Навіщо розвивати турботливе серце і як спочатку заспокоїти ум

Якщо ми насправді не хочемо змінюватися й не бачимо, що мусимо це зробити заради кращого життя, то нічого й не робитимемо. Нам постійно треба долати небажання діяти, адже саме відчуття, що "мені просто не хочеться" зупиняє нас, навіть коли в нас є мотивація. Це добре видно на прикладі фізичних вправ. Ми всі знаємо, що заради доброго здоров’я потрібно рухатися, але здебільшого нам цього не хочеться, навіть коли ми прагнемо тренуватися й розуміємо, що це необхідно.

Щоб із цим працювати, треба проаналізувати: чому мені не хочеться це робити? Які причини – тобто емоції – стоять за моїм бажанням це зробити? Далі за допомогою розпізнавання визначаємо, що важливіше. Під впливом якого з факторів ми хочемо прожити життя? Під впливом ліні, через яку мені нічого не хочеться? Чи під впливом стану ума, у якому я прагну вдосконалюватися? Що для мене важливіше: лінь чи бажання розвиватися?

Саме на цьому постійно наголошував великий індійський буддійський майстер Шантідева. Він казав, що турбуючі емоції, як-от лінь, – наші справжні вороги. Саме з ними треба вести внутрішню боротьбу, замість ставати їхніми рабами. Навіть якщо не хочеться щось робити, однаково робіть. Розпочавши, ви побачите, що тренування справді варте зусиль. Коли ми займаємося заради поліпшення стосунків з іншими, особливо з людьми, з якими багато взаємодіємо, наша мотивація й рішучість стають набагато сильнішими.

Коли у вас народжується немовля, вам не хочеться прокидатися посеред ночі, щоб його нагодувати. Вставати взагалі немає бажання, але ви робите це, бо дитина цього потребує. Це стосується не лише немовлят. Якщо у вас собака, вам не хочеться двічі на день виводити його на прогулянку, але це потрібно, і пес точно висловить невдоволення, якщо ви цього не зробите. Тож просто робите. Те саме з роботою: здебільшого нам зовсім не хочеться туди йти й виконувати свої обов’язки, але ми однаково це робимо.

Можна виконувати роботу, весь час нарікаючи вголос або подумки, і почуватися цілковито нещасними. А можна спробувати нею зацікавитися. Побачити, що вона приносить певну користь вам чи іншим, і зануритися в неї. Через деякий час стає легше, а можливо, навіть приємно. У мене є друг із дуже великою вагою, який не займається спортом, але має собаку. Хоча йому не хочеться виходити з ним на двір, це і є його фізична активність. Під час прогулянки він розуміє, що й сам отримує користь, бо принаймні трохи рухається.

Дослідивши себе й запитавши: "Як я звертаю увагу на інших? Як реагую? Як звертаю увагу на себе і як відповідаю на власні потреби?" – ми бачимо, що в нашій чутливості багато дисбалансу. Тоді з’являється мотивація: "Я справді хочу змінитися; мені треба змінитися". Коли тренінг проходить у групі, навіть зовсім невеликій, люди зазвичай мають значно більше бажання приходити, ніж коли займаються вдома самі.  Тут справа в живій взаємодії. Це не має перетворюватися на клуб, де всі лише пліткують і п’ють чай. Учасники разом роблять щось конструктивне й допомагають одне одному. Це надає більше енергії як усій групі, так і кожному її учаснику.

Як ми побачили в загальному огляді, будь-який тренінг відбувається поступово. У такий спосіб ми вчимося також і грати на музичному інструменті чи займатися спортом. Те саме стосується й роботи з чутливістю. Важливо розуміти структуру тренінгу та послідовність його етапів: тоді ми матимемо більше впевненості в тому, що робимо, і бачитимемо напрямок руху. Ми побачили, що наріжні аспекти тренування – це уважність і здатність реагувати.

Основою роботи з ними є заспокоєння ума, щоб не засуджувати й залишатися відкритими, а також турбота про інших і про себе. Ми дотримуємося засадничих етичних принципів і розуміємо, що здатні досягти рівноваги, адже маємо потрібні здібності. Далі вчимося їх розкривати й використовувати, розуміючи, як працюють ум та емоції. Повною мірою застосовувати ці базові фактори нам заважають усілякі проєкції. Ми не звертаємо уваги на реальну ситуацію, бо зосереджуємося на проєкції й реагуємо саме на неї. Тому ми вчимося деконструювати проєкції та бачити дійсність, а потім розвивати природні здібності ума й емоційні стани, щоб досягти збалансованої чутливості.

