещасним".

Спробуйте розпізнати, як наш ум створює ці оманливі видимості. Спробуйте побачити, наскільки вони обмежують нас, коли ми віримо, що вони відповідають дійсності, і які це спричиняє проблеми.