Отже, тренінг складається з послідовних і логічних етапів, і ми маємо уявлення, куди він веде та як працює. Розуміючи структуру занять, спосіб практики й мету, ми можемо вкладати в них усе серце.

По суті, я пояснюю настанови для успішної медитації. Медитація спрямована на позитивне перетворення нас самих, нашої особистості тощо. У цьому й полягає її суть.

Ці базові настанови – знати, що ми робимо, як це робимо, як метод працює і якої мети прагнемо, – стосуються будь-якого тренінгу. Адже до саморозвитку можна підходити двома способами.

Перший ґрунтується лише на вірі: "Я насправді не знаю, що відбудеться і як це працюватиме, але вірю й просто виконую". Для декого це дієво, однак такий підхід нестабільний. Якщо вчитель або хтось інший виявиться жорстоким чи поводитиметься дивно, людина втратить усю віру.

Якщо ж ми підходимо до саморозвитку – духовного чи звичайного світського – з розумінням і впевненістю, тоді не так важливо, чи є наш наставник добрим прикладом того, чого навчає. Ми впевнені в методі й знаємо, що робимо. Звісно, корисно, коли наставник уособлює ці якості. Однак по-справжньому натхненних і високорозвинених людей знайти дуже важко: вони існують, але трапляються рідко. Тут є різниця між психотерапією і духовним наставництвом. Психотерапевт не мусить бути живим утіленням того, чого допомагає досягти, а от духовний учитель має бути таким прикладом.

Коли духовний учитель не є живим прикладом, це справді стає проблемою й викликає сильне розчарування. Та позаяк знайти гідний взірець непросто, більше уваги слід  приділяти впевненості в самому методі. Тренінг збалансованої чутливості можна проходити і в контексті духовного шляху, і як різновид терапії.

В рамках нашого сьогоднішнього заняття через брак часу ми можемо лише трохи ознайомитися з цими вправами. Я обрав назву "Розвиток турботливого серця", або "турботливого ставлення" – називайте, як вам більше до вподоби. На мою думку, через сучасний розвиток соціальних мереж і медіа потреба в турботливому серці стає дедалі гострішою.

Нині значна частина нашої взаємодії відбувається за допомогою технологій, а не безпосередньо між людьми. Це дуже знеособлює, бо люди починають здаватися персонажами комп’ютерної гри у віртуальній реальності. У найкращому разі ми бачимо їх, скажімо, під час відеодзвінка. Проте часто, до прикладу, коли обмінюємося текстовими повідомленнями чи спілкуємося у фейсбуку, не бачимо взагалі. Ми бачимо хіба що фотографії з їхньої відпустки.

Ми судимо про людей за профілями у фейсбуку, замикаємо їх у межах цих профілів і так само замикаємо й себе. За профілем уже не бачимо живої людини. Саме тому турботливе серце таке важливе: звичка знеособлювати інших у соціальних мережах робить нас дедалі менш чутливими й у справжньому житті – тобто поза екраном комп’ютера чи телефона.

Цікаво спостерігати за людьми в автобусі чи метро. Багато хто губиться у власному маленькому світі: сидить у навушниках і щось робить у телефоні – листується або грає. Відчуття, що поруч сидять живі люди чи що вони разом їдуть у тому самому вагоні, майже немає.

Такий феномен існував і до появи соціальних мереж та мобільних телефонів – наприклад, у дорожньому русі. Стоячи в заторі, ми не сприймаємо людей в інших машинах як справжніх людей із почуттями, яким так само незручно й неприємно, як нам. Отже, затори теж знеособлюють інших, чи не так?

Який емоційний наслідок цього процесу? Ми почуваємося дедалі ізольованішими й самотнішими. Щоб це компенсувати, виникає думка: "Якщо я напишу короткий допис у твітері й розішлю його всьому світові або опублікую щось на сторінці у фейсбуку, це якось додасть мені значущості". Ми дуже самотні й думаємо, що публічне повідомлення про власні почуття якось з’єднає нас з іншими. Але насправді не з’єднує, чи не так? Реакція, на яку ми чекаємо, – кількість "уподобайок" – цілковито нас не задовольняє. Вона нелюдська й механічна. Якщо задуматися: "Сто уподобайок не задовольнили мене, але сто одна вже задовольнить?" – вочевидь, це не працює.

Турботливе серце допомагає вийти з ізоляції та самотності й усвідомити: "Усі інші – люди, які мають почуття, як і я". Тоді ми вже не самотні, а відкриті до інших і до взаємодії з ними – не лише ділової, а й емоційної та позитивної.

У чому основна ідея турботливого серця? Спершу треба заспокоїтися; турботливе ставлення зазвичай розвиваємо після цього. Якщо ми відволікаємося, слухаємо музику – навіть без навушників, коли вона просто лунає в голові, – ведемо внутрішні розмови тощо, розвивати турботливе серце дуже важко. Так само заважають осуд, давні історії про людину, упереджені судження та проєкції. Усе це треба вгамувати, а це може трохи лякати.

Якщо замислитися, уся музика, яку люди постійно слухають, певною мірою є щитом або захистом: так їм не треба думати, не треба зустрічатися із ситуацією чи труднощами життя. Усе просто заглушують музикою. Зазвичай обирають таку, що створює бажаний настрій, наприклад, техно, яке додає енергії. І знову ми покладаємося на зовнішній механізм, щоб узагалі щось відчути, й іще більше знеособлюємо самих себе. У нашому тренінгу ми не прагнемо слухати сентиментальну баладу, у якій гарний голос співає: "Це любов, це любов". Турботливе ставлення має йти з нашого серця.

Коли ми заспокоюємося – а це, як я казав, лякає, бо щита й захисту вже немає, – можна починати розвивати турботливе серце. Його основа – визнання беззаперечної реальності: "Ти людина й маєш почуття, як і я. Твій настрій впливатиме на нашу взаємодію так само, як мій". 

Треба поміркувати: чи це справді реальність? Це дійсно так, правда ж? Ви людина, і я людина. У безпосередній взаємодії, у справжньому, а не віртуальному житті, ваш настрій впливає на спілкування так само, як мій. У віртуальній реальності, коли вам не до розмови, можна просто вимкнути пристрій. Однак це не справжнє життя. Настрій і почуття важко передати навіть смайликом у короткому повідомленні чи дописі, обмеженому за кількістю знаків. Почуття там не головні: ми лише передаємо базову інформацію. Як я вже казав, після звички ховатися за технологічними щитами справжня зустріч із людиною може лякати. Навіть якщо поки з цим не стикалися, можемо помітити таку тенденцію в сучасному світі.

Чому ми боїмося справжньої зустрічі з іншою людиною? Це дуже цікаве питання. Ми почуваємося вразливими або не знаємо, як поводитися, бо втратили соціальні навички. Саме тому турботливе ставлення й турботливе серце стають іще важливішими: вони допомагають побачити, що боятися нічого. Ви маєте почуття, і я маю почуття. Ми впливатимемо одне на одного. Наступний момент полягає в тому, що моє ставлення й мої слова надалі впливатимуть на ваші почуття. Тут з’являється етика: ми не хочемо, щоб зустріч із людиною була неприємною. Отже, діє принцип причинно-наслідкового звʼязку.

Ви перебуваєте в певному настрої, і я також. Це треба поважати й визнавати. Те, як ми взаємодіємо, впливатиме на нас обох: моє ставлення змінюватиме ваш настрій, а ваше – мій. Мені це не байдуже. Словом "турбота" я тут перекладаю тибетське – точніше, санскритське – слово, яке означає не хвилювання, а серйозне ставлення.

Що саме я сприймаю серйозно? Те, що ви – людина з почуттями і що моє ставлення впливатиме на вас. Тому я серйозно зважаю на те, що відбуватиметься в нашій взаємодії та як вона позначиться на вас і на мені. Це слово також має значення обережності. "Турбота" і "обережність" пов’язані: у взаємодії з вами я уважний і обережний. Це не означає скутості. Радше як на дуже вузькій стежці: ми не хочемо впасти, й тому ступаємо обережно. Турбота, небайдужість і обережність діють разом.

Отже, висновок такий: "Так само як я сподіваюся, що під час нашої взаємодії ви зважатимете на мене й мої почуття – не відволічетеся посеред розмови на повідомлення чи телефонний дзвінок і не ігноруватимете мене, – я турбуюся про вас і ваші почуття. Я сприймаю вас серйозно. Я справді перебуваю поруч із людиною, а не наодинці перед екраном". Загальна ідея зрозуміла?

Проходячи цей ланцюжок міркувань – "Ти людина й маєш почуття, як і я" тощо, – ми доходимо певного висновку. Щоб породити стан ума й почуття, потрібен процес. Згодом уже не треба послідовно проходити всі етапи: ми просто постійно зберігаємо такий стан. Досить нагадати собі – і він виникає.

Спочатку це не дається легко, тож ми поступово підводимо себе до певного почуття. Саме тому я називаю цей процес "ланцюжком міркувань": "Ти людина. Ти людина й маєш почуття, як і я. Твій настрій вплине на нашу взаємодію так само, як мій". Це послідовність думок, що породжує певне почуття. Стан ума, який ми намагаємося в результаті цього розвинути: "Я турбуюся про тебе й твої почуття".

У настановах із зосередження у визначних буддійських текстах про медитацію є особлива порада щодо пам’ятання. Пам’ятання – це ментальний фактор, подібний до "клею" для ума. Нині це слово, що англійською перекладають як mindfulness стало широко вживаним у традиціях віпасани й сучасному русі усвідомленості, де має інше значення, ніж первісний санскритський термін. Нині воно зазвичай просто означає усвідомлювати чи помічати дихання, ситуації, тілесні відчуття, почуття тощо. Насправді в санскриті й тибетській мові для цього є інше слово. Дуже добре, що такі практики існують, але терміни змішуються й утрачають точність. Початковий термін, який тут перекладаємо як "пам’ятання" (англ. mindfulness), означає також "пам’ятати": утримувати щось в умі. Це наче ментальний клей, який не дає забути об’єкт зосередження.

Цей ментальний клей необхідний для розвитку зосередження: породивши певний стан ума чи почуття, ми не втрачаємо його. Саме так діє пам’ятання. Воно утримує нас на об’єкті, щоб не зникли почуття, розуміння або фокус, які ми практикуємо. Як підтримувати пам’ятання? У стародавніх буддійських текстах радять використовувати ключові слова.

У текстах сказано, що використання ключових слів – це не блукання ума й не нове "бла-бла-бла" в голові. Це було б відволіканням і неуважністю. Ключові слова лише допомагають зберігати фокус. Час від часу ми промовляємо таке слово, щоб підтримати ментальний клей, коли помічаємо, що він слабшає, а зосередження втрачається.

Спершу за допомогою певного ланцюжка думок ми породжуємо стан ума, який поки що не виникає природно. Намагаючись утримувати цей стан і розуміння – "Ти людина й маєш почуття, як і я", – час від часу нагадуємо собі ключовими словами: "людина", "маєш почуття" тощо.

Якщо ми привчаємо себе до цього – а слово "медитація" якраз означає привчати себе й формувати корисну звичку, – то почнемо пам’ятати про це у звичайному житті. Знову ж таки, це і є пам’ятання. Ми справді взаємодіятимемо з іншими на основі розуміння, що перед нами людина з почуттями. Тому сприйматимемо її серйозно й усвідомлюватимемо наслідки свого ставлення та слів: ми не в комп’ютерній грі у віртуальній реальності – тож людина матиме почуття у відповідь на нашу поведінку.

Коли під час взаємодії ми помічаємо, що знеособлюємо людину, треба використати ключове слово. Якщо ми призвичаїлися до такої практики, воно саме спаде на думку, щойно почнемо дратуватися й думати: "Не хочу з нею говорити, хай піде й залишить мене в спокої". Ключові слова – "людина", "почуття" – допоможуть пригадати. Це надзвичайно корисна порада, коли ми справді її розуміємо й застосовуємо.

Наприклад, у вас маленька дитина чи немовля, і ви дуже дратуєтеся: вона плаче, вередує тощо. Але ви нагадуєте собі: це немовля. Чого я очікую? Ми проєкціюємо на нього вимогу поводитися як дорослий, а це безглуздо. Треба пам’ятати: перед нами дитина. Саме так пам’ятання за допомогою ключових слів працює на практиці. Це справді глибока настанова.

Ключовим може бути й цілий вислів – не лише одне слово. Перший походить із попередньої підготовки: "Я не вигадуватиму й не розповідатиму собі історій про тебе". Тобто не засуджуватиму, не нарікатиму й не критикуватиму людину подумки: "Який ти дурний" тощо. Коли помічаємо, що під час взаємодії у голові запускаються осудливі історії, нагадуємо собі, наприклад: "Заспокойся". Добирайте власні ключові слова – ті, що справді допомагають.

Далі: "Ти людина й маєш почуття". Можна просто сказати собі "людина" або "почуття". Можливо, цього буде достатньо; можливо, знадобиться додати: "Я турбуюся про тебе й твої почуття". Згодом для нагадування вистачить одного слова: наприклад, "людина". Так само можна нагадувати собі про поставу. Коли під час розмови на обличчі застиг неприємний вираз, плечі підняті, а тіло напружене, скажіть: "Відпусти", "Постава", "Розслабся". Я вважаю це дуже корисним.

Трохи відхиляючись від теми, скажу: коли протягом дня я помічаю напруження в м’язах обличчя – зморщене чоло, стиснуті губи – я просто нагадую собі: "Розслабся", і це дуже допомагає. Тоді м’язи відпускають. Так само, коли помічаєте, що сильно стиснуті зуби: "Розслабся". Ключове слово допомагає пригадати, але воно з’явиться вчасно лише тоді, коли ми привчили себе до цього. Саме для цього ми знову й знову розмірковуємо у медитації.

Зосередження – ментальний фактор, який є частиною медитації. Однак воно присутнє в будь-якій діяльності, а не лише в медитації. Медитація буквально означає формування корисної звички ума й емоцій; однак тут не йдеться про звичку грати на музичному інструменті чи займатися спортом. Формувати звичку означає привчати себе до чогось завдяки повторенню. Ми знову й знову породжуємо певний стан ума, розуміння, любов чи іншу якість, доки це не стане природною звичкою. Або щоразу заспокоюємося, доки спокій ума не стане звичним.

Зосередження утримує увагу на об’єкті, коли ми вже її туди спрямували. Завдяки йому увага залишається на місці. Воно буває різної якості й є частиною роботи нашого ума. Коли ми ріжемо овочі, треба зосередитися, інакше поріжемо палець. Це не медитація. Отже, хоч би що ми робили, потрібне зосередження, щоб увага не відхилялася від справи. Його сила може коливатися від дуже слабкої до досконалої.

Практикуючи розвиток зосередження в медитації, ми працюємо переважно з двома перешкодами. Перша – це коли увага відлітає до якогось привабливого об’єкта, і ми відволікаємося, тобто ум блукає. Друга – притупленість: коли ми майже не звертаємо уваги, ментальна "хватка" на об’єкті слабшає або зовсім утрачається.

Зосередження вкрай потрібне в тренінгу чутливості. Коли ми говоримо з людиною або слухаємо її, треба бути зосередженими: продовжувати уважно стежити за її словами, не давати уму відволікатися на інші думки й блукати, а також не впадати у притупленість, коли ми наче відсутні: "Що ви сказали? Я все прослухав". Іноді ми не губимося у власних думках, але увага просто тупіє від нудьги чи з іншої причини.

Ще одна ознака надто слабкої ментальної хватки – ми чуємо слова людини, але, як то кажуть, "в одне вухо влітає, з іншого вилітає". Ми не надаємо їм справжнього значення.

У медитаціях на зосередження, які пропонує так званий тренінг памʼятання, увагу спрямовують на дихання. Один із моїх учителів казав, що ми тренуємося не для того, щоб стати ящіркою на камені, яка лише сидить і дихає. Ми розвиваємо навичку для взаємодії з людьми: щоб зосереджуватися й звертати увагу на співрозмовника, його почуття, слова й дії, а також на власну поведінку.

Належна медитація обов’язково має містити зосередження. Спочатку ми розвиваємо цю навичку, а потім застосовуємо її у щоденному житті. Усі мають базовий ментальний фактор зосередження, інакше ми взагалі нічого не могли б робити. Тварини також зосереджуються, коли полюють, риють нору тощо. Отже, загальне зосередження – один із природних здібностей ума.

Повертаючись до тренінгу, у кожній вправі ми спершу працюємо з людьми, яких немає поруч, бо емоційно так легше. Подальша послідовність залежить від культури: спочатку взаємодіяти наживо з іншими, а потім із собою, чи навпаки. У деяких культурах, наприклад, у Німеччині, люди дуже сором’язливі, їм важко взаємодіяти з іншими, тому легше спершу працювати із собою. Латиноамериканці, навпаки, відкриті й невимушено спілкуються, зате їм значно важче дивитися на себе. Тренінг завжди треба пристосовувати до культури й конкретних учасників групи.

З огляду на поширену нині взаємодію через цифрові пристрої, перший етап вправ – робота з людьми, яких немає поруч, – особливо актуальний. Тут украй важливо розуміти: "Ти людина; я маю справу з людиною, а не просто з пікселями на екрані". Виникає цікаве питання: ця людина – лише пікселі чи справжня жива істота? Чи є за ними реальна людина? Це приводить нас до медитації на порожнечу: чи ототожнюємо ми людину з пікселями на екрані повідомлення? Чи є ці пікселі самою людиною? Хто або що є людиною?

Важливо усвідомити: коли ми плутаємо людину з пікселями на екрані й вважаємо її лише пікселями, легко виникає безсердечне ставлення: "Кому яке діло до неї та її почуттів?" Якщо мені нецікаво, можна натиснути кнопку й вимкнути екран – це ж лише пікселі.

Тепер попрацюймо з фотографіями незнайомців, які я прикріпив до дошки. Їх вирізано з журналу. Тут різні люди: чоловіки й жінки різного віку та расового походження. Спершу треба навчитися дивитися на них без внутрішніх коментарів. Це непросто. Розглядаємо по одній людині, переходячи від однієї фотографії до іншої.

Більшість людей помічає, що про одні типи осіб у них виникає більше коментарів, ніж про інші. Наприклад, більше думок може бути про маленьких дітей або жінок, чоловіків або людей іншого расового походження, або ж тих, кого ми вважаємо сексуально привабливими. Це спостереження не лише багато розповідає про нас самих, а й допомагає побачити словесний шум, який постійно лунає в умі.

Щоб породити турботливе ставлення, спершу треба приділити час засадничій попередній практиці – "спокою ума". Якщо, дивлячись на людей на фотографіях, ми вигадуємо про них історії, турботливого серця не розвинемо. Найпростіший спосіб заспокоїтися – метод відпускання: просто відпустити словесний шум у голові. Для допомоги стискаємо кулак – не обов’язково сильно, – а тоді розтискаємо й розкриваємо долоню, водночас відпускаючи сторонні думки. Нагадувати собі можна ключовим словом "відпусти".

Спробуйте кілька хвилин дивитися на фотографії й просто заспокоїти ум: без суджень і коментарів, з відкритістю до людини. Спершу зосередьтеся на одній світлині. Якщо вдається спокійно дивитися на цю людину, переходьте до наступної. Коли в умі надто багато шуму, перед початком можна зосередитися на диханні, щоб заспокоїтися.

[пауза]

Дехто помічає, що, заспокоївшись, майже нічого не відчуває. Саме тому всі подальші практики спираються на дві опори: заспокоєння ума й турботливе серце. Самого заспокоєння недостатньо, бо тоді людина стає цілковито неважливою, лише набором пікселів. Але якщо спершу намагатися розвинути турботливе ставлення, ми схильні засуджувати й коментувати людину. Тому для турботливого серця потрібні обидві опори й рівновага між ними. Власний досвід у цій вправі допомагає побачити, що заспокоїтися замало, але саме спокій є основою для розвитку позитивного почуття.

Іноді, дивлячись на фотографію, ми починаємо відчувати ту саму емоцію, яку виявляє людина на фото. Так часто буває й у житті. Це дія так званих "дзеркальних нейронів", біологічного механізму, тож тут немає нічого особливого. Коли люди поруч сміються, ми теж сміємося; коли плачуть – плачемо. Це емпатія, і вона цілком доречна. Однак якщо інша людина пригнічена і ми просто впадаємо в таку саму депресію, це їй не дуже допоможе.

Якщо пам’ятаєте послідовність вправ, одна з них стосується почуттів: коли поруч пригнічена або дуже нещасна людина, треба відчути її нещастя, щоб співпережити й не боятися цього стану. Але якщо ми вже навчилися заспокоюватися й досягати найглибшого рівня спокійного ума, то дозволяємо смутку й пригніченню, які перейняли від іншого, стихнути всередині себе. Тоді ми отримуємо доступ до природного тепла, розуміння та інших позитивних якостей ума, завдяки яким можемо втішити людину. У цьому й секрет. Звісно, така здатність потребує серйозного тренування, однак уже те, що ми щось відчуваємо, дивлячись на людей на фотографіях, – дуже важливий перший крок.

Треба остерігатися іншої крайності – надмірної чутливості, коли емоції цілковито нас захоплюють. Якщо людина травмована, кричить і панікує, ми теж починаємо панікувати й уже не можемо допомогти. Так само, поруч із нервовою людиною наша нервозність лише погіршить ситуацію. Ми можемо відчути її напруження, але за належного тренування маємо внутрішню здатність заспокоїти власну реакцію. Тоді наш спокій створить дзеркальний ефект і допоможе заспокоїти співрозмовника. Це працює.

Це зовсім не те саме, що нічого не відчувати поруч із нервовою людиною. Порожня байдужість не допомагає їй заспокоїтися. Коли ми отримуємо доступ до базового спокою ума, разом із ним проявляються інші корисні якості – тепло, розуміння й прихильність.

Звісно, одні люди можуть впливати на нас сильніше за інших. Це залежить від стосунків і спільної історії, кармічних причин та безлічі інших чинників. Не всі пінгвіни однакові! Найскладнішими зазвичай є члени нашої родини.

У деяких культурах спокій під час розмови вважають нечемністю. Наприклад, у спілкуванні з латиноамериканцями треба бути емоційнішими. Як же врівноважити спокій і доречну емоційність? Я згадую тренінг, який проводив для групи з бойових мистецтв у Берліні. Вони практикували ніндзюцу – дуже агресивне бойове мистецтво. Я навчав їх залишатися дуже спокійними всередині, але бути сильними зовні. Вони мали зробити потужний жест або вигукнути "Ха!", зберігаючи внутрішньо спокійну енергію. Лише так можна досягти успіху в бойових мистецтвах: спокій усередині й сила назовні. Однак це потребує тривалого тренування.

Щодо потреби бути емоційнішим із латиноамериканцями – я маю чималий досвід такого спілкування. Важливо розрізняти спокій і кам’яний вираз обличчя. Справжній спокій допомагає людям і дає їм відчуття безпеки. Коли вони дуже збуджені, ми можемо залишатися спокійними, але вираз обличчя все одно виявлятиме емоції – лише тихі й урівноважені. Ми не мусимо бути так само збудженими.

Проте емоції мають бути щирими. Якщо ми лише вдаємо, й люди це відчувають, взаємодія стає дуже неприємною. І знову: що більше ми розслаблені, то легше породжуються емоційні почуття. У цьому й полягає мистецтво: розслабленість допомагає емоціям виникати природно. Наприклад, людині, яка зазвичай не плаче, стає легше заплакати. Вона розслаблена, не напружується й не тримає все замкненим усередині.

Турботливе ставлення особливо важливе щодо членів родини: саме вони найчастіше нервують і засмучують нас. Навіть трохи спокою в такій взаємодії дуже допоможе. Тут ідеться лише про поверховий рівень спокою, хоча й він непростий: принаймні перестати нарікати на них у голові та обзивати їх. Можливо, ми ще не досягли повного емоційного спокою, але, вгамувавши внутрішні скарги, можемо розвинути турботливе ставлення. Спрямовуючи його на матір, батька, тітку, дядька чи будь-кого, хто особливо діє на нерви, думаємо: "Ти людина й маєш почуття. Ти хочеш бути щасливим і не хочеш бути нещасним. Ти просто робиш усе, що можеш. Можливо, твої способи досягти щастя не працюють, але ти все одно людина й намагаєшся діяти якнайкраще – так само як я".

В одній із подальших вправ ми заспокоюватимемося набагато глибше, ніж через просте вгамування внутрішнього голосу. Особливо важливо відпустити упереджені уявлення про ролі іншої людини й нас самих: "Ти маєш бути матір’ю, ти маєш бути батьком. Матері й батьки повинні бути такими, але ти не такий". Це дратує. Саме тому родичі часто дратують нас більше за незнайомців чи друзів: ми проєкціюємо на них очікування певної ролі. Щоб по-справжньому взаємодіяти з людиною, треба відпустити ці очікування.